Iван Нечуй-Левицький - Афонський пройдисвiт (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.docx)Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.docx94 Кб1204
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_afonskiy_proydisvit.fb2125 Кб1211
    Наловивши в ки­ше­нi до­во­лi чер­не­чих гро­шей, Коп­ро­нi­дос од то­го ча­су втра­тив охо­ту хо­ди­ти до церк­ви й по­да­вать жерт­ви на мо­нас­тир. Вже вiн не зап­ро­шу­вав до се­бе iєро­мо­на­хiв на тра­пе­зу й на­вiть не кли­кав їх на чай. А ко­ли кот­рий i за­хо­див до йо­го неп­ро­ха­ний, то Коп­ро­нi­дос по­да­вав тра­пе­зу ду­же вбо­гу: са­мий чай з прос­тою па­ля­ни­цею. Чен­цi пiс­ля чаю пог­ля­да­ли ско­са на две­рi, звiд­кiль ко­лись, не­на­че з не­ба, ле­тi­ли на стiл пе­че­нi iн­ди­ки та ку­ри… Але две­рi не од­чи­ня­лись. Ме­ле­тiя на­вiть не ви­хо­ди­ла до гос­тей i очей не по­яв­ля­ла. А Коп­ро­нi­до­со­ва зо­ви­ця Гли­ке­рiя бу­цiм­то виїха­ла в Афi­ни лi­чи­тись, як ка­зав Коп­ро­нi­дос.

    Як дiз­нав­ся отець Та­ра­сiй, що зо­ви­ця дре­ме­ну­ла на теп­лi во­ди, то аж схо­пив­ся з стiльця, по­са­та­нiв i пiд­няв ку­ла­ки тро­хи не пiд сте­лю. Коп­ро­нi­дос одс­ко­чив аж у ку­ток i зва­лив до­до­лу i пальмо­вi гiл­ки, i ка­мiн­цi з Йор­да­ну.

    - Що це за знак! Коп­ро­нi­дос вже не хо­дить до церк­ви, - ка­зав отець Пал­ла­дiй до iєро­мо­на­хiв.

    - Вже й жерт­ви на мо­нас­тир не по­дає, - обiз­вав­ся Iса­кiй.

    - Та про жерт­ви на мо­нас­тир бай­ду­же. А ко­ли ще но­сить "жерт­ви" в ке­лiї, то й хва­ли­ти лас­ку ца­ря не­бес­но­го! Спа­си­бi й за це, - ска­зав Та­ра­сiй.

    - I в йо­го вже, пев­но, зу­бо­жi­ла й вис­на­жи­лась вi­ра, як у бо­ля­рiв, то й жерт­ви на мо­нас­тир не дає: пе­рес­тав до церк­ви хо­дить… А як ко­ли й прий­де, то не мо­литься, вже й пок­ло­нiв не кла­де, а стоїть та по­зi­хає, ще й ро­та не за­ту­ляє до­ло­нею. Бiс все­лив­ся i в йо­го! Та­кi во­ни усi, - отi бо­ля­ри! I куп­цiв вже бiс пе­ре­ма­нює до се­бе, як i бо­ля­рiв, - обiз­вав­ся отець Єре­мiя.

    Час ми­нав. Чен­цiв бра­ла не­терп­ляч­ка: во­ни жда­ли, не мог­ли дiж­даться стро­кiв, щоб заб­ра­ти про­цен­ти. Нас­тав i день стро­кiв. Отець Пал­ла­дiй ви­лi­чив йо­го тро­хи не з го­дин­ни­ком у ру­ках i пi­шов до Коп­ро­нi­до­са.

    Копронiдос зуст­рiв йо­го ду­же неп­ри­вiт­но…

    - А що, Хрис­то­фо­ре Хри­сан­фо­ви­чу! Сьогод­нi строк пла­тить про­цен­ти, - ска­зав отець Пал­ла­дiй.

    - Який строк? Якi про­цен­ти? - спи­тав Коп­ро­нi­дос i вит­рi­щив свої здо­ро­вi баньки, не­на­чеб­то з ди­ва.

    - Та про­цен­ти за ти­ся­чi, що ви у ме­не по­зи­чи­ли, - ска­зав Пал­ла­дiй.

    - Я? Я в вас не по­зи­чив не тiльки ти­сяч, а на­вiть руб­ля, - ска­зав Коп­ро­нi­дос i вит­рi­щив, нi­би з ди­ва, свої чор­нi очi.

    - Як-то так? А ось век­сель, - ска­зав сер­ди­то Пал­ла­дiй.

    - Я не да­вав нi­яко­го век­се­ля… Мо­же, то хтось iн­ший дав вам век­сель. Я про­жи­вав у мо­нас­ти­рях i доб­ре знаю, що чен­цям не мож­на нi да­ва­ти нi бра­ти нi­яких век­се­лiв. Це ж смер­тельний грiх для чор­но­риз­цiв, бо й по за­ко­ну чен­цi не ма­ють пра­ва да­ва­ти гро­шi на век­се­лi.

    - Але ж у нас в Ро­сiї є су­ди! Не за­бу­вай­те про це! - аж крик­нув Пал­ла­дiй.

    - Знаю доб­ре! I те знаю. що на су­дi чор­но­ри­зець не дiй­де пра­ва, бо не має пра­ва нi бра­ти, нi да­вать век­се­лiв, - ска­зав Коп­ро­нi­дос, - та ще… знаєте… та, гм… зо­ви­ця, гре­ки­ня з Афiн… - на­тяк­нув вiн i за­мовк. - Як дiз­на­ються iгу­мен та мит­ро­по­лит, то… ви не бу­де­те нi iгу­ме­ном, нi ар­хi­манд­ри­том. А мит­ро­по­лит мо­же ж дiз­на­ти­ся…

    В от­ця Пал­ла­дiя тьохну­ло сер­це i в ду­шi по­хо­ло­ло, i вiн зро­зу­мiв, що цей ку­пець - прой­дис­вiт i ду­рис­вiт. Чер­нець си­дiв, мов у ту­ма­нi, i сам лед­ве ро­зу­мiв, де вiн зна­хо­диться, з ким го­во­рить. Йо­му тiльки зда­ло­ся, що зо­ло­та мит­ра, об­си­па­на до­ро­ги­ми дi­аман­та­ми, зня­лась з йо­го го­ло­ви i, як жай­во­ро­нок, ли­ну­ла все ви­ще та ви­ще, до­ки схо­ва­лась десь у хма­рах.

    - Вiзьмiть од ме­не в дар оцю єру­са­лимську пальмо­ву гiл­ку: во­на кош­тує бiльше, нiж ти­ся­чу, - ска­зав Коп­ро­нi­дос i по­дав Пал­ла­дiєвi гiл­ку з хит­рим ос­мi­хом.

    Палладiй гiл­ки не взяв, ус­тав з ка­на­пи й лед­ве пот­ра­пив у две­рi: в йо­го за­мо­ро­чи­лась го­ло­ва.

    - Я ду­мав, що маю дi­ло з чес­ним, прав­ди­вим куп­цем, а не з на­хаб­ним, об­лес­ли­вим чо­ло­вi­ком i, як те­пе­реч­ки ба­чу, з не­поп­рав­ним шар­ла­та­ном, - ска­зав Пал­ла­дiй у две­рях.

    Копронiдос тiльки пок­ло­нив­ся ни­зенько й не ру­шив з мiс­ця, щоб про­вес­ти гос­тя.

    - Ви не грек, а який­сь де­зер­тир з Афо­на, а мо­же, й ка­торж­ник, прой­дис­вiт! - ла­яв­ся Пал­ла­дiй че­рез по­рiг. - Я вас у тюр­му, на Си­бiр…

    Копронiдос ще раз пок­ло­нив­ся Пал­ла­дiєвi до по­яса. Че­рез два тиж­нi прий­шов до Коп­ро­нi­до­са отець Єре­мiя, ра­денький та ве­се­ленький. Десь узяв­ся ос­мiх на йо­го розк­ва­ше­них гу­бах. Ка­рi оч­ки аж бi­га­ли, аж бли­ща­ли.

    - Час стро­ку вий­шов, Хрис­то­фо­ре Хри­сан­фо­ви­чу! Про­цен­ти! Чер­вiн­чи­ки! - ска­зав отець Єре­мiя со­ло­деньким те­нор­ком i не­на­че сма­ку­вав тi чер­вiн­чи­ки.

    - Якi чер­вiн­чи­ки? Якi про­цен­ти, от­че Єре­мiє? - спи­тав Коп­ро­нi­дос i пiд­няв товс­тi бро­ви на се­ре­ди­ну сво­го ву­зенько­го ло­ба.

    - О! А ви й за­бу­ли, що сьогод­нi вам строк… вве­че­рi, в де­ся­тiй го­ди­нi, са­ме в по­ло­ви­нi де­ся­тої, - по­чав Єре­мiя.

    - Про яку це де­ся­ту го­ди­ну ви го­во­ри­те? Щось я не вто­ро­паю, - ска­зав Коп­ро­нi­дос.

    - О! А про яку ж бiльше, як не про ту, що ви у ме­не по­зи­ча­ли то­рiк ти­ся­чу кар­бо­ван­цiв, - тяг да­лi отець Єре­мiя.

    - Вибачайте!.. Я в вас нi­ко­ли не по­зи­чав нi ко­пiй­ки, не то що ти­ся­чi. Це, ма­буть, на вас у снi най­шло бi­совське на­вож­дiн­ня. То, мо­же, хто iн­ший…

    Єремiя ос­ту­пив­ся на два сту­пе­нi й пе­рех­рес­тивсь.

    - Свят, свят, свят, гос­подь бог Са­ва­оф! Що ви го­во­ри­те? А ось же оце ваш век­сель? Це ж ва­ша ру­ка? - спи­тав Єре­мiя.

    - Гм… Чу­до, та й го­дi! Нi­яко­го век­се­ля я нi­ко­ли вам не да­вав. Чор­тя­ча спо­ку­са! Це на век­се­лi не моєю ру­кою пiд­пи­са­но… Це, пев­но, вам са­та­на нак­ру­тив век­сель, пi­дiб­рав­ся пiд мою ру­ку й дав йо­го вам! - то­ном без­вин­ної ди­ти­ни ска­зав грек.

    - Як то не да­ва­ли век­се­ля? Що ви вер­зе­те за спо­ку­су? А то­рiк уве­че­рi, в де­ся­тiй го­ди­нi, в ме­не в ке­лiї… Пам'ятаєте, як ви ме­нi при­нес­ли да­ру­нок: ма­те­рiї на ря­су, двi пляш­ки ро­му, п'ять чер­вiн­цiв…

    - Свят, свят, свят! - ска­зав Коп­ро­нi­дос i со­бi пе­рех­рес­тив­ся. - Я вам нi­ко­ли не при­но­сив нi ма­те­рiї на ря­су, нi ро­му, нi чер­вiн­цiв. Вi­до­ма рiч, хто по­таєнцi но­сить чор­но­риз­цям чер­вiн­цi…

    - З на­ми си­ли не­бес­нi: ян­го­ли, ар­хан­ге­ли, ар­хiст­ра­ти­ги! Са­та­на! Це сам са­та­на! Чор­нi­ший од са­та­ни, - го­во­рив i хрес­тив­ся Єре­мiя i знов ос­ту­пив­ся да­лi на два сту­пе­нi.

    - Може, й са­та­на при­но­сив вам тi по­да­рун­ки… Мо­же, й са­та­на гро­шi у вас по­зи­чав - для спо­ку­си чен­це­вi, тiльки не я, - ска­зав Коп­ро­нi­дос.

    Єремiя зблiд, як смерть, аж по­по­лот­нiв, i ди­вив­ся пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма на Коп­ро­нi­до­са. Вiн по­чу­тив, що в го­ло­вi у йо­го за­шу­мi­ло, в ву­хах за­гу­ло, в очах по­ту­ма­нi­ло. А з то­го ту­ма­ну по­зи­рав на йо­го страш­ний, на­суп­ле­ний, по­ну­рий Коп­ро­нi­дос, схо­жий на ту ма­ру з ро­га­ми, що вiн ба­чив не раз у снi ко­лись i то­рiк ба­чив уяв­ки в своїй ке­лiї…

    - Сатана! Ма­ра! Ди­явольська спо­ку­са! Не­чис­тий! Да воск­рес­неть бог i роз­то­чаться вра­зi йо­го! - мо­лив­ся й хрес­тив­ся Єре­мiя й ди­вив­ся на Коп­ро­нi­до­са при­гас­ли­ми, на­че ди­ки­ми очи­ма.

    Копронiдос про­бу­вав на Афо­нi, про­бу­вав i в iн­ших мо­нас­ти­рях i доб­ре знав ду­шу i вда­чу мiс­ти­кiв-чор­но­риз­цiв…

    "Ще ума тро­неться або збо­же­во­лiє… Який­сь на­вi­же­ний… Цей з тих, що ба­чать чор­тiв. Тре­ба по­вер­ну­ти дi­ло iнак­ше", - по­ду­мав Коп­ро­нi­дос. Вiн прис­ту­пив до Єре­мiї й узяв йо­го за ру­ку.

    - Отче Єре­мiє! То я по­жар­ту­вав; сi­дай­те та по­ба­ла­каємо до ла­ду! Я жар­ту­вав.

    - Жартував?! Жар­ту­вав?! Мо­же… мо­же… - лед­ве про­мо­вив Єре­мiя, за­ди­ха­ючись i лед­ве од­са­пу­ючи. Йо­го гу­би ста­ли бi­лi, як крей­да. В очах ви­яв­ляв­ся пе­ре­ляк i важ­ка бо­лiсть ду­шi. Коп­ро­нi­дос вий­няв порт­мо­не й ви­ки­нув два чер­вiн­цi на стiл, щоб во­ни своїм блис­ком вда­ри­ли по нер­вах i по­ли­ли їх нi­би цi­лю­щою во­дою.

    - От i чер­вiн­цi! А ба­чи­те, я жар­ту­вав!

Пошук на сайті: