Іван Нечуй-Левицький - Біда бабі Палажці Солов'їсі

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.docx65 Кб999
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.fb296 Кб1009

 

Іван Нечуй-Левицький

Біда бабі Палажці Солов'їсі

    Ще до ве­ли­кої за­ли­ви 1886 ро­ку ба­ба Па­лаж­ка ов­довіла. Дру­гий Па­лаж­чин чо­ловік, Те­реш­ко Со­ло­вей­ко, ще за сво­го жи­вот­тя одрізнив і вид­во­рив сво­го стар­шо­го си­на, Па­лаж­чи­но­го па­син­ка: пос­та­вив для йо­го опрічну ха­ту па ле­ваді і виділив част­ку по­ля. А як він по­чав сла­бу­вать і пос­теріг, що вже смерть за пле­чи­ма, то на­пи­сав ду­хов­ни­цю, в котрій од­ну по­ло­ви­ну по­ля од­пи­сав мен­шо­му си­нові Пет­рові, а дру­гу по­ло­ви­ну бабі Па­лажці до її жи­вот­тя.

    Старий Со­ло­вей­ко доб­ре знав, яка на вда­чу ба­ба Па­лаж­ка; знав він, що й Пет­ро вдав­ся на вда­чу в свою матір. І ма­ти й син бу­ли не­по­мир­ливі. За­водіяки, оп­риш­ку­ваті та лай­ливі. Со­ло­вей­ко доб­ре вга­ду­вав, що Пет­ро бу­де зо­би­жа­ти та крив­дить матір, бо ще за йо­го жит­тя во­ни не ми­ри­ли і тільки те й ро­би­ли, то гриз­лись та ла­ялись. Син був не­покірли­вий, а йо­го дру­га жінка Ориш­ка бу­ла сер­ди­та, нез­дат­ли­ва й на­ту­рис­та і так са­мо не слу­ха­ла свек­ру­хи, як і пер­ша Пет­ро­ва жінка Оле­на. Со­ло­вей­ко бо­яв­ся, щоб ба­ба Па­лаж­ка ко­ли-не­будь не ки­ну­лась з со­ки­рою ру­бать си­нові піч та припічок, як ру­ба­ла ко­лись піч своєму па­син­кові в про­тивній хаті, або щоб ча­сом не руб­ну­ла з нес­тя­ми со­ки­рою й си­на по спині або й по го­лові. Бо во­на бу­ла бит­ли­ва: як тільки по­лається з си­ном або з невісткою, то так і вперіщить чим-не­будь, що тра­питься на­пох­ваті. Вип­ра­вив­ши ду­хов­ни­цю в во­лості, Со­ло­вей­ко ще пе­ред смер­тю од­дав її Па­лажці на схо­ван­ку. Ба­ба схо­ва­ла бо­ма­гу в своїй скрині і ключ од скрині прив'яза­ла на шнур­ку до по­яса. Але як по­мер ста­рий Со­ло­вей­ко, во­на вий­ня­ла ду­хов­ни­цю з скрині, бо доб­ре зна­ла, що си­ни та доч­ки ниш­по­рять в хаті, до­би­ра­ють клю­ча до скрині і без со­ро­му кра­дуть в ма­терів гроші.

    Довго ду­ма­ла ба­ба, де б то схо­вать ду­хов­ни­цю так, щоб син не знай­шов. За­су­ну­ла во­на її за ве­ли­кий об­раз під ра­ми, що висів на по­куті; але во­на зна­ла, що в це місце не­без­печ­но клас­ти, бо се­ля­ни зви­чай­но хо­ва­ють не тільки бо­ма­ги, але навіть асиг­нації за об­ра­за­ми. Ба­ба до­га­да­лась, що син та невістка пе­редніше од усього шу­ка­ти­муть ду­хов­ни­цю за об­ра­за­ми або в її скрині.

    Довго мірку­ва­ла ба­ба і, на­решті, на­ду­ма­лась. Раз якось, як син і невістка пішли на ро­бо­ту в по­ле, ба­ба ви­тяг­ла спідспо­ду ду­хов­ни­цю, пе­ре­ки­ну­ла свою скри­ню на коліща­тах, при­би­ла цвяш­ка­ми ду­хов­ни­цю до дна в ку­точ­ку, а по­верх бо­ма­ги при­би­ла ще й то­неньку до­щеч­ку так, щоб ду­хов­ниці бу­ло не вид­но.

    Вдарила во­на три пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми, по­мо­ли­лась бо­гу, пе­рех­рес­ти­ла ду­хов­ни­цю і знов пе­ре­вер­ну­ла скри­ню й пос­та­ви­ла на місце. Во­на важ­ко зітхну­ла, зга­дав­ши сво­го Со­ло­вей­ка, ста­ла пе­ред об­ра­за­ми, по­мо­ли­лась бо­гу за йо­го ду­шу; і в неї на душі ста­ло лег­ко й спокійно, бо ду­ма­ла, що дітям і в го­ло­ву не прий­де шу­кать ду­хов­ниці десь під дном скрині.

    Старий Со­ло­вей­ко вмер в пи­липівку, а як нас­та­ла вес­на, Па­лаж­ка по­ча­ла всім пра­ву­вать в ха­зяй­стві, як і бу­ло пе­реднішс за жи­вот­тя ста­ро­го Со­ло­вей­ка.

    - Ото, си­ну, батько за­пи­сав в ду­хов­ниці, щоб наш го­род був су­куп­ний, а по­ло­ви­на по­ля бу­ла моя, до­ки й мо­го жи­вот­тя. Ори ж, си­ну, свою част­ку й мою, але хліб на моїй частці я збе­ру са­ма, бо то моє доб­ро.

    - Навіщо, ма­мо, зда­лась вам ота мо­ро­ка? Ви вже старі, не зду­жа­ти­ме­те зібрать хліб з по­ля. Не­хай бу­де наш го­род су­куп­ний, і по­ле су­куп­не. Ми вам не бо­ро­ни­ти­ме­мо хліб їсти,- ска­зав син підлес­ли­вим го­ло­сом.

    - Ще б пак бо­ро­ни­ли їсти хліб, ко­ли він мій, а не ваш. Ти ви­ко­сиш моє жи­то й пше­ни­цю, а я та­ки зду­жа­ти­му й са­ма згреб­ти й в по­лукіпки склас­ти. Там же то­го хліба жме­ня, а не цілі ла­ни! Або, ко­ли хо­чеш, то я од­бе­ру свою част­ку зер­ном та й дер­жа­ти­му в ко­морі свою паш­ню ок­ро­ми од ва­шої. Ти ж ба­чиш, що в ме­не свої ку­ри й гу­си. Тре­ба ж їх чимсь го­ду­вать, щоб бу­ло що й про­да­ти, й гроші на смерть зібрать. А про го­род батько ска­зав, щоб був су­куп­ний.

    - Адже ж, ма­мо, в дру­гих лю­дей ма­тері-удо­ви не одрізня­ються од дітей, і в їх усе су­куп­не: і го­род, і по­ле, й паш­ня,- обізва­лась невістка.

    - То, бач, у дру­гих лю­дей, а в нас во­но мо­же вий­ти інак­ше. В дру­гих лю­дей си­ни й доч­ки інші, а в нас си­ни й невістки інші, не такі, як у лю­дей. В батька ще й но­ги не за­хо­ло­ли, а ви вже й нас­тов­бур­чи­лись про­ти ме­не. Робіть ли­шень так, як я зве­лю, а не пра­вуй­те самі в моїй гос­поді,- од­ка­за­ла Па­лаж­ка вже сер­ди­тим го­ло­сом.

    Син за­мовк. Ориш­ка на­ду­ла гу­би. Але во­ни му­си­ли ко­риться старій. Нас­та­ли жни­ва. Ма­ти зібра­ла свій хліб, за­раз за­га­да­ла змо­ло­тить, од­вер­ну­ла по­ло­ви­ну пашні й зси­па­ла в ко­морі ок­ро­ми, в опрічний засік, ще й наз­на­чи­ла по­таємно од їх вуг­лем смуж­ку на стіні засіка, до­ки бу­ло пашні, щоб син або невістка не бра­ли пашні з її засіка. За яри­ну Па­лаж­ка нічо­го не ка­за­ла си­нові, бо на яри­ну вже орав син, і ма­ти й не на­ма­га­лась, щоб брать свою част­ку.

    Але не­за­ба­ром між Па­лаж­кою й си­ном та невісткою по­ча­лась свар­ка та лай­ка. Син і невістка бу­ли злі на ба­бу за те, що во­на одопрічни­лась од їх з своїм доб­ром: дер­жа­ла свої ку­ри, кач­ки й свині і од­да­ла їм тільки ко­ро­ву. В хаті по­ча­лась свар­ка й ко­лот­не­ча. Од пер­шої ба­би­ної невістки зос­та­лась сирітка, дівчин­ка Ма­ру­ся. Невістка за­га­ду­ва­ла їй няньчить свою най­мен­шу ди­ти­ну, за­га­ду­ва­ла од­га­нять до че­ре­ди ху­до­бу й вівці; а як во­на не слу­ха­ла, то би­ла її не­ми­ло­серд­но. Ба­ба ос­ту­па­лась за дівчи­ну, ла­яла невістку, а ча­сом, по своєму зви­чаю, роз­лю­ту­вав­шись, з нес­тям­ки да­ва­ла штов­ха­ни й по­ля­па­си невістці.

    На біду си­нові, яри­на зми­ли­ла то­го ро­ку, бу­ла обрідна. А в серпні тра­пи­лась та­ка здо­ро­ва за­ли­ва, якої й лю­ди не за­пам'ята­ли, і ду­же зба­ви­ла ого­ро­ди­ну й ле­ва­ду.

    В місяці серпні, вве­чері, 1806 ро­ку, са­ме в неділю, в Ва­сильківщині бу­ла страш­на за­ли­ва. В селі Труш­ках дощ по­чав­ся з по­чат­ку дев'ятої го­ди­ни вве­чері. Од схо­ду сон­ця на­су­ну­ли страшні чорні хма­ри. Про­ти чер­во­няс­то­го не­ба на за­ході хма­ри зда­ва­лись ще чорніші й страшніші. Нес­подіва­но схо­пи­лась бу­ря, вда­рив грім, за­ми­готіла блис­кав­ка. Чер­во­на блис­кав­ка не­на­че вог­нем по­ро­ла чорні завіси на небі, а з тих розпірок не­на­че бу­ло вид­но во­гонь в якійсь страшній, па­ла­ючій на небі печі. Блис­кав­ка ми­готіла раз у раз; грім гур­котів і гув сли­ве без­пе­рес­тан­ку. Са­до­ве де­ре­во, вер­би й ви­сокі осо­ко­ри по­над річкою та в го­ро­дах за­шуміли, зас­вистіли, гну­лись і по­де­ку­ди ла­ма­лись. Над­ворі ніби по­чи­нав­ся страш­ний суд, ніби за чор­ною завісою вже па­ла­ло все не­бо.

    Люде поп­ро­ки­да­лись в ха­тах, по­засвічу­ва­ли світло. В усіх ха­тах заб­ли­ща­ли вікна. Мо­ло­диці засвічу­ва­ли страсні свічки пе­ред об­ра­за­ми. Ба­би мо­ли­лись бо­гу, па­да­ли нав­колішки пе­ред об­ра­за­ми, ви­ки­да­ли надвір ко­чер­ги та ло­па­ти, що ни­ми са­жа­ють хліб та пас­ку у піч.

    А бу­ря ска­женіла, рев­ла, свистіла, зри­ва­ла ку­ли­ки з покрівлі хат, роз­ки­да­ла в то­ках ко­пиці со­ло­ми. Че­рез ви­во­ди в сіни, че­рез по­ро­ги, че­рез стелі тек­ла во­да. В де­кот­рих ха­тах, котрі бу­ли на­ни­зу під по­ка­та­ми горбів, лю­де му­си­ли ви­ли­вать во­ду ко­ря­ка­ми з сіней і навіть з хат. В одній такій хаті ле­жа­ла сла­ба ба­ба і як по­ба­чи­ла, що во­да по­ли­лась в ха­ту че­рез поріг, то за­раз і вмер­ла з ля­ку. Ма­буть, їй зда­лось, що по­чи­нається або по­топ, або страш­ний суд. То­рох­нув страш­ний грім, аж шиб­ки задз­веніли в вікнах, і рап­том зас­ту­котів град і по­ви­би­вав тахлі в усіх вікнах, що бу­ли од схо­ду сон­ця.

    Аж в першій го­дині, в глу­пу ніч пе­рес­та­ла за­ли­ва, але потім ще й до світу лив зви­чай­ний дрібний та гус­тий дощ. Ця за­ли­ва на­ро­би­ла в селі ба­га­то шко­ди. З спа­дис­тих полів ли­лись по ву­ли­цях річки. Во­да поз­но­си­ла по­де­ку­ди ти­ни й тек­ла прос­то че­рез го­ро­ди й ле­ва­ди в річку та в ста­вок.

    Оселя ба­би Па­рас­ки сто­яла на су­горбі, а Со­лов'їши­на ха­та й ого­род бу­ли на ни­зині по дру­гий бік ву­зенько­го пе­ре­ул­ка, тро­хи ниж­че од Па­рас­чи­но­го го­ро­ду. Па­лаж­чи­на ле­ва­да й ого­род вис­ту­па­ли на ши­ро­кий вигін, де бу­ла до­лин­ка. Ба­ба Па­лаж­ка вста­ла вранці, гля­ну­ла на гряд­ки, на ле­ва­ду і тільки ру­ки зня­ла до бо­га: два ряд­ки верб на окопі, зе­ле­на ле­ва­да й по­ло­ви­на го­ро­ду бу­ли суспіль за­топ­лені во­дою. Во­да сто­яла більше ніж на ар­шин, ще й за вер­ба­ми на ви­гоні сто­яв ніби ста­вок. Ко­ноплі, бу­ря­ки, ка­пус­та, кар­топ­ля - все бу­ло в воді. Пшінка виг­ля­да­ла з во­ди вер­шеч­ка­ми. Жовті гвоз­ди­ки-пов­ня­ки ніби пла­ва­ли ко­ло бе­ре­га по воді, а ла­па­те гар­бу­зо­ве лис­тя ле­жа­ло край бе­ре­га на воді, не­на­че ла­тат­тя на став­ку. Ко­ло бе­регів по­де­ку­ди виг­ля­да­ли з во­ди здо­рові жовті, білі та чер­во­ну­ваті гар­бу­зи, не­на­че за­топ­лені тик­ви, горш­ки та макітри, по­мальовані чу­до­ви­ми кольора­ми. Ряд­ки со­няш­ників ніби заг­ля­да­ли на­хи­ле­ни­ми жов­ти­ми го­ло­ва­ми в во­ду й од­ки­да­лись в воді, як в дзер­калі.

    Вода в ба­би­но­му го­роді та на ле­ваді не вни­ка­ла в ду­же мок­ру зем­лю, а стікать з до­лин­ки не бу­ло ку­ди. В ньому став­ку од­ра­зу за­ве­лись жа­би, мов у бо­лоті, не­на­че злізлись ку­па­тись з усього кут­ка. Жа­би кря­ка­ли й скре­го­та­ли, ма­буть, на ра­до­щах, так здо­ро­во, не­на­че в став­ку в ку­ширі або на куп'ї.


    Баба Па­лаж­ка з невісткою ки­ну­лась ря­ту­вать ого­ро­ди­ну на гряд­ках, котрі бу­ли не на гли­бо­ко­му місці, ви­ри­ва­ли ци­бу­лю й час­ник, вис­ми­ку­ва­ли з баг­на бу­ря­ки. Тре­ба бу­ло до­ко­неч­не брать ко­ноплі, бо во­да не зся­ка­ла на сонці, не вхо­ди­ла в мок­ру зем­лю і сто­яла сли­ве на одній мірі. Ба­ба Па­лаж­ка взя­ла зас­туп і по­ча­ла ко­пать рівчак од ле­ва­ди че­рез ули­цю. В неї бу­ла дум­ка спус­тить во­ду з сво­го го­ро­ду в чу­жий, ниж­чий, звідкіль во­да мог­ла б стікать пот­ро­ху в річку. Сусід До­рош по­ба­чив, що Па­лаж­ка хо­че спус­тить во­ду з своєї ле­ва­ди та на йо­го го­род, вибіг на ву­ли­цю: мо­ло­диці по­вибіга­ли з ха­ти, на­па­лись на ба­бу, од­ня­ли зас­ту­па й за­ки­ну­ли в рівчак. Па­лаж­ка ла­ялась, мо­ло­диці так са­мо ре­пе­ту­ва­ли й ла­яли ба­бу.

    Баба Па­рас­ка сто­яла за ти­ном в своєму го­роді на су­горбі й сміялась. Тин був не­ви­со­кий, а Па­рас­ка ви­со­ка й тон­ка: її бу­ло всю вид­но зда­ле­ки з су­гор­ба. Її чи­малі сірі ве­селі очі спи­ни­лись на то­му гурті лю­дей. Во­на засміялась.

    - Та візьміть оту ле­да­щи­цю за ру­ки та зас­ту­пом по спині, та нап­лещіть доб­ре спи­ну!- кри­ча­ла Па­рас­ка Гри­ши­ха з гор­ба.-Чо­го ви ди­чи­тесь їй в зу­би? Не­хай не лінується, та ски­дає спідни­цю, та й лізе в во­ду брать плоскінь.

    - А тобі яке діло? Ще й во­на об­зи­вається, хоч її ніхто й не зачіпає. Мов­ча­ла б там за ти­пом, ко­ли в твоєму го­роді су­хо,- гук­ну­ла на при­го­рок Па­лаж­ка.- Ко­ли б на твій ого­род впа­ло та­ке ли­хо, то ти не глу­зу­ва­ла б з ме­не.

    - Ото на твій го­род сам бог нап­ра­вив за­ли­ву, щоб ти не бу­ла та­ка брик­ли­ва та оп­риш­ку­ва­та та тро­хи про­хо­ло­ла в воді в ко­ноп­лях,- гук­ну­ла й собі з го­ро­ду ба­ба Па­рас­ка. На дру­гий день вранці Па­лаж­ка пос­ла­ла невістку в по­ле.

    - Іди ж мені за­раз в по­ле, а я вже са­ма полізу в во­ду та ви­бе­ру плоскінь,- ка­же во­на до невістки.

    Надвечір невістка вер­ну­лась з по­ля, а ба­ба си­дить собі на призьбі та грається з уну­ка­ми, а ко­ноплі сто­ять у воді, як і сто­яли.

    - Чом ви, ма­мо, не виб­ра­ли ко­но­пель? - спи­та­лась невістка.

    - Бо те­бе жда­ла. Завт­ра полізеш та й ви­бе­реш са­ма, бо це ж ко­ноплі су­купні: і мої й твої.

    - То ви йдіть завт­ра в по­ле, а я бу­ду ко­ноплі брать,- обізва­лась невістка.

    - І на по­ле підеш, і ко­ноплі са­ма ви­бе­реш,- ска­за­ла ба­ба спокійненько.

    - Ба не ви­би­ра­ти­му. Ви нічо­го не ро­би­те цілий день, а на ме­не ски­даєте усю ро­бо­ту. Он і досі не приб­ра­ли ди­тя­чої пос­телі, й ха­ти навіть не за­ме­ли й досі, і ве­чері не ва­ри­ли,- вже сер­ди­то го­во­ри­ла невістка.

    Бабі ста­ло шко­да ко­но­пель, бо з тих ко­но­пель пря­ли й бабі на со­роч­ки. На дру­гий день невістка пішла в по­ле. Ба­чить ба­ба, що не­пе­ре­лив­ки, взя­ла чор­ну со­роч­ку під пах­ву, навіщось пішла в До­рошів двір, ста­ла під повіткою, ще й, як ка­за­ла ба­ба Па­рас­ка лю­дям, про­ти самісіньких До­ро­ше­вих вікон, ски­ну­ла чис­ту со­роч­ку й наділа чор­ну. Вбрав­шись в До­ро­ше­во­му дворі, во­на вер­ну­лась на ле­ва­ду й полізла в во­ду. Бе­ре во­на ко­ноплі, а кру­гом неї кря­ка­ють жа­би, не­на­че приспіву­ють до ро­бо­ти, щоб бабі бу­ло ве­селіше брать ко­ноплі.

    Параска вий­шла на свій го­род по­лоть гряд­ки і за­раз уг­ляділа Па­лаж­ку в бо­лоті, прий­шла до ти­ну та й гук­ну­ла до Па­лаж­ки.

    - Боже по­мо­жи! дай бо­же, час доб­рий! Це ти, Па­лаж­ко, ку­паєшся в ко­ноп­лях, чи що? Од­ко­ли жи­ву на світі, не ба­чи­ла, як лю­де ку­па­ються в ко­ноп­лях.

    Палажка мов­ча­ла й не об­зи­ва­лась.

    - Що це, Па­лаж­ко, в те­бе так со­ко­че в го­роді? Це, ма­буть, твої квоч­ки нап­ло­ди­ли тобі кур­чат повнісінький ста­вок. Бу­деш їсти оту ку­ря­ти­ну цілу осінь, ще й на різдво роз­говієшся ку­ря­ти­ною,- гу­ка­ла всмішки з сво­го го­ро­ду Па­рас­ка.

    - Бодай тобі зап­ло­ди­лись такі кур­ча­та в го­лові та в жи­воті, - не втерпіла-та­ки ба­ба Па­лаж­ка й гук­ну­ла, обер­нув­шись до при­гор­ка.

    - А кар­топ­лю вже ви­пе­че­ру­ва­ла в гряд­ках, чи, мо­же, зос­та­ви­ла ро­бо­ту невістці на­завт­ра? Пе­че­руй мерщій, бо в кар­топлі, ма­буть, вже ра­ки за­ве­лись.

    - Ось як вилізу з во­ди, та вис­мик­ну кілка з ти­ну, та поб'ю тобі мор­ду, то ти не бу­деш драж­ниться зо мною.

    - А бач, Па­лаж­ко! ти все лаєшся зо мною, то за те й по­ка­рав те­бе гос­подь: нас­лав на те­бе за­ли­ву та на­ки­дав тобі жаб повнісінький го­род ще й ле­ва­ду. Од­же ж, по­ба­чиш! Як не дер­жа­ти­меш язи­ка на віжках, то в те­бе ще зап­ло­дяться жа­би ї на печі, і в печі,- сміялась ве­се­ла та жар­тов­ли­ва Па­рас­ка.

    - А бо­дай ти на кутні зу­би засміялась! - гук­ну­ла Па­лаж­ка з ко­но­пель.- При­мос­ти­лась на горбі, не­на­че та жа­ба на ку­пині, та тільки звідтіль зу­би по­ка­зуєш лю­дям, та смієшся з моєї біди. Ось я дам тобі в зу­би, щоб по­куш­ту­ва­ла, яке моє ли­хо.

    Палажка на­хи­ли­лась, дос­та­ла з дна жме­ню гря­зю­ки й пож­бу­ри­ла че­рез пе­ре­улок на Па­рас­ку. Мокрі груд­ки пот­ра­пи­ли в го­ло­ву здо­ро­во­му со­няш­ни­кові й за­ма­за­ли баг­ном йо­го жов­тий, ніби по­зо­ло­че­ний сон­цем вид.

    Саме тоді йшла пе­ре­ул­ком До­ро­ше­ва невістка. Во­на вгляділа за ти­ном на горбі ба­бу Па­рас­ку, поз­до­ров­ка­лась і спи­ни­лась. Ще зда­ле­ки во­на чу­ла, як ба­би пе­ре­ки­да­лись лай­кою та смішка­ми че­рез ти­ни й пе­ре­улок, не­на­че хлопці м'ячем, і по­ба­чи­ла, що во­ни по­чи­на­ють шпур­лять груд­ки. Невістка роз­ка­за­ла Па­расці, що Со­лов'їха чо­гось прий­шла в До­рошів двір, ста­ла під повіткою, без со­ро­му ски­ну­ла спідни­цю й білу со­роч­ку про­ти вікон, хап­ком наділа чор­ну со­роч­ку і за­раз май­ну­ла з дво­ра. Мо­ло­ду невістку брав ост­рах, щоб ба­ба Со­лов'їха ча­сом не за­подіяла яко­гось ли­ха До­ро­шеві за те, що він не дав Па­лажці спус­тить во­ду че­рез свій го­род в Рас­та­ви­цю. Па­рас­ка не втерпіла, по­чув­ши про та­ку ба­би­ну чуд­ну вих­ват­ку. І за­раз гук­ну­ла до Со­лов'їхи:

    - А чо­го-то ти, Па­лаж­ко, біга­ла в До­рошів двір надівать чор­ну со­роч­ку, щоб лізти в во­ду брать ко­но­пельки!

    - А тобі яке діло до моєї чор­ної со­роч­ки? Гля­ди лиш своїх со­ро­чок, а до моїх не чеп­ляй­сь. Зась тобі до моїх чи білих, чи чор­них со­ро­чок!

    - То ти, чарівни­це, ро­би­ла ча­ри се­ред дня на чи­юсь біду. Чи тобі ж не со­ром бу­ло світить грішним тілом пе­ред пра­вед­ним со­неч­ком, та ще й ста­ри­ми кістка­ми?

    - Ще що ви­га­дай! Я пішла надівать чор­ну со­роч­ку під До­ро­ше­ву повітку, бо в ме­не в хаті малі діти; одні в хаті, а другі по дворі біга­ють та скрізь заг­ля­да­ють, бо од дітей, як од бо­га, нігде не схо­ваєшся.

    - А хіба ж в те­бе не­ма своєї повітки? Чом ти не пішла в свою клу­ню або не полізла в погріб і та­меч­ки не наділа чор­ної со­роч­ки? А ти чо­гось побігла до удівця під самісінькі вікна надівать со­роч­ку. Це несп­рос­та. Чи не ду­ма­ла пак ти при­ча­ру­вать ча­ра­ми удівця? Еге, ду­ма­ла при­лю­бить сусіда?- крик­ну­ла го­лосніше Па­рас­ка й за­ре­го­та­лась са­ма од сво­го жар­ту. До­ро­ше­ва невістка й собі за­ре­го­та­лась, по­вер­нув­шись до ти­ну, щоб ча­сом не по­ба­чи­ла Па­лаж­ка.

    Палажка підве­лась, ви­гулькну­ла з ко­но­пель, тільки тричі плю­ну­ла че­рез ко­ноплі до Гри­ши­хи й мов­ча­ла.

    - Може, ти й справді за­побіга­ла лас­ки в удівця. Але я знаю за усі твої ча­ри. Ме­не не підду­риш. Ти ски­ну­ла в До­ро­шевій оселі білу со­роч­ку, а наділа чор­ну зад­ля то­го, щоб йо­го зе­ле­ний го­род по­чорнів от за­ли­ви так, як оце по­чорнів твій. Чи так?- гу­ка­ла Па­рас­ка.

    Палажка на­хи­ли­лась, ви­би­ра­ла плоскінь, мов­ча­ла й не роз­хи­ля­лась. А Па­рас­ку бра­ла не­терп­ляч­ка, щоб насміяться та на­кеп­ку­вать над сусідою. Сон­це світи­ло ве­се­ло і не­на­че сміялось з не­ба, ніби ли­ло на го­ро­ди та ле­ва­ду ве­се­лий сміх ве­се­лим промінням. Во­но не­на­че до­да­ва­ло бабі охо­ти до жартів та глу­зу­ван­ня.

    - А чо­го-то, Па­лаж­ко, до те­бе в го­род поз­ла­зи­лись жа­би з усього кут­ка? Ад­же ж не один твій го­род за­ли­ла во­да. Чуєш? он­деч­ки по дру­гих го­ро­дах в ка­лю­жах кря­кає дві або три жа­би, а в твоєму го­роді не­на­че го­ро­хом сип­лять, аж ґвал­ту­ють, не­на­че сам са­та­на зігнав до те­бе оту жаб'ячу че­ре­ду з усього кут­ка. Он глянь, як пли­га­ють кру­гом те­бе, як тільки мах­неш ко­ноп­ля­ми в жмені! не­на­че діти обс­та­ли свою матір. Це ж те­бе обс­та­ли й обсіли відьомські твої діти, бо ти ж їх ненька рідненька. Це все несп­рос­та, ні! - гу­ка­ла Па­рас­ка, ки­ва­ючи на про­щан­ня го­ло­вою до До­ро­ше­вої невістки, кот­ра шви­денько поп­ро­ща­лась і по­чим­чи­ку­ва­ла на вигін, як тільки Па­рас­ка до­го­во­ри­лась до відьомства й ба­би­них жаб.

    - Смійся, смійся з мо­го ли­ха; бо­дай вже з те­бе ли­хо насміялось,- обізва­лась Па­лаж­ка з ко­но­пель,- по­ка­рає те­бе бог як не за­ли­вою, то по­же­жею ота­меч­ки на твоєму горбі.


    Вибрала ба­ба ко­ноплі, по­розс­те­ля­ла на бе­резі на сонці. На ле­ваді під вер­ба­ми рос­ли ло­зи. Ба­ба вже не пішла на До­рошів ого­род надівать білу со­роч­ку: присіла в ло­зах, ски­ну­ла мок­ру со­роч­ку й наділа су­ху, пішла до ха­ти, взя­ла зас­туп і по­ча­ла ко­пать яму на стежці до кри­ниці. Кри­ни­ця бу­ла за вер­ба­ми на ле­ваді не­да­леч­ке од ти­ну. Стеж­ка до кри­ниці ви­лась в бур'яні. Па­лаж­ка вже дав­но ла­яла свою невістку, щоб во­на не хо­ди­ла до кри­ниці навп­рос­тець че­рез го­род, че­рез кар­топ­лю та бу­ря­ки, а об­хо­ди­ла го­род по­за вер­ба­ми. Те­пе­реч­ки невістка, вер­нув­шись з по­ля, са­мо по собі, і не пішла б до кри­ниці по во­ду навп­рос­тець че­рез гряд­ки, бо гряд­ки бу­ли за­литі во­дою. Але ба­ба в той день бу­ла лю­та, бо з нею тро­хи не до півдня дра­ту­ва­лась Па­рас­ка. Па­лажці хотілось зігнать на ко­мусь злість… хоч на невістці.

    Недалечко од кри­ниці, са­ме там, де бу­ли крайні гряд­ки, не за­литі во­дою, і де бу­ла про­топ­та­на че­рез гряд­ки стеж­ка до кри­ниці, Па­лаж­ка ви­ко­па­ла в гар­бу­зинні на самісінькій стежці гли­бо­ченьку яму, ще й гар­бу­зин­ням тро­хи прик­ри­ла. Невістка за­рані прий­шла з по­ля, вхо­пи­ла відра й побігла до кри­ниці по во­ду. Не див­ля­чись на стеж­ку, во­на нес­подіва­но шу­бовс­ну­ла в яму, а відра по­ко­ти­лись в гар­бу­зин­ня.

    Палажка засіла на засідки за вер­ба­ми й сте­рег­ла та все кміти­ла й виг­ля­да­ла з-за верб. Як тільки невістка спіткну­лась і впа­ла в яму, Па­лаж­ка вибігла з-за верб з ло­ма­кою й по­ча­ла лу­пить невістку звер­ху. Невістка ве­ре­ща­ла, а Па­лаж­ка ла­яла й кля­ла невістку на ввесь ого­род. Підняв­ся крик. Па­рас­ка з сво­го го­ро­ду ба­чи­ла, як Па­лаж­ка ко­па­ла яму, щоб пе­ре­ко­пать стеж­ку до кри­ниці з го­ро­ду, і зна­ла, для ко­го то во­на ко­пає за­па­деньку. Як схо­пив­ся ґвалт. Па­рас­ка по­ло­ла гряд­ки, по­чу­ла з сво­го го­ро­ду лай­ку та крик, прибігла до ти­ну, вхо­пи­лась ру­ка­ми за два кілки й по­ча­ла ре­го­таться. На­ди­вив­шись на ту ко­медію та на­ре­го­тав­шись всмак. Па­рас­ка гук­ну­ла до Па­лаж­ки:

    - Палажко! Це був ко­лись чорт та вих­рес­тивсь в лю­де, і ото з йо­го ста­ла Па­лаж­ка Со­лов'їха. Чи чуєш, Па­лаж­ко? Не по­зак­ла­да­ло тобі вух?

    - Бодай вже тобі по­зак­ла­да­ло ву­ха, по­зак­ла­да­ло и очі, щоб ти нічо­го не чу­ла і світу бо­жо­го не ба­чи­ла. В ме­не ли­ха пов­на ха­та й од своїх дітей, а ти ще чеп­ляєшся до ме­не з сво­го го­ро­ду. Яке тобі діло до то­го, що я роб­лю в своїй гос­поді та на своєму го­роді? Ти не­на­че най­ня­лась слідку­вать за мною, де сту­пить моя но­га, та вми­ку­ваться в мою спра­ву. Це прав­да, що був ко­лись чорт, та вих­рес­тивсь в лю­де, але з йо­го ста­ла не я, а Па­рас­ка Гри­ши­ха. Ото ж той чорт і взяв­ся за два кілки ру­ка­ми та й ре­го­четься, та й зну­щається над моєю бідою. Ти за всіма людьми на селі слідкуєш, всіх осмієш та осу­диш. Ти й дівкою бу­ла та­ка осуд­ли­ва, як і те­пе­реч­ки.

    - Я сміюсь з ли­хих лю­дей, бо так мені бог дав, а от як ти з усім се­лом лаєшся та сва­риш­ся, то це вже дав тобі не бог, а чор­тя­ка, бо ти, ма­буть, йо­го невісточ­ка. В те­бе і в роті чор­но, не­на­че в пе­че­но­го пе­кельно­го чор­та.

    - Ой гос­по­ди ми­лос­ти­вий! візьми мою ду­шу до се­бе! - ска­за­ла Па­лаж­ка й здійня­ла ру­ки до не­ба.- Хіба ж ти не знаєш, як гри­зуть ме­не діти од то­го ча­су, як по­мер мій чо­ловік? З од­но­го бо­ку гри­зуть діти, як ті миші та па­цю­ки, а ти гри­зеш ме­не з дру­го­го бо­ку, мов ска­же­на со­ба­ка. Та­ка мені біда, хоч за­раз вішай­ся отут на вербі.

    - Хіба ж то невістка гриз­ла те­бе отам під вер­бою, а не ти луп­цю­ва­ла її ло­ма­кою в тій ямі, що ти ж са­ма ви­ко­па­ла для неї?- гук­ну­ла Па­рас­ка з су­гор­ба.- От я й прав­ду ка­за­ла, що був са­та­на з ро­га­ми та з хвос­том, та вих­рес­тив­ся в лю­де, а з то­го са­та­ни й ста­ла ти та оце й луп­цюєш ло­ма­кою свою без­щас­ну невістку. Хіба ж ти не з хвос­том ро­ди­лась? Ти ж ро­ди­ма відьма од сво­го на­родіння, а не я.

    Залива на­ро­би­ла ба­гацько шко­ди не тільки в Со­лов'їши­но­му го­роді, але й на полі. Бу­ря по­роз­ки­да­ла на ба­би­но­му полі по­лукіпки про­са; ви­со­кий, на­че збут­ляв­лий овес поліг і місця­ми на пе­ре­яр­ках ук­ляк. Пет­ро Со­ло­вей­чук з ве­ли­кою труд­нацією ви­ко­сив по­лег­лий овес. Ро­бо­ти на полі бу­ло ба­га­то. Тре­ба бу­ло розв'язу­вать і розс­те­ля­ти по стерні мокрі, як хлющ, сно­пи, котрі бу­ли за­литі во­дою на пе­ре­яр­ках.

    Як по­ча­лась су­ша, Пет­ро поз­во­зив яри­ну, поск­ла­дав у клуні в зас­то­рон­ках, а потім не­за­ба­ром пе­ре­мо­ло­тив і паш­ню поз­си­пав в засіки. Па­лаж­ка не на­ма­га­лась за свою част­ку яри­ни й го­ду­ва­ла свої ку­ри й кач­ки своєю паш­нею. В хаті бу­ло ти­хо, бо в то­ку й на го­роді бу­ло ба­гацько ро­бо­ти: ніко­ли бу­ло й ла­яться та сва­ри­тись.

    Доки Со­ло­вей­чук во­зив сно­пи та мо­ло­тив хліб, ку­ри жи­ви­лись в то­ку нат­ру­сом ко­ло клуні. Але як нас­та­ли хо­ло­да, тре­ба бу­ло го­ду­вать і ку­ри, і гу­си. Ба­ба Со­лов'їха по­ча­ла примічать, що її ку­ри й кач­ки ста­ли худі, аж пір'я на їх наїжа­чи­лось, а невістчині ку­ри хо­ди­ли по дворі ситі, не­на­че невістка зу­мис­не го­ду­ва­ла їх на заріз або на про­даж.

    Вранці, як ку­ри зліта­ли з сіда­ла та з го­ри­ща, Ориш­ка ста­ва­ла ко­ло ха­ти на причілку, ло­ви­ла усі пло­хенькі ба­бині ку­ри, за­ки­да­ла в жлук­то й нак­ри­ва­ла ряд­ном, а тоді си­па­ла паш­ню для своїх ку­рей та ка­чок ко­ло по­ро­га. Раз вранці ба­ба Па­лаж­ка пішла в ко­мо­ру, наб­ра­ла своєї пашні в гле­чик, по­си­па­ла ко­ло по­ро­га при­горщ жи­та й пше­ниці і по­ча­ла скли­кать свої ку­ри. Але до по­ро­га позбіга­лись тільки невістчині ку­ри, і ні од­на ба­би­на кур­ка не прибігла.

    Баба аж зди­ву­ва­лась. Во­на забідка­лась і пішла шу­кать свої ку­ри в повітку, заг­ля­ну­ла й на тік, а ку­рей нігде не бу­ло.

    «Ой бо­же ж мій! Чи не по­ду­шив оце тхір моїх ку­рей на го­рищі?» - по­ду­ма­ла ба­ба і пішла на причілок та хотіла вже прис­тав­лять дра­би­ну та заг­ля­нуть на го­ри­ще.

    Але ба­ба вгляділа на призьбі жлук­то, зак­ри­те ряд­ном. Во­на ски­ну­ла ряд­но, аж в жлукті сиділи її ку­ри й півень. Ку­ри, вглядівши світ, по­виліта­ли з жлук­та. Ба­ба тільки очі витріщи­ла. Во­на поск­ли­ка­ла ку­ри до по­ро­га й по­си­па­ла їм жи­та й пше­ниці. Го­лодні ку­ри, попісни­кав­ши в жлукті та­ки дов­генько, аж спи­ха­ли од­на од­ну: з та­кою жа­до­бою ки­ну­лись на паш­ню.

    - Нащо ти, Ориш­ко, ото по­за­ки­да­ла мої ку­ри в жлук­то? - гук­ну­ла ба­ба на невістку.

    - На те по­за­ки­да­ла, щоб ваші ку­ри не їли моєї пашні та виз­ди­ха­ли й ви­щез­ли швид­ше; бо в вас же своя паш­ня отам ле­жить в ко­морі, то беріть свою паш­ню та й го­дуй­те нею свої ку­ри, а для се­бе печіть ок­ро­ми й хліб і па­ля­ниці, а на­шо­го хліба не їжте. Ви маєте свою част­ку пашні, а хліб їсте з на­шо­го бо­рош­на.

    Бабі бу­ло шко­да своїх ку­рей. Дру­го­го дня вранці, тільки що по­ча­ло роз­вид­ню­ваться, ба­ба му­си­ла брать в ко­морі свою паш­ню для своїх ку­рей. Во­на по­си­па­ла при­горщ пше­ниці ко­ло по­ро­га, да­ле­ко по­од­га­ня­ла аж за повітку невістчині ку­ри, а са­ма ввійшла в ха­ту, сіла ко­ло вікна та й по­ча­ла наг­ля­да­ти й кмітить, щоб невістчині ку­ри не по­вер­та­лись з-за повітки.

    Дивиться ба­ба, аж невістка йде з повітки, сіла на по­розі, прос­те­ли­ла свій хвар­тух, згреб­ла чис­то всю пше­ни­цю, по­виз­би­ру­ва­ла всі зер­на, ки­ну­ла в хвар­тух, а потім пішла за ха­ту, поск­ли­ка­ла свої ку­ри й по­си­па­ла їм свек­ру­ши­ну пше­ни­цю. Ба­бині ку­ри го­лодні кру­ти­лись ко­ло по­ро­га ні в сих ні в тих.

    Баба вибігла з ха­ти й крик­ну­ла че­рез сінешній поріг на невістку:

    - Нащо ти ото виз­би­ра­ла мою пше­ни­цю?

    - На те, щоб твої ку­ри швид­ше виз­ди­ха­ли і ви­щез­ли з мо­го дво­ра,- од­ка­за­ла Ориш­ка.

    - Бач, яка в те­бе іро­до­ва ду­ша! А я ду­маю, чо­го то мої ку­ри худі, як тхорі, а твої такі си­тенькі, як ти, невісточ­ко. Над­ба­ла ти тіла на на­шо­му хлібі, і твої ку­ри над­ба­ли ситі, лед­ве вже хо­дять по дворі.

    - Я й од батька при­нес­ла на собі ба­га­то тіла, а оце в вас во­но опа­де з ме­не, че­рез ва­шу гриз­ню та лай­ку,- кри­ча­ла Ориш­ка на ввесь двір.

    На той крик вибіг з ха­ти син. - Чо­го ви, ма­мо, все за­во­ди­тесь з Ориш­кою? Че­рез ва­шу гриз­ню по­мер­ла Оле­на. Ви заг­ри­зе­те не­за­ба­ром і Ориш­ку. Я візьму руш­ни­цю та ваші ку­ри й кач­ки постріляю! - кри­чав Пет­ро.- Ці ваші ку­ри вже мені ос­то­чортіли. Че­рез їх ви заг­ри­зе­те мені й дру­гу жінку, як заг­риз­ли й Оле­ну.

    Опришкуватий Пет­ро спах­нув, кри­чав па всю осе­лю, прис­кав, як кіт, аж по­са­танів, аж підска­ку­вав і тріпав ру­ка­ми.

    - Та не тріпай ру­ка­ми, як той півень кри­ла­ми, та не підска­куй, як вишк­вар­ка на ско­во­роді. Впи­ни лиш свою жінку, щоб во­на не кри­ча­ла на ме­не, як на со­ба­ку, бо я ма­ти і з нею сви­ней не пас­ла. Не­дур­не ж по­пові най­мич­ки прод­раж­ни­ли те­бе вишк­вар­кою, як ти слу­жив в ба­тюш­ки за най­ми­та, а ди­якон і те­пер драж­нить те­бе півнем.


    Ще як Пет­ро був па­руб­ком, то слу­жив за най­ми­та в ба­тюш­ки. Він все за­во­дивсь та ла­яв­ся з най­мич­ка­ми, а най­мич­ки і справді прод­раж­ни­ли йо­го вишк­вар­кою. Бу­ло як по­лається за щось з будлі-кот­рою най­мич­кою, то кри­чить, ве­ре­щить, мов навіже­ний, тріпає ру­ка­ми та аж підска­кує, не­на­че той півень, що розс­та­вить кри­ла й тріпає ни­ми, нас­тов­бур­читься й ки­дається на дру­го­го півня. Най­мич­ки зу­мис­не драж­ни­лись з ним та сер­ди­ли, щоб він шквар­чав та підска­ку­вав, як вишк­вар­ка на ско­во­роді. Со­ло­вей­чук був доб­рий тільки до тих, що йо­го хва­ли­ли… А як тільки хто-не­будь йо­го не хва­лив або гу­див за щось, він ла­явсь, сер­див­ся і вва­жав на то­го чо­ловіка, як на сво­го во­ро­га. Сла­ва про йо­го вда­чу пішла по всьому селі. Він тоді на­си­лу знай­шов собі мо­ло­ду. Оле­на зна­ла про йо­го вда­чу й пішла за йо­го че­рез те, що він спо­до­бав­ся їй, бо був гар­ний з ли­ця, чор­ня­вий і з блис­ку­чи­ми чор­ни­ми очи­ма, та­ки­ми, як і в йо­го ма­тері.

    Але як вмер­ла Оле­на, Пет­ро за­си­лав ста­ростів сли­ве до усіх дівчат на селі, і скрізь йо­му да­ва­ли гар­бу­за. Він му­сив на­пи­ту­вать собі мо­ло­ду в дру­го­му близько­му селі, де ніхто не знав про йо­го вда­чу, не знав, що він злий, тро­хи навіть навіже­ний. Ориш­ка впо­до­ба­ла йо­го й по­да­ва­ла руш­ни­ки.

    Як тільки ма­ти на­га­да­ла си­нові про вишк­вар­ку та півня, то не­на­че сип­ну­ла на йо­го прис­ком. Він по­чав сікаться до ма­тері, як півень, кри­чав та ве­ре­щав, не­на­че йо­го хто різав, аж сусід Юр­чен­ко по­чув і прибіг у двір та на­си­лу роз­бо­ро­нив їх і якось вга­му­вав Пет­ра.

    - Отак, як ба­чиш, Юр­чен­ку! Шквар­чить оця вишк­вар­ка сли­ве щод­ня, не­на­че йо­го хтось сма­жить на ско­во­роді, та ще й роз­чепірить ру­ки та й ки­дається до ме­не биться, не­на­че злий півень,-жалілась ба­ба сусідові.

    - Яка я тобі вишк­вар­ка? Ти са­ма ста­ра га­зет­ни­ця, бо про те­бе вже в га­зе­тах пи­шуть. Он вчи­тель чи­тав нам в га­зеті про те­бе, що ти відьма. Про те­бе та про твої вчин­ки вже й книж­ка є. Бо ти са­ма шквар­чиш без­пе­рес­та­ну, як вишк­вар­ка, що­бо­жо­го дня,- ти, пе­че­на ідольська пок­лон­ни­це! - ре­пе­ту­вав Пет­ро і ки­дав­ся на матір, мов розд­ра­то­ва­ний півень.

    - Правда, що я вся пе­че­на, бо ти ме­не вже спік, як ва ско­во­роді.

    Сусід слу­хав, слу­хав та й годі ска­зав, тільки мах­нув ру­кою.

    - Якби прий­шов який­сь свя­тий з не­ба, то й той вже, ма­буть, не по­ми­рив би вас,- ска­зав сусід і пішов з дво­ра

    Другого дня вранці Ориш­ка світом збу­ди­ла ба­би­ну унуч­ку, ма­леньку дівчин­ку Ма­ру­сю, доч­ку пер­шої Пет­ро­вої жінки, і звеліла їй одігнать ко­ро­ву й вівці до че­ре­ди на вигін, ку­ди зга­ня­ли з се­ла усю ху­до­бу. По­ки Ма­ру­ся вми­лась та одяг­лась, по­ки виг­на­ла з дво­ра на вигін та дог­на­ла до че­ре­ди, че­ред­ник вже пог­нав че­ре­ду в по­ле. Ма­ру­ся му­си­ла гнать ко­ро­ву й овеч­ки до­до­му. Ориш­ка вгляділа в вікно ко­ро­ву й вівці, до­га­да­лась, що Ма­ру­ся опізни­лась, вибігла з ха­ти і по­ча­ла бить дівчи­ну. Дівчи­на кри­ча­ла й пла­ка­ла. Ба­ба зир­ну­ла в вікно, по­ба­чи­ла, що невістка лу­пить дівчи­ну, однією ру­кою дер­жить, а дру­гою гам­се­лить і по спині, й по го­лові, і по чо­му влу­чить. Во­на вхо­пи­ла ко­цю­бу, вибігла з сіней, ки­ну­лась обо­ро­нять дівчи­ну і з нес­тям­ки вперіщи­ла Ориш­ку зза­ду по пле­чах так здо­ро­во, що Ориш­ка пус­ти­ла дівчи­ну і од болісті аж вхо­пи­лась ру­кою за пле­че й за­си­ча­ла.

    - Навіщо ти, іро­до­ва доч­ко, б'єш си­ро­ту? Са­ма ви­ле­жу­ва­лась на по­душ­ках до біло­го дня, збу­ди­ла її пізно, ще й б'єш без­вин­ну си­ро­ту. Ди­вись, он ти по­дер­ла на їй юбоч­ку.

    Невістці зда­лось, що то ко­ро­ва штовх­ну­ла її зза­ду ро­га­ми в плечі, обер­ну­лась і зо­па­лу пхну­ла ба­бу так, що во­на, як сто­яла, так і зва­ли­лась з ніг і впа­ла навз­нак на двері так, що го­ло­вою аж двері од­чи­ни­ла, ще й за­че­пи­лась вис­ком об одвірок, об­дер­ла собі ви­сок і роз­тяг­лась че­рез сінешній поріг аж в сінях.

    Баба вхо­пи­ла унуч­ку за ру­ку, по­ве­ла в ха­ту і по­жа­лу­ва­ла її, втер­ла сльози ру­ка­вом, при­гор­ну­ла до се­бе й пог­ла­ди­ла по го­ловці.

    - Не плач, бідна моя си­ро­ти­но! Я не дам те­бе на крив­ду та на по­та­лу ніко­му. Ось прий­де батько в ха­ту, я йо­му роз­ка­жу, що твоя ма­чу­ха те­бе зо­би­жає, б'є, ще й пла­ка­ти не дає. Ой го­ре тим си­ро­там, і тобі й мені, такій же си­ро­тині, як і ти,- втіша­ла ба­ба унуч­ку.

    Баба од­чи­ни­ла свою скри­ню, знай­шла насіння й горішків, да­ла дівчині. Дівчи­на пе­рес­та­ла пла­кать, об­ня­ла ру­че­ня­та­ми ба­бу­сю й при­гор­ну­лась до неї. Во­на, ма­буть, од­на на все се­ло щи­ро лю­би­ла свою ба­бу­сю, бо тільки ба­бу­ся жаліла, пес­ти­ла й навіть ма­за­ла її й час­то ку­пу­ва­ла для неї гос­тинці в БілійЦеркві, ме­дя­ни­ки й буб­ли­ки, і спра­ви­ла їй гар­ну чер­во­ну юб­чи­ну.

    Думка про книж­ку, про кот­ру ка­зав син, не ви­хо­ди­ла в ба­би з го­ло­ви. Во­на пи­та­ла за ту книж­ку в лю­дей, але лю­де нічо­го не зна­ли про та­ку книж­ку, хоч і чу­ли за неї. Ми­ну­ло чи­ма­ло ча­су. Вже й сніг ви­пав, і по­чи­на­лась зи­ма.

    Палажка якось раз стріла ко­ло своїх воріт сусіду Па­рас­ку Гри­ши­ху й спи­та­ла в неї. Па­рас­ка ска­за­ла, що в Труш­ках є аж де­сять кни­жок про неї. Со­лов'їха бу­ла ціка­ва знать, яка то книж­ка на­пи­са­на про неї, ко­ли вже й син ка­зав, що та­ка книж­ка дав­но є в селі. Па­лаж­ку взя­ла та­ка не­терп­ляч­ка, що во­на пішла пе­редніше од усього до ти­та­ря Пет­ра Жар­ка, щоб роз­пи­тать за ту книж­ку, бо Петрів син був письмен­ний і ку­пу­вав книж­ки на яр­мар­ку в Шам­раївці в ко­ро­бей­ників.

    Палажка зас­та­ла вдо­ма тільки ти­та­ря й ти­тар­ку. Си­на вдо­ма не бу­ло.

    Палажка поз­до­ров­ка­лась. Ти­тар поп­ро­сив її сісти на по­куті за сто­лом, бо ду­мав, що во­на прий­шла в гості. Але Па­лаж­ка за­раз по­ча­ла пи­тать, чи то прав­да, що за неї чи в йо­го, чи в йо­го си­на є книж­ка, де спи­са­но її житіє?

    Титар осміхнувсь, ти­тар­ка й собі якось роз­тяг­ла гу­би й обер­ну­лась до вікна: в си­на йо­го вже дав­но бу­ла та книж­ка.

    - Кажуть, що в тій книжці спи­са­но все моє житіє; ко­ли б мені хто про­чи­тав ту книж­ку,- го­во­ри­ла ба­ба Па­лаж­ка.

    - Кажуть лю­де, що є та­ка книж­ка про твоє житіє, але в нас не­має тієї книж­ки. Пи­тай або в сусіда Смо­лян­ки, або в Шпи­ра, або в учи­те­ля. Смо­лян­ка письмен­ний і має чи­ма­ло кни­жок, а вчи­тель по­ви­нен знать про уся­кові книж­ки на світі,- го­во­рив ти­тар, і йо­го очі сміялись; але ба­ба Па­лаж­ка бу­ла не ду­же-то гост­ра на здо­га­ди й то­го сміху в очах не приміти­ла, що приміти­ла б од­ра­зу ціка­ва й кмітли­ва ба­ба Па­рас­ка.

    - Та хіба ж не вар­то на­пи­сать книж­ку про твоє житіє? Ти ж і по мо­нас­ти­рях хо­диш, і пас­ку їси сли­ве що­ро­ку в Лаврі,- обізва­лась ти­тар­ка.

    - І, гос­по­ди! скільки я ви­хо­ди­ла по мо­нас­ти­рях, а скільки я пе­ре­во­ди­ла про­чан в Київі! Я й лік їм по­гу­би­ла! - ска­за­ла Па­лаж­ка.

    Гордовитій бабі зда­ва­лось, що во­на вже прис­вя­ти­лась, ко­ли за неї, та­ку бо­го­бо­ящу, вже пи­шуть книж­ки.

    - Піду ж я до Смо­лян­ки, або до Шпи­ра, або до вчи­те­ля та роз­пи­таю,- ска­за­ла Па­лаж­ка, і хап­ки поп­ро­щав­шись, во­на зайш по до­розі до Смо­лян­ки. Але Смо­лян­ка ска­зав, що в йо­го не­ма тієї книж­ки, бо тро­хи стра­хав­ся ба­би­но­го язи­ка, хоч у йо­го й бу­ла книж­ка. Ха­зяй­ка вип­ро­ва­ди­ла ба­бу аж за во­ро­та.

    - Та твій же син, Па­лаж­ко, співає в церкві, то вчи­тель по­ви­нен би та­ки ска­зать йо­му за ту книж­ку, ко­ли во­на є в йо­го, бо він же пра­вує півчи­ми.

    Солов'їха не пішла до Шпирів, а шви­денько поп­рос­ту­ва­ла в шко­лу до вчи­те­ля. Во­на зас­та­ла йо­го вдо­ма.

    Вчитель за­то­пив у печі й грівся ко­ло печі, си­дя­чи на стільці. Він жив в не­ве­личкій кімнатці з ма­ленькою піччю, де мож­на бу­ло го­ту­вать стра­ву, ко­ли трап­ляв­ся жо­на­тий вчи­тель. В кімнаті бу­ло світло й че­пур­но приб­ра­но. На прізви­ще він звав­ся Неліпо­вич. Це був жва­вий, про­вор­ний мо­ло­дий па­нич, кот­ро­го рек­тор вимк­нув з третього кла­су ду­хов­ної семінарії. Він був си­ро­та. Йо­го прий­ня­ли в семінарію на скар­бо­вий кошт в пансіон. Але він не ду­же-то при­ля­гав до кни­жок, хоч і лю­бив чи­тать де­які на­укові книж­ки… Йо­го вимк­ну­ли з семінарії більше за не­покірли­ву вда­чу, за те, що він завж­ди зма­гав­ся й ла­явсь з усіма вчи­те­ля­ми і на­го­во­рив на­хаб­но уся­кої нісенітниці інспек­то­рові-чен­цеві.

    Палажка ввійшла й поз­до­ров­ка­лась з Неліпо­ви­чем. Він тро­хи зди­ву­вав­ся, чо­го це во­на прий­шла до йо­го на одвіди­ни.

    - Це ви, ба­бо, ма­буть, маєте якесь діло до ме­не за ва­шо­го си­на? - спи­тав він у ба­би.- Пев­но, прий­шли, щоб я зап­ла­тив йо­му гроші за співи в церкві? Ваш син доб­ре співає на кри­ласі й хо­дить в церк­ву що­неділі, так, як і ви. Сідай­те ж в ме­не та бу­де­те гос­тею.

    Палажка сіла і вти­ри­ла в учи­те­ля свої чорні блис­кучі, як криш­таль, до­пит­ливі очі.

    - Мені ка­за­ли лю­де, що в вас є та­ка книж­ка, де спи­са­но все моє житіє. Чи во­но справді там спи­са­но за все моє житіє?

    Вчитель осміхнув­ся, а йо­го круглі ве­селі сірі очі ніби за­ре­го­та­лись.

    - Є та­ка книж­ка, де спи­са­но ва­ше житіє, хоч, мо­же, й не все, а так здебільшо­го. Там спи­са­но, як ви до церк­ви хо­ди­те що­неділі й б'єте ба­гацько пок­лонів, що ви що­ро­ку хо­ди­те в Київ на про­щу і ба­га­то де­чо­го.


    - Це прав­да, що я ход­жу на про­щу в Київ що­ро­ку. Так вже мені бог дав. А чи там спи­са­но те моє житіє, що ме­не усі в хаті му­чать, тро­хи не ка­ту­ють, ску­буть мені ко­си, як святій Вар­варі? Чи там спи­са­но за ме­не, як за му­че­ни­цю чи як за спа­се­ни­цю й пре­по­доб­ни­цю?

    Сірі Неліпо­ви­чеві очі за­лисніли й на­че за­ре­го­та­лись. Він лед­ве не прис­нув од сміху, по­хап­цем ви­тяг з ки­шені хус­точ­ку й по­чав буцімто ся­кать но­са го­лос­но, з усієї си­ли, щоб при­ду­шить сміх. Він доб­ре знав, яка то пре­по­доб­ни­ця сиділа в йо­го ха­тині, бо шко­ла ви­хо­ди­ла на вигін са­ме про­ти ба­би­ної оселі, звідкіль йо­му до­во­ди­лось не раз і не два чуть навіть уся­ку роз­мо­ву; та ще й го­род ко­ло шко­ли ме­жу­вавсь з Па­лаж­чи­ним го­ро­дом.

    - Там спи­са­но за вас і як за му­че­ни­цю, як от, приміром, пи­шуть за свя­ту Вар­ва­ру, і як за спа­се­ни­цю-пре­по­доб­ни­цю.

    - Та й ме­не бог спо­до­бив, що я ви­хо­ди­ла по уся­ких мо­нас­ти­рях, бу­ла і в По­чаєві та й там говіла й спо­ку­ту­ва­ла свої гріхи. Ще за пер­шим чо­ловіком я по­неділку­ва­ла, а за дру­гим чо­ловіком то вже пос­ти­ла два­над­цять п'ятниць Па­ра­сок, не їла нічо­го до ве­чо­ра в п'ятниці пе­ред два­над­цятьма ве­ли­ки­ми свя­та­ми. В нас на селі тільки один Мойсій Ку­бен­ко пос­тить ще й кож­ну п'ятни­цю, аж до ве­чо­ра ні рісоч­ки не бе­ре в рот. А чи на­пи­са­но ж в тій книжці, як ме­не на ми­нув­ше­му тижні ла­яв і тро­хи не бив син, а невістка пхну­ла ме­не так, що я навз­нак зва­ли­лась на сінешні двері та й двері го­ло­вою од­чи­ни­ла, та так і прос­тяг­лась че­рез сінешній поріг, ще й ви­сок об­дер­ла об одвірок. Ой бо­же мій ми­лий, бо­же мій єди­ний! Хіба ж я й справді не му­че­ни­ця?

    - Ні! цього там не на­пи­са­но,- обізвавсь вчи­тель і знов по­чав го­лос­но ся­кать но­са, не­на­че на йо­го на­пав страш­ний не­жить та чхач­ка.

    - А чи не да­ли б ви мені тієї книж­ки, щоб мені син про­чи­тав за моє житіє?- спи­та­ла ба­ба.

    - В цей час не­ма в ме­не вдо­ма тієї книж­ки, бо ба­тюш­ка по­зи­чив у ме­не: хо­че сам про­чи­тать ту книж­ку. Як він од­дасть, то я дам її Пет­рові; не­хай вам про­чи­тає,- ска­зав вчи­тель.

    - Ой му­че­ни­ця я на цім світі та й годі! Ку­ди не потк­нусь на селі, та і в своїй хаті, всі ме­не чо­гось зачіпа­ють та ла­ють, а невістка крив­дить ме­не. Чи там пак на­пи­са­но в книжці, як во­на oцe не­дав­неч­ко по­ло­ви­ла та по­за­ки­да­ла в жлук­то мої ку­ри й кач­ки, ще й ряд­ном нак­ри­ла звер­ху, щоб во­ни хутчій виз­ди­ха­ли од го­ло­ду?- спи­та­ла ба­ба, встав­ши з стільця і пря­му­ючи до две­рей.

    - Ні, нього не на­пи­са­но,- ска­зав Неліпо­вич і встав з стільця, щоб вип­ро­ва­дить в сіни ту тру­шанську му­че­ни­цю й пре­по­доб­ни­цю.

    Син за­раз досвідчив­ся, ку­ди-то хо­ди­ла ма­ти і за що пи­та­ла в ти­та­ря, й Смо­лян­ки, і у вчи­те­ля.

    - А що, ма­мо! не на­пи­та­ли по ха­тах книж­ки? Ось я не­за­ба­ром по­ве­ду на яр­ма­рок до БілоїЦерк­ви два ка­банці на про­даж; а як про­дам, то, мо­же, там куп­лю для вас книж­ку. Мо­же, й ви про­дас­те од­но­го сво­го ка­бан­ця?

    - Про ме­не! про­дай од­но­го ка­бан­ця сво­го, а дру­го­го мо­го, бо над­хо­дять різдвяні свят­ки, то щоб ви не наріка­ли на ме­не, що я їм ваш хліб,- ска­за­ла ма­ти.

    Перед різдвом Пет­ро повів на мо­туз­ку два ка­банці й про­дав на яр­мар­ку, ще й ку­пив книж­ку за ті гроші, що взяв за ма­те­ри­но­го ка­бан­ця.

    - От, ма­мо, я ку­пив для вас ту книж­ку, де спи­са­но все ва­ше жит­тя,- ска­зав син ве­се­ленько й з осміхом. Він був пал­кий, але й одхідли­вий. І як­би йо­го ма­ти бу­ла добріша й здат­ли­ва, то, мо­же б, в йо­го хаті бу­ло мен­ше свар­ки та бійки.

    - Нехай же про­чи­таєш мені ту книж­ку на різдвяні свят­ки, бо пе­ред свят­ка­ми ро­бо­ти ба­гацько, і ніко­ли нам її слу­ха­ти, а тобі чи­тать.

    На третій день свя­ток по обіді прий­шла на одвіди­ни до Па­лаж­ки сусіда Ле­ва­ди­ха з доч­кою й невісткою. Пет­ро сів за сто­лом і зу­мис­не по­чав чи­та­ти ба­бам ту книж­ку. Ба­ба Па­лаж­ка слу­ха­ла ду­же вваж­ли­ве, і як Пет­ро до­чи­тав до кінця, Па­лаж­ка мов­ча­ла й за­ду­ма­лась: во­на та­ки втя­ми­ла, що в книжці на­пи­са­но зовсім-та­ки не за пре­по­доб­ни­цю, як во­на сподіва­лась.

    - А що, ма­мо? Чи га­разд розібра­ли це «житіє»? Це ж ви та­ка пре­по­доб­ни­ця, кот­ру в рай нав­ряд чи пус­тять, хоч ви й мо­ли­тесь, і на про­щу до Києва хо­ди­те. Бо ви та­ка пре­по­доб­ни­ця, як і на­ша сусіда, кот­ру ви лаєте та потріпуєте ве­ли­кою грішни­цею,-ска­зав син, згор­та­ючи книж­ку.

    - Брешеш ти, Пет­ре! Тут що на­пи­са­но про ба­бу Па­рас­ку, то все істин­но прав­да; а що на­пи­са­но про ба­бу Па­лаж­ку, то там не все прав­да; тільки те прав­да, що я бо­го­бо­яща. Це ти сво­го док­ла­дав, як чи­тав, та ще й то­го при­ки­нув, то Па­рас­ка бре­ше за ме­не по селі. Дай ли­шень мені книж­ку! я піду до ти­та­ря, щоб йо­го письмен­ний стар­ший син пе­ре­чи­тав мені усе, як во­но дійсно там на­пи­са­но. А то Па­рас­ка бре­ше на ме­не, а ти чи­таєш, та побріхуєш, та док­ла­даєш ще й своїх поб­ре­хеньок.

    Левадиха й ті невістка за­раз до­га­да­лись, про ко­го на­пи­са­на книж­ка, і тільки осміха­лись, мовч­ки пог­ля­да­ючи од­на на од­ну. Оче­ви­дяч­ки, їм бу­ло ніяко­во, і во­ни за­го­во­ри­ли з ба­бою про свої спра­ви. Ле­ва­ди­ха роз­нес­ла чут­ку по кут­ку за ту книж­ку про двох бабів. Чут­ка швид­ко пішла по селі. Мо­лоді чо­ловіки й па­руб­ки півчі при­хо­ди­ли на свят­ках до Пет­ра, щоб він про­чи­тав їм ту книж­ку. Бабі Па­лажці бу­ло ніяко­по сидіть в хаті й слу­ха­ти, як во­ни на­тя­ка­ють на ба­бу, ре­го­чуться та все ско­са пог­ля­да­ють на неї. Во­на му­си­ла тікать з ха­ти, хо­ва­лась в про­тив­ну не­топ­ле­ну кімна­ту й мерз­ла там ввесь час, до­ки син чи­тав книж­ку.

    Од то­го ча­су, як тільки ста­ра роз­зяв­ля­ла ро­та й по­чи­на­ла гриз­тись та на­до­ку­чать си­нові, вік од­чи­няв скри­ню, де зна­хо­ди­лась книж­ка, сідав за стіл, роз­гор­тав книж­ку й по­чи­нав го­лос­но на всю ха­ту чи­та­ти: «Бла­гос­ловіть бабі Па­лажці ско­ро­пос­тиж­но вмер­ти». Ба­ба сва­ри­лась і чеп­ля­лась, а син чи­тав та й чи­тав далі го­лосніше, аж кри­чав. Ма­ти му­си­ла за­мовк­нуть.

    - От і доб­ре, що ти при­ми­ти­ку­вав, чим мож­на затк­нуть пельку ма­тері,- го­во­ри­ла ниш­ком Ориш­ка до сво­го чо­ловіка.

    Баба Па­лаж­ка дов­го терпіла, але в неї, на­решті, тер­пець увірвавсь. На мас­ниці во­на пішла до ба­тюш­ки жаліться на си­на та невістку.

    Прийшла во­на до ба­тюш­ки, поцілу­ва­ла в ру­ку та й по­ча­ла оповідать за свої крив­ди.

    - Батюшко! не да­ли ви торік при­час­тя Па­ра­щиній невістці й си­нові, а цього ро­ку не дай­те при­час­тя моєму си­нові й невістці. Па­ра­щи­на невістка вже ста­ла слух­ня­на, й син став покірли­вий, і в їх од то­го ча­су в хаті нас­та­ла мир­но­та; а в моїй хаті не­на­че за­ве­лось пек­ло, бо й син і невістка не­на­че пе­чуть та сма­жать ме­не на ско­во­роді сли­ве що­бо­жо­го дня.

    - За що ж во­ни пе­чуть те­бе, не­на­че на ско­во­роді? -спи­тав ба­тюш­ка.

    - Ото якось раз вранці пішла я на ча­сок до Ле­ва­ди­хи, а невістка по­си­па­ла ко­ло по­ро­га про­са своїм ку­рям та кач­кам, а мої ку­ри й кач­ки по­ло­ви­ла, по­за­ки­да­ла в жлук­то і ряд­ном нак­ри­ла, щоб во­ни не їли її про­са. А як я ок­ро­ми по­сип­лю пашні своїм ку­рям та кач­кам та не сте­ре­жу, то во­на по­таєнці од ме­не виз­би­рає до­чис­та, до зер­ни­ни в хвар­ту­ши­ну моє жи­то й пше­ни­цю, по­роз­га­няє мої ку­ри та сип­ле своїм. Я всто­юю за свою пти­цю, а во­на ти­кає на ме­не, лає в батька й матір і ба­жає, щоб мої ку­ри виз­ди­ха­ли з го­ло­ду й ви­щез­ли. Про­шу ва­шої лас­ки, не дай­те їм обом цього ро­ку при­час­тя, то во­ни ме­не не крив­ди­ти­муть і бу­дуть ме­не ша­ну­ва­ти й чтить, як свою матір.

    - За це, Па­лаж­ко, не мож­на не да­вать при­час­тя. Та­ких сім'їв, як оце в те­бе, чи­ма­ло на селі: до­ве­лось би не да­вать при­час­тя по­ло­вині невісток та синів на селі.

    - Та ко­ли б тільки во­ни обоє зо­би­жа­ли мої ку­ри та кач­ки! А то син дає мені по­гані прізви­ща: ка­же, то я га­зет­ни­ця, що я ідольська пе­че­на пок­лон­ни­ця, бо я час­то, як мо­люсь, здіймаю з стін святі об­ра­зи й цілую. На­да­вав мені по­га­них прізвищ та йменнів стільки, що їх нас­та­чи­ло б на по­ло­ви­ну се­ла. Як поч­ну го­во­рить йо­му на­пут­тя, то він ме­не лає по­га­ни­ми со­роміцьки­ми сло­ва­ми. Я на­пу­тюю йо­го та нав­чаю і на­вод­жу на доб­ру путь, але як ска­жу йо­му сло­во, то він на ме­не сип­ле, як з ре­ше­та, по­га­ни­ми сло­ва­ми. Осу­див,обніс та опо­га­нив ме­не, на все се­ло незгірше Па­рас­ки. Оце вчо­ра на­павсь на ме­не, ла­яв ме­не: на­го­во­рив стільки по­га­них слів, скільки на дубі лис­тя. А ще пе­ред різдвом ку­пив на яр­мар­ку книж­ку; ка­же, що в тій книзі спи­са­но моє житіє. Та нак­ли­че пов­ну ха­ту ло­бурів, та­ких дос­то­ту, як сам, та й чи­тає й сміється, а ло­бурі й собі ре­го­тять. А я му­шу­мерщійтікать в про­тив­ну ха­ти­ну, а та ха­ти­на не топ­ле­на. Я од хо­ло­ду аж цо­ко­чу зу­ба­ми, до­ки він пе­ре­чи­тає тук­ни­гу. Та в книжці ще й сво­го на­док­ла­дає на ме­не. Та­ке моє жит­тя, хоч вмо­чай хліб у попіл та й їж! Не дай­те, ба­тюш­ко, їм при­час­тя, бо мені вже й так гірко жить на світі; і я тільки нидію, а не жи­ву. Хоч ки­дай свою ха­ту та тікай до сусід.

    - Може, ти са­ма зачіпаєш си­на й невістку?- спи­тав ба­тюш­ка.

    - Ой бо­же мій ми­лий! Хто б їх зачіпав, як­би во­ни на ме­не не на­па­да­лись. Ориш­ка час­то б'є мою унуч­ку од пер­шої невістки й зну­щається над нею, ніве­чить на їй оде­жу. А мені жаль ди­ти­ни, то я ча­сом обо­ро­няю ди­ти­ну ро­га­чем або ко­чер­гою: а во­на ме­не ча­сом пхне так, цю я й зва­люсь на зем­лю й па­даю сторч.


    - Ото, Па­лаж­ко, як во­ни говіти­муть та не пе­реп­ро­сять те­бе й не поп­ро­ща­ються з то­бою пе­ред при­час­тям, як ве­лить зви­чай, тоді я не дам при­час­тя їм обом. А як пе­реп­ро­сять те­бе, то я не маю пра­ва не до­пус­тить їх до при­час­тя,- ска­зав ба­тюш­ка на про­щанні.

    На дру­гий день ба­ба Па­рас­ка прий­шла до ма­туш­ки: во­на на­пи­та­ла на селі для ма­туш­ки най­мич­ку і прий­шла ска­зать за неї. Ма­туш­ка роз­ка­за­ла, за що при­хо­ди­ла про­сить ба­тюш­ку Па­лаж­ка. Па­рас­ка, вер­та­ючись до­до­му, стрілась з Па­лаж­чи­ною невісткою і все роз­ка­за­ла; а невістка за­раз роз­ка­за­ла своєму чо­ловікові. Він cпах­нув і роз­лю­ту­вавсь на матір.

    Через кільки день ба­ба Па­лаж­ка, го­ду­ючи свої ку­ри, приміти­ла, що її ку­ри десь діва­ються. Вже не ста­ло двох ку­рок. Увійшла во­на в ха­ту та й чує, що на го­рищі за­кир­ка­ла спо­ло­ха­на кур­ка.

    - Хто то га­няє ку­ри? - гук­ну­ла ба­ба з сіней.

    - Та це я про­га­няю ваші ку­ри. Ваші ку­ри їдять мій овес, бо я зси­пав свій овес на го­рищі,- обізвав­ся Пет­ро, зла­зя­чи по дра­бині.-То я, ма­мо, сідаю на го­рищі на засідки на ваші ку­ри, бо ваші ку­ри за­на­ди­лись до мо­го вівса. Я вже вбив ло­ма­кою дві ваші кур­ки,- ска­зав Пет­ро.

    - Де ж ти їх дів? - спи­та­ла ма­ти, як він зліз з го­ри­ща в сіни.

    - Загорнув в овес, бо як бу­де ку­пець ку­пу­вать овес, то більше бу­де вівса на ва­гу,- ска­зав син і пішов у ха­ту.

    - Нащо ж ти за­гор­нув їх в овес? Я опат­ра­ла б та вки­ну­ла в борщ; при­най­мні ку­ри не про­па­ли б дурнісінько. Чи в те­бе не всі до­ма, чи зро­ду не­ма однієї клеп­ки в го­лові?

    Баба як сто­яла в одній со­рочці й бо­са, з до­са­ди так і полізла по дра­бині на го­ри­ще, роз­гор­ну­ла овес і знай­шла дві кур­ки. Тим ча­сом син вий­шов в сіни, прий­няв дра­би­ну, виніс надвір і пос­та­вив ко­ло ха­ти, а сам пішов з дво­ра. Ба­ба по­ба­чи­ла, що не­ма дра­би­ни, хотіла злізти по две­рях, але в неї но­ги одуб­ли. Мо­роз тоді був та­ки доб­рий. Во­на ла­па­ла но­га­ми пе­рек­ла­ди­ну на две­рях, щоб вче­питься пальця­ми та стать дру­гою но­гою на клям­ку, але й до клям­ки не дос­та­ла. Дря­па­лась во­на дов­генько й му­си­ла вер­нуться на го­ри­ще. Бідна ба­ба змерз­ла. Зу­би в неї цо­котіли; во­на тру­си­лась од хо­ло­ду; но­ги й ру­ки одуб­ли. Ориш­ка в хаті ре­го­та­лась.

    Баба по­чу­ва­ла, що вже за­мер­зає, і по­ча­ла кри­чать не своїм го­ло­сом:

    - Рятуйте! ой ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ой про­па­ду! Ориш­ко! прис­тав дра­би­ну!- І во­на кри­ча­ла так здо­ро­во, що сусід Юр­чен­ко, веш­та­ючись по дворі, по­чув той не­са­мо­ви­тий крик і мерщій прибіг в сіни: він ду­мав, що в хаті ко­гось ріжуть. Чує він, Ориш­ка в хаті ре­го­четься, а ба­ба кри­чить ґвалт на го­рищі. Він ухо­пив дра­би­ну й прис­та­вив до стіни. Ба­ба лед­ве стог­на­ла й на­си­лу злізла з го­ри­ща. Во­на аж по­синіла і лед­ве мог­ла сту­пить кільки сту­пенів, бо ко­ли­ва­лась на ході і тро­хи не впа­ла. Юр­чен­ко підхо­пив її під ру­ки і ввів у ха­ту. Ба­ба за­раз полізла на піч і ляг­ла на че­рені, та все тру­си­лась і стог­на­ла, а зу­би аж цо­котіли.

    Юрченко вхо­пив на жердці ко­жу­ха, вкрив ба­бу й од­ря­ту­вав її. Він осміхнув­ся й пішов з ха­ти. Ба­ба на­си­лу одійшла, бо в неї вже бу­ли за­коціліли ру­ки й но­ги і ду­ша на­си­лу дер­жа­лась в тілі.

    Вже аж пе­ред ве­чо­ром ба­ба одійшла й злізла з печі. Син вер­нувсь до­до­му. Ма­ти по­ча­ла до­ко­рять йо­му.

    - Чи ти бо­га не маєш в серці, і бо­га не боїшся. І лю­дей не со­ро­миш­ся, що так зну­щаєшся на­до мною? Чи ти в та­ку го­ди­ну на світ на­ро­дивсь, що я од те­бе му­шу терпіть та­ке го­ре?

    - Мовчи, бісо­ва па­ро, бо я куп­лю за три кар­бо­ванці руш­ни­цю, постріляю усі твої ку­ри й те­бе заст­ре­лю! - крик­нув син не­са­мо­ви­то.

    Палажка по­ча­ла йо­му до­ко­рять і не мов­ча­ла. Син ки­нувсь до неї, мов злий, розд­ра­то­ва­ний півень. В йо­го ру­ки тру­си­лись. Він увесь по­са­танів, аж став синій, вхо­пив матір за бар­ки й тряс так, що в неї тро­хи го­ло­ва не одс­ко­чи­ла, і во­на вку­си­ла се­бе зу­ба­ми за язик. Тря­се він матір та кри­чить, як навіже­ний:

    - Ти не ма­ти, а ска­же­на со­ба­ка. В те­бе піна те­че з ро­та, як в ска­же­но­го вов­ка. В те­бе язик ви­па­де та­кий зав­довж­ки, як ко­чер­жил­но. Тобі тільки бай­ст­рюків во­дить, а не жи­ти з дітьми й людьми. До­пек­ла ти й батькові до жи­вих печінок.

    Вилаявши матір до­нес­хо­чу, Пет­ро ки­нув її на ла­ву та й пішов з ха­ти.

    - Цур тобі, пек тобі! Не я те­бе ро­ди­ла. Ро­ди­ла те­бе лю­та зміюка. Не бу­ду я жи­ва, як зос­та­нусь жи­ти в оцій хаті.

    - Коли вам у нас у всьому не­до­го­да, то пе­ре­би­рай­тесь в про­тив­ну ха­ту. Там вам бу­де догідніше, та й не бу­де ко­го ла­ять та гриз­ти. Ви ж маєте свій хліб, то й печіть собі па­ля­ниці чи хліб, бо ми вам сво­го хліба з на­шо­го по­ля більше не да­мо,-го­во­ри­ла невістка до свек­ру­хи.

    - То й бу­ду їсти свій хліб; піду до мли­на, на­ме­лю жи­та та й на­пе­чу собі хліба. А як ви й далі ла­яти­ме­те ме­не та би­ти­ме­те, то я пе­рей­ду жить до доч­ки та й од­вер­ну для неї свою част­ку по­ля, а не для Пет­ра. От що бу­де! Не­хай Пет­ро ду­лю з'їсть, ко­ли б'є та крив­дить свою матір, та зну­щається, не­на­че я на світ на­ро­ди­лась зад­ля то­го, щоб йо­му бу­ло ко­го би­ти та ла­ять.

    Баба пішла в ко­мо­ру, наб­ра­ла клу­нок жи­та, по­нес­ла до мли­на, і мірош­ник за­раз змо­лов, щоб ба­ба ча­сом не при­че­пи­лась до йо­го та не ла­ялась. Во­на при­нес­ла бо­рош­но до­до­му, вчи­ни­ла діжу, на­пек­ла собі хліба й схо­ва­ла в про­тивній хаті. Од то­го дня за обідом ба­ба кла­ла на столі свій хліб ок­ро­ми. Од то­го ча­су во­на й справді їла свій хліб, не­на­че вмо­ча­ла йо­го в попіл.

    Але як во­на потім зго­дом заг­ля­ну­ла в засік по­вид­но­му, то приміти­ла, що її жи­то бу­ло чи­ма­ло надібра­не, бо зна­чок, зроб­ле­ний ко­лись вуг­лем, був ви­со­ченько от пашні. Ба­ба знов по­ча­ла ла­ять си­на й невістку і пішла жалітись до доч­ки.

    - То пе­ре­би­рай­тесь, ма­мо, до нас,- ска­за­ла її доч­ка Ма­ру­ся.- Ко­ли ви од­вер­не­те своє по­ле для нас, то в нас бу­де вам до­го­да в усьому. Ви не бу­де­те за­ва­жать вам, бо в нас ха­та ве­ли­ка: є де поміститься.

    - Ми вас не крив­ди­ти­ме­мо ні в чо­му. Пе­ре­би­рай­тесь хоч і за­раз, бо Пет­ро лю­ди­на не­са­мо­ви­та й при­ше­ле­пу­ва­та. В йо­го та­ки й справді не стає однієї клеп­ки в го­лові; він ко­лись з нес­тям­ки й справді вб'є вас,- ска­зав Тиміш до тещі.

    - Вже чо­го, а при­ти­чи­ни для вас од Пет­ра й Ориш­ки не бу­де, ко­ли Пет­ро ла­ден ви­пер­ти вас коліном з ха­ти. Ходім за­раз та й пе­ре­не­се­мо ва­ше доб­ро до нас,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    І во­на й ма­ти заб­ра­ли мішки й по­пе­ре­но­си­ли Па­лаж­чи­не доб­ро: і жи­то, й пше­ни­цю, й ку­ри, й кач­ки, ще й пе­рег­на­ли ба­бині ка­банці. Тиміш запріг коні й пе­ревіз Па­лаж­чи­ну скри­ню. Як зно­си­ли скри­ню з во­за, ба­ба по­ла­па­ла ру­кою, де бу­ла ко­лись при­би­та цвяш­ка­ми бо­ма­га на її част­ку по­ля. Бо­ма­ги й при­би­тої до­щеч­ки вже не бу­ло. Тиміш пе­ре­ки­нув скри­ню, аж на то­му місці, де ко­лись бу­ла при­би­та небіжчи­ко­ва ду­хов­ни­ця, тільки бу­ло знать діроч­ки, де стриміли цвяш­ки.

    Після то­го, як ба­ба при­би­ла до­щеч­ку по­верх ду­хов­ниці, во­на ла­па­ла попід дном сли­ве щод­ня, а потім вже ла­па­ла що­тиж­ня, а далі за лай­кою та змаж­кою з си­ном і за­бу­ла за ту бо­ма­гу. Ба­ба те­пер аж ру­ка­ми за го­ло­ву вхо­пи­лась з од­чаю: во­на й за­бу­ла, що вовк і ліче­не бе­ре, а тхір бе­ре й знач­ко­вані ку­ри.

    - Ой бо­же мій! Це ж во­ни вкра­ли мою бо­ма­гу! От тобі й по­ле! Що ж мені те­пер на світі бо­жо­му ро­бить? Хоч ко­пай яму та жив­цем ля­гай в до­мо­ви­ну. З'їв ме­не син без солі, жив­цем за­ко­пав у мо­ги­лу,- бідка­лась, аж по­би­ва­лась Па­лаж­ка.

    - Та не вда­вай­тесь в ту­гу заз­да­легідь. Ду­хов­ни­ця десь є, і ми її знай­де­мо. Пев­но, Пет­ро од­дав її в во­лос­ну уп­ра­ву на схо­ван­ку. Йдіть за­раз в уп­ра­ву та присікай­тесь до стар­ши­ни й пи­са­ря. Що ж їм за­ва­жа­ти­ме од­дать вам бо­ма­гу?

    Палажка наділа ко­жух, вхо­пи­ла об­раз під пах­ву й мерщій пішла до уп­ра­ви та й присіка­лась до стар­ши­ни.

    Волосний та суд­чи­ки ска­за­ли, що Пет­ро не да­вав в уп­ра­ву бо­ма­ги на схо­ван­ку, ще й підня­ли Па­лаж­ку на смішки. Стар­ши­на ска­зав:

    - Причепилась і до нас оця при­че­па та й нас­ти­рається тро­хи не що­тиж­ня. Ба­бо, ти всім ос­то­чортіла. Як нас­ти­риш­ся й зя­теві, то зять ко­лись за­гор­не те­бе в ряд­но, ски­не на плечі та й од­не­се до си­на. А твій син ка­зав, що ви­де­ре з по­ми­нальної книж­ки той лис­ток, де ти бу­деш за­пи­са­на по смерті на спо­мин душі в церкві, та й ви­ки­не йо­го на смітник, щоб те­бе ніхто не по­ми­нав, щоб і пам'ять про те­бе швид­ше зник­ла.

    Палажка вий­шла. В неї но­ги об­важніли. Во­на зомліла і впа­ла на ву­лиці, бо ду­же ос­лаб­ла од біга­ни­ни та тя­га­ни­ни.

    Їхав який­сь чо­ловік і, не до­ди­вив­шись та за­гав­ро­нив­шись, тро­хи не наїхав на неї. Він спи­нив коні, підвів ба­бу. Якась мо­ло­ди­ця при­дер­жа­ла її попід ру­ки, по­ки ба­ба опам'ята­лась і поміцніша­ла та пе­рес­та­ла стог­нать.

    Пішла Па­лаж­ка ву­ли­цею та всіх, з ким стріча­лась, пи­та­ла, чи не чув хто за ту бо­ма­гу, чи не знає хто, в ко­го на­хо­диться та бо­ма­га. Лю­ди ка­за­ли, що не чу­ли, в ко­го та бо­ма­га те­пе­реч­ки.

    Прийшла ба­ба до­до­му та аж стог­на­ла, сівши на по­лу.

    - Отаке мені го­ренько на ста­рості літ од сво­го си­на, од своєї ди­ти­ни. Та­ка ве­ли­ка біда мені, якої, ма­буть, ніхто не заз­нав на світі. Та й я до цього ча­су не заз­на­ла та­кої біди ні од ко­го, окрім хіба прок­ля­тої Па­рас­ки Гри­ши­хи. Але її й бог не бла­гос­ло­вив, і лю­де кля­нуть.А то ж мій рідний син, моє ча­до!-бідка­лась, аж стог­на­ла Па­лаж­ка.

    На дру­гий день во­на знов пішла по селі роз­пи­ту­вать лю­дей про ду­хов­ни­цю, бу­ла і у вчи­те­ля, за­хо­ди­ла до ба­тюш­ки й ти­та­ря. Ко­ло пит­ля во­на стрілась з ба­бою Па­рас­кою, поз­до­ров­ка­лась з нею, спи­ни­лась і крізь сльози по­ча­ла роз­пи­ту­вать її об­лес­ли­вим го­лос­ком, щоб за­побігти лас­ки в ба­би.

    - Ти, Па­ра­сю, скрізь бу­ваєш по ха­тах, бо те­бе ма­туш­ка по­си­лає на се­ло на­пи­ту­вать собі най­ми­чок та най­митів. Ти ціка­ва: за все знаєш, що на селі ро­биться, за що лю­де по ха­тах го­во­рять. Чи не чу­ла ти, ко­му дав мій син ду­хов­ни­цю мо­го небіжчи­ка на мою част­ку по­ля?

    - Хіба ж я во­ро­на, щоб літа­ла слідком за твоєю ду­хов­ни­цею по селі та кміти­ла, в чию ха­ту во­на впа­ла. Ма­буть, твоя ду­хов­ни­ця по­летіла вже на не­бе­са, бо ти ж вже прис­вя­ти­лась. І твоє житіє спи­са­но вже в кни­гах,- кеп­ку­ва­ла й глу­зу­ва­ла Па­рас­ка.

    - От і доб­ре, що я oцe стик­ну­лась з то­бою! Ска­жи, будь лас­ка! Мені од дітей те­пер та­ка крив­да й біда, як бу­ла тобі торік. Ти своїх якось впи­ни­ла й при­бор­ка­ла, а я ніяким спо­со­бом не при­бор­каю сво­го си­на та невістки: во­ни ме­не їли жив­цем; ли­бонь не­за­ба­ром зовсім з'їдять. Я по­ми­на­ти­му те­бе, як мо­ли­ти­мусь бо­гу, і вранці, і вве­чері.

    - То до­би­рай і ти спо­со­бу, ко­ли маєш ро­зум,- ска­за­ла в од­повідь Па­рас­ка.- Я ба­чи­ла, як ди­якон чи­тав ду­хов­ни­цю ко­ло пит­ля мірош­ни­кам та чо­ловікам, що зас­то­юва­ли ко­ло мли­на чер­ги, а во­ни слу­ха­ли та сміялись. Дринд­зай за­раз до ди­яко­на та при­че­пись до йо­го, то, мо­же, піп тобі й од­дасть. Ду­хоп­ни­ця ле­жить в йо­го під об­ра­за­ми на сто­лич­ку; там її по­ба­чиш. Але мені не­ма ча­су слу­хать, що ти вар­ня­гаєш; та й твоїх мо­ли­тов мені не тре­ба, бо я й са­ма вмію мо­ли­ти­ся. Біжи-бо мерщій до ди­яко­на та шу­кай в йо­го ду­хов­ниці на ко­син­чи­ку на по­куті під об­ра­за­ми! - ска­за­ла Па­рас­ка, бо по­добріша­ла, зга­дав­ши про свою торішню біду, і хутчій дре­ме­ну­ла на­че навтіка­ча од сво­го во­ро­га.

    Палажка пішла до ди­яко­на й по­ча­ла про­хать та бла­га­ти, щоб піп од­дав її ду­хов­ни­цю. Во­на вже наг­ляділа ко­ло об­разів на ко­син­чи­ку свою ду­хов­ни­цю, але не насмілю­ва­лась на­хаб­но взять, бо бо­ялась об­разів.

    Диякон взяв ду­хов­ни­цю й од­дав їй. Па­лаж­ка впа­ла на од­но коліно, поцілу­ва­ла йо­го в ру­ку й по­дя­ку­ва­ла.

    Вона шви­денько й ве­се­ленько по­чим­чи­ку­ва­ла за­раз до си­на й по­ка­за­ла йо­му ду­хов­ни­цю, як по­ка­зу­ють ті, котрі бу­ли прог­ра­ли бит­ву, од­ня­тий в їх стяг. А по­ка­зав­ши її й поч­ва­нив­шись, во­на шви­денько вий­шла з ха­ти, йшла та все ог­ля­да­лась на­зад: во­на бо­ялась, щоб ча­сом син не наз­дог­нав її та не од­няв бо­ма­ги.

    Прийшла во­на в ха­ту до доч­ки й по­ка­за­ла їй і зя­теві ду­хов­ни­цю і вже не при­би­ва­ла її цвяш­ка­ми до дна скрині, а за­гор­ну­ла в хус­точ­ку й схо­ва­ла в своїй скрині нас­поді під со­роч­ка­ми та спідни­цею.

    - Отепер Пет­ро й Ориш­ка вже не знай­дуть бо­ма­ги, хіба вночі вкра­дуть скри­ню,- го­во­ри­ла ве­се­ленько Па­лаж­ка.

    - Глядіть ли­шень, ма­мо! Во­ни ладні й скри­ню вкрас­ти вкупі з ду­хов­ни­цею та по­таєнці ви­нес­ти з ха­ти навіть вдень, як нас обох не бу­де до­ма, бо до­га­да­ються, що або в скрині, або під скри­нею ле­жить ціла різа ва­шо­го по­ля,- го­во­рив всмішки Тиміш.- А та­ку скри­ню, де за­хо­ва­на різа по­ля, вар­то вкрас­ти.

    В доч­ки бабі по­лег­ша­ло на серці, бо бу­ло спокійніше­жить.

    Дочка бу­ла доб­ра й при­хильніша до неї, ніж син та невістка. Тільки Тиміш вдав­ся на вда­чу в свою ве­се­лу та насмішку­ва­ту тітку, ба­бу Па­рас­ку, і та­ки час­тенько піднімав Па­лаж­ку на сміх. Ба­ба одг­ри­за­лась і за­раз заг­ри­за­лась з ним і за­во­ди­лась, го­во­ря­чи йо­му довгі свої на­путіння та нав­чан­ня. І во­на не­за­ба­ром ос­то­гид­ла й зя­теві. В йо­го по­ля бу­ло чи­ма­ло, і він не ду­же-то ква­пив­ся та по­ри­вав очі на ба­би­ну част­ку по­ля.

    Влітку ба­ба по­ча­ла час­тенько хо­дить до Білої Церк­ви до ад­во­ка­та, щоб од­нер­нуть свою част­ку по­ля для доч­ки. Чут­ка про ці ба­бині вчин­ки дійшла до си­на й невістки, бо ба­ба скрізь нах­ва­ля­лась, що не дасть си­нові за йо­го про­ви­ну сво­го по­ля. За цю нах­вал­ку сусіди за­раз роз­ка­за­ли її си­нові.

    Зять доб­ре знав, що як те­ща од­пи­ше на йо­го жінку по­ле, то після її смерті підніметься тя­га­ни­на й ко­лот­не­ча, бо Пет­ро по­зи­ва­ти­меться з ним, і йо­му до­ве­лось би ба­гацько гро­шей про­по­зи­вать і, мо­же, й по­ле втра­тить.

    Він пос­лав жінку до Пет­ра, щоб він та Ориш­ка прий­шли й пе­реп­ро­си­ли матір і взя­ли до се­бе. По­ра­див­шись, Пет­ро й Ориш­ка пішли до ба­би Па­лаж­ки, поцілу­ва­ли в ру­ку, пе­реп­ро­си­ли й зап­ро­шу­ва­ли знов пе­рей­ти до їх жи­ти. Ба­ба ба­чи­ла, що во­на знов «общест­вує» й тра­пе­зу­ва­ти­ме в си­на, зго­ди­лась пе­рей­ти до йо­го на жит­тя. Син за­раз пе­ревіз до се­бе її скри­ню й ма­нат­ки.

    - От ба­чиш! і в ме­не знай­шло­ся щось та­ке, щоб за­ту­лить пельку і тобі, і твоїй жінці, як і в Па­рас­ки, щоб ви бу­ли мені покірненькі, чти­ли й ша­ну­ва­ли ме­не, бо я ж ва­ша ма­ти, а ви мої, а не чор­тові діти,-так на­пу­тю­ва­ла Па­лаж­ка си­на й невістку, вер­нув­шись на свою осе­лю та в свою ха­ту.

    І справді ба­ба Па­лаж­ка та­ки доб­ра­ла спо­со­бу, якою за­тул­кою мож­на бу­ло за­ту­лить пельку й си­нові й невістці, щоб при­си­лу­вать їх ко­риться й слу­ха­ти її: та за­тул­ка бу­ла - батьківське по­ле. І во­ни му­си­ли терпіти і змов­чу­вать Па­лажці, сподіва­ючись, що смерть не­за­ба­ром виз­во­лить їх од лай­ки й бійки.

    1908 ро­ку.

Пошук на сайті: