Іван Нечуй-Левицький - Біда бабі Парасці Гришисі (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.docx45 Кб797
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.fb275 Кб848
    Але не дов­го Па­рас­ка втіша­лась си­ном. Іван ви­тяг же­ре­бок, і йо­го пок­ли­ка­ли од­бу­вать служ­бу спер­шу в Вар­ша­ву, а потім пе­ре­ве­ли в Пе­тер­бург у гвардію. Іван спо­чат­ку пи­сав лис­ти до ма­тері, що йо­му в Пе­тер­бурзі не­по­га­но жить. Але ма­тері бу­ло шко­да си­на, і во­на ча­сом бу­ло про­дасть то ка­бан­ця, то кільки ку­рок і все шле гроші си­нові на будлі-яку обихідку.

    Вже ми­нув рік, як йо­го взя­ли на служ­бу. Од­но­го дня в пи­липівку Па­расці при­нес­ли з уп­ра­ви лист од Іва­на. Іван по­да­вав звістку, що він чо­гось нез­ду­жав і що йо­му ви­да­ли з скар­бу гроші на до­ро­гу й по­си­ла­ють до­до­му на поп­рав­ку. В ба­би і в душі по­хо­ло­ло.

    - Ой бо­же мій ми­лос­ти­вий! це ж не­дур­но йо­го од­си­ла­ють до­до­му на поп­рав­ку. Ма­буть, він по­чав сла­бу­вать на щось, - бідка­лась Па­рас­ка і все виг­ля­да­ла Іва­на.

    Перед різдвом приїхав Іван. Увійшов він у ха­ту. Ма­ти гля­ну­ла на йо­го та й од­ра­зу за­ли­лась слізьми. Во­на пос­теріга­ла, що смерть завіта­ла в ха­ту з си­ном. Іван зблід, схуд, по­марнів; кра­са згас­ла, мов свічка. Ру­ки ста­ли тонкі, як цівки. Тільки чорні бро­ви чорніли, як шну­роч­ки, на блідо­му, не­на­че вос­ко­во­му лобі, та чисті ясні очі ще ясніше світи­ли­ся.

    - Що це, си­ну, з то­бою ста­лось? ти ж поїхав здо­ровісінький, а до­до­му не­на­че вер­ну­лась тільки твоя тінь? - спи­та­ла ма­ти в си­на і втер­ла сльози ру­ка­вом.

    - Не плач­те, ма­мо! Ка­зав наш пол­ков­ник, що на селі я мо­жу ще поп­ра­виться та наб­ра­тись здо­ров'я отам в лісі, в ча­гар­ни­ку.

    Брат за­ду­мавсь, сто­ячи ко­ло сто­ла й згор­нув­ши ру­ки на гру­дях. Він все пильно ди­вив­ся на змізерніло­го Іва­на. Йо­му ста­ло жаль бра­та. Невістка по­ра­лась ко­ло печі й за­хо­ди­лась го­ту­вать по­лу­день для гос­тя: пряг­ла пря­же­ню. Ма­ти по­са­до­ви­ла си­на за стіл і пос­та­ви­ла пляш­ку з горілкою.

    - Од чо­го то в те­бе, си­ну, ста­лась ота слабість? Чи те­бе там за­хар­чу­ва­ли, що ти та­кий ху­дий, не­на­че за­хар­чо­ва­ний? - спи­та­ла ма­ти.

    - Ні, ма­мо! в нас на харч бу­ло доб­ре. Але як при­вез­ли ме­не а Пе­тер­бург, то за­пи­са­ли му­зи­кою, бо дізна­лись, що я вмію грать на сопілці. Мені за­га­да­ли грать на трубі. Оце бу­ло як по­под­му в ту здо­ро­вецьку тру­бу, то в ме­не живіт стає не­на­че де­рев'яний, а в гру­дях стає так важ­ко, що мені труд­но бу­ло й ди­хать. А потім го­нять нас ла­зи­ти по щаб­лях на щог­ли і про­ла­зить крізь щаблі здо­ро­вої дра­би­ни. Як бу­ло пролізу ужем тричі поміж щаб­ля­ми, то в ме­не аж гру­ди щем­лять, не­на­че я по­ла­мав кістки. Ста­ли боліть в ме­не гру­ди; бо­лять, аж ни­ють. Тільки мені й лег­ше бу­ло на гру­ди, як нас га­ня­ли у ліс по гри­би. А як вер­нусь в місто та в ка­зар­ми, як по­чую сморід в ка­зармі, то в ме­не знов по­чи­нає да­вить в гру­дях. Я і в ла­за­реті ніко­ли не ле­жав. Але мені бу­ло важ­ко хо­дить на мушт­ри та мушт­ру­ваться. Пок­ли­кав ме­не пол­ков­ник та й ка­же мені: «Да­мо тобі на до­ро­гу гро­шей, а ти за­раз їдь до­до­му на се­ло на поп­рав­ку та си­ди більше в лісі, ко­ли в вас там ліс не­да­леч­ко од ха­ти. А як поп­ра­виш­ся та по­дуж­чаєш, тоді знов вер­тай­ся на служ­бу».

    Параска слу­ха­ла й по­ча­ла пла­кать.

    - Не плач­те, ма­мо! От як діжде­мо літа, то я сидіти­му цілий день в ча­гар­ни­ку. І мо­же, й оду­жаю, - втішав Іван матір.

    Але він не діждав літа, та­нув, як свічка, і спав з тіла: пе­ред Ве­ли­код­нем зліг, а після Ве­ли­код­ня по­хо­ва­ли Іва­на. Ма­ти по­са­ди­ла на мо­гилі виш­ню й вер­бу. І виш­ня й вер­ба прий­ня­лись і за­зе­леніли.

    Параска за­жу­ри­лась і впа­ла в ту­гу. В неї тільки й мо­ви бу­ло, що про Іва­на. Во­на пе­рес­та­ла жар­ту­вать і всім тільки й роз­ка­зу­ва­ла, що про своє го­ре. А як жур­ба на­по­ля­га­ла на ду­шу, во­на ви­хо­ди­ла за во­ро­та й дов­го ди­ви­лась на зе­ле­ну вер­бу на кла­до­вищі та пла­ка­ла, не­на­че на тій вербі та на вишні роз­ви­лись не зе­лені віти, а її згад­ки про до­ро­го­го си­на.

    - Коли б, ма­мо, та вер­ба на Іва­новій мо­гилі всох­ла, то, мо­же б, ви не пла­ка­ли та не по­би­ва­лись так, як те­пер сли­ве щод­ня пла­че­те, - раз якось ска­за­ла Ма­ри­на до свек­ру­хи.

    - Бодай вже всох язик то­му, хто так ду­має. Те­пер у ме­не тільки й згад­ки за Іва­на, як по­див­люсь на ту зе­ле­ну вер­бу, - обізва­лась з слізьми в очах Па­рас­ка.

    Але нас­та­ло літо, по­ча­лись жни­ва. За ро­бо­тою Па­расці ніко­ли бу­ло ви­хо­дить за двір та дов­го ди­виться на вер­бу на кла­до­вищі. Тре­ба бу­ло ха­пать хліб на полі. Ли­хо про­гу­ло та й сти­ши­лось. Грицько те­пер доб­ре знав, що йо­му не тре­ба ста­вить опрічної ха­ти, що батьківська ха­та й грунт на­ле­жаться до йо­го, а не до ма­тері.

    Він взяв у ма­тері ключі од ко­мо­ри. Невістка одібра­ла в неї ключі од своєї скрині. Па­рас­ка не про­да­ва­ла ко­ро­ви й дер­жа­ла для Іва­на на йо­го ха­зяй­ст­во, бо сподіва­лась, що він вер­неться до­до­му й за­раз оже­ниться. Во­на дер­жа­ла свої вівці й ку­ри. Це все ду­же не при­па­да­ло до впо­до­би си­нові й невістці.

    - Чом ви, ма­мо, не поп­ро­даєте своїх ове­чок та ку­рей? Це ж тільки зай­ва з'їжа в дворі, - раз обізвав­ся син.

    - А тим не поп­ро­даю, щоб я вам не ди­ви­лась в ру­ки та ма­ла свої гроші та оде­жу й на уся­ку свою потрібку. По­ки я жи­ву, я тут ха­зяй­ка в хаті, а не Ма­ри­на. Дбай­те самі, то й бу­де­те мать гроші, а мо­го доб­ра не зачіпай­те, - сер­ди­то ска­за­ла до си­на Па­рас­ка. - От моя квоч­ка ви­ве­ла кур­ча­та. Бе­ри, Ма­ри­но, собі се­ме­ро, а я наз­на­чу собі шес­те­ро; по­од­ру­бую ких­ти­ки на од­но­му пальчи­кові, щоб мої кур­ча­та бу­ли знач­ко­вані. Як вхо­пить во­ро­на твоє кур­ча, то про­па­де твоє доб­ро; при­най­мні я зна­ти­му, як во­ро­на по­ха­пає мої знач­ко­вані кур­ча­та, а не ти по­ха­паєш.

    Марина при­ку­си­ла язи­ка й на­пин­дю­чи­лась. Свек­ру­ха поділи­лась з си­ном не тільки вівця­ми й свиньми, але й кур­ча­та­ми й гусьми. Але ко­ро­ви не по­да­ру­ва­ла си­нові, тільки по­да­ру­ва­ла коні. А Ма­рині так ба­жа­лось за­гар­бать все батьківське доб­ро! і че­рез це та­ка діля­ни­ця ду­же не при­па­ла їй до впо­до­би. Во­на зне­на­виділа свек­ру­ху й по­ча­ла гриз­тись з нею та допікать їй, й ніко­ли не змов­чу­ва­ла.

    Параска якось зи­мою пішла до сусіди Ле­ва­ди­хи на по­ра­ду.

    - Левадихо! ти вже дав­но зос­та­лась удо­вою, ма­ла невістку в хаті. По­радь ме­не, що мені ро­бить з невісткою? Я не по­да­ру­ва­ла їй своєї ко­ро­ви. А во­ни б'ють мою ко­ро­ву, по чо­му влу­чать. Вий­де в двір син - б'є по морді, вий­де невістка - б'є по го­лові та по ро­гах. Не­за­ба­ром поз­би­ває ко­рові ро­ги, і ко­ро­ва ста­не шу­та. А діти хвиська­ють дуб­ля­ми по хвості, бо ма­ти дає їм привід, а мо­же, й на­мов­ляє дітей. А мені шко­да ху­до­би. Я не втерпіла та й ка­жу їм: «Навіщо ви ото б'єте мою ко­ро­ву? Во­на го­дує мо­ло­ком і вас, і ва­ших дітей, а ви її лу­пи­те, не­на­че га­ма­на. Ви зніве­чи­те або й зба­ви­те мені ко­ро­ву. Мо­ло­ко п'єте, а ко­ро­ву б'єте. Син же мов­чить, тільки спідло­ба ди­виться на ме­не, а невістка ка­же: «За те б'ємо, щоб не їла так ба­га­то на­шо­го сіна». - А хіба ж то їх сіно? Хіба ж то не моє сіно? Во­на ще й за жи­вот­тя чо­ловіка бу­ло допікає мені зи­мою, а як прий­де літо, во­на й по­добрішає, бо я влітку стаю їм до по­мочі і на го­роді, і в хаті, ще й дітей гляд­жу. Літом до ме­не ще­бе­че, як ластівка, а як прий­де зи­ма, то во­на так і зак­ря­кає на ме­не во­ро­ною; я ска­жу сло­во, - а во­на де­сять. A oцe вже йде зи­ма, то я знаю, що во­на ме­не зи­мою заг­ри­зе. Чи ти, Ле­ва­ди­хо. знаєш, що невістка доб­ра­ла ключі до моєї скрині та й ви­тяг­ла пять зло­тих? А я мов­чу, бо ніяко­во мені звать її злодійкою: не впіймав, - не ка­жи, що злодій.

    - То ти, ма­буть, за­бу­ла замк­нуть скри­ню. Ти не хо­вай гро­шей в скри­ню, а за­ший в очіпок та й но­си. Так і я хо­ва­ла гроші од своєї невістки. А ко­ро­ву про­дай си­нові, то й гроші ма­ти­меш чи на оде­жи­ну, чи на вітан­ня гос­тей, бо тре­ба ж тобі привіта­ти й по­час­ту­вать своїх гос­тей, своїх при­ятельок або кумів.

    Вернулась Па­рас­ка до­до­му з по­ра­ди та й ка­же до си­на:

    - Коли вам моя ко­ро­ва за­ва­жає в дворі і ви всі на­па­даєтесь на неї та б'єте без­вин­но, то луч­че од­купіть її од ме­не. От я й свої гро­ша­ки ма­ти­му і не ди­ви­ти­мусь вам в ру­ки: а в вас злість на ко­ро­ву про­хо­ло­не та й корівку кра­ще го­ду­ва­ти­ме­те. А пок­ла­де ко­ро­ва на собі сить, то й мо­ло­ка більше да­ва­ти­ме.

    Через тиж­день син од­ку­пив у ма­тері ко­ро­ву. Ма­ти про­да­ла де­ше­венько, бо їй шко­да бу­ло ху­до­би. Взя­ла во­на гроші та за­раз пішла до Ле­ва­ди­хи. Ле­ва­ди­ши­ної доч­ки не бу­ло вдо­ма. Па­рас­ка ски­ну­ла очіпок. Во­ни вдвох за­хо­ди­лись ко­ло ро­бо­ти, роз­по­ро­ли підбійку в очіпку і по­хап­цем за­ши­ли гроші.

    - От те­пер хіба од­ру­ба­ють го­ло­ву з очіпком та візьмуть гроші; а вже я са­ма не дам­ся їм в ру­ки, -жар­ту­ва­ла Па­рас­ка, - чор­та ли­со­го візьмуть, а не гроші.

    - Авжеж! невістка, ма­буть, шу­ка­ти­ме гро­шей в твоїй скрині, та не знай­де там. Але мов­чи й ніко­му про це не ка­жи, щоб во­на ча­сом ви­пад­ком не дізна­лась, де зна­хо­дяться в схо­ванці твої гроші.

    - Моя невістка лад­на й очіпок в ме­не вкрас­ти, як дізнається, що в йо­му схо­вані гроші. Але хіба вкра­де вночі, як я спа­ти­му та ще й міцно. Я на ли­хо сплю так міцно, що хоч гар­ма­ти ко­ти, то не про­ки­нусь.

    Як тільки син од­ку­пив ко­ро­ву, за­раз об­чис­тив її, вишкріб шерсть шкреб­лом, а невістка на дру­гий день знай­шла ста­ре ряд­но, нак­ри­ла ко­ро­ву, ще й поз­ши­ва­ла ряд­но попід че­ре­вом до са­мо­го вим'я.

Пошук на сайті: