Іван Нечуй-Левицький - Біда бабі Палажці Солов'їсі (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.docx65 Кб983
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.fb296 Кб997
    Баба Па­лаж­ка з невісткою ки­ну­лась ря­ту­вать ого­ро­ди­ну на гряд­ках, котрі бу­ли не на гли­бо­ко­му місці, ви­ри­ва­ли ци­бу­лю й час­ник, вис­ми­ку­ва­ли з баг­на бу­ря­ки. Тре­ба бу­ло до­ко­неч­не брать ко­ноплі, бо во­да не зся­ка­ла на сонці, не вхо­ди­ла в мок­ру зем­лю і сто­яла сли­ве на одній мірі. Ба­ба Па­лаж­ка взя­ла зас­туп і по­ча­ла ко­пать рівчак од ле­ва­ди че­рез ули­цю. В неї бу­ла дум­ка спус­тить во­ду з сво­го го­ро­ду в чу­жий, ниж­чий, звідкіль во­да мог­ла б стікать пот­ро­ху в річку. Сусід До­рош по­ба­чив, що Па­лаж­ка хо­че спус­тить во­ду з своєї ле­ва­ди та на йо­го го­род, вибіг на ву­ли­цю: мо­ло­диці по­вибіга­ли з ха­ти, на­па­лись на ба­бу, од­ня­ли зас­ту­па й за­ки­ну­ли в рівчак. Па­лаж­ка ла­ялась, мо­ло­диці так са­мо ре­пе­ту­ва­ли й ла­яли ба­бу.

    Баба Па­рас­ка сто­яла за ти­ном в своєму го­роді на су­горбі й сміялась. Тин був не­ви­со­кий, а Па­рас­ка ви­со­ка й тон­ка: її бу­ло всю вид­но зда­ле­ки з су­гор­ба. Її чи­малі сірі ве­селі очі спи­ни­лись на то­му гурті лю­дей. Во­на засміялась.

    - Та візьміть оту ле­да­щи­цю за ру­ки та зас­ту­пом по спині, та нап­лещіть доб­ре спи­ну!- кри­ча­ла Па­рас­ка Гри­ши­ха з гор­ба.-Чо­го ви ди­чи­тесь їй в зу­би? Не­хай не лінується, та ски­дає спідни­цю, та й лізе в во­ду брать плоскінь.

    - А тобі яке діло? Ще й во­на об­зи­вається, хоч її ніхто й не зачіпає. Мов­ча­ла б там за ти­пом, ко­ли в твоєму го­роді су­хо,- гук­ну­ла на при­го­рок Па­лаж­ка.- Ко­ли б на твій ого­род впа­ло та­ке ли­хо, то ти не глу­зу­ва­ла б з ме­не.

    - Ото на твій го­род сам бог нап­ра­вив за­ли­ву, щоб ти не бу­ла та­ка брик­ли­ва та оп­риш­ку­ва­та та тро­хи про­хо­ло­ла в воді в ко­ноп­лях,- гук­ну­ла й собі з го­ро­ду ба­ба Па­рас­ка. На дру­гий день вранці Па­лаж­ка пос­ла­ла невістку в по­ле.

    - Іди ж мені за­раз в по­ле, а я вже са­ма полізу в во­ду та ви­бе­ру плоскінь,- ка­же во­на до невістки.

    Надвечір невістка вер­ну­лась з по­ля, а ба­ба си­дить собі на призьбі та грається з уну­ка­ми, а ко­ноплі сто­ять у воді, як і сто­яли.

    - Чом ви, ма­мо, не виб­ра­ли ко­но­пель? - спи­та­лась невістка.

    - Бо те­бе жда­ла. Завт­ра полізеш та й ви­бе­реш са­ма, бо це ж ко­ноплі су­купні: і мої й твої.

    - То ви йдіть завт­ра в по­ле, а я бу­ду ко­ноплі брать,- обізва­лась невістка.

    - І на по­ле підеш, і ко­ноплі са­ма ви­бе­реш,- ска­за­ла ба­ба спокійненько.

    - Ба не ви­би­ра­ти­му. Ви нічо­го не ро­би­те цілий день, а на ме­не ски­даєте усю ро­бо­ту. Он і досі не приб­ра­ли ди­тя­чої пос­телі, й ха­ти навіть не за­ме­ли й досі, і ве­чері не ва­ри­ли,- вже сер­ди­то го­во­ри­ла невістка.

    Бабі ста­ло шко­да ко­но­пель, бо з тих ко­но­пель пря­ли й бабі на со­роч­ки. На дру­гий день невістка пішла в по­ле. Ба­чить ба­ба, що не­пе­ре­лив­ки, взя­ла чор­ну со­роч­ку під пах­ву, навіщось пішла в До­рошів двір, ста­ла під повіткою, ще й, як ка­за­ла ба­ба Па­рас­ка лю­дям, про­ти самісіньких До­ро­ше­вих вікон, ски­ну­ла чис­ту со­роч­ку й наділа чор­ну. Вбрав­шись в До­ро­ше­во­му дворі, во­на вер­ну­лась на ле­ва­ду й полізла в во­ду. Бе­ре во­на ко­ноплі, а кру­гом неї кря­ка­ють жа­би, не­на­че приспіву­ють до ро­бо­ти, щоб бабі бу­ло ве­селіше брать ко­ноплі.

    Параска вий­шла на свій го­род по­лоть гряд­ки і за­раз уг­ляділа Па­лаж­ку в бо­лоті, прий­шла до ти­ну та й гук­ну­ла до Па­лаж­ки.

    - Боже по­мо­жи! дай бо­же, час доб­рий! Це ти, Па­лаж­ко, ку­паєшся в ко­ноп­лях, чи що? Од­ко­ли жи­ву на світі, не ба­чи­ла, як лю­де ку­па­ються в ко­ноп­лях.

    Палажка мов­ча­ла й не об­зи­ва­лась.

    - Що це, Па­лаж­ко, в те­бе так со­ко­че в го­роді? Це, ма­буть, твої квоч­ки нап­ло­ди­ли тобі кур­чат повнісінький ста­вок. Бу­деш їсти оту ку­ря­ти­ну цілу осінь, ще й на різдво роз­говієшся ку­ря­ти­ною,- гу­ка­ла всмішки з сво­го го­ро­ду Па­рас­ка.

    - Бодай тобі зап­ло­ди­лись такі кур­ча­та в го­лові та в жи­воті, - не втерпіла-та­ки ба­ба Па­лаж­ка й гук­ну­ла, обер­нув­шись до при­гор­ка.

    - А кар­топ­лю вже ви­пе­че­ру­ва­ла в гряд­ках, чи, мо­же, зос­та­ви­ла ро­бо­ту невістці на­завт­ра? Пе­че­руй мерщій, бо в кар­топлі, ма­буть, вже ра­ки за­ве­лись.

    - Ось як вилізу з во­ди, та вис­мик­ну кілка з ти­ну, та поб'ю тобі мор­ду, то ти не бу­деш драж­ниться зо мною.

    - А бач, Па­лаж­ко! ти все лаєшся зо мною, то за те й по­ка­рав те­бе гос­подь: нас­лав на те­бе за­ли­ву та на­ки­дав тобі жаб повнісінький го­род ще й ле­ва­ду. Од­же ж, по­ба­чиш! Як не дер­жа­ти­меш язи­ка на віжках, то в те­бе ще зап­ло­дяться жа­би ї на печі, і в печі,- сміялась ве­се­ла та жар­тов­ли­ва Па­рас­ка.

    - А бо­дай ти на кутні зу­би засміялась! - гук­ну­ла Па­лаж­ка з ко­но­пель.- При­мос­ти­лась на горбі, не­на­че та жа­ба на ку­пині, та тільки звідтіль зу­би по­ка­зуєш лю­дям, та смієшся з моєї біди. Ось я дам тобі в зу­би, щоб по­куш­ту­ва­ла, яке моє ли­хо.

    Палажка на­хи­ли­лась, дос­та­ла з дна жме­ню гря­зю­ки й пож­бу­ри­ла че­рез пе­ре­улок на Па­рас­ку. Мокрі груд­ки пот­ра­пи­ли в го­ло­ву здо­ро­во­му со­няш­ни­кові й за­ма­за­ли баг­ном йо­го жов­тий, ніби по­зо­ло­че­ний сон­цем вид.

    Саме тоді йшла пе­ре­ул­ком До­ро­ше­ва невістка. Во­на вгляділа за ти­ном на горбі ба­бу Па­рас­ку, поз­до­ров­ка­лась і спи­ни­лась. Ще зда­ле­ки во­на чу­ла, як ба­би пе­ре­ки­да­лись лай­кою та смішка­ми че­рез ти­ни й пе­ре­улок, не­на­че хлопці м'ячем, і по­ба­чи­ла, що во­ни по­чи­на­ють шпур­лять груд­ки. Невістка роз­ка­за­ла Па­расці, що Со­лов'їха чо­гось прий­шла в До­рошів двір, ста­ла під повіткою, без со­ро­му ски­ну­ла спідни­цю й білу со­роч­ку про­ти вікон, хап­ком наділа чор­ну со­роч­ку і за­раз май­ну­ла з дво­ра. Мо­ло­ду невістку брав ост­рах, щоб ба­ба Со­лов'їха ча­сом не за­подіяла яко­гось ли­ха До­ро­шеві за те, що він не дав Па­лажці спус­тить во­ду че­рез свій го­род в Рас­та­ви­цю. Па­рас­ка не втерпіла, по­чув­ши про та­ку ба­би­ну чуд­ну вих­ват­ку. І за­раз гук­ну­ла до Со­лов'їхи:

    - А чо­го-то ти, Па­лаж­ко, біга­ла в До­рошів двір надівать чор­ну со­роч­ку, щоб лізти в во­ду брать ко­но­пельки!

    - А тобі яке діло до моєї чор­ної со­роч­ки? Гля­ди лиш своїх со­ро­чок, а до моїх не чеп­ляй­сь. Зась тобі до моїх чи білих, чи чор­них со­ро­чок!

    - То ти, чарівни­це, ро­би­ла ча­ри се­ред дня на чи­юсь біду. Чи тобі ж не со­ром бу­ло світить грішним тілом пе­ред пра­вед­ним со­неч­ком, та ще й ста­ри­ми кістка­ми?

    - Ще що ви­га­дай! Я пішла надівать чор­ну со­роч­ку під До­ро­ше­ву повітку, бо в ме­не в хаті малі діти; одні в хаті, а другі по дворі біга­ють та скрізь заг­ля­да­ють, бо од дітей, як од бо­га, нігде не схо­ваєшся.

    - А хіба ж в те­бе не­ма своєї повітки? Чом ти не пішла в свою клу­ню або не полізла в погріб і та­меч­ки не наділа чор­ної со­роч­ки? А ти чо­гось побігла до удівця під самісінькі вікна надівать со­роч­ку. Це несп­рос­та. Чи не ду­ма­ла пак ти при­ча­ру­вать ча­ра­ми удівця? Еге, ду­ма­ла при­лю­бить сусіда?- крик­ну­ла го­лосніше Па­рас­ка й за­ре­го­та­лась са­ма од сво­го жар­ту. До­ро­ше­ва невістка й собі за­ре­го­та­лась, по­вер­нув­шись до ти­ну, щоб ча­сом не по­ба­чи­ла Па­лаж­ка.

    Палажка підве­лась, ви­гулькну­ла з ко­но­пель, тільки тричі плю­ну­ла че­рез ко­ноплі до Гри­ши­хи й мов­ча­ла.

    - Може, ти й справді за­побіга­ла лас­ки в удівця. Але я знаю за усі твої ча­ри. Ме­не не підду­риш. Ти ски­ну­ла в До­ро­шевій оселі білу со­роч­ку, а наділа чор­ну зад­ля то­го, щоб йо­го зе­ле­ний го­род по­чорнів от за­ли­ви так, як оце по­чорнів твій. Чи так?- гу­ка­ла Па­рас­ка.

    Палажка на­хи­ли­лась, ви­би­ра­ла плоскінь, мов­ча­ла й не роз­хи­ля­лась. А Па­рас­ку бра­ла не­терп­ляч­ка, щоб насміяться та на­кеп­ку­вать над сусідою. Сон­це світи­ло ве­се­ло і не­на­че сміялось з не­ба, ніби ли­ло на го­ро­ди та ле­ва­ду ве­се­лий сміх ве­се­лим промінням. Во­но не­на­че до­да­ва­ло бабі охо­ти до жартів та глу­зу­ван­ня.

    - А чо­го-то, Па­лаж­ко, до те­бе в го­род поз­ла­зи­лись жа­би з усього кут­ка? Ад­же ж не один твій го­род за­ли­ла во­да. Чуєш? он­деч­ки по дру­гих го­ро­дах в ка­лю­жах кря­кає дві або три жа­би, а в твоєму го­роді не­на­че го­ро­хом сип­лять, аж ґвал­ту­ють, не­на­че сам са­та­на зігнав до те­бе оту жаб'ячу че­ре­ду з усього кут­ка. Он глянь, як пли­га­ють кру­гом те­бе, як тільки мах­неш ко­ноп­ля­ми в жмені! не­на­че діти обс­та­ли свою матір. Це ж те­бе обс­та­ли й обсіли відьомські твої діти, бо ти ж їх ненька рідненька. Це все несп­рос­та, ні! - гу­ка­ла Па­рас­ка, ки­ва­ючи на про­щан­ня го­ло­вою до До­ро­ше­вої невістки, кот­ра шви­денько поп­ро­ща­лась і по­чим­чи­ку­ва­ла на вигін, як тільки Па­рас­ка до­го­во­ри­лась до відьомства й ба­би­них жаб.

    - Смійся, смійся з мо­го ли­ха; бо­дай вже з те­бе ли­хо насміялось,- обізва­лась Па­лаж­ка з ко­но­пель,- по­ка­рає те­бе бог як не за­ли­вою, то по­же­жею ота­меч­ки на твоєму горбі.

Пошук на сайті: