Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.docx65 Кб651
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.fb296 Кб609

 

Іван Нечуй-Левицький

Біда бабі Палажці Солов'їсі

    Ще до ве­ли­кої за­ли­ви 1886 ро­ку ба­ба Па­лаж­ка ов­довіла. Дру­гий Па­лаж­чин чо­ловік, Те­реш­ко Со­ло­вей­ко, ще за сво­го жи­вот­тя одрізнив і вид­во­рив сво­го стар­шо­го си­на, Па­лаж­чи­но­го па­син­ка: пос­та­вив для йо­го опрічну ха­ту па ле­ваді і виділив част­ку по­ля. А як він по­чав сла­бу­вать і пос­теріг, що вже смерть за пле­чи­ма, то на­пи­сав ду­хов­ни­цю, в котрій од­ну по­ло­ви­ну по­ля од­пи­сав мен­шо­му си­нові Пет­рові, а дру­гу по­ло­ви­ну бабі Па­лажці до її жи­вот­тя.

    Старий Со­ло­вей­ко доб­ре знав, яка на вда­чу ба­ба Па­лаж­ка; знав він, що й Пет­ро вдав­ся на вда­чу в свою матір. І ма­ти й син бу­ли не­по­мир­ливі. За­водіяки, оп­риш­ку­ваті та лай­ливі. Со­ло­вей­ко доб­ре вга­ду­вав, що Пет­ро бу­де зо­би­жа­ти та крив­дить матір, бо ще за йо­го жит­тя во­ни не ми­ри­ли і тільки те й ро­би­ли, то гриз­лись та ла­ялись. Син був не­покірли­вий, а йо­го дру­га жінка Ориш­ка бу­ла сер­ди­та, нез­дат­ли­ва й на­ту­рис­та і так са­мо не слу­ха­ла свек­ру­хи, як і пер­ша Пет­ро­ва жінка Оле­на. Со­ло­вей­ко бо­яв­ся, щоб ба­ба Па­лаж­ка ко­ли-не­будь не ки­ну­лась з со­ки­рою ру­бать си­нові піч та припічок, як ру­ба­ла ко­лись піч своєму па­син­кові в про­тивній хаті, або щоб ча­сом не руб­ну­ла з нес­тя­ми со­ки­рою й си­на по спині або й по го­лові. Бо во­на бу­ла бит­ли­ва: як тільки по­лається з си­ном або з невісткою, то так і вперіщить чим-не­будь, що тра­питься на­пох­ваті. Вип­ра­вив­ши ду­хов­ни­цю в во­лості, Со­ло­вей­ко ще пе­ред смер­тю од­дав її Па­лажці на схо­ван­ку. Ба­ба схо­ва­ла бо­ма­гу в своїй скрині і ключ од скрині прив'яза­ла на шнур­ку до по­яса. Але як по­мер ста­рий Со­ло­вей­ко, во­на вий­ня­ла ду­хов­ни­цю з скрині, бо доб­ре зна­ла, що си­ни та доч­ки ниш­по­рять в хаті, до­би­ра­ють клю­ча до скрині і без со­ро­му кра­дуть в ма­терів гроші.

    Довго ду­ма­ла ба­ба, де б то схо­вать ду­хов­ни­цю так, щоб син не знай­шов. За­су­ну­ла во­на її за ве­ли­кий об­раз під ра­ми, що висів на по­куті; але во­на зна­ла, що в це місце не­без­печ­но клас­ти, бо се­ля­ни зви­чай­но хо­ва­ють не тільки бо­ма­ги, але навіть асиг­нації за об­ра­за­ми. Ба­ба до­га­да­лась, що син та невістка пе­редніше од усього шу­ка­ти­муть ду­хов­ни­цю за об­ра­за­ми або в її скрині.

    Довго мірку­ва­ла ба­ба і, на­решті, на­ду­ма­лась. Раз якось, як син і невістка пішли на ро­бо­ту в по­ле, ба­ба ви­тяг­ла спідспо­ду ду­хов­ни­цю, пе­ре­ки­ну­ла свою скри­ню на коліща­тах, при­би­ла цвяш­ка­ми ду­хов­ни­цю до дна в ку­точ­ку, а по­верх бо­ма­ги при­би­ла ще й то­неньку до­щеч­ку так, щоб ду­хов­ниці бу­ло не вид­но.

    Вдарила во­на три пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми, по­мо­ли­лась бо­гу, пе­рех­рес­ти­ла ду­хов­ни­цю і знов пе­ре­вер­ну­ла скри­ню й пос­та­ви­ла на місце. Во­на важ­ко зітхну­ла, зга­дав­ши сво­го Со­ло­вей­ка, ста­ла пе­ред об­ра­за­ми, по­мо­ли­лась бо­гу за йо­го ду­шу; і в неї на душі ста­ло лег­ко й спокійно, бо ду­ма­ла, що дітям і в го­ло­ву не прий­де шу­кать ду­хов­ниці десь під дном скрині.

    Старий Со­ло­вей­ко вмер в пи­липівку, а як нас­та­ла вес­на, Па­лаж­ка по­ча­ла всім пра­ву­вать в ха­зяй­стві, як і бу­ло пе­реднішс за жи­вот­тя ста­ро­го Со­ло­вей­ка.

    - Ото, си­ну, батько за­пи­сав в ду­хов­ниці, щоб наш го­род був су­куп­ний, а по­ло­ви­на по­ля бу­ла моя, до­ки й мо­го жи­вот­тя. Ори ж, си­ну, свою част­ку й мою, але хліб на моїй частці я збе­ру са­ма, бо то моє доб­ро.

    - Навіщо, ма­мо, зда­лась вам ота мо­ро­ка? Ви вже старі, не зду­жа­ти­ме­те зібрать хліб з по­ля. Не­хай бу­де наш го­род су­куп­ний, і по­ле су­куп­не. Ми вам не бо­ро­ни­ти­ме­мо хліб їсти,- ска­зав син підлес­ли­вим го­ло­сом.

    - Ще б пак бо­ро­ни­ли їсти хліб, ко­ли він мій, а не ваш. Ти ви­ко­сиш моє жи­то й пше­ни­цю, а я та­ки зду­жа­ти­му й са­ма згреб­ти й в по­лукіпки склас­ти. Там же то­го хліба жме­ня, а не цілі ла­ни! Або, ко­ли хо­чеш, то я од­бе­ру свою част­ку зер­ном та й дер­жа­ти­му в ко­морі свою паш­ню ок­ро­ми од ва­шої. Ти ж ба­чиш, що в ме­не свої ку­ри й гу­си. Тре­ба ж їх чимсь го­ду­вать, щоб бу­ло що й про­да­ти, й гроші на смерть зібрать. А про го­род батько ска­зав, щоб був су­куп­ний.

    - Адже ж, ма­мо, в дру­гих лю­дей ма­тері-удо­ви не одрізня­ються од дітей, і в їх усе су­куп­не: і го­род, і по­ле, й паш­ня,- обізва­лась невістка.

    - То, бач, у дру­гих лю­дей, а в нас во­но мо­же вий­ти інак­ше. В дру­гих лю­дей си­ни й доч­ки інші, а в нас си­ни й невістки інші, не такі, як у лю­дей. В батька ще й но­ги не за­хо­ло­ли, а ви вже й нас­тов­бур­чи­лись про­ти ме­не. Робіть ли­шень так, як я зве­лю, а не пра­вуй­те самі в моїй гос­поді,- од­ка­за­ла Па­лаж­ка вже сер­ди­тим го­ло­сом.

Сторінка 1 з 13 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 > У кінець >>