Іван Нечуй-Левицький - Біда бабі Палажці Солов'їсі (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.docx65 Кб983
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.fb296 Кб997
    Ще як Пет­ро був па­руб­ком, то слу­жив за най­ми­та в ба­тюш­ки. Він все за­во­дивсь та ла­яв­ся з най­мич­ка­ми, а най­мич­ки і справді прод­раж­ни­ли йо­го вишк­вар­кою. Бу­ло як по­лається за щось з будлі-кот­рою най­мич­кою, то кри­чить, ве­ре­щить, мов навіже­ний, тріпає ру­ка­ми та аж підска­кує, не­на­че той півень, що розс­та­вить кри­ла й тріпає ни­ми, нас­тов­бур­читься й ки­дається на дру­го­го півня. Най­мич­ки зу­мис­не драж­ни­лись з ним та сер­ди­ли, щоб він шквар­чав та підска­ку­вав, як вишк­вар­ка на ско­во­роді. Со­ло­вей­чук був доб­рий тільки до тих, що йо­го хва­ли­ли… А як тільки хто-не­будь йо­го не хва­лив або гу­див за щось, він ла­явсь, сер­див­ся і вва­жав на то­го чо­ловіка, як на сво­го во­ро­га. Сла­ва про йо­го вда­чу пішла по всьому селі. Він тоді на­си­лу знай­шов собі мо­ло­ду. Оле­на зна­ла про йо­го вда­чу й пішла за йо­го че­рез те, що він спо­до­бав­ся їй, бо був гар­ний з ли­ця, чор­ня­вий і з блис­ку­чи­ми чор­ни­ми очи­ма, та­ки­ми, як і в йо­го ма­тері.

    Але як вмер­ла Оле­на, Пет­ро за­си­лав ста­ростів сли­ве до усіх дівчат на селі, і скрізь йо­му да­ва­ли гар­бу­за. Він му­сив на­пи­ту­вать собі мо­ло­ду в дру­го­му близько­му селі, де ніхто не знав про йо­го вда­чу, не знав, що він злий, тро­хи навіть навіже­ний. Ориш­ка впо­до­ба­ла йо­го й по­да­ва­ла руш­ни­ки.

    Як тільки ма­ти на­га­да­ла си­нові про вишк­вар­ку та півня, то не­на­че сип­ну­ла на йо­го прис­ком. Він по­чав сікаться до ма­тері, як півень, кри­чав та ве­ре­щав, не­на­че йо­го хто різав, аж сусід Юр­чен­ко по­чув і прибіг у двір та на­си­лу роз­бо­ро­нив їх і якось вга­му­вав Пет­ра.

    - Отак, як ба­чиш, Юр­чен­ку! Шквар­чить оця вишк­вар­ка сли­ве щод­ня, не­на­че йо­го хтось сма­жить на ско­во­роді, та ще й роз­чепірить ру­ки та й ки­дається до ме­не биться, не­на­че злий півень,-жалілась ба­ба сусідові.

    - Яка я тобі вишк­вар­ка? Ти са­ма ста­ра га­зет­ни­ця, бо про те­бе вже в га­зе­тах пи­шуть. Он вчи­тель чи­тав нам в га­зеті про те­бе, що ти відьма. Про те­бе та про твої вчин­ки вже й книж­ка є. Бо ти са­ма шквар­чиш без­пе­рес­та­ну, як вишк­вар­ка, що­бо­жо­го дня,- ти, пе­че­на ідольська пок­лон­ни­це! - ре­пе­ту­вав Пет­ро і ки­дав­ся на матір, мов розд­ра­то­ва­ний півень.

    - Правда, що я вся пе­че­на, бо ти ме­не вже спік, як ва ско­во­роді.

    Сусід слу­хав, слу­хав та й годі ска­зав, тільки мах­нув ру­кою.

    - Якби прий­шов який­сь свя­тий з не­ба, то й той вже, ма­буть, не по­ми­рив би вас,- ска­зав сусід і пішов з дво­ра

    Другого дня вранці Ориш­ка світом збу­ди­ла ба­би­ну унуч­ку, ма­леньку дівчин­ку Ма­ру­сю, доч­ку пер­шої Пет­ро­вої жінки, і звеліла їй одігнать ко­ро­ву й вівці до че­ре­ди на вигін, ку­ди зга­ня­ли з се­ла усю ху­до­бу. По­ки Ма­ру­ся вми­лась та одяг­лась, по­ки виг­на­ла з дво­ра на вигін та дог­на­ла до че­ре­ди, че­ред­ник вже пог­нав че­ре­ду в по­ле. Ма­ру­ся му­си­ла гнать ко­ро­ву й овеч­ки до­до­му. Ориш­ка вгляділа в вікно ко­ро­ву й вівці, до­га­да­лась, що Ма­ру­ся опізни­лась, вибігла з ха­ти і по­ча­ла бить дівчи­ну. Дівчи­на кри­ча­ла й пла­ка­ла. Ба­ба зир­ну­ла в вікно, по­ба­чи­ла, що невістка лу­пить дівчи­ну, однією ру­кою дер­жить, а дру­гою гам­се­лить і по спині, й по го­лові, і по чо­му влу­чить. Во­на вхо­пи­ла ко­цю­бу, вибігла з сіней, ки­ну­лась обо­ро­нять дівчи­ну і з нес­тям­ки вперіщи­ла Ориш­ку зза­ду по пле­чах так здо­ро­во, що Ориш­ка пус­ти­ла дівчи­ну і од болісті аж вхо­пи­лась ру­кою за пле­че й за­си­ча­ла.

    - Навіщо ти, іро­до­ва доч­ко, б'єш си­ро­ту? Са­ма ви­ле­жу­ва­лась на по­душ­ках до біло­го дня, збу­ди­ла її пізно, ще й б'єш без­вин­ну си­ро­ту. Ди­вись, он ти по­дер­ла на їй юбоч­ку.

    Невістці зда­лось, що то ко­ро­ва штовх­ну­ла її зза­ду ро­га­ми в плечі, обер­ну­лась і зо­па­лу пхну­ла ба­бу так, що во­на, як сто­яла, так і зва­ли­лась з ніг і впа­ла навз­нак на двері так, що го­ло­вою аж двері од­чи­ни­ла, ще й за­че­пи­лась вис­ком об одвірок, об­дер­ла собі ви­сок і роз­тяг­лась че­рез сінешній поріг аж в сінях.

    Баба вхо­пи­ла унуч­ку за ру­ку, по­ве­ла в ха­ту і по­жа­лу­ва­ла її, втер­ла сльози ру­ка­вом, при­гор­ну­ла до се­бе й пог­ла­ди­ла по го­ловці.

    - Не плач, бідна моя си­ро­ти­но! Я не дам те­бе на крив­ду та на по­та­лу ніко­му. Ось прий­де батько в ха­ту, я йо­му роз­ка­жу, що твоя ма­чу­ха те­бе зо­би­жає, б'є, ще й пла­ка­ти не дає. Ой го­ре тим си­ро­там, і тобі й мені, такій же си­ро­тині, як і ти,- втіша­ла ба­ба унуч­ку.

    Баба од­чи­ни­ла свою скри­ню, знай­шла насіння й горішків, да­ла дівчині. Дівчи­на пе­рес­та­ла пла­кать, об­ня­ла ру­че­ня­та­ми ба­бу­сю й при­гор­ну­лась до неї. Во­на, ма­буть, од­на на все се­ло щи­ро лю­би­ла свою ба­бу­сю, бо тільки ба­бу­ся жаліла, пес­ти­ла й навіть ма­за­ла її й час­то ку­пу­ва­ла для неї гос­тинці в БілійЦеркві, ме­дя­ни­ки й буб­ли­ки, і спра­ви­ла їй гар­ну чер­во­ну юб­чи­ну.

    Думка про книж­ку, про кот­ру ка­зав син, не ви­хо­ди­ла в ба­би з го­ло­ви. Во­на пи­та­ла за ту книж­ку в лю­дей, але лю­де нічо­го не зна­ли про та­ку книж­ку, хоч і чу­ли за неї. Ми­ну­ло чи­ма­ло ча­су. Вже й сніг ви­пав, і по­чи­на­лась зи­ма.

    Палажка якось раз стріла ко­ло своїх воріт сусіду Па­рас­ку Гри­ши­ху й спи­та­ла в неї. Па­рас­ка ска­за­ла, що в Труш­ках є аж де­сять кни­жок про неї. Со­лов'їха бу­ла ціка­ва знать, яка то книж­ка на­пи­са­на про неї, ко­ли вже й син ка­зав, що та­ка книж­ка дав­но є в селі. Па­лаж­ку взя­ла та­ка не­терп­ляч­ка, що во­на пішла пе­редніше од усього до ти­та­ря Пет­ра Жар­ка, щоб роз­пи­тать за ту книж­ку, бо Петрів син був письмен­ний і ку­пу­вав книж­ки на яр­мар­ку в Шам­раївці в ко­ро­бей­ників.

    Палажка зас­та­ла вдо­ма тільки ти­та­ря й ти­тар­ку. Си­на вдо­ма не бу­ло.

    Палажка поз­до­ров­ка­лась. Ти­тар поп­ро­сив її сісти на по­куті за сто­лом, бо ду­мав, що во­на прий­шла в гості. Але Па­лаж­ка за­раз по­ча­ла пи­тать, чи то прав­да, що за неї чи в йо­го, чи в йо­го си­на є книж­ка, де спи­са­но її житіє?

    Титар осміхнувсь, ти­тар­ка й собі якось роз­тяг­ла гу­би й обер­ну­лась до вікна: в си­на йо­го вже дав­но бу­ла та книж­ка.

    - Кажуть, що в тій книжці спи­са­но все моє житіє; ко­ли б мені хто про­чи­тав ту книж­ку,- го­во­ри­ла ба­ба Па­лаж­ка.

    - Кажуть лю­де, що є та­ка книж­ка про твоє житіє, але в нас не­має тієї книж­ки. Пи­тай або в сусіда Смо­лян­ки, або в Шпи­ра, або в учи­те­ля. Смо­лян­ка письмен­ний і має чи­ма­ло кни­жок, а вчи­тель по­ви­нен знать про уся­кові книж­ки на світі,- го­во­рив ти­тар, і йо­го очі сміялись; але ба­ба Па­лаж­ка бу­ла не ду­же-то гост­ра на здо­га­ди й то­го сміху в очах не приміти­ла, що приміти­ла б од­ра­зу ціка­ва й кмітли­ва ба­ба Па­рас­ка.

    - Та хіба ж не вар­то на­пи­сать книж­ку про твоє житіє? Ти ж і по мо­нас­ти­рях хо­диш, і пас­ку їси сли­ве що­ро­ку в Лаврі,- обізва­лась ти­тар­ка.

    - І, гос­по­ди! скільки я ви­хо­ди­ла по мо­нас­ти­рях, а скільки я пе­ре­во­ди­ла про­чан в Київі! Я й лік їм по­гу­би­ла! - ска­за­ла Па­лаж­ка.

    Гордовитій бабі зда­ва­лось, що во­на вже прис­вя­ти­лась, ко­ли за неї, та­ку бо­го­бо­ящу, вже пи­шуть книж­ки.

    - Піду ж я до Смо­лян­ки, або до Шпи­ра, або до вчи­те­ля та роз­пи­таю,- ска­за­ла Па­лаж­ка, і хап­ки поп­ро­щав­шись, во­на зайш по до­розі до Смо­лян­ки. Але Смо­лян­ка ска­зав, що в йо­го не­ма тієї книж­ки, бо тро­хи стра­хав­ся ба­би­но­го язи­ка, хоч у йо­го й бу­ла книж­ка. Ха­зяй­ка вип­ро­ва­ди­ла ба­бу аж за во­ро­та.

    - Та твій же син, Па­лаж­ко, співає в церкві, то вчи­тель по­ви­нен би та­ки ска­зать йо­му за ту книж­ку, ко­ли во­на є в йо­го, бо він же пра­вує півчи­ми.

    Солов'їха не пішла до Шпирів, а шви­денько поп­рос­ту­ва­ла в шко­лу до вчи­те­ля. Во­на зас­та­ла йо­го вдо­ма.

    Вчитель за­то­пив у печі й грівся ко­ло печі, си­дя­чи на стільці. Він жив в не­ве­личкій кімнатці з ма­ленькою піччю, де мож­на бу­ло го­ту­вать стра­ву, ко­ли трап­ляв­ся жо­на­тий вчи­тель. В кімнаті бу­ло світло й че­пур­но приб­ра­но. На прізви­ще він звав­ся Неліпо­вич. Це був жва­вий, про­вор­ний мо­ло­дий па­нич, кот­ро­го рек­тор вимк­нув з третього кла­су ду­хов­ної семінарії. Він був си­ро­та. Йо­го прий­ня­ли в семінарію на скар­бо­вий кошт в пансіон. Але він не ду­же-то при­ля­гав до кни­жок, хоч і лю­бив чи­тать де­які на­укові книж­ки… Йо­го вимк­ну­ли з семінарії більше за не­покірли­ву вда­чу, за те, що він завж­ди зма­гав­ся й ла­явсь з усіма вчи­те­ля­ми і на­го­во­рив на­хаб­но уся­кої нісенітниці інспек­то­рові-чен­цеві.

    Палажка ввійшла й поз­до­ров­ка­лась з Неліпо­ви­чем. Він тро­хи зди­ву­вав­ся, чо­го це во­на прий­шла до йо­го на одвіди­ни.

    - Це ви, ба­бо, ма­буть, маєте якесь діло до ме­не за ва­шо­го си­на? - спи­тав він у ба­би.- Пев­но, прий­шли, щоб я зап­ла­тив йо­му гроші за співи в церкві? Ваш син доб­ре співає на кри­ласі й хо­дить в церк­ву що­неділі, так, як і ви. Сідай­те ж в ме­не та бу­де­те гос­тею.

    Палажка сіла і вти­ри­ла в учи­те­ля свої чорні блис­кучі, як криш­таль, до­пит­ливі очі.

    - Мені ка­за­ли лю­де, що в вас є та­ка книж­ка, де спи­са­но все моє житіє. Чи во­но справді там спи­са­но за все моє житіє?

    Вчитель осміхнув­ся, а йо­го круглі ве­селі сірі очі ніби за­ре­го­та­лись.

    - Є та­ка книж­ка, де спи­са­но ва­ше житіє, хоч, мо­же, й не все, а так здебільшо­го. Там спи­са­но, як ви до церк­ви хо­ди­те що­неділі й б'єте ба­гацько пок­лонів, що ви що­ро­ку хо­ди­те в Київ на про­щу і ба­га­то де­чо­го.

Пошук на сайті: