Іван Нечуй-Левицький - Вітрогон

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.docx)Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.docx30 Кб720
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.fb259 Кб677

 

Іван Нечуй-Левицький

Вітрогон

    Пам'ятаю, мені бу­ло років шість або сім, як це діялось. Батько мій був тоді еко­но­мом в од­но­му селі. Еко­номія сто­яла сли­ве край се­ла, вся об­сад­же­на вер­ба­ми й то­по­ля­ми. За еко­номією слав­ся до кінця се­ла ши­ро­кий вигін, де вес­ною і влітку пас­туш­ки пас­ли яг­ня­та.

    

    Дома не бу­ло мені з ким гу­лять. Бу­ла в ме­не од­ним од­на мен­ша сест­ра, але та­ка ве­ред­ли­ва та плак­си­ва, що й гу­лять і ба­виться з нею бу­ло не мож­на. Оце поч­не­мо граться, я її торк­ну чи за­чеп­лю, а во­на розк­ва­сить гу­би та й по­чи­нає рев­ти на всю ха­ту. Бу­ла во­на якась ут­ла на здо­ров'я і завж­ди кис­ла, як кис­ли­ця. І че­рез неї мені час­то до­во­ди­лось од ма­тері про­бу­вать кис­лиць: оце бу­ло за­чеп­лю її або штовх­ну так, що во­на й но­ги за­де­ре, то во­на за­раз біжить до ма­тері жаліться: а ма­ти мені за­раз тиць кис­ли­цю в зу­би: бу­ло доб­ре нам­не чу­ба або нас­ку­бе ву­ха.

    

    Нема мені до­ма з ким гу­лять, а гу­ля­ти, гос­по­ди, як хо­четься! Так бу­ло ме­не й тяг­не на той вигін. І побігать є де на прос­торі і з хлоп­ця­ми гар­но по­гу­лять. Оце бу­ло вте­чу з ха­ти на вигін до хлопців, бігаємо нав­пе­рей­ми, нав­ви­пе­ред­ки, граємо в дов­гої ло­зи, заг­нуз­даємось та граємо в ко­ней. А ос­то­чортіє бігать, іде­мо до річеч­ки, що тек­ла або сли­зи­ла вни­зу край ви­го­ну, се­ред оче­ре­ту та осо­ки. Ла­зи­мо бу­ло в ло­зах, по­на­ри­ваємо през­до­рові пуч­ки ожи­ни, наїмось, ще й по­за­ма­зуємо па­зу­хи ожи­ною. Прий­ду бу­ло до­до­му й сестрі при­не­су пу­чок ожи­ни. А ма­ти знов мені ти­че кис­лиці: «Навіщо ти, Ва­сильку, за­ма­зав білу со­роч­ку ожи­ною?» Ве­ли­ка пак ця­ця - біла со­роч­ка. Спро­бу­ва­ла б ма­ма, як гар­но ла­зить в ло­зах та ожи­ну рва­ти, то, мо­же б, і не ти­ка­ла мені кис­лиць, та ще й так час­то.

    

    Лазимо бу­ло по ку­щах та й в осоці наз­наємо пта­шині гнізда. Гос­по­ди, яка то бу­ла радість, як бу­ло наз­наємо десь пта­ши­не гніздеч­ко! Ма­ма бу­ло ка­же: «Не де­ри ж ти пта­ши­них гнізд та не бе­ри яєчок, бо пташ­ка бу­де пла­ка­ти». А мені бу­ло бай­ду­же, чи пла­че там пташ­ка, чи ні. Бу­ло за­бе­ру яєчка з гнізда та й при­не­су до­до­му сестрі. Ма­ма мені за яєчка знов ти­че під ніс ті ка­посні кис­лиці. А раз ми наг­ляділи в бе­резі страш­ну га­дю­ку. Над бе­ре­гом ле­жав камінь, де мо­ло­диці пра­ли плат­тя й крох­ма­ли­ли йо­го в бе­резі в крох­малі з висівок. Ми бу­ло там усе ку­паємось. Пісо­чок на дні за­ту­жавілий, твер­дий, і нег­ли­бо­ко: са­ме доб­ре нам ку­паться. Бу­ло прий­де­мо на піску­ва­тий бе­рег, ди­ви­мось, а кру­гом ка­ме­ня дрібна риб­ка аж ки­шить, в'ється, ха­пає висівки. Оце бу­ло тільки ста­ну на ка­мені та як моя тінь впа­де на во­ду, то риб­ка так й шуг­не навк­ру­ги од ка­ме­ня, не­на­че кур­ча­та од шуліки. А раз ми вско­чи­ли в бе­рег під вер­би, ко­ли ди­ви­мось, ко­ло камінчи­ка пла­зує, не­на­че па­сеться, га­дю­ка, дов­га, як батіг, та ря­ба. Ми так і ос­товпіли з пе­ре­ля­ку. Стоїмо ми та тільки ди­ви­мось. І страш­но, і ди­ви­тись хо­четься на га­дю­ку; бо я ще тільки чув про неї, що як во­на вку­сить, то чо­ловік од цього мо­же вмер­ти, а ба­чить на свої очі га­дю­ки не ба­чив. Га­дю­ка вгляділа нас та й пла­зує по піску: в'ється, як батіг, а го­лов­ку дер­жить вго­ру та все ки­ває нею то сю­ди то ту­ди. Пок­ру­ти­лась по піску та й по­ши­лась в осо­ку. Од то­го ча­су ми вже бо­ялись ла­зить в осоці. Я й мамі не ка­зав за га­дю­ку, бо знав, що мені дос­та­лось би на буб­ли­ки. Тільки сест­ру ля­кав га­дю­кою.

    

    Раз я а пас­туш­ка­ми побіг в бе­рег ку­паться. Над­ворі бу­ло ду­же душ­но. Старші пас­туш­ки по­ки­ну­ли мен­ших сте­рег­ти яг­ня­та, а самі побігли зо мною до річки. Пос­ки­да­ли ми со­роч­ки. Ку­па­лись ми, ку­па­лись, а потім вис­ко­чи­ли з во­ди та да­вай ка­чаться по га­ря­чо­му піску. Один пас­ту­шок наг­лядів ка­лю­жу під вер­ба­ми. Ми побігли до тієї ка­люж­ки, по­об­ма­зу­ва­лись чор­ною гряз­зю. Так нам смішно, що ми усі ста­ли чорні, як чор­ти. Я знав, що ма­ма мені за цю ма­за­ни­ну да­ла б на за­кус­ку зо дві або зо три кис­лиці; але все-та­ки об­ма­зав­ся усей гряз­зю, навіть ли­це й ло­ба об­ма­зав. В бе­резі сто­яв чо­вен. Хлопці пов­ла­зи­ли в чо­вен та да­вай стри­бать з чов­на в во­ду на бік, де бу­ло во­ди по по­яс. Я дов­го ди­вив­ся та й ду­мав: «Ви ска­каєте в во­ду, як ма­ленькі, а от я ско­чу так, як пли­га­ють па­руб­ки з ка­ме­ня або з гат­ки в во­ду». Розігнав­ся я з бе­ре­га, побіг по човні та плиг в во­ду з самісінько­го но­са чов­на на гли­би­ню! Хотілось мені поч­ва­ниться пе­ред хлоп­ця­ми, так я й не знав, де та сміливість узя­лась. Ско­чив я в во­ду; ду­мав, бу­де мені по шию, але примічаю, що но­га­ми дна не дос­таю та все то­ну глиб­ше. Пла­вать я ще не вмів; та й ніхто з нас ще не вив­чив­ся га­разд пла­вать. Я при­га­дав тоді впер­ше, що лю­де топ­ляться в воді, і в ме­не в душі по­хо­ло­ло. Черк­нув­ся я но­га­ми об дно, примічаю - не­се ме­не во­да вго­ру. Я вир­нув на світ, б'юся ру­ка­ми й но­га­ми та й кри­ко­нув що бу­ло си­ли. Але чую, я знов по­то­паю, знов пірнув під во­ду. Тяг­не ме­не на дно, не­на­че ру­ка­ми. Вже мені дух во­да за­би­ває, вже мені важ­ко ди­ха­ти. Я роз­дя­вив ро­та й хотів дих­нуть, а во­да пішла в рот, і я її п'ю та й п'ю. Я втя­мив, що топ­лю­ся, що я тут ся­ду на дно та й не вир­ну більше на­верх з во­ди і тут мені бу­де смерть. Я знов черк­нув­ся об дно, по­чав бор­саться в воді. Во­да ме­не знов ви­нес­ла на­верх. Я лип­нув очи­ма, по­ба­чив світ і знов крик­нув. Ма­буть, на моє щас­тя, са­ме тоді на­хо­ди­лась якась мо­ло­ди­ця: прий­шла в бе­рег плат­тя прать. Ки­ну­лась во­на в во­ду, вхо­пи­ла ме­не за чуб та й ви­нес­ла на бе­рег. Див­люсь я, пас­туш­ки сто­ять ні живі ні мертві, тільки очі по­витріща­ли та ро­ти по­роз­дяв­ля­ли. Прибіг я до­до­му, та вже й мамі нічо­го не ка­жу за те. Але ка­пос­на мо­ло­ди­ця швид­ко після то­го стрілась з ма­мою та й роз­ка­за­ла. Да­ла мені ма­ма доб­рої про­чу­хан­ки й за­бо­ро­ни­ла зовсім ви­хо­дить з дво­ру та гу­ля­ти на ви­гоні.

    

    Але як йо­го в світі всидіть вдо­ма, ко­ли для ме­не був двір тісний. Вже я й по покрівлі ла­зив: і по ко­морі, і по клуні, і по стайні; вже й заг­ля­дав в го­лу­бині гнізда, дер го­ро­бині гнізда, ски­нув па­ли­цею од­но лас­то­ви­не гніздо, ви­ки­дав го­ро­бині яєчка з гнізд та роз­би­вав їх навіщось об ко­ло­ду; але са­мо­му без хлопців бу­ло не­ве­се­ло дер­ти. Бігав я по дворі, га­няв по сад­ку, а ме­не все бе­ре нудьга без хлопців. Тяг­не ме­не та й тяг­не на вигін до ком­панії.

    

    Ото раз над­вечір ну­див­ся я, ну­див­ся та й ду­маю: не ви­дер­жу більше, піду крадько­ма та по­таєнці до пас­тушків. От і пішов я, тільки не че­рез во­ро­та, а че­рез са­док. Пе­ребіг са­док, виліз на тин, плиг­нув зо­па­лу че­рез тин в ко­люч­ки, по­ко­лов собі ко­люч­ка­ми лит­ки, наб­рав­ся реп'яхів, як та вівця, а далі дре­ме­нув на вигін що бу­ло си­ли. Біжу я, див­люсь - яг­нят не вид­но і пас­тушків не­ма. А далі ду­маю, що пас­туш­ки пог­на­ли яг­ня­та до ца­ри­ни на кінець ви­го­ну. Прибіг я до ца­ри­ни, і там не­ма пас­тушків. Я й не до­га­дав­ся, що во­ни пог­на­ли яг­ня­та на дру­гий кінець ви­го­ну, під ча­гар­ник. Мені зда­ло­ся, що во­ни па­суть десь за ца­ри­ною. Вибігаю я за ца­ри­ну, їх не­ма. Я побіг шля­хом попід ви­со­ким жи­том, що вже ви­ки­да­ло ко­лос, а по­пе­ред ме­не біжить чу­ба­та посмітю­ха та так не­да­леч­ко од ме­не. Мені зда­ва­лось, що во­на мо­ло­денька і я її злов­лю ру­ка­ми та й при­не­су сестрі на гос­ти­нець. Що добіжу до неї, то во­на зніметься та й пе­ре­ле­тить далі на сту­пенів два по­над самісінькою тра­вою. Я знов за нею, а во­на од ме­не: не­на­че драж­ниться зо мною. Біг я, біг, а посмітю­хи не впіймав. Ко­ло не­ве­лич­ко­го мос­ту во­на зня­ла­ся з місця та й по­летіла в жи­то.

    

    Добіг я до мос­ту. Ко­ло мос­ту так гар­но та зе­ле­но. Під мос­том дзюр­чить ма­ле­сенька річеч­ка по камінцях. По­над річкою зе­ле­на тра­ва. Я побіг до річеч­ки, вглядів камінці, ки­дав ти­ми камінця­ми в во­ду, влу­чав в жаб, а далі за­ду­мав за­га­тить гре­бельку й зро­бить ста­вок та й поч­ва­ниться потім пе­ред хлоп­ця­ми: дивіться, мов, яке я ди­во вчи­нив. За­га­тив я гре­бельку; во­да спи­ни­лась, ста­ла й по­ча­ла роз­ли­ваться на зе­лені бе­реж­ки. Я про­ро­бив по­се­ред гре­бельки спуст для ло­токів. Отут, ду­маю, пос­тав­лю млин­ка, та ще як­би так зро­бить, щоб він кру­тив­ся, ще й бо­рош­но мо­ло­лось, як у млині. Ото хлопці з ди­ва очі по­витріща­ли б на мій млин! Я гля­нув під міст, а там так чуд­но, якось не­на­че в хаті: і дві стіні по бо­ках, і сте­ля звер­ху, і не­на­че двоє здо­ро­вецьких две­рей - одні про­ти дру­гих. Я пішов під міст, ліг на м'якій тра­виці та й за­ди­вив­ся на потічок, як він булько­тить, пе­ре­ли­ва­ючи во­ду з камінчиків на камінчи­ки. Я ди­вивсь та ди­вив­ся, роз­див­лявсь. Так мені чуд­но під мос­том, бо я ще зро­ду не був ніко­ли під мос­том. Ле­жав я, па­цав но­га­ми, ду­мав, як то мій мли­нок бу­де мо­лоть, а з-під млин­ка бу­де бо­рош­но си­паться в ма­ленький міше­чок, - та й нез­чув­ся, як і зас­нув.

    


    Вже й сон­це зай­шло, а я сплю. Як про­ки­нув­ся я, то вже по­ча­ло на світ бла­гос­ло­виться. Про­ки­нув­ся я та й ле­жу, а мені здається, що я ле­жу в се­бе вдо­ма на ліжку та чо­гось про­ки­нув­ся вночі, чи що. Тільки гля­нув я на один бік, пе­ре­до мною якесь здо­ро­вецьке вікно сіріє: та­ке здо­ро­ве, що в йо­го чо­ловік сміли­во увійшов би, не схи­лив­ши го­ло­ви. «Що це та­ке? - ду­маю я. - Чо­го це на­ше вікно за ніч ста­ло та­ке здо­ро­ве? Я чув, як батько не­дав­но ка­зав, що на­шу кімна­ту бу­дуть роз­ки­дать та пе­ре­бу­до­ву­вать за­но­во. Мо­же, це теслі за ніч встиг­ли вже розібрать стіну», - ду­маю я ле­жа­чи. Ко­ли по­вер­нув я очі на дру­гий бік - і там сіріє та­ке са­ме здо­ро­ве вікно. «Що це за ви­па­док став­ся вночі!» - ду­маю я. Лап­нув я під со­бою, щось м'яке підо мною, не­на­че ко­жух; а я пам'ятаю, що ма­ма ніко­ли не сте­ли­ла мені ко­жу­ха на ліжку. Див­лю­ся я вго­ру, сте­ля чо­гось чор­на, не­на­че са­жею об­ма­за­на. То бу­ло ко­ли про­ки­нусь, лип­ну очи­ма на сте­лю, то во­на все біла влітку, а взим­ку сіра; а це чо­гось ста­ла зовсім чор­на. Ото ле­жу я та спро­сон­ня собі це все ми­ти­кую. Ко­ли прис­лу­ха­юсь, ко­ло ме­не близько щось дзюр­чить, не­на­че потічок або течія те­че по камінцях: кап-кап, ляп, дзюр-дзюр! Зовсім во­да шу­мить та булькає. «Що це за ди­во! - ду­маю я. - Де ж це в хаті взя­лась річеч­ка, та ще й не­на­че те­че че­рез кімна­ту близько од мо­го ліжка». Вже я тро­хи про­чу­мавсь, та все ле­жу, прис­лу­ха­юсь, чи не за­го­во­рить десь в другій кімнаті ма­ма, чи не крик­не десь та­то. Ко­ли чую, хтось ніби по стелі йде й бу­бо­нить. Я прис­лу­ха­юсь і ви­раз­но чую: «Гос­по­ди по­ми­луй, гос­по­ди по­ми­луй, сла­ва от­цю й си­ну і свя­то­му ду­ху, нині й прис­но і вовіки віков, амінь. От­че наш, оже єси на не­бесь..» Це, ма­буть, батько встав та го­лос­но бо­гу мо­литься, бо мій па­но­тець мав зви­чай вранці мо­ли­тись го­лос­но, хо­дя­чи по кімна­тах. «Але ж, - ду­маю я, - чо­го це він виліз на го­ри­ще бо­гу мо­литься! Або, мо­же, то най­мит хо­дить по го­рищі та го­лос­но бо­гу мо­литься: це не та­то», - міркую я собі. Ко­ли тут щось як за­гур­ко­тить! Як за­лу­щить сте­ля! Чую на свої ву­ха, що по­пе­ре­ду зас­ту­ка­ли кінські ко­пи­та, а за ни­ми по­ко­тив­ся віз; а дош­ки в стелі аж лу­щать. «Ой бо­же мій! Що ж це за ди­во! Хтось по на­шо­му го­рищі кіньми їздить! І як во­но ту­ди ви­те­ре­би­лось кіньми та во­зом? Ой! ще сте­ля за­ва­литься та й ме­не вб'є!» - блис­ну­ла в ме­не дум­ка.

    

    Та при та­му як ско­чу з ліжка на но­ги, аж… і ска­кать не бу­ло ку­ди. Вже тро­хи роз­виднілось, і до ме­не вер­ну­лась пам'ять. Я в од­ну мить при­га­дав, що я під мос­том і як я ту­ди заліз. Тільки ніяк не міг вга­дать, що те­пер над­ворі: чи вечір, чи ра­нок, чи вдосвіта. «А мо­же, я оце за­но­чу­вав під мос­том… ле­жав і спав тут вночі?» - май­ну­ла в ме­не дум­ка. І чо­гось мені од­ра­зу ста­ло страш­но й містка, і тієї ночі. Чо­гось мені спа­ла на ум та га­дю­ка, що я ба­чив в бе­резі. Зда­ло­ся мені, що от-от га­дю­ки вилізуть з но­ри й обк­ру­тяться кру­гом рук, кру­гом ніг, кру­гом шиї та й за­ду­шать ме­не, а жа­би нас­ка­ка­ють та й ук­ри­ють ме­не всього. Як дре­ме­ну я з-під мос­ту, та мерщій на гор­бок, та на шлях. Див­люсь - шля­хом іде чо­ловік і наб­ли­жається до містка. Як уг­лядів ме­не чо­ловік та як крик­не: «Дух свя­тий при нас! Ой чорт!» - та як дре­ме­не на­зад! Аж ку­ря­ва за ним підня­лась. Біжить та хрес­титься, а я за ним біжу та кри­чу! Чо­ловік біжить та й собі кри­чить до то­го чо­ловіка, що тільки пе­реїхав че­рез місток: «Пот­ри­вай! Підож­ди! Дух свя­тий з на­ми! Чорт з-під містка!»

    

    Чоловік спи­нив коні. Я біжу та кри­чу: «Пот­ри­вай­те, дядьку, дядьку, дядьку!» А чо­ловік ка­же: «Еге! не­чис­та си­ла, а ще й дядьком зве. Який я тобі дядько? Не­хай бог бо­ро­нить і зас­ту­пить од та­ко­го не­бо­жа!»

    

    Скочив чо­ловік у віз, аж но­ги за­дер у возі з пе­ре­ля­ку. Батіг свис­нув. Віз по­ко­тив­ся, а я зос­тав­ся сам се­ред шля­ху. Іду шля­хом за во­зом та й пла­чу. Зай­шов я вже да­ле­ченько, бо мені не­на­че па­мо­ро­ки од­би­ло; але сльози пе­рес­та­ли ли­тись. Я став та й роз­див­ля­юсь, ку­ди це я зай­шов. До­ро­га по­ви­ла­ся да­ле­ко-да­ле­ко між жи­та­ми, а далі підня­лась на го­ру та й схо­ва­лась в ліс. Гля­нув я на ту го­ру та й до­га­дав­ся, що я йду не в се­ло, а од­ход­жу од се­ла. Я озир­нув­ся на­зад і гля­нув на се­ло. Се­ло мені зда­лось не­на­че не на­ше: якось по­тяг­ло­ся сму­гою ни­зом по­над річкою аж до са­мо­го ліска. Церк­ви нігде не вид­но, і еко­номії не вид­но. Се­ло зовсім ніби не на­ше, бо з цього бо­ку я ніко­ли й не ба­чив на­шо­го се­ла, а ко­ли, мо­же, й ба­чив, то не дог­ля­давсь. Див­люсь я, од шля­ху по­вер­тає між жи­та­ми втоп­та­на стеж­ка прос­то до хат. Я по­вер­нув тією стеж­кою та й не­на­че пірнув у жи­та.

    

    Йду я тією стеж­кою, як у лісі. Мені нічо­го не вид­ко, тільки не­бо синіє на­до мною. Ко­ли гля­ну, про­ти ме­не йде мо­ло­ди­ця. Вгляділа ме­не та як крик­не: «Ой бо­же мій! Дух свя­тий з на­ми!» По­вер­ну­лась во­на на­зад та як дре­ме­не! Тільки жи­то за нею слідком за­ше­лестіло. Во­на біжить, а я й собі біжу за нею, ра­дий, що стрів жи­ву лю­ди­ну. «Дя­ди­но! дя­ди­но! тітко!» - кри­чу я до мо­ло­диці, а во­на біжить і не ог­ля­дається. Що це та­ке зо мною здіялось, що ме­не лю­де ля­ка­ються й жа­ха­ються, втіка­ють од ме­не! Пе­ре­но­чу­вав під мос­том та не­на­че й сам чор­том став, ко­ли од ме­не лю­де одх­ре­щу­ються.

    

    Вийшов я з жи­та, пе­ребіг че­рез шлях та й пішов ули­цею по селі. Див­лю­ся я, мо­ло­ди­ця вбігла в двір та й ус­ко­чи­ла в сіни, ще й двері за со­бою при­чи­ни­ла. Я й собі пішов до то­го дво­ру. Ко­ли як вис­ко­чать з дво­ру дві со­ба­ки! за­гав­ка­ли та так і ки­ну­лись до ме­не. Я ма­хаю ру­ка­ми, а во­ни ка­посні от-от вхоп­лять ме­не за ру­ки. Я з пе­ре­ля­ку ви­дер­ся на тин, сид­жу та й душі в собі не чую. А со­ба­ки аж на тин пли­га­ють, але до ме­не не дос­та­ють. На моє щас­тя, од­чи­ни­лись сінешні двері, і звідтіль вий­шла ста­ренька ба­бу­ся, а че­рез поріг виг­ля­ну­ла й мо­ло­ди­ця з ост­ра­хом.

    

    - А хто ти та­кий? - пи­тає в ме­не ба­бу­ся.

    

    - Я Ва­силь, - ка­жу я до ба­би, - обо­роніть ме­не од со­бак.

    

    - Чий же ти, хлоп­че? - знов пи­тає ба­ба, а са­ма ко­ли б тобі з місця ру­ши­ла.

    

    - Я еко­номів, я Ва­силь, - ка­жу я та пла­чу. Ба­бу­ся взя­ла ло­ма­ку, щось по­шеп­та­ла, пе­рех­рес­ти­лась та й прог­на­ла со­бак і зня­ла ме­не з ти­ну.

    

    - Ой бо­же мій, як во­но ме­не на­ля­ка­ло! - обізва­лась мо­ло­ди­ця. - А я ду­ма­ла, що ру­сал­ка блу­кав, гу­ля­ючи в житі, та за мною го­ниться.

    

    - Чого ж це ти аж сю­ди забрів та драж­ниш со­бак вдосвіта? - пи­тає в ме­не ба­ба.

    

    - Та я но­чу­вав під мос­том, -обзи­ва­юсь я до ба­би.

    

    - Під мос­том? Оце ди­во. А чо­го ж ти ту­ди заліз? - пи­тає ба­ба.

    

    Я роз­ка­зав бабі про свою приш­ту. Во­на взя­ла ме­не за ру­ку та й од­ве­ла до­до­му. Як прий­шли ми до­до­му, вже со­неч­ко ви­ко­ти­лось з-за верб.

    

    Тільки що ми увійшли в двір, десь узя­лась ма­ма на ґанку, прибігла до ме­не й з пла­чем ки­ну­лась до ме­не та й об­ня­ла ме­не. Я бо­юся, аж тру­шусь, жду кис­лиць, а ма­ма пла­че. «Що це за ди­во якесь трап­ляється мені?» - ду­маю я.

    

    - Де ти, Ган­но, йо­го знай­шла? - пи­тав ма­ти в ба­би.

    

    - Приблукавсь па­нич до на­шо­го дво­ру оце вже світом, а мо­ло­ди­ця на­ша вгляділа йо­го в житі та й утек­ла од йо­го: дур­на ду­ма­ла, що то ру­сал­ка гу­ляє в житі. Ма­буть, гравсь учо­ра вве­чері в житі та й пе­ре­но­чу­вав там, - ка­же ба­ба.

    

    - А ми тут цілісіньку ніч не спа­ли, - оповіда­ла ма­ма бабі з слізьми в очах, - по­роз­си­ла­ли най­митів та най­ми­чок шу­кать йо­го. Пан з ліхта­рем обійшов усей вигін, ог­лядів усі ро­ви, обійшов ча­гар­ник. Ми вже ду­ма­ли, чи не вто­пив­ся він ча­сом, ку­па­ючись з хлоп­ця­ми, і оце світом пос­ла­ли з во­ло­ком лю­дей, щоб зай­шли в тих місцях, де во­ни ку­па­ються, та хоч ви­тяг­лий­ого з во­ди. А я цілу ніч ні на во­лос не спа­ла й очей не сту­ля­ла че­рез оцього вітро­го­на.

    

    Я слу­хаю, що ма­ти роз­ка­зує бабі, та й пос­теріг, яко­го я кло­по­ту та жа­лю зав­дав ма­тері та батькові. Мені ста­ло якось ніяко­во. Я не знав, де й очі діти, та все ди­вив­ся собі на но­ги, за­ма­зані гряз­зю. По­дя­ку­ва­ла ма­ма бабі, пішла в пе­кар­ню, ви­нес­ла хліб і да­ла бабі, а ме­не все за ру­ку дер­жить та за со­бою во­дить. Пог­ля­даю я на зап­ла­ка­не ма­ми­не ли­це: і жаль ме­не бе­ре, і все-та­ки я жду от ма­ми кис­лиць та ду­маю: «Сльози - слізьми, а кис­лиці ще та­ки бу­дуть».

    

    Повела ме­не ма­ма в по­кої. Та­то не ви­хо­див ще з своєї кімна­ти. Я стою, а в ме­не аж но­ги тру­сяться. Мені зда­ва­лось, що та­то от-от ви­не­се мені з півклун­ка кис­лиць на снідан­ня. От і та­то вий­шов. В ме­не і в душі по­хо­ло­ло. Од­на­че та­то кис­лиць мені на снідан­ня не виніс; вий­шов ве­се­ленький і тільки ка­же:

    

    - А де це ти, во­ло­цю­го, ти­нявсь цілу ніченьку, що й до­ма не но­чу­вав? Де ти но­чу­вав?

    

    - Під мос­том, - на­си­лу ста­ло в ме­не си­ли обізваться.

    

    - Під мос­том! - аж крик­ну­ла ма­ти, а за нею й най­мич­ка, і обидві во­ни пе­рех­рес­ти­лись. Батько за­ре­го­тавсь на всю кімна­ту.

    

    - Чого ж ти ту­ди заліз? - спи­та­ла в ме­не ма­ти.

    

    - Гуляв, та й зай­шов під місток, та зро­бив гре­бельку на течії, - ка­жу я.

    

    - Та там же чор­ти си­дять вночі під мос­том, не при хаті зга­ду­ючи, - обізва­лась най­мич­ка.

    

    - Там же га­дю­ки та жа­би! І як оце во­ни те­бе не по­ку­са­ли? - ска­за­ла ма­ма, бідка­ючись.

    

    Чортів тоді ще я не бо­явсь, хоч і чув за їх: я тоді ду­мав, що чор­ти - то щось та­ке, як чорні жу­ки з ро­га­ми, що ду­шать кур­чат за ший­ку. Я сам не раз од­ла­му­вав ро­ги тим жу­кам, то во­ни мені бу­ли не страшні; але як ска­за­ла ма­ма за га­дюк, то я аж зблід з пе­ре­ля­ку. По­са­ди­ли ме­не за стіл, да­ли снідан­ня, а мені все уви­жається, що під сто­лом ла­зять га­дю­ки та вже й пла­зу­ють по моїх но­гах.

    

    Пополаяв ме­не батько за снідан­ням, по­посміявсь з ме­не та й за­бо­ро­нив мені ку­паться в річці з пас­туш­ка­ми й гу­лять на ви­гоні. Мені бу­ло ду­же ніяко­во. Я по­чу­вав, що вчи­нив якусь про­ви­ну, на­ро­бив кло­по­ту мамі й та­тові. Після снідан­ня я вис­ко­чив надвір, сів на ґанку, а мені все якось по­га­но бу­ло на душі. Але на­ли­ну­ли до ґанку го­лу­би дзьобать про­со. Я побіг в стай­ню, заг­ля­нув у кошіль, див­люсь - го­лу­би знес­лись. Я став та­кий ра­дий, що за­раз за­був і про місток, і про со­бак, і про га­дюк, як уся­ке ли­хо за­бу­вається на світі.

    

    1891 ро­ку.

   

    

Пошук на сайті: