Iван Нечуй-Левицький - Афонський пройдисвiт (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.docx)Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.docx94 Кб1204
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.fb2125 Кб1211
    "Пройшов я i Ту­реч­чи­ну, i Гру­зiю, i Гре­цiю, i Бал­ка­ни, i Ду­най, а та­ких дур­нiв ще не ба­чив: та­ки так са­мi в ру­ки й да­ються! Доб­рi, то ймуть ме­нi вi­ри! Цей край для ме­не як рай. Ло­ви­ся, риб­ко, ма­ленька й ве­ли­ка! Бу­де на харч на ста­рос­тi лiт… Але Та­ра­сiй…" - i Коп­ро­нi­дос за­ду­мав­ся, схи­лив­ши го­ло­ву на­бiк i пог­лад­жу­ючи гус­ту чор­ну бо­ро­ду.

    Другого дня Коп­ро­нi­дос зуст­рiв у мо­нас­ти­рi от­ця Та­ра­сiя.

    - Чом пак ви до ме­не не за­хо­ди­те, от­че Та­ра­сiю? Моя Ме­ле­тiя все пи­тає про вас: нудьгує за ва­ми, - ска­зав Коп­ро­нi­дос.

    - Стара вже ва­ша Ме­ле­тiя, - ска­зав Та­ра­сiй i не зас­мi­яв­ся, а якось за­гер­го­тав, як iн­дик.

    - Пiслязавтра вве­че­рi приїде до ме­не з Оде­си в гос­тi моя да­ле­ка ро­дич­ка… гм… зо­ви­ця… От так кра­ля! При­ходьте лиш, по­ба­чи­те! - ска­зав Коп­ро­нi­дос i хит­ро клiп­нув од­ним оком.

    Отець Та­ра­сiй знов за­гер­го­тав по-iнди­чiй.

    - Добре! Прий­ду! - ска­зав отець Та­ра­сiй i поп­ро­щав­ся з Коп­ро­нi­до­сом.

    Дiждавшись ча­су зап­ро­син, отець Та­ра­сiй зай­шов до Коп­ро­нi­до­са. Пе­рес­ту­пив­ши че­рез по­рiг кiм­на­ти, отець Та­ра­сiй ки­нув очи­ма в ку­ток i стов­пом став. Вiн за­дер го­ло­ву, так що пос­луш­ницька чор­на ску­фiй­ка з'їха­ла аж на тiм'я. Вiн зняв шви­денько ску­фiй­ку й з ди­ва аж вит­рi­щив здо­ро­вi очi.

    В кут­ку ко­ло сто­ла си­дi­ла мо­ло­да дiв­чи­на, здо­ро­ва, ог­ряд­на, з схiд­ним ти­пом ли­ця, з дов­гим но­сом та з здо­ро­ви­ми чор­ни­ми очи­ма. В неї бу­ло ли­це бi­ле, не­на­че об­ма­за­не крей­дою; чор­нi товс­тi бро­ви чор­нi­ли, як ужi; пов­нi гу­би чер­во­нi­ли, не­на­че по­мальова­нi чер­во­ною фар­бою. На дiв­чи­нi чер­во­нi­ла, аж го­рi­ла, як жар, су­кон­на курт­ка, об­ши­та си­нi­ми та зо­ло­ти­ми шнур­ка­ми. На важ­ких ко­сах чер­во­нi­ла фес­ка з синьою ки­ти­цею. На шиї ви­сi­ли три раз­ки доб­ро­го на­мис­та, а над чо­лом кру­гом фес­ки бли­щав ря­док по­зо­ло­че­них круг­лих бля­шок, не­на­че чер­вiн­цiв. З-пiд бi­лої ку­цої сук­нi ви­со­ву­ва­лись нiж­ки в чер­во­них че­ре­ви­ках. Дiв­чи­на аж ся­ла на усей ку­ток, не­на­че в свiт­ли­цю вле­тi­ла жар-пти­ця. Уб­ран­ня її бу­ло схо­же на тi квiт­час­тi азiй­ськi убо­ри, в яких ви­хо­дять на сце­ну акт­ри­си й тан­цю­рист­ки.

    - От i… зо­ви­ця приїха­ла до ме­не в гос­тi! - ска­зав Коп­ро­нi­дос.

    Зовиця вста­ла, але не прис­ту­пи­ла до от­ця Та­ра­сiя й не поп­ро­си­ла бла­гос­ло­вен­ня. От­ця Та­ра­сiя так зас­лi­пи­ла та рай­ська пта­ха, що вiн на це й не звер­нув ува­ги.

    - Правда, гар­но вби­ра­ються в нас, у Гре­цiї? - ска­зав Коп­ро­нi­дос.

    - Гарно! Див­но! Бла­го­лiп­но! - ска­зав отець Та­ра­сiй швид­ко й го­лос­но, не­на­че гу­пав довб­нею.

    - А прав­да, на­ша фус­та­не­ла кра­ща, нiж ва­ша плах­та? - ска­зав Коп­ро­нi­дос.

    - I фус­та­не­ла гар­на, i плах­та не­по­га­на… Аби гар­на дiв­чи­на або па­нiя, - ска­зав отець Та­ра­сiй од­руб­час­то, не­на­че цi­лi га­луш­ки ков­тав, i за­ре­го­тав­ся на усю кiм­на­ту.

    - А на­ша фес­ка! Ож при­ди­вiться, ли­шень, от­че Та­ра­сiю! Прав­да, кра­ща, нiж стрiч­ки та квiт­ки на ва­ших дiв­ча­тах? - спи­тав Коп­ро­нi­дос.

    - Усе гар­но! Усе на сла­ву бо­жу! Усе лi­по­та: i фес­ка, i стрiч­ки, аби дiв­чи­на гар­на, - обiз­вав­ся Та­ра­сiй.

    - Як же ва­ше свя­те ймен­ня? - спи­тав отець Та­ра­сiй у дiв­чи­ни.

    - Гликерiя! - пе­ре­бив Коп­ро­нi­дос по­хап­цем.

    - Еге, Гли­ке­рiя… - про­мо­ви­ла дiв­чи­на, не­на­че за­со­ро­мив­шись, i ко­кет­но на­хи­ли­ла го­ло­ву й спус­ти­ла очi.

    Вона зас­мi­ялась. З-пiд товс­тих гу­бiв блис­ну­ли бi­лi ши­ро­кi зу­би. Тро­хи роз­тяг­ну­тий ши­ро­кий рот з дов­ги­ми та ши­ро­ки­ми гу­ба­ми став хи­жий якось по-вов­чо­му i не­на­че про­мов­ляв: "Ой, хо­чу ла­со їсти й ла­со пи­ти! Маю та­кий апе­тит, що лад­на поїсти хоч би й київських чен­цiв!"

    - Чи ви пак вмiєте по-на­шо­му го­во­рить, чи тiльки го­во­ри­те по-своєму? - спи­тав Та­ра­сiй.

    - Я вже дав­но жи­ву в Оде­сi i вмiю й по-ва­шо­му го­во­ри­ти, - обiз­ва­ла­ся Гли­ке­рiя, - труд­но бу­ло нав­читься, але я та­ки пе­ре­мог­ла труд­но­ту й нав­чи­лась. Як на­ва­жиш­ся, то всього нав­чиш­ся.

    - От i доб­ре! Я ду­мав, що ми бу­де­мо го­во­ри­ти на ми­гах, як я ко­лись роз­мов­ляв з мол­да­ва­на­ми на Бас­са­ра­бiї. - I Та­ра­сiй по­ка­зав тi ми­ги: крут­нув го­ло­вою, тик­нув ру­ка­ми так хи­мер­но, що Гли­ке­рiя за­ре­го­та­лась.

    Копронiдос по­дав чай; до чаю ви­нiс пляш­ку ро­му. Вiн на­лив ро­му в ста­кан з чаєм Та­ра­сiєвi, а по­тiм та­ки до­во­лi бурх­нув ро­му i в ста­кан Гли­ке­рiї. Гли­ке­рiя пи­ла мiц­ний пунш, анiт­ро­шеч­ки не скри­вив­шись. Отець Та­ра­сiй зди­ву­вав­ся.

    - О! То в вас, у Гре­цiї, як я ба­чу, i пан­ни п'ють пун­шi з ро­мом! - обiз­вав­ся отець Та­ра­сiй.

    - Атож! Як i в вас, - ска­за­ла Гли­ке­рiя й ос­мiх­ну­лась, ще й зу­би по­ка­за­ла.

    - П'ють. В нас що­до цього, то трош­ки вiльнi­ше, нiж у вас. На­шi гре­ки­нi п'ють i ра­кiю, - ска­зав Коп­ро­нi­дос.

    - Що ж то за ра­кiя? Ви­но та­ке, чи що? - спи­тав Та­ра­сiй.

    - Не ви­но, а прос­та го­рiл­ка, - обiз­вав­ся Коп­ро­нi­дос.

    - Ото, ска­жiть! Що край, то й iн­шi зви­чаї, - ска­зав отець Та­ра­сiй i за­ре­го­тав­ся.

    Гликерiя ре­го­та­лась i со­бi, аж за бо­ки бра­лась. Пiс­ля чаю Коп­ро­нi­дос по­дав за­кус­ку й го­рiл­ку.

    Почастувавши Та­ра­сiя, вiн на­лив у чар­ку ра­кiї й для Гли­ке­рiї. Гли­ке­рiя хап­ком та жва­во ви­пи­ла чар­ку й не скри­ви­лась.

    - Дивнi дi­ла твої, гос­по­ди! - ска­зав отець Та­ра­сiй. - В вас усе не по-на­шо­му.

    - А що, от­че Та­ра­сiю? А прав­да, гар­на, гм… зо­ви­ця. Ди­вiться, очi гар­нi, як в ан­горської ко­зи, - ска­зав Коп­ро­нi­дос.

    - О, не­хай бог бо­ро­нить! Де ж та­ки, як у ко­зи… Це не по-на­шо­му, зов­сiм не по-на­шо­му, - ска­зав Та­ра­сiй.

    Схiднi ме­та­фо­ри оче­ви­дяч­ки йо­му не спо­до­ба­лись. Не спо­до­ба­лись во­ни i Гли­ке­рiї, бо й во­на на­ду­ла гу­би, й на­су­пи­лась, i ста­ла по­ну­ра. Коп­ро­нi­дос при­мi­тив це й ки­нув­ся на ме­та­фо­ри бiб­лiй­нi.

    - А бро­ви, як ве­сел­ки, прав­да? Як мальова­нi! - зно­ву обiз­вав­ся Коп­ро­нi­дос i заг­ля­нув Та­ра­сiєвi в са­мi­сiнькi очi, аж на­хи­лив­ся до нього.

    - Що прав­да, то прав­да, - ска­зав Та­ра­сiй.

    - А пер­си! Як го­ра Кар­мiл! Прав­да! А го­ло­ва! Як кедр лi­ванський; а шия, мов стовп сi­ло­амський! - хва­лив Коп­ро­нi­дос i все при­со­ву­вав­ся до Та­ра­сiя.

    - Як го­ра… як стовп… Це ж ва­го­та, i ве­ли­ка, що й я не здер­жав би, не то во­на. Прав­да, що кедр… Нiг­де прав­ди дi­ти! - ска­зав Та­ра­сiй i зiтх­нув важ­ко та тяж­ко.

    - А шия! Як стовп сi­ло­амський! От при­ди­вiться лиш доб­ре! - драж­нив Коп­ро­нi­дос Та­ра­сiя i при тих сло­вах важ­ко пок­лав свою чор­ну, мох­на­ту ру­ку на пле­че Гли­ке­рiї.

    Отець Та­ра­сiй за­ре­го­тав­ся так, що, ма­буть, бу­ло чу­ти на усе под­вiр'я.

    Пiсля за­кус­ки Коп­ро­нi­дос ус­тав.

    - Оце доб­ре, що я зга­дав. А то бу­ло якось ви­па­ло з го­ло­ви. Ов­ва! Маю дiльце… Тре­ба за­нес­ти отi пляш­ки з го­рiл­кою до от­ця Iса­кiя. Про­щай­те! Моя зо­ви­ця тим ча­сом за­ба­вить вас тут i без ме­не, - ска­зав Коп­ро­нi­дос i вий­шов з кiм­на­ти, вхо­пив­ши в ру­ки зав'яза­нi в хуст­ку пляш­ки.

    На дру­гий день Коп­ро­нi­дос зай­шов у ке­лiю до от­ця Та­ра­сiя. Та­ра­сiй ви­тяг з скри­нi п'ять со­тень кар­бо­ван­цiв i по­зи­чив на век­сель Коп­ро­нi­до­со­вi.

    "Ловися, риб­ко, ма­ленька й ве­ли­ка! - мiр­ку­вав Коп­ро­нi­дос, вер­та­ючись до­до­му. - Не про­па­ли дур­но по­ро­ся­та, iн­ди­ки, ром та ви­на!"

    V

    Копронiдос ви­ло­вив осят­рiв i зи­мою ки­нув­ся ло­вить дрiб­ну ри­бу. Вiн вже не зап­ро­шу­вав до се­бе на тра­пе­зу iєро­мо­на­хiв: от­ця Пал­ла­дiя, Iса­кiя, Єре­мiю та Та­ра­сiя, а за­тя­гав до се­бе на чар­ку го­рiл­ки ди­яко­нiв та прос­тих чен­цiв. Не до­ро­ги­ми ви­на­ми, не пун­ша­ми вiн час­ту­вав їх, а прос­тою го­рiл­кою та го­ду­вав осе­лед­ця­ми. Од­на­че ло­вит­ва в Коп­ро­нi­до­са бу­ла не­ве­ли­ка. Вiн ви­ду­рив у двох ди­яко­нiв не бiльше як по сот­нi кар­бо­ван­цiв.

    - Не вар­та ця риб­ка й на юш­ку. Шко­да й за­хо­ду! Це вже не ри­ба ло­виться, а якiсь жа­би та пу­го­лов­ки. Час пли­ве й ми­нає, а за­ро­бiт­ку не­ма. Час би вже йти пiд дру­гий мо­нас­тир, - ка­зав Коп­ро­нi­дос, си­дя­чи за чаєм з своєю Ме­ле­тiєю.

Пошук на сайті: