Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 81)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5661
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6281
Низько, зігнувшись по-яструбиному, до опочивальні зайшов з п'ятисвічником у руках Дорошенко. Був у довгій вишитій сорочці, з-під якої виглядали смугасті перські шаровари, в бухарському квітчастому халаті, накинутому наопаш. У хисткому світлі п'яти свічок обличчя його видавалося висіченим з чорного каменя. Сірко не встиг навіть подивувати, як гетьман вийняв з-під пахви велику, обсипану коштовним камінням булаву й поклав на столик в узголів'ї кошового.

— Та сама... На. Вчини, як тобі велять господь і совість.

Він повернувся й вийшов, щільно зачинивши за собою двері Сірко помацав рукою — булава була холодна, здавалося, на ній повиступав іній. Кошовий одсмикнув руку. То це за неї пролито сгільки крові, — подумав. — Нікчемні метал і камінь забрали стількч людських життів... На ній і зараз кров. Йому здалося, що кров прилипла до його руки. Спробував витерти її об простирадло... й пробудився доконечно. Сів на постелі, оглядався здивовано. В опочивальні панувала тиша, дрібні біті зорі зазирали у вікно. Сіркові сгало моторошно. Від цих зір, од чужої горниці, сід химерного сну, що все ще хилитався перед очима. Саме отак, у халаті наопаш, у смугастих перських шароварах тинявся пізно увечері по палацу хмільний Дорошенко.

Кошовий пошкодував, що не виїхав учора. Невже йому й справді щось важила ця булава? Чого хотів досягти, обібравши її в Дорошенка?

Тільки зупинити кров, що заливала рідні поля. Тільки миру поміж братів. Бо то лихий приклад не лише тим, що живуть зараз, а й тим, що житимуть після. Сплинули наверх кинуті Дорошенком слова: «Прецінь не для себе хочеш виманити її?» Й потопилися одразу ж... Не для себе. Й поки що ні для кого іншого. Так, якби було кому — вручив би. Вклав би в руку дужу й могутню. Колись і сам вар'ював проти дужої руки і тільки згодом зрозумів, що іншого виходу немає. Не було в краї вищої сили, вищого закону, якому б підкорилися всі і велінням якого б мали жити. Цей закон суперечив закону січовому, але ці два закони, на жаль, зійтися не можуть. Він не терпить насильства й примусу, але без сильної руки нічого вдіяти не можна. Дорошенко сказав, що забирає Сірко булаву собі. Дорошенко сам не вірив у те, що сказав. Сірко виважив Дорошенкову муку, бачив тяжкий розмир його замірів і совісті й розумів, що так довго тривати не може. Гетьман кілька разів поривався щось сказати й зупиняв себе. Завтра має щось статися. І що саме? Сірко не знав напевно. Може, гетьман і сам не відас, чим зворохобиться його душа. Може, погибеллю Сірка і всіх козаків, які приїхали з ним... А може, кінцем довголітньої братовбивчої війни, першим днем миру, надією на щастя краю. Бо далі так тривати не може. Інакше'гетьмани вигублять до кореня свій власний народ.

V

Дорошенко зрікся гетьманського чину ранком наступного дня. Цілував булаву востаннє й вручав її в руки кошовому Січі Запорозької на радному майдані біля соборної церкви. Майдан був майже порожній. Гетьманська старшина, невеликий гурт городових козаків, Сірко та Флор Минаєв — оце й усі, хто був при тому.

Так повелів Дорошенко. Не грали сурми, не били литаври, не майоріли проти сонця прапори та корогви. Всі санджаки того ж дня повіз у Москву гетьманів брат Андрій. Дорошенко поки що залишався в Чигирині чекати своєї долі. Він не розпускав війська, проте одкликав з Адріанополя своїх резидентів і наказав випровадити геть турецьких і татарських. У Чигирині поки що не знали, чого чекати: миру ч;; нової війни. То більше, відомо всім: найтривкіший мир наступає після найтяжчої війни і найтяжча війна після довгого миру.

VI

Повертаючись від Дорошенка, запорожці зупинились на першу исчівлю в корчмі навпроти Кременчука. Корчма була покинута, стежка до хати заросла споришем, попід призьбою й біля ґанку вигналися бур'яни в пояс, хтось познімав двері, повиймав вікна, одначе широкі дубові лави, а також стіл і кленові поли для нічліжників залишилися. З хати притьмом вимчав кіт, скочив на похилений тин, вигнув спину, зашипів, а тоді занявкав. Здичавів, але ще не зовсім.

Козаки попутали коней і пустили в лужок під дикі груші па попас, а самі розташувалися в корчмі. Вона була величенька й складалася із заїжджого дзору та шинку, які розділялися повіткою, під неї подорожні ставили коні й закочували вози або затягали сани. При шинкові містилася й кімната, в якій жив корчмар з сім'єю. Все те тепер запустіло: мальовані крокусом стіни та сволоки потемніли, піч полупилася, долівка вибилася. Одначе раділи й такому затишку, все ж не годувати комарів десь у байраці. Вечір мав піти не на пропаще: везли дещо в тороках, й куманці та фляжки були повні, а в передках возів, на яких допроваджували подаровані чигиринцями гармати, покочувалися туди-сюди нові кленові барила. Чопки з барил вибили, проте денець не побачили: сталася подія, за якою забули й про румильське вино, й про фляжки з оковитою, й про все на світі. Не відомо, хто із козаків і як саме дознав про гетьманську булаву, яку Сірко віз у тороках свого сідла, — адже, коли Дорошенко її віддавав, запорожців не було, всі вони стояли постоєм у нижньому посаді, булаву Сірко вирішив показати вже в Січі, на великому крузі, — але в корчмі хтось виповів цю таємницю. Вість та зв'южила січовиків. Уже трохи хмільні, вони обступили ванькирчик, де вкладався на спочинок кошовий, і почали вимагати, аби оддав булаву.

— Викинь її, батьку! — гукали запорожці. — Вона турком смердить. На ній кров християнська.

— Як можна викидати?! Це справжня булава, Хмелева, — хтось спробував погамувати козаків, але його не слухали.

— Ти одурив нас, нишком од коша вів перемови з гетьманом. Не маєш на те зволення! — лунали голоси.

— Виходь до нас. Винеси її, ту заразу!

Вони розпалю'вали криком один одного, двоє найвідчайдушніших, а може, найхмільніших, переступили поріг, де в світлі олійного ліхтаря без жупана, в самій сорочці, вишитій дрібним барвінковим квітом по комірцю, сидів кошовий, їм намагався перешкодити Ніс, пропхався й собі до дверей, але його не пускали.

— Чи ви подуріли, чи показилися, — усовіщав січовиків Ніс. — Кошовий вже спати вкладається. Ви хмільні й дурні. Ось прочумаєтесь... А ще краще: приїдемо на Січ, запитаємо перед усім товариством.

— Ми хочемо зараз, — осмілілий од горілки, кричав з-за чужих спин Шевчик, перемінивши голос. — Нехай дає одвіт.

— Тобі, пришелепуватому? — взявся в боки Ніс. — Кошовий, далебі, має свій розум.

Шевчик сховався, але інші не відступали.

— Може, він і має, а ти ні. Йди, осавуле, до сучої матері! Носа зім'яли, одтерли, а самі приступили до ванькирчика ще прикріше. І вже не запитували, а правили вину.

— Ви з гетьманом замислили щось гибельне для своєї вітчизни.

— Ми вольні, а гетьмани у нас комусь служать! Кошовий встав, одягнув кунтуш.

— Йдіть геть, — сказав. — Дам одвіт на військовому крузі.

— Зараз давай, — закричав гостролиций, з хвацькими вусами козак Плямкало, аж полум'я ліхтаря тріпнулося за відчиненими дверцятами й трохи не погасло. — Ти радився з нами, коли брав її?

Отаман до того крику скипів, його ліва брова звично зломилася й круто поповзла вгору.

— Не маю нужди радитися з дурнями, — гукнув і схопив Плямкала однією рукою за груди, а другою за плече й витурив у сіни. Плямкало полетів шкереберть, збив з ніг одразу двох. А Сірко вхопив за плечі ще одного, який лишився у ванькирчику, й теж потурив. Він хряпнув дверима й мимохіть повернув дерев'яного цуцика. Все скоїлося в одну мить. А в наступну у двері вдарила лайка й загупотіли кулаки. Проте двері були міцні, дубові, оковані залізними штибами. Видно, в цій кімнатині мешкав корчмар і тримав тут гроші. Запорожці ганяли тарани: били ногами, намагалися виламати двері плечима, а вони лише гуділи.

— Несіть колоду! — залунали голоси.

— Лаву давайте. Тягніть її з світлиці!

— Ми йому покажемо, як глумитися з товариства!

— Розіб'ємо булаву на голові!

Сірко розумів, що то не порожні погрози. Хмільні, розлючені зпорожці увірвуться до комірчини, світло погасне, й хтозна, що може скоїтися в темряві. Вийняти шаблю й рубати кожного, хто поткнеться на поріг?

Не випадало.

— Ет, чортової матері, — вилаявся скрушно.

З комірчини були ще інші двері — на кухню, а звідти — в сад. Отаман одяг шапку, схопив дорожні сакви, в яких лежали його пожитки, серед них і булава, й вийшов у заснований густими тінями сад.

Запорожці кинулися вже на кінський тупіт, кілька чоловік похапали коні й погнали навздогін. Вони мчали широкою дорогою, ніч падала на степ, немов шатрище чорного, підрубаного намету, коні форкали в темряві й притишували біг. Проскакавши з півмилі, січовики згубили дорогу й зупинилися. Тугий степовий вітер видув з голів хміль, й стало їм прикро за себе і страшно за содіяне. Були як діти: то хоробрі до безрозсудності, то безпорадні до немічності. Кружляли на одному місці й гукали розпачливими голосами:

— Батьку, де ти! Батьку, озовися! Шевчик плакав.

Сірко не чув того. Він давно звернув з дороги й їхав степом. Не було радості, не було злості на тих, хто гнався й не наздогнав.

Тихо шелестіла трава, розумний і сторожкий кінь йшов стопою. Кинув на гриву поводи, віддався на волю коня. Пригадав, як усе почалося, як ховався за спини інших Шевчик, і йому стало смішно. Він реготав: коли б на той час хто стрівся в степу, втікав би, прийнявши за божевільного. Йому аж сльози набігли на очі, витирав їх кулаками.

Але те тривало недовго. Похмурість поволі оповила його, голову обсіли сумні думки. Сумні думки — чорні круки на одинокому дереві. Й серед них — набільша: чи правильно вчинив, що приховав од товариства свої перетрактації з Дорошенком? Якби не приховав, то отаке було б з самого початку. Виходить, нібито правильно. Запорожці не пустили його в Чигирин. Йому б не вдалося переконати всіх січовиків, наперед не розкрившії всіх своїх замірів, розкрити ж їх не міг, бо долетіли б до вух тих, кому про них знати не треба. Товариство мало йому вірити. Він живе й боліє тільки ним, дбає тільки про нього. Він помислив за них усіх, а таке завжди не подобається людям. То хіба ж він винуватий, що долею повелено мислити за інших? Нехай той Плямкало чи Шевчик хоч мізки викрутять, не доміркуються ні до чого.

Почував, що в оцих його думках щось не стулюється із запорозьким звичаєм, законом, та й не тільки із звичаєм та законом Січі. Хіба ж не в таїні від людей, од війська виколихували свої заміри Брюховецький, Дорошенко!

«Але ж, — оборонився майже гнівно, — мої заміри чисті».

З темряви на мить виглянули Плямкалові очі, зиркнули підступно й нахабно: «Звідки мені знати, що ти хочеш?» — «Через те й не знаєш і не дізнаєшся ніколи, що мало під оселедцем олії», — знову захищався сердито. «Я не знаю, — не гасив нахабних вогників Плямкало. — Брекало, Кваша знають. Усі гуртом до чгось домислимось». — «А коли домислитесь до чогось іншого?!»

Дві мотузки не зв'язувалися. Давно і кріпко думав над тим. Спостерігав не раз: людина замишляє на добре, а виходить зло. Чи замисли куці, чи щось заважає, чи кожна людина має на всі добрі і злі справи свої мірки? Тоді що ж виходить — не може бути добра для всіх? А, мабуть, не може. Навіть січовий закон не всі справляють однаково, й не всім він до вподоби. Найчастіше буває так: починає людина з турботи про ближнього, зі справедливості, а закінчує олжею. Не може сповнити своїх замірів, починає підпилювати, підрівнювати власні мірки, міняє золото на мідь, а срібло на залізо. Мідь роз'їдає цвіль, а залізо іржавіє. Саме так розпочинали Брюховецький і Дорошенко. Правобічний гетьман і далі не спливав з його пам'яті.

Спустився у видолинок. Ворон брів по груди в тумані. Врешті, не чуючи руки вершника, зупинився. Витягнув шию, роздув ніздрі, заіржав. Голосне іржання дзвінким клубком покотилося понад туманом у ніч, розтануло в ній. Сірко підібрав повіддя. Думка ще спотикалася в голові; не проганяючи її, прислухався й розглядався. Туман плив попід кінським черевом, скочувався в ще глибшу долиу. Вдалині мріли чорні кучугури дерев, ще не потоплені туманом, звідти тягло сирістю. Молодо кричав у травах перепел, і враз той крик пробився крізь бентегу думок, упав на оголене серце. Сірко відчув, як щось затремтіло в ньому жагою, хлюпнуло в душу, вона на мить розкрилася і впустила далеку-далеку ніч, тихий дівочий шепіт і гарячий пал на губах. «За один поцілунок він оддав гетьманство». На ту мить відлетіло все — важкі думи, битви, клопоти, лишився тільки крик перепела, закутані в туман вологі верби, зелений пах трави й щем серця. Все інше було далеке й непотрібне. Десь із самого денця зірвалась думка про світ — який він широкий і росяний і як мало зачерпнув його в себе, й гарячий жаль заклекотів у ньому.

Кінь пив з копаночки воду. По копаночці плавав туман, і, здавалося, Ворон спитав його. Зривалися з кінської морди краплі, кльо-кали глухо, неначе падали на дерево. Дзенькнули вудила, Ворон підвів галову й заіржав коротко, з похрипом. Може, він чув вовка, а може, його тривожила самотінь. Він довго не хотів брати вудила, врешті сталь дзенькнула об кінські зуби. Ворон пожував вудила і притих. Сірко сів у сідло.

Треба було думати, куди правувати далі. Вирішив зненацька:

«Поїду отако прямо й перепливу через Дніпро. Просто зараз, уночі». Зринула думка, що може втопитися, але вона не викликала страху. «Може, й на краще».

Невдовзі про Дорошенкову згоду піддатися Москві повіз із Січі до царя кореспонденцію значковий товариш Овсій Шашіль.

 

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

 

Пошук на сайті: