Іван Нечуй-Левицький - Вітрогон

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.docx)Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.docx30 Кб652
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.fb259 Кб615

 

Іван Нечуй-Левицький

Вітрогон

    Пам'ятаю, мені бу­ло років шість або сім, як це діялось. Батько мій був тоді еко­но­мом в од­но­му селі. Еко­номія сто­яла сли­ве край се­ла, вся об­сад­же­на вер­ба­ми й то­по­ля­ми. За еко­номією слав­ся до кінця се­ла ши­ро­кий вигін, де вес­ною і влітку пас­туш­ки пас­ли яг­ня­та.

    

    Дома не бу­ло мені з ким гу­лять. Бу­ла в ме­не од­ним од­на мен­ша сест­ра, але та­ка ве­ред­ли­ва та плак­си­ва, що й гу­лять і ба­виться з нею бу­ло не мож­на. Оце поч­не­мо граться, я її торк­ну чи за­чеп­лю, а во­на розк­ва­сить гу­би та й по­чи­нає рев­ти на всю ха­ту. Бу­ла во­на якась ут­ла на здо­ров'я і завж­ди кис­ла, як кис­ли­ця. І че­рез неї мені час­то до­во­ди­лось од ма­тері про­бу­вать кис­лиць: оце бу­ло за­чеп­лю її або штовх­ну так, що во­на й но­ги за­де­ре, то во­на за­раз біжить до ма­тері жаліться: а ма­ти мені за­раз тиць кис­ли­цю в зу­би: бу­ло доб­ре нам­не чу­ба або нас­ку­бе ву­ха.

    

    Нема мені до­ма з ким гу­лять, а гу­ля­ти, гос­по­ди, як хо­четься! Так бу­ло ме­не й тяг­не на той вигін. І побігать є де на прос­торі і з хлоп­ця­ми гар­но по­гу­лять. Оце бу­ло вте­чу з ха­ти на вигін до хлопців, бігаємо нав­пе­рей­ми, нав­ви­пе­ред­ки, граємо в дов­гої ло­зи, заг­нуз­даємось та граємо в ко­ней. А ос­то­чортіє бігать, іде­мо до річеч­ки, що тек­ла або сли­зи­ла вни­зу край ви­го­ну, се­ред оче­ре­ту та осо­ки. Ла­зи­мо бу­ло в ло­зах, по­на­ри­ваємо през­до­рові пуч­ки ожи­ни, наїмось, ще й по­за­ма­зуємо па­зу­хи ожи­ною. Прий­ду бу­ло до­до­му й сестрі при­не­су пу­чок ожи­ни. А ма­ти знов мені ти­че кис­лиці: «Навіщо ти, Ва­сильку, за­ма­зав білу со­роч­ку ожи­ною?» Ве­ли­ка пак ця­ця - біла со­роч­ка. Спро­бу­ва­ла б ма­ма, як гар­но ла­зить в ло­зах та ожи­ну рва­ти, то, мо­же б, і не ти­ка­ла мені кис­лиць, та ще й так час­то.

    

    Лазимо бу­ло по ку­щах та й в осоці наз­наємо пта­шині гнізда. Гос­по­ди, яка то бу­ла радість, як бу­ло наз­наємо десь пта­ши­не гніздеч­ко! Ма­ма бу­ло ка­же: «Не де­ри ж ти пта­ши­них гнізд та не бе­ри яєчок, бо пташ­ка бу­де пла­ка­ти». А мені бу­ло бай­ду­же, чи пла­че там пташ­ка, чи ні. Бу­ло за­бе­ру яєчка з гнізда та й при­не­су до­до­му сестрі. Ма­ма мені за яєчка знов ти­че під ніс ті ка­посні кис­лиці. А раз ми наг­ляділи в бе­резі страш­ну га­дю­ку. Над бе­ре­гом ле­жав камінь, де мо­ло­диці пра­ли плат­тя й крох­ма­ли­ли йо­го в бе­резі в крох­малі з висівок. Ми бу­ло там усе ку­паємось. Пісо­чок на дні за­ту­жавілий, твер­дий, і нег­ли­бо­ко: са­ме доб­ре нам ку­паться. Бу­ло прий­де­мо на піску­ва­тий бе­рег, ди­ви­мось, а кру­гом ка­ме­ня дрібна риб­ка аж ки­шить, в'ється, ха­пає висівки. Оце бу­ло тільки ста­ну на ка­мені та як моя тінь впа­де на во­ду, то риб­ка так й шуг­не навк­ру­ги од ка­ме­ня, не­на­че кур­ча­та од шуліки. А раз ми вско­чи­ли в бе­рег під вер­би, ко­ли ди­ви­мось, ко­ло камінчи­ка пла­зує, не­на­че па­сеться, га­дю­ка, дов­га, як батіг, та ря­ба. Ми так і ос­товпіли з пе­ре­ля­ку. Стоїмо ми та тільки ди­ви­мось. І страш­но, і ди­ви­тись хо­четься на га­дю­ку; бо я ще тільки чув про неї, що як во­на вку­сить, то чо­ловік од цього мо­же вмер­ти, а ба­чить на свої очі га­дю­ки не ба­чив. Га­дю­ка вгляділа нас та й пла­зує по піску: в'ється, як батіг, а го­лов­ку дер­жить вго­ру та все ки­ває нею то сю­ди то ту­ди. Пок­ру­ти­лась по піску та й по­ши­лась в осо­ку. Од то­го ча­су ми вже бо­ялись ла­зить в осоці. Я й мамі не ка­зав за га­дю­ку, бо знав, що мені дос­та­лось би на буб­ли­ки. Тільки сест­ру ля­кав га­дю­кою.

    

    Раз я а пас­туш­ка­ми побіг в бе­рег ку­паться. Над­ворі бу­ло ду­же душ­но. Старші пас­туш­ки по­ки­ну­ли мен­ших сте­рег­ти яг­ня­та, а самі побігли зо мною до річки. Пос­ки­да­ли ми со­роч­ки. Ку­па­лись ми, ку­па­лись, а потім вис­ко­чи­ли з во­ди та да­вай ка­чаться по га­ря­чо­му піску. Один пас­ту­шок наг­лядів ка­лю­жу під вер­ба­ми. Ми побігли до тієї ка­люж­ки, по­об­ма­зу­ва­лись чор­ною гряз­зю. Так нам смішно, що ми усі ста­ли чорні, як чор­ти. Я знав, що ма­ма мені за цю ма­за­ни­ну да­ла б на за­кус­ку зо дві або зо три кис­лиці; але все-та­ки об­ма­зав­ся усей гряз­зю, навіть ли­це й ло­ба об­ма­зав. В бе­резі сто­яв чо­вен. Хлопці пов­ла­зи­ли в чо­вен та да­вай стри­бать з чов­на в во­ду на бік, де бу­ло во­ди по по­яс. Я дов­го ди­вив­ся та й ду­мав: «Ви ска­каєте в во­ду, як ма­ленькі, а от я ско­чу так, як пли­га­ють па­руб­ки з ка­ме­ня або з гат­ки в во­ду». Розігнав­ся я з бе­ре­га, побіг по човні та плиг в во­ду з самісінько­го но­са чов­на на гли­би­ню! Хотілось мені поч­ва­ниться пе­ред хлоп­ця­ми, так я й не знав, де та сміливість узя­лась. Ско­чив я в во­ду; ду­мав, бу­де мені по шию, але примічаю, що но­га­ми дна не дос­таю та все то­ну глиб­ше. Пла­вать я ще не вмів; та й ніхто з нас ще не вив­чив­ся га­разд пла­вать. Я при­га­дав тоді впер­ше, що лю­де топ­ляться в воді, і в ме­не в душі по­хо­ло­ло. Черк­нув­ся я но­га­ми об дно, примічаю - не­се ме­не во­да вго­ру. Я вир­нув на світ, б'юся ру­ка­ми й но­га­ми та й кри­ко­нув що бу­ло си­ли. Але чую, я знов по­то­паю, знов пірнув під во­ду. Тяг­не ме­не на дно, не­на­че ру­ка­ми. Вже мені дух во­да за­би­ває, вже мені важ­ко ди­ха­ти. Я роз­дя­вив ро­та й хотів дих­нуть, а во­да пішла в рот, і я її п'ю та й п'ю. Я втя­мив, що топ­лю­ся, що я тут ся­ду на дно та й не вир­ну більше на­верх з во­ди і тут мені бу­де смерть. Я знов черк­нув­ся об дно, по­чав бор­саться в воді. Во­да ме­не знов ви­нес­ла на­верх. Я лип­нув очи­ма, по­ба­чив світ і знов крик­нув. Ма­буть, на моє щас­тя, са­ме тоді на­хо­ди­лась якась мо­ло­ди­ця: прий­шла в бе­рег плат­тя прать. Ки­ну­лась во­на в во­ду, вхо­пи­ла ме­не за чуб та й ви­нес­ла на бе­рег. Див­люсь я, пас­туш­ки сто­ять ні живі ні мертві, тільки очі по­витріща­ли та ро­ти по­роз­дяв­ля­ли. Прибіг я до­до­му, та вже й мамі нічо­го не ка­жу за те. Але ка­пос­на мо­ло­ди­ця швид­ко після то­го стрілась з ма­мою та й роз­ка­за­ла. Да­ла мені ма­ма доб­рої про­чу­хан­ки й за­бо­ро­ни­ла зовсім ви­хо­дить з дво­ру та гу­ля­ти на ви­гоні.

    

    Але як йо­го в світі всидіть вдо­ма, ко­ли для ме­не був двір тісний. Вже я й по покрівлі ла­зив: і по ко­морі, і по клуні, і по стайні; вже й заг­ля­дав в го­лу­бині гнізда, дер го­ро­бині гнізда, ски­нув па­ли­цею од­но лас­то­ви­не гніздо, ви­ки­дав го­ро­бині яєчка з гнізд та роз­би­вав їх навіщось об ко­ло­ду; але са­мо­му без хлопців бу­ло не­ве­се­ло дер­ти. Бігав я по дворі, га­няв по сад­ку, а ме­не все бе­ре нудьга без хлопців. Тяг­не ме­не та й тяг­не на вигін до ком­панії.

    

    Ото раз над­вечір ну­див­ся я, ну­див­ся та й ду­маю: не ви­дер­жу більше, піду крадько­ма та по­таєнці до пас­тушків. От і пішов я, тільки не че­рез во­ро­та, а че­рез са­док. Пе­ребіг са­док, виліз на тин, плиг­нув зо­па­лу че­рез тин в ко­люч­ки, по­ко­лов собі ко­люч­ка­ми лит­ки, наб­рав­ся реп'яхів, як та вівця, а далі дре­ме­нув на вигін що бу­ло си­ли. Біжу я, див­люсь - яг­нят не вид­но і пас­тушків не­ма. А далі ду­маю, що пас­туш­ки пог­на­ли яг­ня­та до ца­ри­ни на кінець ви­го­ну. Прибіг я до ца­ри­ни, і там не­ма пас­тушків. Я й не до­га­дав­ся, що во­ни пог­на­ли яг­ня­та на дру­гий кінець ви­го­ну, під ча­гар­ник. Мені зда­ло­ся, що во­ни па­суть десь за ца­ри­ною. Вибігаю я за ца­ри­ну, їх не­ма. Я побіг шля­хом попід ви­со­ким жи­том, що вже ви­ки­да­ло ко­лос, а по­пе­ред ме­не біжить чу­ба­та посмітю­ха та так не­да­леч­ко од ме­не. Мені зда­ва­лось, що во­на мо­ло­денька і я її злов­лю ру­ка­ми та й при­не­су сестрі на гос­ти­нець. Що добіжу до неї, то во­на зніметься та й пе­ре­ле­тить далі на сту­пенів два по­над самісінькою тра­вою. Я знов за нею, а во­на од ме­не: не­на­че драж­ниться зо мною. Біг я, біг, а посмітю­хи не впіймав. Ко­ло не­ве­лич­ко­го мос­ту во­на зня­ла­ся з місця та й по­летіла в жи­то.

    

    Добіг я до мос­ту. Ко­ло мос­ту так гар­но та зе­ле­но. Під мос­том дзюр­чить ма­ле­сенька річеч­ка по камінцях. По­над річкою зе­ле­на тра­ва. Я побіг до річеч­ки, вглядів камінці, ки­дав ти­ми камінця­ми в во­ду, влу­чав в жаб, а далі за­ду­мав за­га­тить гре­бельку й зро­бить ста­вок та й поч­ва­ниться потім пе­ред хлоп­ця­ми: дивіться, мов, яке я ди­во вчи­нив. За­га­тив я гре­бельку; во­да спи­ни­лась, ста­ла й по­ча­ла роз­ли­ваться на зе­лені бе­реж­ки. Я про­ро­бив по­се­ред гре­бельки спуст для ло­токів. Отут, ду­маю, пос­тав­лю млин­ка, та ще як­би так зро­бить, щоб він кру­тив­ся, ще й бо­рош­но мо­ло­лось, як у млині. Ото хлопці з ди­ва очі по­витріща­ли б на мій млин! Я гля­нув під міст, а там так чуд­но, якось не­на­че в хаті: і дві стіні по бо­ках, і сте­ля звер­ху, і не­на­че двоє здо­ро­вецьких две­рей - одні про­ти дру­гих. Я пішов під міст, ліг на м'якій тра­виці та й за­ди­вив­ся на потічок, як він булько­тить, пе­ре­ли­ва­ючи во­ду з камінчиків на камінчи­ки. Я ди­вивсь та ди­вив­ся, роз­див­лявсь. Так мені чуд­но під мос­том, бо я ще зро­ду не був ніко­ли під мос­том. Ле­жав я, па­цав но­га­ми, ду­мав, як то мій мли­нок бу­де мо­лоть, а з-під млин­ка бу­де бо­рош­но си­паться в ма­ленький міше­чок, - та й нез­чув­ся, як і зас­нув.

    

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: