Іван Нечуй-Левицький - Біда бабі Палажці Солов'їсі (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.docx65 Кб999
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.fb296 Кб1007
    Вибрала ба­ба ко­ноплі, по­розс­те­ля­ла на бе­резі на сонці. На ле­ваді під вер­ба­ми рос­ли ло­зи. Ба­ба вже не пішла на До­рошів ого­род надівать білу со­роч­ку: присіла в ло­зах, ски­ну­ла мок­ру со­роч­ку й наділа су­ху, пішла до ха­ти, взя­ла зас­туп і по­ча­ла ко­пать яму на стежці до кри­ниці. Кри­ни­ця бу­ла за вер­ба­ми на ле­ваді не­да­леч­ке од ти­ну. Стеж­ка до кри­ниці ви­лась в бур'яні. Па­лаж­ка вже дав­но ла­яла свою невістку, щоб во­на не хо­ди­ла до кри­ниці навп­рос­тець че­рез го­род, че­рез кар­топ­лю та бу­ря­ки, а об­хо­ди­ла го­род по­за вер­ба­ми. Те­пе­реч­ки невістка, вер­нув­шись з по­ля, са­мо по собі, і не пішла б до кри­ниці по во­ду навп­рос­тець че­рез гряд­ки, бо гряд­ки бу­ли за­литі во­дою. Але ба­ба в той день бу­ла лю­та, бо з нею тро­хи не до півдня дра­ту­ва­лась Па­рас­ка. Па­лажці хотілось зігнать на ко­мусь злість… хоч на невістці.

    Недалечко од кри­ниці, са­ме там, де бу­ли крайні гряд­ки, не за­литі во­дою, і де бу­ла про­топ­та­на че­рез гряд­ки стеж­ка до кри­ниці, Па­лаж­ка ви­ко­па­ла в гар­бу­зинні на самісінькій стежці гли­бо­ченьку яму, ще й гар­бу­зин­ням тро­хи прик­ри­ла. Невістка за­рані прий­шла з по­ля, вхо­пи­ла відра й побігла до кри­ниці по во­ду. Не див­ля­чись на стеж­ку, во­на нес­подіва­но шу­бовс­ну­ла в яму, а відра по­ко­ти­лись в гар­бу­зин­ня.

    Палажка засіла на засідки за вер­ба­ми й сте­рег­ла та все кміти­ла й виг­ля­да­ла з-за верб. Як тільки невістка спіткну­лась і впа­ла в яму, Па­лаж­ка вибігла з-за верб з ло­ма­кою й по­ча­ла лу­пить невістку звер­ху. Невістка ве­ре­ща­ла, а Па­лаж­ка ла­яла й кля­ла невістку на ввесь ого­род. Підняв­ся крик. Па­рас­ка з сво­го го­ро­ду ба­чи­ла, як Па­лаж­ка ко­па­ла яму, щоб пе­ре­ко­пать стеж­ку до кри­ниці з го­ро­ду, і зна­ла, для ко­го то во­на ко­пає за­па­деньку. Як схо­пив­ся ґвалт. Па­рас­ка по­ло­ла гряд­ки, по­чу­ла з сво­го го­ро­ду лай­ку та крик, прибігла до ти­ну, вхо­пи­лась ру­ка­ми за два кілки й по­ча­ла ре­го­таться. На­ди­вив­шись на ту ко­медію та на­ре­го­тав­шись всмак. Па­рас­ка гук­ну­ла до Па­лаж­ки:

    - Палажко! Це був ко­лись чорт та вих­рес­тивсь в лю­де, і ото з йо­го ста­ла Па­лаж­ка Со­лов'їха. Чи чуєш, Па­лаж­ко? Не по­зак­ла­да­ло тобі вух?

    - Бодай вже тобі по­зак­ла­да­ло ву­ха, по­зак­ла­да­ло и очі, щоб ти нічо­го не чу­ла і світу бо­жо­го не ба­чи­ла. В ме­не ли­ха пов­на ха­та й од своїх дітей, а ти ще чеп­ляєшся до ме­не з сво­го го­ро­ду. Яке тобі діло до то­го, що я роб­лю в своїй гос­поді та на своєму го­роді? Ти не­на­че най­ня­лась слідку­вать за мною, де сту­пить моя но­га, та вми­ку­ваться в мою спра­ву. Це прав­да, що був ко­лись чорт, та вих­рес­тивсь в лю­де, але з йо­го ста­ла не я, а Па­рас­ка Гри­ши­ха. Ото ж той чорт і взяв­ся за два кілки ру­ка­ми та й ре­го­четься, та й зну­щається над моєю бідою. Ти за всіма людьми на селі слідкуєш, всіх осмієш та осу­диш. Ти й дівкою бу­ла та­ка осуд­ли­ва, як і те­пе­реч­ки.

    - Я сміюсь з ли­хих лю­дей, бо так мені бог дав, а от як ти з усім се­лом лаєшся та сва­риш­ся, то це вже дав тобі не бог, а чор­тя­ка, бо ти, ма­буть, йо­го невісточ­ка. В те­бе і в роті чор­но, не­на­че в пе­че­но­го пе­кельно­го чор­та.

    - Ой гос­по­ди ми­лос­ти­вий! візьми мою ду­шу до се­бе! - ска­за­ла Па­лаж­ка й здійня­ла ру­ки до не­ба.- Хіба ж ти не знаєш, як гри­зуть ме­не діти од то­го ча­су, як по­мер мій чо­ловік? З од­но­го бо­ку гри­зуть діти, як ті миші та па­цю­ки, а ти гри­зеш ме­не з дру­го­го бо­ку, мов ска­же­на со­ба­ка. Та­ка мені біда, хоч за­раз вішай­ся отут на вербі.

    - Хіба ж то невістка гриз­ла те­бе отам під вер­бою, а не ти луп­цю­ва­ла її ло­ма­кою в тій ямі, що ти ж са­ма ви­ко­па­ла для неї?- гук­ну­ла Па­рас­ка з су­гор­ба.- От я й прав­ду ка­за­ла, що був са­та­на з ро­га­ми та з хвос­том, та вих­рес­тив­ся в лю­де, а з то­го са­та­ни й ста­ла ти та оце й луп­цюєш ло­ма­кою свою без­щас­ну невістку. Хіба ж ти не з хвос­том ро­ди­лась? Ти ж ро­ди­ма відьма од сво­го на­родіння, а не я.

    Залива на­ро­би­ла ба­гацько шко­ди не тільки в Со­лов'їши­но­му го­роді, але й на полі. Бу­ря по­роз­ки­да­ла на ба­би­но­му полі по­лукіпки про­са; ви­со­кий, на­че збут­ляв­лий овес поліг і місця­ми на пе­ре­яр­ках ук­ляк. Пет­ро Со­ло­вей­чук з ве­ли­кою труд­нацією ви­ко­сив по­лег­лий овес. Ро­бо­ти на полі бу­ло ба­га­то. Тре­ба бу­ло розв'язу­вать і розс­те­ля­ти по стерні мокрі, як хлющ, сно­пи, котрі бу­ли за­литі во­дою на пе­ре­яр­ках.

    Як по­ча­лась су­ша, Пет­ро поз­во­зив яри­ну, поск­ла­дав у клуні в зас­то­рон­ках, а потім не­за­ба­ром пе­ре­мо­ло­тив і паш­ню поз­си­пав в засіки. Па­лаж­ка не на­ма­га­лась за свою част­ку яри­ни й го­ду­ва­ла свої ку­ри й кач­ки своєю паш­нею. В хаті бу­ло ти­хо, бо в то­ку й на го­роді бу­ло ба­гацько ро­бо­ти: ніко­ли бу­ло й ла­яться та сва­ри­тись.

    Доки Со­ло­вей­чук во­зив сно­пи та мо­ло­тив хліб, ку­ри жи­ви­лись в то­ку нат­ру­сом ко­ло клуні. Але як нас­та­ли хо­ло­да, тре­ба бу­ло го­ду­вать і ку­ри, і гу­си. Ба­ба Со­лов'їха по­ча­ла примічать, що її ку­ри й кач­ки ста­ли худі, аж пір'я на їх наїжа­чи­лось, а невістчині ку­ри хо­ди­ли по дворі ситі, не­на­че невістка зу­мис­не го­ду­ва­ла їх на заріз або на про­даж.

    Вранці, як ку­ри зліта­ли з сіда­ла та з го­ри­ща, Ориш­ка ста­ва­ла ко­ло ха­ти на причілку, ло­ви­ла усі пло­хенькі ба­бині ку­ри, за­ки­да­ла в жлук­то й нак­ри­ва­ла ряд­ном, а тоді си­па­ла паш­ню для своїх ку­рей та ка­чок ко­ло по­ро­га. Раз вранці ба­ба Па­лаж­ка пішла в ко­мо­ру, наб­ра­ла своєї пашні в гле­чик, по­си­па­ла ко­ло по­ро­га при­горщ жи­та й пше­ниці і по­ча­ла скли­кать свої ку­ри. Але до по­ро­га позбіга­лись тільки невістчині ку­ри, і ні од­на ба­би­на кур­ка не прибігла.

    Баба аж зди­ву­ва­лась. Во­на забідка­лась і пішла шу­кать свої ку­ри в повітку, заг­ля­ну­ла й на тік, а ку­рей нігде не бу­ло.

    «Ой бо­же ж мій! Чи не по­ду­шив оце тхір моїх ку­рей на го­рищі?» - по­ду­ма­ла ба­ба і пішла на причілок та хотіла вже прис­тав­лять дра­би­ну та заг­ля­нуть на го­ри­ще.

    Але ба­ба вгляділа на призьбі жлук­то, зак­ри­те ряд­ном. Во­на ски­ну­ла ряд­но, аж в жлукті сиділи її ку­ри й півень. Ку­ри, вглядівши світ, по­виліта­ли з жлук­та. Ба­ба тільки очі витріщи­ла. Во­на поск­ли­ка­ла ку­ри до по­ро­га й по­си­па­ла їм жи­та й пше­ниці. Го­лодні ку­ри, попісни­кав­ши в жлукті та­ки дов­генько, аж спи­ха­ли од­на од­ну: з та­кою жа­до­бою ки­ну­лись на паш­ню.

    - Нащо ти, Ориш­ко, ото по­за­ки­да­ла мої ку­ри в жлук­то? - гук­ну­ла ба­ба на невістку.

    - На те по­за­ки­да­ла, щоб ваші ку­ри не їли моєї пашні та виз­ди­ха­ли й ви­щез­ли швид­ше; бо в вас же своя паш­ня отам ле­жить в ко­морі, то беріть свою паш­ню та й го­дуй­те нею свої ку­ри, а для се­бе печіть ок­ро­ми й хліб і па­ля­ниці, а на­шо­го хліба не їжте. Ви маєте свою част­ку пашні, а хліб їсте з на­шо­го бо­рош­на.

    Бабі бу­ло шко­да своїх ку­рей. Дру­го­го дня вранці, тільки що по­ча­ло роз­вид­ню­ваться, ба­ба му­си­ла брать в ко­морі свою паш­ню для своїх ку­рей. Во­на по­си­па­ла при­горщ пше­ниці ко­ло по­ро­га, да­ле­ко по­од­га­ня­ла аж за повітку невістчині ку­ри, а са­ма ввійшла в ха­ту, сіла ко­ло вікна та й по­ча­ла наг­ля­да­ти й кмітить, щоб невістчині ку­ри не по­вер­та­лись з-за повітки.

    Дивиться ба­ба, аж невістка йде з повітки, сіла на по­розі, прос­те­ли­ла свій хвар­тух, згреб­ла чис­то всю пше­ни­цю, по­виз­би­ру­ва­ла всі зер­на, ки­ну­ла в хвар­тух, а потім пішла за ха­ту, поск­ли­ка­ла свої ку­ри й по­си­па­ла їм свек­ру­ши­ну пше­ни­цю. Ба­бині ку­ри го­лодні кру­ти­лись ко­ло по­ро­га ні в сих ні в тих.

    Баба вибігла з ха­ти й крик­ну­ла че­рез сінешній поріг на невістку:

    - Нащо ти ото виз­би­ра­ла мою пше­ни­цю?

    - На те, щоб твої ку­ри швид­ше виз­ди­ха­ли і ви­щез­ли з мо­го дво­ра,- од­ка­за­ла Ориш­ка.

    - Бач, яка в те­бе іро­до­ва ду­ша! А я ду­маю, чо­го то мої ку­ри худі, як тхорі, а твої такі си­тенькі, як ти, невісточ­ко. Над­ба­ла ти тіла на на­шо­му хлібі, і твої ку­ри над­ба­ли ситі, лед­ве вже хо­дять по дворі.

    - Я й од батька при­нес­ла на собі ба­га­то тіла, а оце в вас во­но опа­де з ме­не, че­рез ва­шу гриз­ню та лай­ку,- кри­ча­ла Ориш­ка на ввесь двір.

    На той крик вибіг з ха­ти син. - Чо­го ви, ма­мо, все за­во­ди­тесь з Ориш­кою? Че­рез ва­шу гриз­ню по­мер­ла Оле­на. Ви заг­ри­зе­те не­за­ба­ром і Ориш­ку. Я візьму руш­ни­цю та ваші ку­ри й кач­ки постріляю! - кри­чав Пет­ро.- Ці ваші ку­ри вже мені ос­то­чортіли. Че­рез їх ви заг­ри­зе­те мені й дру­гу жінку, як заг­риз­ли й Оле­ну.

    Опришкуватий Пет­ро спах­нув, кри­чав па всю осе­лю, прис­кав, як кіт, аж по­са­танів, аж підска­ку­вав і тріпав ру­ка­ми.

    - Та не тріпай ру­ка­ми, як той півень кри­ла­ми, та не підска­куй, як вишк­вар­ка на ско­во­роді. Впи­ни лиш свою жінку, щоб во­на не кри­ча­ла на ме­не, як на со­ба­ку, бо я ма­ти і з нею сви­ней не пас­ла. Не­дур­не ж по­пові най­мич­ки прод­раж­ни­ли те­бе вишк­вар­кою, як ти слу­жив в ба­тюш­ки за най­ми­та, а ди­якон і те­пер драж­нить те­бе півнем.

Пошук на сайті: