Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 83)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5661
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6281
— Тимку, ходи ближче... Я тобі скажу таке... Розумієш, я припадком прочитав московського листа у гетьманській світлиці. У листі вказано, аби дали запорожцям хлібного й порохового перевозів, аби гетьман послав на Січ і свої обози. А гетьман того листа не показав нікому і спалив у грубці. Нам треба розказати комусь такому, хто б змусив гетьмана перемінити свій намір...

Навіть при місячному світлі було видно, як поблід Тимко. Обличчя його якось дивно перекосилося, нижня губа одвисла.

— Ти... ти... — зашепотів він... — цс-с. — І оглянувся на кущ, що чорнів неподалік. Ще й присів і приглянувся проти води.

— Дурне мелеш... Хто тобі повірить?

— Архімандрит попросить гетьмана поклястися на євангелії.

— Та ти тямиш, що молотиш. До архімандрита як до неба... Замри, якщо хочеш жити. Гетьман роздушить тебе, мов кузьку. Не такі мудрагелі в льохах гризли заліза. І знай: ти мені нічого не казав... Цур дурня... Забудь... То вищії помисли. Ми й справді кузьки.

— Ти не кузька, а блощиця, — скипів Ждан і крутнув головою. Тимко мовчав. З того боку річки віяло холодом.

— Йди вже, — понуро, тихо мовив Тимко. — Проспися. Бо... Якщо мене візьмуть на квестію...

— За що тебе брати на квестію. Ти — нікчемний заєць. Скуби собі капусту.

Тимко опустив голову.

Ждан плюнув під ноги й почовгав по стежці вгору. Йому самому було страшно. Й не знав, чи витримав би ті люті квестії, яких, правда, сам не бачив, але про які чував. Але ж, подумав, у двіті є щось більше за власний страх. І навіть за життя. Якщо напружитися.... Якщо зібрати воєдино волю — можна витримати. Від широкої, обплутаної корінням дерев стежки відбігали вбоки інші. Ждан несамохіть повернув на одну з них. А може, й не випадково. Вона вивела його берегами на гору, далі привела по широкій межі до новенької дерев'яної церкви. Липовий, котрий ще не потемнів, дашок блискотів проти місяця, як слюда. Церкву спорудили на місці старого церквища, ще й бур'янів довкола не викосили. За ними не видно було давніх настоятелів храму, могилок їхніх.

У хатині біля церкви, власне, у сторожці, доживав віку колишній дяк у абшиді Хома, двоюрідний брат седнівського дяка, звідки його й знав Ждан. Обидва дяки дуже схожі один на одного, обидва не піднялися на вищі щаблі церковної драбини, обидва потроху прикохували хлопця, але самі бідували. Нині в новій церкві новий дяк, а Хома справляв сторожівську службу. Перебивався він з ячмінної куті на воду: десь прочитає канон на ісход душі, комусь напише клопотання до полкового судді або й до гетьманської канцелярії. Дуже любив писати ті папери Хома Хом'як, тільки не любили їх читати в канцеляріях. І не любили самого дяка, може, через те и дочасно виперли з церкви.

У дяка Хоми потайно вчився грамоти Ждан.

У Хом'яка світилося, й Ждан постукав у маленьке, в однохрестя, віконце. А тоді пригадав, що дяк ніколи не замикає хату, й прочинив двері. Хом'як сидів за столом, читав псалтир. Він його читає завжди, тільки вичитує з нього трохи не те, що вичитують інші. Прочитає главу, а далі сяде й замислиться, як то волові пролізти у вушко голки?! Чи віл так схуд, чи голка така велика, чи вушко роздимається...

Псалтир — єдина книжка в дяковій хаті і єдина коштовна річ. Все інше Хом'як давно поспродував та поміняв на борошно, квасолю, а то й на пугар горілки. Лишилася одна миска та один черепочок, дві ложки (одна для гостя), дерев'яний цебер з водою, порожні полиці і жердка, а на печі — кожух. У кожух Хом'як одягається взимку, кожухом укривається. Навіть віника немає в Хоминій хаті, й не метено там, мабуть, з рік. Хом'як нечесаний і невмитий, важкі сиво-чорні ковтюхи звисають йому на очі, й важка борода розтеклася по грудях, а сам великий і темний лицем. Ждан завжди думав про те, що дяк Хома давно покінчив рахунки зі світом і не боїться нічого. Через те й вирішив одкритися йому та запитати в нього поради.

Хом'як вислухав Жданову оповідь, дивився перед себе на важкі, чорні, покладені на святе писання руки. Ждан скінчив, а дяк усе ще мовчав, не відриваючи погляду від рук. Виглянула із запілля миша — худа й довга, шаснула під піч. Либонь, вона тут вже не боялася нічого. Це чомусь і розвеселило, й утвердило в своїй думці Ждана. Але, йому в подив, Хом'як, і далі не повертаючи до нього голови, пробурмотів:

— Щасен чоловік, що все чинить обачно, й син людський, що твердо в законі держиться...

— А чому ви так кажете, дядьку? — крутонув шиєю Ждан.

— Обачно, бо... Як сказав господь: ще півень не проспіває тричі...

— А хто може виказати?

— Отож я й запитую.

Жданові помертвіло в очах. Й не від страху за себе, не від натяку Хом'якового (хоч пам'ятав і розумів, яку небезпеку посіяв, виповівши Тимкові таємницю), а саме через те, що син людський виявився зовсім не такий, як він про нього думав. Напружував пам'ять, щось з неї виплутувалося, а тоді прорік:

— Але ж ми разом читали: «Справедливість твоя скріпить тебе... нічого тобі боятися, страх не наблизився до тебе».

— Ти випустив слова «далеко будеш від гніву». А він навис над тобою, ти в його лабетах, у його кігтях.

— А чого боятися вам?

— Я не боюсь, — промимрив дяк. — Хоч... усе живе о своєму животі думає.

І враз скипіло в Жданозім серці, він стиснув кулаки, що лежали на колінах, прямим, кинджальним поглядом сіконув дяка.

— Скільки вам лишилося жити... Й чого варте таке життя?

— Е, хлопче, — нарешті підвів голову Хом'як, — що менше лишається в кварті трунку, тим він дорожчий і солодший. Коли його повна кварта, не шкода й на долівку пролити.

Знову пробігла миша, тепер уже з-під печі в запілля.

— Усе в божій волі, — бубонів Хом'як. — А найперше ми, грішні. Ти не знаєш, які то могутні володарі світу цього. І як добре вони знають та вгадують усе, що проти них. Навіть мовлені у льоху слова сягають їхніх вух.

— Чи не миші їх носять! — скривив у посмішці губи Ждан.

— Отроче, ти дуже мало знаєш світ. А я пожив на ньому. Самих гетьманів на моїй пам'яті відспівали дочасно... Світом, Ждане, править страх. Він ходить на котячих лапах і вибирає собі поживу.

Ждан не хотів думати про те, що чи хто править світом. Але він враз відчув, що йому стало душно. Здавалося, він зав'яз у чомусь глевкому і йому годі з нього вибратися. Рвонувся, немов з пут. Чув, як вони тріщать, одні спадають, а інші... інші тримають його, і думав про те, що оцей ось велетенський чорний чоловік обплутаний ними з голови до ніг. У них і ляже в домовину. Здавалося, чого йому боятися: один, як перст, і жодних статків, і жодних надій відломити ласий шмат від тлустого пирога на святковому столі життя. Поїдає осушки й крихти й боїться втратити їх. Як же він пояснить це богові, якою молитвою відмолить свій людський гріх?

Вибіг з хати, зупинився вже аж за церквою. Вона сяяла, як свічка, та не осявала душі. Ждан відчув себе маленьким, самотнім на цьому світі, таким самотнім, що хотілося заплакати... Вгорі щось шкиргнуло чи шкрябнуло, він підвів очі, подивився На баню церкви. На мить йому здалося, що проти зір щось майнуло — крила чи руки, і він затулив обличчя, а тоді тричі перехрестився. Проте великого страху од того маєва не почував. Щойно поховав за вечір у душі другу людину. А їх у нього й було лише двоє. Він вірив у їхню людську совість, чесність і ось мусив попрощатися з ними навік. І немає йому більше куди подітися, немає з ким порадитися. І видався йому світ скованим одним велетенським ланцюгом.

Увесь цей час його не полишала ще одна думка — про Митрофана, брата, січового підписаря. Найкраще було б якось зв'язатися з ним — передати письмову цидулу чи навіть закликати того до Батурина, адже Митрофан сам натякав, що був би радий, якби Ждан передавав йому тутешні новини. Але кожного разу та думка наштовхувалася на гостру перепону, на посаджені в засаду чати: Митрофанові нічого казати не можна. Митрофан служить не лише січовому товариству, а ще комусь, а якщо не служить, то готовий служити. Страшно: єдиний брат — і йому не можна відкритися! Й така гіркота пойняли Ждана, аж не хотілося жити. Стільки довкола ницих людей, нишко-вих, хитрих, заляканих. Сливе увесь світ з них. Ще донедавна він думав інакше. Навіть у сирітстві, в старцівстві йому стрічалися добрі люди. Багато добрих людей, котрі хоч самі були бідні й покривджені долей, а таки ж співчували іншому бідакові й допомагали чим могли. І вже пізніше, коли його прийняла за підпасича дядина, у веселій хлопчачій зграї спізнав багато злого, але немало й доброго, все зле було кабешне, добре йшло від мислі й серця. Всі хлопчаки були правдиві, всі мріяли вирости в справжніх достойних козаків і прожити тільки правдою. Як же все гарно починається в світі і як погано кінчається! «Через те немає долі нашому краєві, — думав. — Бо порізнила отако всіх неправда».

Тепер у Ждана залишився на пораду лише один чоловік. Ждан не вельми вірив у його совісливість і правдивість, але був певний, що той нікому не викаже таємниці. Бо сам не любить гетьмана. Сидір Колиска доглядає гетьманський виїзд і двоє верхових гетьманових коней. Кругленький, пухкенький Колиска — вельми вправний конюх, четверо вороних у стійлі не підпускають до себе нікого, окрім Сидора. Може, слово знає таке, а може, підкорив коней-звірів м'якістю, добротою, охайністю. Якщо Жданові випадає вільна хвилина, він одразу біжить у конюшню.Там затишно, там панує чистота, й тебе охоплює особливе почуття доцільності життя та тривкості всього сущого на землі. В дві руки од проходу стоять коні — вороні, сірі, гніді, мишасті, годовані вівсом, добре вичищені, побрязкують цепками, переступають з ноги на ногу, зітхають глибоко, по-своєму, по-конячи. У самому кінці стайні, в щільно загороджених стійлах — внизу дошки суспіль, а вгорі міцні дерев'яні грати — басують два знамениті на весь край жеребці — Шляхтич і Півень. Шляхтич — перський румак, довгоногий, довгошиїй, Півень — бахматий, з важкими грудьми, довгою гривою і міцними копитами. Одного разу тим копитом він забив на смерть пса-вовкодава, що був заникнув до стайні, коли Півня виводили на прогулянку. А вгорі щебечуть у гніздах ластівки, стайня без ластівок — то й не стайня, а льох. У лівому кутку біля дверей лежить накошена трава й стоять мішки з вівсом. Пахне травою, дьогтем, ремінною упряжжю, гноєм і кінським потом. Колиска дозволяє Жданові почистити коні залізним, з вишмульганою дерев'яною ручкою шкреблом. Той чеше вороні, гніді, сірі боки, а потім ще протре коня солом'яним віхтем, аж шерсть на коневі заблищить, а Жданове серце осміхнеться. Ще Колиса іноді дає Жданові вигуляти жеребця, промчати охляп аж за село, до Вовчої могили. Ждан любив коней не стільки за гарячість і прудкість, скільки за красу. І, скачучи на коні, уявляв себе не звитяжцем, а милувався, як гарно, як граційно біжить кінь. І тоді його душа виповнювалася чимось чистим, дзвінким, красивим. Сидір Колиска кохається в конях одмалечку, пожаліє найгіршу шкапу, але отих четверо і тих двоє не любить. «А щоб ви понесли його під кручу...» — якось, крутячись у вільні хвилини на стайні, почув його бубоніння Ждан. І зрозумів, за що Сидір ненавидить цих красивих коней: бо вони'возять гетьмана. А одного разу після гетьманових відвідин конюшні Колиска так нажохав четверик, що машталір не зміг управитися з ним, й довелося запрягати інших.

За що Сидір не любив гетьмана — хто зна. Адже починав служити ще в його батька, а потім Самойлович забрав його сюди. Може, за те й не любить, що попович став гетьманом, а Колиска так і лишився конюхом.

А Ждан заникує не тільки в конюшню, а й до Колиски додому. Якось Колиска попросив його допомогти привезти дров, Ждан привіз, а тоді прийшов їх пиляти, а там і колоти... Він перепиляв і переколов не одну хуру дров. І впорав весною Колисці поле — дванадцять упругів у долинці під Щербатівкою, і обкопав канавою Колисчину садибу... Казав, що знудьгував за простою роботою. А насправді він знудьгував за голубими очима Парасочки, Колисчиної дочки. Дуже веселі в Парасочкп очі, завжди розсміяні, Ждан не натішився тим сміхом і не сягнув його глибини. Парасочка видається йому красунею з-понад красунь. І тратиться він перед нею, й нарікає на себе, а нічого вдіяти не може й приступнтися до Парасочки теж не вміє. Тільки іноді, коли забудеться, коли ошаліє, то розбалакається й тоді чеше, наче дячок-уставщик, і Парасочка слухає з цікавістю. А потім блисне оком, крутнеться на товстенькій нозі, й він знову зніяковіє, зашпортнеться, пече раків. А Парасочка хихоче й сплескує руками: «Який же ти смішний. Ждане». Парубок їй подобається. Подобається не вродою («ох, коб хоч трохи кращий»), а саме оцією цнотливістю, ніяковістю й ошалілістю. А ще ж дечим і зобов'язана Жданові. Про це знає не тільки вона, знають її батько та мати. Пішла Парасочка в Текелійові сосни по малину — пішла, дурна, сама, а її й підсочив Олельчин Ігор. Син сотника Олелька Ігор — без князя в голові, причмелений, але силу має велетенську, бо їсть наче не в себе, а до роботи не здатний. Тобто не хоче нічого робити, такий у нього причміл. От він і вхопив Парасочку на дорозі. Дорога вилась у кущах понад річкою, а в річці Ждан перевіряв верші. Біля дороги сушилися його ж крильчаки. Зачувши Парасоччин вереск, він вибіг на дорогу, закричав і собі, напав на Ігоря, а той зопалу втелющився в сіть. Поки виплутався, Парасочка втекла. Пом'яв тоді Ігор Жданові боки, зате Парасочка врятувалася. Увечері Колиска закликав Ждана додому, пригощав його горілкою й просив нікому про ту пригоду не розповідати. Ждан дотримав слова і став бажаним гостем у Колисок. Параска складає ціну своїй вроді й через те не зовсім легковажить Ждановим коханням. Хоч і не осягає його до кінця (цей найкоштовніший у світі скарб здебільшого поціновують найдешевше), тримає хлопця біля себе — отако й зрівноважуються на вселенських терезах любові дві шальки. То життя, доля провадять свій вічний відбір.

Пошук на сайті: