Iван Нечуй-Левицький - Афонський пройдисвiт (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.docx)Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.docx94 Кб1207
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.fb2125 Кб1215
    - Добре! А завт­ра про­шу вас, чес­нi от­цi, до се­бе на ве­чiр­нiй чай та на тра­пе­зу. Я люб­лю ду­хов­ний чин, а най­па­че чор­но­риз­цiв. Моя квар­ти­ра про­ти са­мої мо­нас­тирської бра­ми, - ска­зав Коп­ро­нi­дос i встав, щоб поп­ро­ща­тись з чен­ця­ми.

    - Прошу вас усiх… Моя суп­руж­ни­ця бо­го­бо­яща. Во­на зрос­ла не­да­леч­ке од свя­тої Афонської го­ри й бу­де ра­да при­вi­та­ти вас у своїй гос­по­дi, - до­дав Коп­ро­нi­дос, цi­лу­ючи в ру­ки чен­цiв.

    Вiн пок­ло­нив­ся ни­зенько аж у по­яс чен­цям, вий­шов якось по-ко­тя­чо­му, ти­хо, навш­пиньки й ти­хе­сенько при­чи­нив за со­бою две­рi.

    - Бог по­си­лає нам жерт­во­ва­те­ля, - ска­зав отець Iса­кiй.

    - Бог по­си­лає нам дур­ня, та, здається, ще й гро­шо­ви­то­го, ба­га­тенько­го, - до­дав отець Та­ра­сiй i за­ре­го­тав­ся на всю ке­лiю. - Хо­дiм лиш до йо­го, па­нот­цi! Хоч по доб­рiй кра­со­ву­лi смик­не­мо. Гре­ки зна­ють смак у ви­нi. Та й м'ясця пе­че­но­го по­поїмо, бо вже тi хо­лод­нi шин­ки та ков­ба­си чо­мусь в пельку не лi­зуть. Пас­тер­на­че! На­го­дую-та­ки я вас м'ясцем! Еге, так?

    - О, бо­ро­ни й зас­ту­пи ме­не, ма­ти бо­жа! - обiз­вав­ся отець Iса­кiй. - У вас усе жар­ти. Не по­до­бає чор­но­риз­це­вi так жар­ту­ва­ти. Ви все гнi­ви­те бо­га та са­та­ну зве­се­ляєте, а вiн, ма­буть, од ра­до­щiв аж тан­цює.

    Пiсля ве­чер­нi Коп­ро­нi­дос зос­тав­ся в церк­вi й ждав от­ця Пал­ла­дiя. Вий­шов з ол­та­ря отець Пал­ла­дiй, зняв мiр­ку з по­пок­piв­цiв i од­дав її Коп­ро­нi­до­со­вi.

    - Заходьте ж до ме­не завт­ра пiс­ля ве­чер­нi на ве­чiр­ню тра­пе­зу! - знов про­сив Коп­ро­нi­дос от­ця Пал­ла­дiя. - Та поп­ро­сiть од ме­не єро­мо­на­хiв, що я ба­чив у вас в ке­лiї.

    

III

    

    Другого дня пiс­ля ве­чер­нi отець Пал­ла­дiй з от­ця­ми Iса­кiєм, Єре­мiєю та Ta­pa­ciєм пря­му­ва­ли до бра­ми по гycтiй алеї мо­нас­ти­ря. Тiльки що во­ни вий­шли по схо­дах в дзвi­ни­цю, че­рез кот­ру був го­лов­ний ви­хiд з мо­нас­ти­ря, на­зуст­рiч їм iшов Коп­ро­нi­дос.

    - Зустрiчаю вас, чес­нi от­цi, як ко­лись у дав­ню дав­ни­ну Ав­ра­ам стрi­чав трьох стран­ни­кiв, - ска­зав Коп­ро­нi­дос, зняв­ши бри­ля й ни­зенько кла­ня­ючись.

    Копронiдос пi­шов по­руч з чен­ця­ми й при­вiв їx до сво­го жит­ла. Чен­цi увiй­шли в кiм­на­ту Коп­ро­нi­до­са, пе­рех­рес­ти­лись по три­чi до об­ра­зiв, а по­тiм при­вi­та­лись з Коп­ро­нi­до­сом.

    Копронiдос поп­ро­сив їx сi­да­ти. Чен­цi по­сi­да­ли на стiльцях, але Коп­ро­нi­дос поп­ро­сив от­ця Пал­ла­дiя пе-pe­cic­ти на ту­рецьку ка­на­пу. Коп­ро­нi­до­со­ва кiм­на­та зов­сiм бу­ла схо­жа на чер­не­чу ке­лiю. Два кут­ки бу­ли об­вi­ша­нi об­ра­за­ми, i в кут­ках го­рi­ли двi лам­пад­ки. В од­но­му кут­ку на ко­со­му сто­ли­ку бу­ли нас­тав­ле­нi свя­то­щi, при­не­се­нi нi­би­то з Афо­на та з Єру­са­ли­ма: пля­шеч­ки з свя­че­ною во­дою, якiсь ка­мiн­цi, ки­па­ри­со­вi хрес­ти­ки та об­раз­ки; в са­мо­му ку­точ­ку сто­яли двi пальмо­вi cyxi гiл­ки. Че­рез кiм­на­ту був прос­те­ле­ний узький ки­ли­мок, вип­ле­те­ний з чор­них та бi­лих край­ок. В кiм­на­тi пах­ло смир­ною та ки­па­ри­сом, тхну­ло мо­нас­тирським ду­хом да­ле­ко­го Схо­ду.

    Незабаром у две­рях з'яви­лась не ду­же мо­ло­да, але гар­на з ли­ця та­ка доб­ра товс­ту­ля, низька, круг­ленька, i, не­на­че клу­бок, по­ма­леньку по­ко­ти­лась з две­рей по ки­лим­ку. Го­ло­ва в неї бу­ла нап­ну­та чор­ною шов­ко­вою хуст­кою; кiн­цi хуст­ки те­лi­па­лись на пов­них гру­дях; шия бу­ла об­гор­ну­та бi­лою хус­точ­кою. На чор­нiй сук­нi яс­но ви­рi­зу­ва­лись жов­тi зер­нис­тi чот­ки, кот­pi во­на дер­жа­ла в бi­лiй пух­кiй ру­цi.

    - Моя суп­руж­ни­ця, кот­рою бла­гос­ло­вив ме­не бог! - ре­ко­мен­ду­вав Коп­ро­нi­дос.

    Супружниця пiдс­ту­па­ла до кож­но­го чен­ця по чер­зi. Кож­ний чер­нець ус­та­вав з мiс­ця й хрес­тив її ве­ли­ким хрес­том. Во­на по­цi­лу­ва­ла чен­цiв у ру­ку.

    - Як же ва­ше свя­те ймен­ня? - спи­тав отець Пал­ла­дiй.

    - Мелетiя, - нес­мi­ли­во обiз­ва­лась товс­ту­ля й сто­яла се­ред гос­тин­ної нi в сих нi в тих, не­на­че най­мич­ка, го­то­ва вис­лу­ха­ти при­каз гос­по­да­ря.

    - Iванiвна по батько­вi, - до­дав Коп­ро­нi­дос, - зрос­ла пiд за­хис­том свя­тої Афонської го­ри, не­да­леч­ко од Афо­на, ро­дом гре­ки­ня, лю­бить мо­нас­ти­рi та свя­тих чор­но­риз­цiв. - Коп­ро­нi­дос по­ка­зав Ме­ле­тiї на стi­лець. Во­на сi­ла по­ма­леньку, обе­реж­но, як сi­дає шко­ляр то­дi, ко­ли йо­го поп­ро­сить сiс­ти вчи­тель. Склав­ши бi­лi ру­ки й пок­лав­ши їх на жи­во­тi, во­на по­ча­ла кру­тить ве­ли­ки­ми пальця­ми, па­лець кру­гом пальця, так жва­во, що аж чот­ки в неї в ру­ках ше­лес­тi­ли. Ме­ле­тiя вит­рi­щи­ла на чен­цiв здо­ро­вi тем­нi очi, як ко­ро­ва на но­вi во­ро­та, й мов­ча­ла. Отець Та­ра­сiй так i вп'явся очи­ма в її пов­не блi­де ли­це.

    - Не нудьгуєте в нас за своїм краєм? - спи­тав у неї отець Пал­ла­дiй.

    - Нi, я вже огов­та­лась, звик­ла до Києва, - обiз­ва­лась Ме­ле­тiя й за­со­ро­ми­лась.

    "Десь я не­на­че її ба­чив, - по­ду­мав отець Пал­ла­дiй, - не­на­че во­на ко­лись най­ма­ла мо­ле­бень… дав­ненько… ро­кiв з п'ять пе­ред­нi­ше… Та­кi товс­тi бро­ви…"

    Мелетiя нi­ко­ли й не ба­чи­ла Афо­на: во­на бу­ла та­ки гре­ки­ня, але київська, мi­щан­ка з По­до­лу, i не бу­ла на­вiть жiн­ка Коп­ро­нi­до­са… По­си­дiв­ши й пок­лi­пав­ши очи­ма на чен­цiв, Ме­ле­тiя вий­шла i пiш­ла в пе­кар­ню го­ту­ва­ти чен­цям за­кус­ку та ве­че­рю.

    - У вас бла­го­чес­ти­во в ха­тi: пах­не смир­ною та ки­па­ри­сом, - обiз­вав­ся отець Iса­кiй.

    - Наче в хра­мi, - обiз­вав­ся отець Єре­мiя i на­вi­щось пе­рех­рес­тив­ся.

    - В ме­не ба­га­то свя­то­щiв з Єру­са­ли­ма, - ска­зав Коп­ро­нi­дос, - ви, свя­тi от­цi, знаєтесь на то­му: от во­да з свя­тої рi­ки Йор­да­ну. - Коп­ро­нi­дос ус­тав, пi­шов у ку­ток до сто­ли­ка, взяв кiлька пля­ше­чок з во­дою й по­дав чен­цям. Чен­цi заб­ра­ли в ру­ки пля­шеч­ки, по­вер­тi­ли їх у ру­ках i пос­та­ви­ли на стiл.

    А оце ка­мiн­цi з Вiф­лiємсько­го вер­те­пу, - ска­зав Коп­ро­нi­дос, взяв­ши в ру­ку кiлька ка­мiн­цiв. Вiн пе­рех­рес­тив­ся, по­цi­лу­вав ка­мiн­цi й по­дав Iса­кiєвi. Отець Iса­кiй з руш­ли­вiс­тю узяв у ру­ки один ка­мi­нець, пе­рех­рес­тив­ся й по­цi­лу­вав. Єре­мiя взяв у Iса­кiя ка­мi­нець i, зняв­ши кло­бук, i со­бi пе­рех­рес­тив­ся й по­цi­лу­вав ка­мi­нець. Пал­ла­дiй тiльки по­дер­жав у ру­ках ка­мi­нець, по­ди­вив­ся й пок­лав на стiл. Але руш­ли­вий Та­ра­сiй на­вiть не взяв у ру­ки тих ка­мiн­цiв, тiльки мовч­ки ди­вив­ся на їх; оче­ви­дяч­ки, вiн ждав од Коп­ро­нi­до­са не ка­мiн­цiв, а чо­гось смач­нi­шо­го й трив­нi­шо­го.

    - А оце ка­мiн­цi з-пiд свя­тої Гол­го­фи, - ска­зав Коп­ро­нi­дос i, по­цi­лу­вав­ши, вiн по­дав чен­цям якiсь чуд­ної фор­ми ка­мiн­цi.

    Тi ка­мiн­цi ба­чи­ли Єру­са­лим так са­мо, як i Коп­ро­нi­дос: вiн наз­би­рав їх по бе­ре­гах Ро­сi. Чен­цям вже тро­хи об­рид­ли тi ка­мiн­цi: во­ни вже їх не цi­лу­ва­ли, а тiльки по­дер­жа­ли в ру­ках та й пок­ла­ли.

    - Були в Єру­са­ли­мi? Ба­чи­ли гроб гос­под­нiй. Гол­го­фу? - спи­тав у Коп­ро­нi­до­са Iса­кiй.

    - Сподобив гос­подь, спо­до­бив! Ба­чив усi свя­тi мiс­ця, - од­по­вiв Коп­ро­нi­дос.

    - Ой гос­по­ди! Спа­си й по­ми­луй нас! - обiз­вав­ся Єре­мiя. - Крас­но там, див­но й ве­ле­лiп­но?

    - Красно й див­но! Ба­чив я й Гол­го­фу, гроб гос­под­нiй, чув, як ду­шi грiш­ни­кiв пла­чуть i скре­го­чуть зу­ба­ми. Є там у стi­нi в ве­ли­кiй церк­вi дiр­ка, во­на йде пiд зем­лю прос­то в са­ме пек­ло. Як при­ту­лиш ву­хо, то й чуєш i крик, i га­лас, i сту­кiт, i гур­кiт, i кле­кiт, i скре­гiт зу­бiв, - ска­зав Коп­ро­нi­дос.

    Отець Iса­кiй важ­ко зiтх­нув i пе­рех­рес­тив­ся. Вiн був з прос­тих се­лян i йняв вi­ри тим поб­ре­хенькам та те­ре­ве­ням Коп­ро­нi­до­са, бо вже це чув од лю­дей-про­чан, що манд­ру­ва­ли на про­щу в Єру­са­лим.

    - Ой гос­по­ди! Спа­си нас i по­ми­луй, - про­мо­вив вiн ти­хо.

    - А про­ти ве­ли­код­ня на ут­ре­нi свя­тий огонь схо­дить з не­ба. Пат­рi­арх вхо­дить у пе­че­ру до гро­бу гос­поднього з пуч­ком не­зас­вi­че­них свi­чок i мо­литься. Огонь спа­дає з не­ба, i са­мi свi­чi за­па­лю­ються, - те­ре­ве­нив да­лi Коп­ро­нi­дос.

    - Дивнi дi­ла твої, гос­по­ди, - ска­зав Єре­мiя й пе­рех­рес­тив­ся.

    - А оце пальмо­вi гiл­ки, пос­вя­че­нi в єру­са­лимсько­му хра­мi на вер­бу; це там та­кi нi­би вер­би, - ска­зав Коп­ро­нi­дос i по­дав од­ну гiл­ку от­це­вi Пал­ла­дiєвi. Отець Пал­ла­дiй узяв гiл­ку, по­ди­вив­ся, по­ню­хав i пок­лав на сто­лi. Пiс­ля йо­го по­ню­ха­ли гiл­ку й дру­гi чен­цi.

    Отець Єре­мiя знов важ­ко зiтх­нув i гля­нув на об­ра­зи.

Пошук на сайті: