Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.docx)Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.docx30 Кб552
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.fb259 Кб496

 

Іван Нечуй-Левицький

Вітрогон

    Пам'ятаю, мені бу­ло років шість або сім, як це діялось. Батько мій був тоді еко­но­мом в од­но­му селі. Еко­номія сто­яла сли­ве край се­ла, вся об­сад­же­на вер­ба­ми й то­по­ля­ми. За еко­номією слав­ся до кінця се­ла ши­ро­кий вигін, де вес­ною і влітку пас­туш­ки пас­ли яг­ня­та.

    

    Дома не бу­ло мені з ким гу­лять. Бу­ла в ме­не од­ним од­на мен­ша сест­ра, але та­ка ве­ред­ли­ва та плак­си­ва, що й гу­лять і ба­виться з нею бу­ло не мож­на. Оце поч­не­мо граться, я її торк­ну чи за­чеп­лю, а во­на розк­ва­сить гу­би та й по­чи­нає рев­ти на всю ха­ту. Бу­ла во­на якась ут­ла на здо­ров'я і завж­ди кис­ла, як кис­ли­ця. І че­рез неї мені час­то до­во­ди­лось од ма­тері про­бу­вать кис­лиць: оце бу­ло за­чеп­лю її або штовх­ну так, що во­на й но­ги за­де­ре, то во­на за­раз біжить до ма­тері жаліться: а ма­ти мені за­раз тиць кис­ли­цю в зу­би: бу­ло доб­ре нам­не чу­ба або нас­ку­бе ву­ха.

    

    Нема мені до­ма з ким гу­лять, а гу­ля­ти, гос­по­ди, як хо­четься! Так бу­ло ме­не й тяг­не на той вигін. І побігать є де на прос­торі і з хлоп­ця­ми гар­но по­гу­лять. Оце бу­ло вте­чу з ха­ти на вигін до хлопців, бігаємо нав­пе­рей­ми, нав­ви­пе­ред­ки, граємо в дов­гої ло­зи, заг­нуз­даємось та граємо в ко­ней. А ос­то­чортіє бігать, іде­мо до річеч­ки, що тек­ла або сли­зи­ла вни­зу край ви­го­ну, се­ред оче­ре­ту та осо­ки. Ла­зи­мо бу­ло в ло­зах, по­на­ри­ваємо през­до­рові пуч­ки ожи­ни, наїмось, ще й по­за­ма­зуємо па­зу­хи ожи­ною. Прий­ду бу­ло до­до­му й сестрі при­не­су пу­чок ожи­ни. А ма­ти знов мені ти­че кис­лиці: «Навіщо ти, Ва­сильку, за­ма­зав білу со­роч­ку ожи­ною?» Ве­ли­ка пак ця­ця - біла со­роч­ка. Спро­бу­ва­ла б ма­ма, як гар­но ла­зить в ло­зах та ожи­ну рва­ти, то, мо­же б, і не ти­ка­ла мені кис­лиць, та ще й так час­то.

    

    Лазимо бу­ло по ку­щах та й в осоці наз­наємо пта­шині гнізда. Гос­по­ди, яка то бу­ла радість, як бу­ло наз­наємо десь пта­ши­не гніздеч­ко! Ма­ма бу­ло ка­же: «Не де­ри ж ти пта­ши­них гнізд та не бе­ри яєчок, бо пташ­ка бу­де пла­ка­ти». А мені бу­ло бай­ду­же, чи пла­че там пташ­ка, чи ні. Бу­ло за­бе­ру яєчка з гнізда та й при­не­су до­до­му сестрі. Ма­ма мені за яєчка знов ти­че під ніс ті ка­посні кис­лиці. А раз ми наг­ляділи в бе­резі страш­ну га­дю­ку. Над бе­ре­гом ле­жав камінь, де мо­ло­диці пра­ли плат­тя й крох­ма­ли­ли йо­го в бе­резі в крох­малі з висівок. Ми бу­ло там усе ку­паємось. Пісо­чок на дні за­ту­жавілий, твер­дий, і нег­ли­бо­ко: са­ме доб­ре нам ку­паться. Бу­ло прий­де­мо на піску­ва­тий бе­рег, ди­ви­мось, а кру­гом ка­ме­ня дрібна риб­ка аж ки­шить, в'ється, ха­пає висівки. Оце бу­ло тільки ста­ну на ка­мені та як моя тінь впа­де на во­ду, то риб­ка так й шуг­не навк­ру­ги од ка­ме­ня, не­на­че кур­ча­та од шуліки. А раз ми вско­чи­ли в бе­рег під вер­би, ко­ли ди­ви­мось, ко­ло камінчи­ка пла­зує, не­на­че па­сеться, га­дю­ка, дов­га, як батіг, та ря­ба. Ми так і ос­товпіли з пе­ре­ля­ку. Стоїмо ми та тільки ди­ви­мось. І страш­но, і ди­ви­тись хо­четься на га­дю­ку; бо я ще тільки чув про неї, що як во­на вку­сить, то чо­ловік од цього мо­же вмер­ти, а ба­чить на свої очі га­дю­ки не ба­чив. Га­дю­ка вгляділа нас та й пла­зує по піску: в'ється, як батіг, а го­лов­ку дер­жить вго­ру та все ки­ває нею то сю­ди то ту­ди. Пок­ру­ти­лась по піску та й по­ши­лась в осо­ку. Од то­го ча­су ми вже бо­ялись ла­зить в осоці. Я й мамі не ка­зав за га­дю­ку, бо знав, що мені дос­та­лось би на буб­ли­ки. Тільки сест­ру ля­кав га­дю­кою.

    

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>