Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 87)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5679
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6300
Пан Казимир спочатку гасав верхи, а потім оддав коня, став біля огорожі саду й звідти погукував на двірню. Одначе він тільки заважав, справжній лад усьому давав Лизько, йому допомагав економ. Вони розташували людей ланцюжком, ті подавали відрами воду од криниці, якою поливали стайні та комори, інші ловили розжарені піхті соломи й затоптували їх, ще інші баграми відтягували вбік палаюче колоддя з клуні, верх якої незабаром упав, піднявши високо полум'я, від чого всі поточилися назад, а пан затулив обличчя долонею. Але не тільки пожежу гасили гайдуки. Вони гасали по чорному дворищу та в парку, шукаючи палія. Бо один гайдук на самому початку сказав, що бачив, як хтось побіг од стодол до саду. Не в поле, звідки міг перебігти в ліс, а до саду. Тепер кілька гайдуків стерегли дорогу в поле, інші металися по садку. Вони перегукувался, присвічували смолоскипами під кущі, заглядали з кожне дупло, обдивлялися кожне дерево.

Філон лежаз під кущем жостеру, зіщулившись у грудочку, підібгавши ноги. Серце гупало йому в грудях, губи здерев'яніли, він молив бога, щоб його не помітили. Стодоли і клуні підпалив він. І побіг до саду, якась невідома, всевладна сила вела його туди, він хотів побачити пожежу зблизька, побачити пана, його переляк, його лють і безсилля. Він розумів, на яку небезпеку наражає себе, але не міг нічого з собою вдіяти. Він не продумав шляхів утечі, можливо, сподіваючись на оте «якось воно буде», його мозок, все його єство заполонили гнів і почуття помсти. Він був страшний, коли підпалював стодоли і коли вилами розносив у всі кінці вогонь. Тоді він увесь був тільки з помсти. А тепер — ще й зі страху. Неначе постріли, ляскали голоси гайдуків, хисткі вогні блукали по саду, розшукуючи ного. І зараз Філон думав тільки про те, як йому врятуватися. Можна було пробратися до річки й залізти в очерет, але ж він заклякне, та й знайдуть там його. А плисти через річку не можна, вона вся світиться, неначе в ній тече не вода, а живе срібло. І тоді подумав, що єдиний шлях до втечі — біля самого палацу, де найменше сподіваються його здибати. Й коли кілька смолоскипів віддаленіли до річки, він увесь напружився й метнувся до палацу. Пролазив попід кущами, прикипав до дерев, майже вростаючи в шорстку кору дубів та кленів. В одному місці його хитнула спокуса — залізти у велетенське дупло в стовбурі липи, переборов її, присів у куточку між будинком та ґанковими сходами. Дихав важко, в грудях йому клекотіло, в горлі булькало. Ловив кожен шелест, кожен шурхіт, кожен шепіт. Тихо! Тільки там, за будинком, лунають голоси й потріскує могутнє кострище. На мить у серці спалахнула радість — він таки помстився, налякав пана. Шкода, що вітер перемінився. Знову прислухався, відіпхнувся спиною од стіни, легким скоком помчав далі. Обминув клумбу, переступив низенький, до колін, штахетник, завернув за ріг і ледве не наштовхнувся на постать, що стояла спиною до нього. Вона була освітлена тільки спереду й мовби вирізьблювалася на тлі заграви. Він скорше збагнув серцем, аніж впізнав, хто це. Все єство його затремтіло, щось страшне знялося в ньому гарячою хвилею й заплеснуло. В цю мить пан Казимир оглянувся. Те, що він побачив, вжахнуло його. Освітлене загравою, Філонова постать в саду була непомірне велика й страшна. Вона була мов гора. Пан Казимир закляк, рот йому перекосило, й останнє, що він побачив, були зубці вил-трійчаків, які зметнулися звідкілясь знизу.

Філон висмикнув вила, ще не до кінця тямлячи, що сталося.

Сталося страшне, невідворотне, як присуд долі; його горло опекла ще одна гаряча хвиля, й він захрипів. І в цю мить почув тупіт чиїхось ніг позаду. Майже несамохіть викинув уперед руки для захисту й почув, як у них затрудило, як гострі трійчаки ще раз ввійшли в щось туге, пругке і вертке. Вила випорснули йому з рук. Він їх не шукав, а дивився на тіло, що корчилося біля його ніг. То був Ян, старший гайдук пана Казимира. Він кілька разів тріпнувся, перевернувся з плеча на спину, вимахнув рукою з розчепіреними пальцями. Його рука здригалася в повітрі, кудись показувала, і Філон на мить кинув погляд у той бік. І враз до його вух долинуло якесь булькотіння, якесь шамрання, що склалося в кілька слів.

— Нащо... ти... його. Я... мав... сам...

Філон не збагнув Янових слів. Та й не міг далі залишатися тут, він зігнувся й попід парканом подерся крізь кущі малини.

 

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

 

Сад аги Сулейман Кегая — найкращий у всьому Карачаї[16][16]. Висока цегляна стіна розділяє його надвоє: внутрішній, маленький, з мармуровою чашею посередині, і зовнішній, .великий, що тягнеться по горі вздовж дороги аж до голих сірих скель мальовничими кущами: срібнолистими оливковими та черешневими гаями, хащами фундуку, яблуневими та сливовими садками, а біля самих скель — величезним каштановим гаєм. Поміж фруктових дерев — стрункі ряди кипарисів, кущі жасмину, мімози, герані, тису та розмарину. Птаство чманіє од тих запахів, не вгаває співами цілий день — воно, мабуть, злітається сюди з усього Анатолійського узбережжя, перехожі зупиняються під стіною, вдихають дармові благовоння.

Камінною стіною сад відгороджено од дороги. Дорога стара, покинута, хто зна, куди вона вела, адже вище вже .немає жодної оселі, там пустельне нагір'я: громаддя каменів, поміж яких поплелися хащі ломиносу, аспарагуса та схожих на дерезу кущів, у них кишма кишить гаддя та шмигають сірі ящірки. Вдень вони гріються на сонці, й треба бути обачним, щоб не наступити на скручену в клубок змію. З того боку нагір'я дуже круто обривається в долину, аж не йметься віри, що цю стіну здвигнула природа, а не рука людини. Глянеш униз — серце зупиняється од страху. Вже нижче, сажнів на сто чи й двісті, стіна починає спадати пологіше. В долині пасуться табуни корів та овець, але так далеко, що вони схожі звідси на мурах. З нагір'я видно й майже всю цю сторону — широку долину Маріци з обома притоками —Тунджою і Ардою, довгим Михайлівським мостом, фортецю Демір Таш, зеленуваті шпичаки мінаретів, величну мечеть Селіма, майоліки бань та червоні і сірі дахи будинків.

Дорога спускається до міста, але звідки — сьогодні годі збагнути. Може, на нагір'ї колись стояла фортеця, та потім розвалилася? Або десь був узвіз. Тепер же, здається, вона спадає просто з неба. В її камінному ложі візирові невільники продовбали рівчак, по котрому шумлива дощова вода збігає у великий камінний басейн, а звідти по довгій трубі — в менший, мармуровий. Ще одна труба прокладена од нього на господарський двір. Рівчак продовбано давно, літ сорок тому. Тоді ще були молоді сад і ага Сулейман Кегай.

Великий камінний басейн став для Лавріна Перехреста безодньою прірвою, яка поглинала його силу. Двома велетенськими мідними глеками, прив'язаними до тичини, набирав з нього воду й носив угору під айву, оливки, груші та сливи. Вони зеленіли, Лаврінова та кількох інших невільників снага потроху переходила в них. Здебільшого працювали вночі та досвітками, коли в саду не було нікого. Вдень чистили рівчак, лупали камінь — зводили стіну од північного, й без того майже неприступного, боку.

Й раптом усе перемінилося.

Цвіли черешні, ще ніколи не закипали так білопінне, здавалося, вони почували, що їм судилася погибель. Мабуть, уперше ага Сулейман Кегай не насолоджувався тим запахом. Сидів у селямлику[17][17], за півтора місяця жодного разу не вийшов у сад. Що він там робив, чим струював час — ніхто достеменно не знав. Казали, що ага замкнувся із зайшлим дервішем — заплатив тому великі гроші, й спалювали удвох вишневий цвіт, плавили і лили у воду срібло — виворожували азі щаснішу долю.

Прогнаний з покоїв слуга-кальянщик розгадував візирове усамітнення простіше: ага топить не срібло у воді, а свою біду в горілці, й то не в ракії, а у вогненній козацькій, він мав до неї потаємну пристрасть ще раніше.

Все то були здогади, напевне знали одне: ага Сулейман Кегай попав у велику немилість. Він уже не був візиром і радником високої куббе-алти, з дня у день чекали, що за ним прийде асесбаші[18][18] з але-бардщиками й поведе до Старого Платана. Тисячолітнє дерево вже не родить горіхів, на нього вішають голови скараних високих сановників. Сулейман Кегай і сам не сподівався іншого. Адже не справдилася перемогою його рада великому візиру на погром козацької Січі, навпаки — погромлено яничар і татарську орду. Нікчемний хан випустив перемогу з рук. Уже був за крок од неї. Ага пам'ятав, яка несамовита радість охопила султана й двір, коли з козацьких степів прискакали гінці з вістю, що замислене збувається. Запорукою того була привезена в подарунок султану молода красуня й молодий, дужий козак. Дівчину й козака султан подарував азі Кегаю. Вона мала стати двадцять сьомою наложницею візира, а козака ага на радощах поставив на легшу роботу — доглядати сад. Великий візир подарував азі чорного арабського коня з сідлом, обсипаним коштовним камінням і перлами.

Тепер ага Кегай не знав, чому по нього не йдуть алебардщики. Чи то при дворі забули про нього, чи вирішили ще й покатувати чеканням. Аллах послав людині одне з найбільших випробувань — чекання. Воно є солодке, коли йдеться про кохання, нетерпляче, коли ждеш звістки, нудне й дратівливе — вищого уряду, тривожне — невідомості, страшне — кари. Це дні й ночі, а часом і роки, коли кров засихає в самісінькому серці. Сулейман Кегай молив аллаха, щоб він забргв його ім'я з пам'яті султана і великого візира. Звичайно, нинішнє його життя, надто після бурхливого, сповненого діяння крутежу при дворі, було життям хробака. Але ж ліпше бути навіть хробаком, іііж чорною землс.ю. Сулейман Кегай зсохся й почорнів. І став вельми схожий на кажана. Втягнута в гострі плечі голова, довгі руки, а ще ж стесаний назад лоб, високі, гострі надбрівні дуги й маленькі очиці у глибоких вирвах, що дивилися насторожено й злякано... І життя вів кажаняче. Вдень спав у селямлику, а вночі тинявся по галереях і покоях, тулився лобом до заґратованих вікон і подовгу дивився на зорі, що світили комусь іншому.

Азі весь час вчувалися кроки на сходах, а чорні тіні на стіні від власної постаті та постаті дервіша видавалися тінями алебардщиків. Та й все життя для Сулейман Кегая тепер було театром тіней, де ляльки підвішують до стелі й смикають за мотузочки. Він часто посилав дервіша, щоб той покружився біля палацу (для того й тримав його, і платив великі гроші), може, довідається про що-небудь, давав золото на підкуп служників покоїв, дервіш оповідав усілякі нісенітниці — мабуть, приносив їх з базару, до палацу не ходив, а золото десь ховав. Він страшенно знахабнів, залякував агу, наїдався до блювоти солодощів, навіть курив з кальяна і пив вино, за що мав би бути спалений живцем. То тільки невірні можуть вживати той трунок. Ага мусив терпіти.

Колись багатий, пишний і гостинний двір Сулейман Кегая занепадав. Вже не гарцювали в ньому змії-коні, не шелестіли шовкові паланкіни, не галасували, викладаючи товари просто на розпечений малоазійський камінь, купці. Руйнація й запустіння панували в ньому. Пойнялися іржею залізні кільця на семи лискучих стовпах, до яких ще недавно прив'язували коней візирові гості, голодно крякали, по-брязк^ючи ланцюгами, приковані до даху два орли. Жалібно киркали та розліталися по сусідніх дворах і садах павичі, навіть собаки по-забігали невідь-куди. Недавні візирові друзі обходили двір, немов там лютувала бобонна чума. Давно втік ефес — помічник по господарству, розбіглися всі вільнонайманці, повтікали білі євнухи. Навіть наглядачі за невільниками, котрим платилося по два акчі в день і двічі в рік давали «на пояс», залишили подвір'я опального аги. Сусіди Сулейман Кегая, що жили нижче од нього й колись не осмілювалися похмуро глянути на високі зубчаті стіни двору, забили глиною жолоб у тому місці, де він повертав у сад, і тепер майже вся вода збігала до їхніх дворів. Розбестилися, не корилися навіть раби. Нікому було їх пригну ги до роботи, нікому покарати — простора вартівня із сірого каменю в лівому кутку великого квадратового подвір'я стояла порожня. Вони впали у таку сваволю, що часом самочинно полишали подвір'я і йшли вниз до базару чи будь-куди.

Там, на базарі, вирувало життя, й вони визбирували його крихти. Тинялися поміж ятками, де стояв голосний мелодійний дзвін — майстри-бронзарі кували славнозвісні турецькі таці, мідні та срібні куверти для кави, щити та шоломи-місюрки, давали заробити якусь абищицю на грубій роботі; допомагали купцям вантажити товари, часом за жменю сушених слив, а часом падала у кишеню мідна монета, або ж просто ловили витрішки. Звичайно, там є на що подивитись: всілякий, ніколи не бачений крам, заморські, різані зі слонової кості штукенції, чудернацькі, схожі на велетенські прачі, риби, в яких обоє очей дивляться в один бік, не менш дивовижні птахи в золочених та срібних клітках. Їх привозять заморські купці, а жалісливі правовірні купляють і випускають на волю під веселий галас дітвори. Чорних, білих і жовтих рабів купляють теж, але на волю не випускають. На тому ж базарі на тонких мотузках, натягнених між високих платанів, ходять заїжджі акробати, внизу під платанами ведуть несамовиті танці дервіші: й вогонь п'ють, і залізо жеруть, борються на потертім килимку борці, грає на сазі меддах — бродячий музика, є там пребагато всіляких інших див. І вештається сила-силенна різномасного люду: од чорних безмовних арапів у червоних фесках та галасливих обірваних турецьких і грецьких циган у жовтих жилетках до молодих європейців з довгими чубами, в батистових сорочках з мереживами та вузьких штанях з єдвабу.

В тому натовпі легко заблудитися, там ніхто не запитує, чи ти прийшов з хазяїном і ненароком одбився од нього, чи приволікся сам.

Лаврін базару не любив, вельми рідко туди ходив. Високий, худий, ошмалений сонцем, вже й сам схожий на турка, байдуже перебирав очима увесь Схід.

Базар гомонів усіма мовами, кольорився всіма барвами й щоразу нагадував йому про рідний край, рідну мову й рідні звичаї. Хвилини краденої волі падали тяжкими удавками на серце, кричали криком про вічну неволю, про осоружну чужину.

Катівницькими муками було також думати про те, що ось тут, поруч, живе твоє сплюндроване кохання, що доля ніби на сміх звела вас для вічної й тяжкої розлуки. Пекуча злість, од якої кидаються на вістря списів чи гризуть грати, перегоріла, її переломили втома, голод, нудна сірість неволі. Тільки іноді в якомусь подиві дивився на величезний будинок з широкими вікнами за зеленими ґратами — невже за якимось із них живе Киліяна? Та сама Киліяна... його Киліяна... й руки несамохіть кришили камінь.

Пошук на сайті: