Iван Нечуй-Левицький - Афонський пройдисвiт

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.docx)Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.docx94 Кб937
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.fb2125 Кб995

 

Iван Нечуй-Левицький

Афонський пройдисвiт

    Весною, пiс­ля ве­ли­код­ня, чен­цi й пос­луш­ни­ки в од­но­му київсько­му мо­нас­ти­рi зап­ри­мi­ти­ли, що до церк­ви усе хо­дить який­сь не то грек, не то арм'янин. Тiльки вда­рять у дзвiн чи на ве­чер­ню, чи на служ­бу - в церк­ву вхо­дить по­пе­ред усiх лю­дей який­сь ви­со­кий, чор­ня­вий, з товс­ти­ми гус­ти­ми бро­ва­ми, здо­ро­ви­ми чор­ни­ми очи­ма вже лiт­нiй чо­ло­вiк, стає пе­ред чу­дов­ною iко­ною, мо­литься, б'є пок­ло­ни, зiт­хає, зна­ме­нується до об­ра­за бо­го­ро­ди­цi й по­зад усiх лю­дей ви­хо­дить з церк­ви.

    Той чо­ло­вiк був грек Хрис­то­фор Хри­сан­фо­вич Коп­ро­нi­дос. Вiн дов­го блу­кав по се­лах на Ук­раїнi, про­да­вав ки­па­ри­со­вi хрес­ти­ки, об­раз­ки й чот­ки, про­да­вав тем­ним се­ля­нам ка­мiн­цi, нi­би­то з Єру­са­ли­ма, свя­че­ну во­ду, нi­би з Йор­да­ну, ла­дан­ки од уся­ких хво­роб, на­вiть пальмо­вi гiл­ки, нi­би­то пос­вя­че­нi на вер­бу в Єру­са­лимсько­му хра­мi. Тi ка­мiн­цi вiн зби­рав на бе­ре­зi Ро­сi, Ра­са­ви та iн­ших рi­чок, а свя­ту во­ду на­би­рав у пля­шеч­ки прос­то з кри­ниць i з став­кiв. Про­да­вав вiн i свя­че­не по­мiч­не зiл­ля i жеб­рав на Афон. На­бив­ши доб­ре ки­ше­нi грiш­ми, ви­ду­ре­ни­ми в тем­них бо­го­бо­ящих се­лян, вiн пi­шов на хит­ро­щi вже бiльше ко­рис­нi: за­ду­мав ду­ри­ти ба­га­тих київських чен­цiв…

    Якось пiс­ля ве­чер­нi вiн прис­тав до пос­луш­ни­кiв, при­мос­тив­ся ко­ло їх в сад­ку на лав­цi, в тем­нiй алеї, на цвин­та­рi i по­чав роз­пи­ту­ва­ти, хто з чен­цiв має ба­га­то гро­шей.

    - Чи то пак прав­ду ка­жуть, що нi­би­то в от­ця Пал­ла­дiя ду­же ба­гацько гро­шей? Чи то прав­да, що вiн ба­га­тю­щий? - спи­тав вiн у пос­луш­ни­ка.

    - Що прав­да, то прав­да, - обiз­вав­ся ке­лiй­ник от­ця Пал­ла­дiя, - я в йо­го вже дав­но слу­жу за ке­лiй­ни­ка; ка­жуть, в йо­го є ти­ся­чок зо три кар­бо­ван­цiв, ко­ли й не бiльше.

    - А з яких вiн: му­жи­кiв, чи з мi­щан, чи та­ки з ду­хов­них? - спи­тав Коп­ро­нi­дос.

    Копронiдос го­во­рив до­во­лi чис­тою ук­раїнською мо­вою, кот­рої нав­чив­ся, ти­ня­ючись на се­лах, але в роз­мо­вi при­мi­шу­вав ве­ли­ко­руськi сло­ва й ше­пе­ляв, як ше­пе­ля­ють гре­ки, що ро­ди­лись i зрос­ли не в Ро­сiї.

    - Отець Пал­ла­дiй та­ки з ду­хов­них. Вiн був на се­лi свя­ще­ни­ком, ов­до­вiв; ка­жуть, що вже ви­дав двi доч­ки за­мiж, i оце го­дiв з п'ять жи­ве в мо­нас­ти­рi, - од­по­вiв ке­лiй­ник.

    - Здається, вiн бо­го­бо­ящий та бо­го­мiльний. Так мо­литься та б'є пок­ло­ни… що ме­нi аж ки­ну­ло­ся в вi­чi… - обiз­вав­ся Коп­ро­нi­дос.

    - Дуже бо­го­мiльний та бо­го­бо­ящий. Вве­че­рi дов­го мо­литься бо­гу, а як ля­гає спа­ти, то, ма­буть, гро­шi лi­чить, чи всi до­ма, бо я ча­сом чую в се­бе, в дру­гiй ке­лiї, як бряж­чать срiб­нi кар­бо­ван­цi та, здається, i чер­вiн­цi, - ска­зав ке­лiй­ник.

    - Бряжчать кар­бо­ван­цi! - аж крик­нув Коп­ро­нi­дос, i йо­го здо­ро­вi банька­тi очi аж зак­ру­ти­лись на бiл­ках, а зiньки аж заб­лис­ка­ли.

    - Бряжчать, ще й, вид­но, в йо­го їх не­ма­ло, бо лi­чить ча­сом отой ла­пi­га та­ки дов­генько. Усе си­дить i лед­ве хо­дить по­ма­лу, - ска­зав мо­ло­дий про­вор­ний ке­лiй­ник.

    - I, пев­но, бла­го­чес­ти­во жи­ве й пiс­ню­кає, бо та­кий за­худ­же­ний, з ли­ця та­кий ти­хий, та­кий доб­рий.

    - Тихий, ти­хий, але ти­ха во­да греб­лi рве… Го­рi­лоч­ку п'є доб­ре; а сiльськi баб­ки та мо­ло­ди­цi з то­го се­ла, де вiн був по­пом, час­то при­но­сять йо­му гос­тин­цi: i са­ло, i мас­ло, i пе­че­нi ку­ри. А од­на якась удо­ва та­ки час­то хо­дить на про­щу в наш мо­нас­тир.

    - I до от­ця Пал­ла­дiя за­хо­дить?

    - Атож! За­хо­дить i ба­ла­кає при­яз­но з ним.

    - А як її звуть? - спи­тав Коп­ро­нi­дос.

    - Вона Хiв­ря на ймен­ня, - ска­зав ке­лiй­ник, - там та­ка здо­ро­ва, ог­ряд­на та чер­во­но­пи­ка! А при­хо­дить на про­щу сли­ве що­мi­ся­ця, бо во­на з то­го ж та­ки се­ла, що не­да­леч­ко од Києва.

    - А отець Iса­кiй та Єре­мiя, пев­но, так са­мо ма­ють гро­шi, як i Пал­ла­дiй? - спи­тав Коп­ро­нi­дос.

    - Мають, але мен­ше, нiж отець Пал­ла­дiй. А ску­пi, ску­пi обид­ва, що й ска­за­ти не мож­на! Гро­шi ма­ють, а хо­дять у ста­ро­му дран­тi та дра­них, ла­та­них чо­бо­тях, - обiз­вав­ся дру­гий ке­лiй­ник.

    - А з яких во­ни? - спи­тав Коп­ро­нi­дос.

    - Хто їx знає. Здається, з мi­щан, а мо­же, й се­лян, - од­по­вiв ке­лiй­ник.

    - Я бiльше од ycix чен­цiв люб­лю от­ця Ta­pa­ciя: та­кий про­вор­ний та жва­вий, на­че в вiй­ську слу­жив. Здається, i цей має гро­ша­ки, бо на йо­му оде­жа но­ва, чис­та… - ка­зав да­лi Коп­ро­нi­дос.

    - I цей має, - обiз­вав­ся один ке­лiй­ник, - бо час­то шиє оде­жу! О, цей лю­бить че­пу­ри­тись! Як при­не­се ча­сом кра­вець ря­су або каф­тан, а вiн як поч­не при­мi­рять, то ви­ва­рить во­ду крав­це­вi нез­гiр­ше буд­лi-якої пан­ни: по три ра­зи ча­сом кра­вець пе­ре­ши­ває оде­жу та при­га­няє до ста­ну.

    - А не знаєте, з яких вiн? - спи­тав Коп­ро­нi­дос.

    - 3 бур­са­кiв; йо­го виг­на­ли з бур­си. Але вiн був у мос­ка­лях: ка­зав, що на­вiть слу­жив ун­тер-офi­це­ром. Та це зна­ти й по хо­дi, бо як хо­дить по церк­вi, то за­ди­рає го­ло­ву вго­ру, мов мос­каль на мушт­рi, - ска­зав ке­лiй­ник.

    - Про що ж вiн роз­мов­ляє в ке­лiї, як ча­сом зiй­дуться гос­тi? - спи­тав Коп­ро­нi­дос.

    - Розказує, якi шту­ки ви­роб­ляв вчи­те­лям у бypci; ча­сом го­во­рить про свою дав­ню служ­бу в мос­ка­лях. А з мо­ло­ди­ми ди­яко­на­ми усе ба­ла­кає за чер­во­нi що­ки та ви­со­кi пер­си од­ної удо­ви­цi… Во­на тут не­да­леч­ко од мо­нас­ти­ря й жи­ве, - ска­зав ке­лiй­ник i за­ре­го­тав­ся на все гор­ло.

    "Отже ж, вар­то за­ки­да­ти ме­ре­жi в цьому мо­нас­ти­рi. Ло­вит­ва, ма­буть, бу­де ве­лiя… Чо­ти­ри цi­но­ви­тi осят­ри маю на при­мi­тi… 3 кот­ро­го б по­ча­ти… - ду­мав Коп­ро­нi­дос. - Ма­буть, з Пал­ла­дiя. Пал­ла­дiй має по­каз­ну роль в мо­нас­ти­рi, бо з вче­них… Тре­ба б зро­бить по­ча­ток з йо­го…"

    Копронiдос сам про­бу­вав пос­луш­ни­ком в уся­ких мо­нас­ти­рях у Гре­цiї та Бол­га­рiї i доб­ре дiз­нав­ся за но­ро­ви й звич­ки мо­нас­тирських осят­рiв.

    - Чи не крик­ли­вий та не лай­ли­вий отой отець Та­ра­сiй? - ска­зав нi­би сам до се­бе сти­ха Коп­ро­нi­дос.

    - Ого-го! Не крик­ли­вий! - обiз­вав­ся пос­луш­ник. - Як не встиг­не­мо нас­та­ви­ти са­мо­вар, то вхо­пить те­бе за ко­си та як сiп­не, то тро­хи го­ло­ви не одiр­ве з во­лос­сям. А лається гид­ко, як мос­каль, та пал­кий, та бит­ли­вий! Ча­сом i прис­ту­пи­ти до йо­го страш­но. Та та­кий тов­ку­щий, не­по­си­дящй, що все тотв­четься то по ке­лiї, то по сад­ку.

    "Ну, з цього страш­но по­чи­нать: не пi­де в мої ме­ре­жi; тре­ба по­чи­та­ти з свя­тих та по­бож­них… хоч би з гро­шо­ви­то­го ла­пi­ги, що не лю­бить веш­таться та хо­дить, мов кач­ка… з от­ця Пал­ла­дiя: тут ме­нi бу­де мен­ше при­ти­чин", - по­ду­мав Коп­ро­нi­дос i встав з лав­ки та й розп­ро­щав­ся з ке­лiй­ни­ка­ми.

    

II

    

    Другого дня, тiльки що вда­ри­ли в дзвiн на ран­ню служ­бу бо­жу, Коп­ро­нi­дос прий­шов до церк­ви. Отець Пал­ла­дiй си­дiв ко­ло низько­го ана­лоя. Кру­гом йо­го стов­пи­лись сiльськi баб­ки, про­чан­ки. Отець Пал­ла­дiй за­пи­су­вав у кни­гу "жерт­ви" ба­бок: баб­ки та й мо­ло­ди­цi най­ма­ли ака­фiс­ти, мо­леб­нi та па­на­хи­ди. Коп­ро­нi­дос дер­жав у ру­цi здо­ро­вий пу­чок пi­во­нiй, нар­ци­сiв та тюльпа­нiв, а пiд пах­вою щось за­вер­ну­те в чер­во­ну хус­ти­ну. Ба­би й мо­ло­ди­цi тов­пи­лись кру­гом от­ця Пал­ла­дiя, не­на­че овеч­ки кру­гом ясел з сi­ном. Коп­ро­нi­дос пок­лав на вiк­нi свої при­но­си­ни, вда­рив три пок­ло­ни пе­ред чу­дов­ним об­ра­зом, при­ло­жив­ся, а по­тiм став нав­ко­лiш­ки ви­со­ченько на схо­дах i мо­лив­ся, до­ки ба­би одiй­шли од от­ця Пал­ла­дiя. То­дi вiн узяв з вiк­на бу­кет та те, що бу­ло за­гор­ну­те в хус­ти­нi, i якось по-ли­си­чо­му, навш­пиньки пiдс­ту­пив до от­ця Пал­ла­дiя й пок­ло­нив­ся йо­му до по­яса.

    - Прошу прий­ня­ти од ме­не вбо­гу леп­ту во сла­ву бо­жiю i пос­та­вить пе­ред чу­дов­ним об­ра­зом бо­го­ро­ди­цi, - ска­зав со­лод­ким, бла­го­чес­ти­вим го­ло­сом Коп­ро­нi­дос i по­дав от­це­вi Пал­ла­дiєвi здо­ро­вий пу­чок квi­ток.

    Отець Пал­ла­дiй пiд­вiв то­ло­ву й хо­тiв пок­лас­ти пе­ро на сто­лик, але гля­нув на по­етич­ну жерт­ву i тiльки тик­нув ру­кою з пе­ром на чу­дов­ний об­раз i на бу­ке­ти квi­ток, що сто­яли в ваз­ках пе­ред об­ра­зом на сто­ли­ку, зас­те­ле­но­му шов­ко­вим чер­во­ним пок­рiв­цем.

    - А це про­шу прий­ня­ти й за­пи­сать на мо­нас­тир мою ма­лу леп­ту: ла­дан, смир­ну i єлей, - про­мо­вив ниш­ком, якось смир­но Коп­ро­нi­дос i по­чав розв'язу­вать чер­во­ну хуст­ку. - Прий­мiть, от­че Пал­ла­дiю, i пом'янiть ме­не в ва­ших свя­тих мо­лит­вах, - ска­зав Коп­ро­нi­дос.

Сторінка 1 з 11 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 > У кінець >>

Пошук на сайті: