Критика «Кайдашева сім'я»

Іван Нечуй-Левицький

І. Франко зазначав, що повість «Кайдашева сім'я» належить «до найкращих оздоб укра­їнського письменства». За жанром це соціально-побутова повість з елементами сатири і гумору. Автор порушує тему родинних стосунків; проблеми, непорозуміння між членами родини, мораль­ну деградацію людини; показує трагедію тогочасного села загалом. Повість «Кайдашева сім’я» — яскравий зразок реалістичного твору, адже автор досліджує в ній родинні стосунки, зосереджую­чись на морально-етичній проблематиці. Письменник створює в повісті переконливі характеристи­ки соціального буття, колоритні соціальні типи, які водночас є яскравими особистостями (Маруся й Омелько Кайдаші, Мотря та ін.). Однією з найпомітніших ознак реалістичної манери письма є докладне змалювання національного колориту українців — побуту, звичаїв, обрядів, вірувань. Реа­лістичності твору додає те, що окремі персонажі мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім’я Мазурів із села Семигори, яка була відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами. Мазури мали й реальних багатих сватів — Довбушів.

Ідея твору — осуд негативних рис людської натури та суспільства; заклик не розгубити себе, тобто не втратити такі добрі риси свого характеру, як чуйність, людяність, щирість, повага, стри­маність. У ситуаціях з різними людьми залишатися самим собою, залишатися людиною. У цьому творі надзвичайно важливим є мотив національної самокритики, що переходить у мотив сорому і вболівання за український світ. У повісті автор показує, якими не треба бути, щоб не допустити краху своєї родини, країни.

Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології, І. Нечуй-Левицький ро­зумів, що про народ треба писати без будь-яких прикрас. У центрі повісті — повсякденний плин життя селянської сім’ї, у якому на перший план висуваються побутові сварки, що виникають через брак бажання зрозуміти один одного. «Кайдашева сім’я» насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей. Широко використано у творі арсенал фольклорних засобів, який допомагає глибшо­му розкриттю художніх образів. Жанрова специфіка твору полягає у тому, що цей повсякденний плин життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичні. Гумор письменника сягає корінням у народний ґрунт і міцну націо­нальну літературну традицію. Природжений гумор Нечуй-Левицький вважав невід’ємним елемен­том національної психіки, що «затаївся в усіх звивах розуму і фантазії щирого українця і є глибоко своєрідним».

Контрасти елементів створеного народом величного епосу і дріб’язкової хатньої війни нада­ють повісті особливого іронічного забарвлення («Не чорна хмара з-за синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину»), У повісті письменник гумористично показав взаємні заздрощі, плітки та шалені вибухи злості серед Кайдашів. Проте гумор у повісті має спів­чутливий характер: автор бачить вплив на психологію Кайдашів їхнього тяжкого становища, бо після довговічної панщини вони потрапили в нові, незвичні обставини. Із серії комічних подій складається сумна картина буття сім’ї, де син виступає проти матері й уся родина марно витрачає сили і здоров’я на безглузді суперечки та чвари. Такий стан, на думку письменника, не відповідає справжній суті «народного духу». Духовна роз’єднаність — ось те лихо, яке кожен день отруює українську родину, яка впродовж віків була оповита високою духовністю і мораллю.

Побожним, чуйним і добрим був Кайдаш, мріяв про смерть по-християнськи: зі сповіддю, причастям, соборуванням. Але тяжке пияцтво призвело до передчасної страшної смерті, яка не відповідала християнським уявленням. Сини і невістка Мотря надто часто порушували четверту заповідь Божу: не поважали і не шанували батьків. А народна мораль ґрунтувалася в основному на заповідях Божих. У селі зневажали злодіїв, п’яниць, покриток, ледарів, хвальків, безбожників. Тут ніколи нікому нічого не забували. Не могли забути й Мотрі того, що вибила свекрусі око, а Карпо­ві — що ганявся за матір’ю з дрючком. Люди добре знали характери тих, кого вважали негідними: вибираючи Карпа десяцьким, хтось підкреслив, що «буде добрий посіпака», а пропонуючи жарто­ма кандидатуру Мотрі, селяни висміяли цю жінку.

Омелько Кайдаш — звичайний селянин. Тяжка праця, панщина підірвали його здоров’я та си­ли. У нього «здорові жилаві руки, широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця». Омель­ко добрий стельмах, дуже працьовитий, ніколи не сидів без діла, щось завжди майстрував, лагодив. Від своїх синів він також вимагав працьовитості. Але Кайдаш любив випити оковитої — це, ма­буть, було його найбільшою вадою. Тяжке життя зробило його нервовим та забобонним. Після одруження синів він поступово втрачає над ними батьківську владу. Карпо навіть підіймає на ста­рого руку. Кайдаш спився до божевілля та втопився, хоча саме такої смерті боявся все життя. От­же, в образі Омелька Кайдаша втілені типові риси українського селянства другої половини XIX ст.: працьовитість, господарність, разом з тим і неосвіченість, затурканість, забобонність, егоїзм тощо.

Маруся Кайдашиха — дружина Омелька. Сварлива, бездушна жінка. Маруся смачно готувала і замолоду служила у панів покоївкою, від них і сама «набралась трохи панства». Кайдашиха з по­гордою ставиться до бідніших за себе, любить вихвалятись. Позитивними рисами її характеру є те, що вона працьовита жінка, дбайлива господиня, любляча мати і бабуся. Але дріб’язковість, егоїзм, жадоба до землі зробила її жорстокою, жадібною. Це і є причиною частих сварок і розладів у сім’ї, навіть бійок.

Карпо — старший син Кайдашів — неласкавий, сердитий, мовчазний. «Його насуплене, жов­тувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи усміхались».

Лаврін — молодший Кайдашенко. У нього приваблива зовнішність: «Лаврінове молоде довга­сте лице було рум’яне, веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво». Хлопець жартівли­вий, дотепний, веселий. Він у всьому бачить добро, шанує людей, захоплюється красою природи, має ліричну душу і грає на сопілці. Але, на жаль, зрештою і Лаврін стає егоїстом.

Образ Мотрі — один з найдовершеніших образів повісті. Мотря — Карпова дружина. Дівчина була із заможної родини, але добра і не вихвалялася на селі. Узявши шлюб, поринула в тяжкі будні. Зла свекруха звалила на неї всю хатню роботу. Щоденна гризня зробила Мотрю злою, сварливою жінкою. А лють її не мала меж. Виколола свекрусі око, та не переймалась, а раділа цьому.

Мелашка — щира, тиха, спокійна, лагідна, чутлива. Вона тяжко переживала безладдя в родині. Її любов до рідної матері, чоловіка, намагання догодити свекрусі приємно вражають. Доведена до відчаю, Мелашка їде з односельчанами в Київську лавру на прощу — святкування Пасхи в Києві, за народним повір’ям, мало б принести у сім’ю Боже благословення. Письменник поетизує свою героїню. Так, лірична душа Мелашки почула у жалібних піснях ченців у Чистий четвер (напередо­дні Великодня) «якесь море сліз, що зливалось тисячі літ, і злилось докупи, і полилось піснями з грудей. Здається, в тому морі сліз текли ріки народного горя од самого початку світу...». Та посту­пово і Мелашка втягується в сварки й бійки.

Загалом, Кайдаші та їхні дружини — індивідуалісти, які живуть своїми егоїстичними інте­ресами. Вони втратили почуття гідності.

Проблематика твору:

  • батьків і дітей;
  • виховання;
  • кохання та сімейного щастя;
  • злиденного життя селян;
  • народної моралі;
  • авторитету в громаді та самореалізації.

Повість «Кайдашева сім’я» закінчується примиренням двох родин. Яскравий колорит звичаїв, обряди народних замовлянь, передвесільні розглядини, сільські розваги, детальні описи селянсько­го одягу та оселі, насичена прислів’ями і приказками мова повісті — усе це дає підстави вважати твір справжньою енциклопедією народознавства. З великою художньою силою і правдивістю І. Нечуй-Левицький розкрив у цьому творі духовні цінності, які склалися впродовж століть в укра­їнській родині. Новаторство письменника якраз виявилося в тому, що він показав руйнування на­бутої духовності труднощами щоденного життя, відтворив такий стан українського селянства, який нівечить справжню суть його «народного духу».