Іван Нечуй-Левицький - Біда бабі Палажці Солов'їсі

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.docx65 Кб798
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.fb296 Кб798

 

Іван Нечуй-Левицький

Біда бабі Палажці Солов'їсі

    Ще до ве­ли­кої за­ли­ви 1886 ро­ку ба­ба Па­лаж­ка ов­довіла. Дру­гий Па­лаж­чин чо­ловік, Те­реш­ко Со­ло­вей­ко, ще за сво­го жи­вот­тя одрізнив і вид­во­рив сво­го стар­шо­го си­на, Па­лаж­чи­но­го па­син­ка: пос­та­вив для йо­го опрічну ха­ту па ле­ваді і виділив част­ку по­ля. А як він по­чав сла­бу­вать і пос­теріг, що вже смерть за пле­чи­ма, то на­пи­сав ду­хов­ни­цю, в котрій од­ну по­ло­ви­ну по­ля од­пи­сав мен­шо­му си­нові Пет­рові, а дру­гу по­ло­ви­ну бабі Па­лажці до її жи­вот­тя.

    Старий Со­ло­вей­ко доб­ре знав, яка на вда­чу ба­ба Па­лаж­ка; знав він, що й Пет­ро вдав­ся на вда­чу в свою матір. І ма­ти й син бу­ли не­по­мир­ливі. За­водіяки, оп­риш­ку­ваті та лай­ливі. Со­ло­вей­ко доб­ре вга­ду­вав, що Пет­ро бу­де зо­би­жа­ти та крив­дить матір, бо ще за йо­го жит­тя во­ни не ми­ри­ли і тільки те й ро­би­ли, то гриз­лись та ла­ялись. Син був не­покірли­вий, а йо­го дру­га жінка Ориш­ка бу­ла сер­ди­та, нез­дат­ли­ва й на­ту­рис­та і так са­мо не слу­ха­ла свек­ру­хи, як і пер­ша Пет­ро­ва жінка Оле­на. Со­ло­вей­ко бо­яв­ся, щоб ба­ба Па­лаж­ка ко­ли-не­будь не ки­ну­лась з со­ки­рою ру­бать си­нові піч та припічок, як ру­ба­ла ко­лись піч своєму па­син­кові в про­тивній хаті, або щоб ча­сом не руб­ну­ла з нес­тя­ми со­ки­рою й си­на по спині або й по го­лові. Бо во­на бу­ла бит­ли­ва: як тільки по­лається з си­ном або з невісткою, то так і вперіщить чим-не­будь, що тра­питься на­пох­ваті. Вип­ра­вив­ши ду­хов­ни­цю в во­лості, Со­ло­вей­ко ще пе­ред смер­тю од­дав її Па­лажці на схо­ван­ку. Ба­ба схо­ва­ла бо­ма­гу в своїй скрині і ключ од скрині прив'яза­ла на шнур­ку до по­яса. Але як по­мер ста­рий Со­ло­вей­ко, во­на вий­ня­ла ду­хов­ни­цю з скрині, бо доб­ре зна­ла, що си­ни та доч­ки ниш­по­рять в хаті, до­би­ра­ють клю­ча до скрині і без со­ро­му кра­дуть в ма­терів гроші.

    Довго ду­ма­ла ба­ба, де б то схо­вать ду­хов­ни­цю так, щоб син не знай­шов. За­су­ну­ла во­на її за ве­ли­кий об­раз під ра­ми, що висів на по­куті; але во­на зна­ла, що в це місце не­без­печ­но клас­ти, бо се­ля­ни зви­чай­но хо­ва­ють не тільки бо­ма­ги, але навіть асиг­нації за об­ра­за­ми. Ба­ба до­га­да­лась, що син та невістка пе­редніше од усього шу­ка­ти­муть ду­хов­ни­цю за об­ра­за­ми або в її скрині.

    Довго мірку­ва­ла ба­ба і, на­решті, на­ду­ма­лась. Раз якось, як син і невістка пішли на ро­бо­ту в по­ле, ба­ба ви­тяг­ла спідспо­ду ду­хов­ни­цю, пе­ре­ки­ну­ла свою скри­ню на коліща­тах, при­би­ла цвяш­ка­ми ду­хов­ни­цю до дна в ку­точ­ку, а по­верх бо­ма­ги при­би­ла ще й то­неньку до­щеч­ку так, щоб ду­хов­ниці бу­ло не вид­но.

    Вдарила во­на три пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми, по­мо­ли­лась бо­гу, пе­рех­рес­ти­ла ду­хов­ни­цю і знов пе­ре­вер­ну­ла скри­ню й пос­та­ви­ла на місце. Во­на важ­ко зітхну­ла, зга­дав­ши сво­го Со­ло­вей­ка, ста­ла пе­ред об­ра­за­ми, по­мо­ли­лась бо­гу за йо­го ду­шу; і в неї на душі ста­ло лег­ко й спокійно, бо ду­ма­ла, що дітям і в го­ло­ву не прий­де шу­кать ду­хов­ниці десь під дном скрині.

    Старий Со­ло­вей­ко вмер в пи­липівку, а як нас­та­ла вес­на, Па­лаж­ка по­ча­ла всім пра­ву­вать в ха­зяй­стві, як і бу­ло пе­реднішс за жи­вот­тя ста­ро­го Со­ло­вей­ка.

    - Ото, си­ну, батько за­пи­сав в ду­хов­ниці, щоб наш го­род був су­куп­ний, а по­ло­ви­на по­ля бу­ла моя, до­ки й мо­го жи­вот­тя. Ори ж, си­ну, свою част­ку й мою, але хліб на моїй частці я збе­ру са­ма, бо то моє доб­ро.

    - Навіщо, ма­мо, зда­лась вам ота мо­ро­ка? Ви вже старі, не зду­жа­ти­ме­те зібрать хліб з по­ля. Не­хай бу­де наш го­род су­куп­ний, і по­ле су­куп­не. Ми вам не бо­ро­ни­ти­ме­мо хліб їсти,- ска­зав син підлес­ли­вим го­ло­сом.

    - Ще б пак бо­ро­ни­ли їсти хліб, ко­ли він мій, а не ваш. Ти ви­ко­сиш моє жи­то й пше­ни­цю, а я та­ки зду­жа­ти­му й са­ма згреб­ти й в по­лукіпки склас­ти. Там же то­го хліба жме­ня, а не цілі ла­ни! Або, ко­ли хо­чеш, то я од­бе­ру свою част­ку зер­ном та й дер­жа­ти­му в ко­морі свою паш­ню ок­ро­ми од ва­шої. Ти ж ба­чиш, що в ме­не свої ку­ри й гу­си. Тре­ба ж їх чимсь го­ду­вать, щоб бу­ло що й про­да­ти, й гроші на смерть зібрать. А про го­род батько ска­зав, щоб був су­куп­ний.

    - Адже ж, ма­мо, в дру­гих лю­дей ма­тері-удо­ви не одрізня­ються од дітей, і в їх усе су­куп­не: і го­род, і по­ле, й паш­ня,- обізва­лась невістка.

    - То, бач, у дру­гих лю­дей, а в нас во­но мо­же вий­ти інак­ше. В дру­гих лю­дей си­ни й доч­ки інші, а в нас си­ни й невістки інші, не такі, як у лю­дей. В батька ще й но­ги не за­хо­ло­ли, а ви вже й нас­тов­бур­чи­лись про­ти ме­не. Робіть ли­шень так, як я зве­лю, а не пра­вуй­те самі в моїй гос­поді,- од­ка­за­ла Па­лаж­ка вже сер­ди­тим го­ло­сом.

    Син за­мовк. Ориш­ка на­ду­ла гу­би. Але во­ни му­си­ли ко­риться старій. Нас­та­ли жни­ва. Ма­ти зібра­ла свій хліб, за­раз за­га­да­ла змо­ло­тить, од­вер­ну­ла по­ло­ви­ну пашні й зси­па­ла в ко­морі ок­ро­ми, в опрічний засік, ще й наз­на­чи­ла по­таємно од їх вуг­лем смуж­ку на стіні засіка, до­ки бу­ло пашні, щоб син або невістка не бра­ли пашні з її засіка. За яри­ну Па­лаж­ка нічо­го не ка­за­ла си­нові, бо на яри­ну вже орав син, і ма­ти й не на­ма­га­лась, щоб брать свою част­ку.

    Але не­за­ба­ром між Па­лаж­кою й си­ном та невісткою по­ча­лась свар­ка та лай­ка. Син і невістка бу­ли злі на ба­бу за те, що во­на одопрічни­лась од їх з своїм доб­ром: дер­жа­ла свої ку­ри, кач­ки й свині і од­да­ла їм тільки ко­ро­ву. В хаті по­ча­лась свар­ка й ко­лот­не­ча. Од пер­шої ба­би­ної невістки зос­та­лась сирітка, дівчин­ка Ма­ру­ся. Невістка за­га­ду­ва­ла їй няньчить свою най­мен­шу ди­ти­ну, за­га­ду­ва­ла од­га­нять до че­ре­ди ху­до­бу й вівці; а як во­на не слу­ха­ла, то би­ла її не­ми­ло­серд­но. Ба­ба ос­ту­па­лась за дівчи­ну, ла­яла невістку, а ча­сом, по своєму зви­чаю, роз­лю­ту­вав­шись, з нес­тям­ки да­ва­ла штов­ха­ни й по­ля­па­си невістці.

    На біду си­нові, яри­на зми­ли­ла то­го ро­ку, бу­ла обрідна. А в серпні тра­пи­лась та­ка здо­ро­ва за­ли­ва, якої й лю­ди не за­пам'ята­ли, і ду­же зба­ви­ла ого­ро­ди­ну й ле­ва­ду.

    В місяці серпні, вве­чері, 1806 ро­ку, са­ме в неділю, в Ва­сильківщині бу­ла страш­на за­ли­ва. В селі Труш­ках дощ по­чав­ся з по­чат­ку дев'ятої го­ди­ни вве­чері. Од схо­ду сон­ця на­су­ну­ли страшні чорні хма­ри. Про­ти чер­во­няс­то­го не­ба на за­ході хма­ри зда­ва­лись ще чорніші й страшніші. Нес­подіва­но схо­пи­лась бу­ря, вда­рив грім, за­ми­готіла блис­кав­ка. Чер­во­на блис­кав­ка не­на­че вог­нем по­ро­ла чорні завіси на небі, а з тих розпірок не­на­че бу­ло вид­но во­гонь в якійсь страшній, па­ла­ючій на небі печі. Блис­кав­ка ми­готіла раз у раз; грім гур­котів і гув сли­ве без­пе­рес­тан­ку. Са­до­ве де­ре­во, вер­би й ви­сокі осо­ко­ри по­над річкою та в го­ро­дах за­шуміли, зас­вистіли, гну­лись і по­де­ку­ди ла­ма­лись. Над­ворі ніби по­чи­нав­ся страш­ний суд, ніби за чор­ною завісою вже па­ла­ло все не­бо.

    Люде поп­ро­ки­да­лись в ха­тах, по­засвічу­ва­ли світло. В усіх ха­тах заб­ли­ща­ли вікна. Мо­ло­диці засвічу­ва­ли страсні свічки пе­ред об­ра­за­ми. Ба­би мо­ли­лись бо­гу, па­да­ли нав­колішки пе­ред об­ра­за­ми, ви­ки­да­ли надвір ко­чер­ги та ло­па­ти, що ни­ми са­жа­ють хліб та пас­ку у піч.

    А бу­ря ска­женіла, рев­ла, свистіла, зри­ва­ла ку­ли­ки з покрівлі хат, роз­ки­да­ла в то­ках ко­пиці со­ло­ми. Че­рез ви­во­ди в сіни, че­рез по­ро­ги, че­рез стелі тек­ла во­да. В де­кот­рих ха­тах, котрі бу­ли на­ни­зу під по­ка­та­ми горбів, лю­де му­си­ли ви­ли­вать во­ду ко­ря­ка­ми з сіней і навіть з хат. В одній такій хаті ле­жа­ла сла­ба ба­ба і як по­ба­чи­ла, що во­да по­ли­лась в ха­ту че­рез поріг, то за­раз і вмер­ла з ля­ку. Ма­буть, їй зда­лось, що по­чи­нається або по­топ, або страш­ний суд. То­рох­нув страш­ний грім, аж шиб­ки задз­веніли в вікнах, і рап­том зас­ту­котів град і по­ви­би­вав тахлі в усіх вікнах, що бу­ли од схо­ду сон­ця.

    Аж в першій го­дині, в глу­пу ніч пе­рес­та­ла за­ли­ва, але потім ще й до світу лив зви­чай­ний дрібний та гус­тий дощ. Ця за­ли­ва на­ро­би­ла в селі ба­га­то шко­ди. З спа­дис­тих полів ли­лись по ву­ли­цях річки. Во­да поз­но­си­ла по­де­ку­ди ти­ни й тек­ла прос­то че­рез го­ро­ди й ле­ва­ди в річку та в ста­вок.

    Оселя ба­би Па­рас­ки сто­яла на су­горбі, а Со­лов'їши­на ха­та й ого­род бу­ли на ни­зині по дру­гий бік ву­зенько­го пе­ре­ул­ка, тро­хи ниж­че од Па­рас­чи­но­го го­ро­ду. Па­лаж­чи­на ле­ва­да й ого­род вис­ту­па­ли на ши­ро­кий вигін, де бу­ла до­лин­ка. Ба­ба Па­лаж­ка вста­ла вранці, гля­ну­ла на гряд­ки, на ле­ва­ду і тільки ру­ки зня­ла до бо­га: два ряд­ки верб на окопі, зе­ле­на ле­ва­да й по­ло­ви­на го­ро­ду бу­ли суспіль за­топ­лені во­дою. Во­да сто­яла більше ніж на ар­шин, ще й за вер­ба­ми на ви­гоні сто­яв ніби ста­вок. Ко­ноплі, бу­ря­ки, ка­пус­та, кар­топ­ля - все бу­ло в воді. Пшінка виг­ля­да­ла з во­ди вер­шеч­ка­ми. Жовті гвоз­ди­ки-пов­ня­ки ніби пла­ва­ли ко­ло бе­ре­га по воді, а ла­па­те гар­бу­зо­ве лис­тя ле­жа­ло край бе­ре­га на воді, не­на­че ла­тат­тя на став­ку. Ко­ло бе­регів по­де­ку­ди виг­ля­да­ли з во­ди здо­рові жовті, білі та чер­во­ну­ваті гар­бу­зи, не­на­че за­топ­лені тик­ви, горш­ки та макітри, по­мальовані чу­до­ви­ми кольора­ми. Ряд­ки со­няш­ників ніби заг­ля­да­ли на­хи­ле­ни­ми жов­ти­ми го­ло­ва­ми в во­ду й од­ки­да­лись в воді, як в дзер­калі.

    Вода в ба­би­но­му го­роді та на ле­ваді не вни­ка­ла в ду­же мок­ру зем­лю, а стікать з до­лин­ки не бу­ло ку­ди. В ньому став­ку од­ра­зу за­ве­лись жа­би, мов у бо­лоті, не­на­че злізлись ку­па­тись з усього кут­ка. Жа­би кря­ка­ли й скре­го­та­ли, ма­буть, на ра­до­щах, так здо­ро­во, не­на­че в став­ку в ку­ширі або на куп'ї.

Сторінка 1 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>

Пошук на сайті: