Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб2379
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб3011

 

Iван Нечуй-Левицький

Гетьман Iван Виговський

I

    

    В Пе­ре­яс­ла­вi, пiс­ля ра­ди 8 ген­ва­ря 1654 ро­ку, гетьман Бог­дан Хмельницький з ко­зацьким вiй­ськом прий­няв при­ся­гу на пiд­данст­во мос­ковсько­му ца­ре­вi Олек­сiєвi Ми­хай­ло­ви­чу пе­ред мос­ковськи­ми пос­лан­ця­ми. Пiс­ля то­го мос­ковськi пос­лан­цi ма­ли че­рез тиж­день виїха­ти до Києва, щоб прий­ня­ти при­ся­гу од ду­хо­венст­ва, київських ко­за­кiв та го­ро­дян. Бог­дан Хмельницький пос­лав сво­го ге­не­рально­го пи­са­ря Iва­на Ос­та­по­ви­ча Ви­говсько­го по­пе­ред пос­лан­цiв до Києва. Гетьман знав, що київський мит­ро­по­лит Сильвестр Ко­сов i все київське ду­хо­венст­во не хо­тi­ли прис­та­ва­ти на пiд­данст­во мос­ковсько­му ца­ре­вi, i бо­яв­ся, що мит­ро­по­лит, мо­же, не вий­де на­зуст­рiч пос­лан­цям з про­це­сiєю i не схо­че при­вес­ти до при­ся­ги ки­ян.

    Виговський при­був до Києва по­пе­ред пос­лан­цiв i за­раз пi­шов до мит­ро­по­ли­та. Мит­ро­по­лит жив в ста­рих де­рев'яних по­ко­ях на цвин­та­рi Со­фiй­сько­го со­бо­ру, кот­рi сто­яли се­ред ста­ро­го сад­ка. Ви­говський за­по­вiс­тив­ся че­рез ке­лiй­ни­ка. Мит­ро­по­лит зве­лiв про­си­ти йо­го в по­кої.

    Була ще ран­ня го­ди­на. Мит­ро­по­лит тiльки що пос­нi­дав. На сто­лi на олив'яних по­лу­мис­ках ле­жа­ли не­доїдки редьки та сма­же­нi на ско­во­ро­дi кру­жал­ки ква­ше­них бу­ря­кiв, об­си­па­них бо­рош­ном. Сильвестр Ко­сов си­дiв на стiльцi з ви­со­кою спин­кою. Пе­ред ним на не­ве­лич­ко­му сто­ли­ко­вi ле­жав роз­гор­ну­тий фо­лi­ант, ста­рий та по­жовк­лий, пе­реп­ле­те­ний в шку­ра­тя­нi товс­тi па­лi­тур­ки з зас­тiж­ка­ми. Вiн до­чи­ту­вав лист­ка, i йо­му, оче­ви­дяч­ки, не хо­тi­лось од­ри­ва­ти очей од книж­ки як пи­сар пе­рес­ту­пив по­рiг йо­го кiм­на­ти.

    Виговський низько пок­ло­нив­ся мит­ро­по­ли­то­вi. Мит­ро­по­лит зир­нув на йо­го сер­ди­то, але встав з стiльця. Вiн був вже ста­рий та су­хор­ля­вий, з дов­гою си­вою бо­ро­дою та ко­рот­ки­ми ко­са­ми, кот­рi по­сiк­лись i ви­ли­ся кру­гом го­ло­ви по­сi­че­ни­ми пух­ки­ми ку­че­ря­ми. Мит­ро­по­лит поб­ла­гос­ло­вив Ви­говсько­го. Ви­говський по­цi­лу­вав вла­ди­ку в ру­ку i знов низько пок­ло­нив­ся.

    - Прошу всту­пи­ти до моєї бiб­лi­оте­ки, - обiз­вав­ся вла­ди­ка i по­ка­зав ру­кою на од­чи­не­нi две­рi в низький, але прос­тор­ний по­коїк, в кот­ро­му по стi­нах бу­ли поп­ри­би­ва­нi по­ли­цi, а на по­ли­цях ле­жа­ли й сто­яли кни­ги в шку­ра­тя­них па­лi­тур­ках. У вiк­на заг­ля­да­ли об­си­па­нi iнеєм гiл­ки во­лоських го­рi­хiв i за­тi­ню­ва­ли не­ве­лич­кi шиб­ки, про­пус­ка­ючи в бiб­лi­оте­ку срiб­ляс­тий м'який бi­лий свiт. Мит­ро­по­лит поп­ро­сив Ви­говсько­го сiс­ти ко­ло сто­ла, а сам сiв про­ти йо­го.

    - Ясновельможний гетьман кла­няється ва­шiй ми­лос­тi, cвя­тий вла­ди­ко, i про­сить ва­ших мо­ли­тов. Мо­же, ва­ша ми­лiсть чу­ли, що до Києва їдуть мос­ковськi пос­лан­цi з бо­яри­ном Бу­тур­лi­ним на чо­лi, щоб одiб­ра­ти при­ся­гу од ва­шої ми­лос­тi, свя­тий вла­ди­ко, од ви­що­го ду­хо­венст­ва, київських ко­за­кiв та го­ро­дян.

    - Чув, чув i знаю, що сьогод­нi опiвд­нi пос­лан­цi бу­дуть в Києвi. Але нi я, нi ду­хо­венст­во на Ук­раїнi не ду­маємо при­ся­га­ти ца­ре­вi на пiд­данст­во. Про це гетьма­но­вi не­ма чо­го й го­во­ри­ти! - ска­зав мит­ро­по­лит i при ос­тан­нiх сло­вах аж скрик­нув.

    - Чом же так, свя­тий вла­ди­ко?

    - А тим, що по­ки на­ша церк­ва за­ле­жить от ца­рег­радсько­го пат­рi­ар­ха, ми вдер­жи­мо свою ав­то­но­мiю i свої пра­ва. Не та­кої зас­пi­ває нам мос­ковський пат­рi­арх Ни­кон, чо­ло­вiк прос­тий, нев­че­ний, кру­тий та зав­зя­тий на вда­чу. Вiн зла­має на­шу ав­то­но­мiю i зап­ро­то­рить на­ших вла­дик i по­пiв в свої льохи, в кот­рих вiн ка­рає му­ка­ми своїх ду­хов­них. Про при­ся­гу на­шу не­хай яс­но­вельмож­ний гетьман i не до­по­ми­нається! - знов аж крик­нув ста­рий вла­ди­ка, i йо­го по­сi­че­нi ку­че­рi зад­ри­жа­ли кру­гом го­ло­ви.

    Виговському са­мо­му бу­ло до впо­до­би, що вла­ди­ка не хо­че при­ся­га­ти Моск­вi, бо вiн не лю­бив Моск­ви; йо­го блис­ку­чi ка­рi очi аж заг­ра­ли, але вiн не нас­мi­лив­ся ви­яви­ти своїх по­тай­них влас­них ду­мок i мов­чав; вiн му­сив чи­ни­ти во­лю i на­каз гетьма­на.

    - Та ще он про що пи­ше нам один про­то­поп з Чер­нi­го­ва: пiш­ла нi­би чут­ка, що мос­ковський пат­рi­арх Ни­кон ду­має за­но­во пе­рех­ре­щу­ва­ти нас всiх на Ук­раїнi, бо ми хре­ще­нi че­рез об­ли­ван­ня во­дою; на­че не все од­но, чи об­ли­ти ди­ти­ну во­дою, чи по­ри­ну­ти її з го­ло­вою в во­ду: бла­го­дать Бо­жа дається й че­рез об­ли­ван­ня, бо це тiльки фор­ма сак­ра­мен­ту. В Моск­вi на нас вва­жа­ють за це, як на неп­ра­вос­лав­них. Бу­де нам мо­ро­ка з мос­ковським пат­рi­ар­хом.

    - Що прав­да, то прав­да: те­пер у нас на Ук­раїнi вла­ди­ки й про­то­по­пи - лю­ди з ви­со­кою прос­вi­тою, а в Моск­вi вла­ди­ки нев­че­нi й прос­тi; од­нi дру­гим не­рiв­ня, -обiз­вав­ся Ви­говський.

    - Це прав­да, па­не пи­са­рю! З нев­че­ни­ми людьми по­га­на спра­ва.

    - Принаймi, свя­тий вла­ди­ко, не зрi­кай­тесь вий­ти з про­це­сiєю на­зуст­рiч пос­лан­цям i при­вес­ти до при­ся­ги київських ко­за­кiв та го­ро­дян.

    - Це мож­на вчи­ни­ти. З про­це­сiєю я вий­ду з усi­ма iгу­ме­на­ми й про­то­по­па­ми, а бiльше цього нi­чо­го не мо­жу вчи­ни­ти, - ска­зав вла­ди­ка го­ло­сом, в кот­ро­му про­ри­вав­ся су­тi­нок до­са­ди й нев­до­во­лен­ня.

    Виговський встав i розп­ро­щав­ся з вла­ди­кою.

    - От-от не­за­ба­ром при­бу­дуть пос­лан­цi, - обiз­вав­ся Ви­говський, - час би вже, свя­тий вла­ди­ко, i вис­ту­па­ти з про­це­сiєю i жда­ти пос­лан­цiв хоч за верс­ту за Зо­ло­ти­ми во­ро­та­ми.

    - Добре, доб­ре! За­раз iду до со­бо­ру i ми ру­ши­мо з iгу­ме­на­ми i про­то­по­па­ми в про­це­сiї: це мож­на вчи­ни­ти, це мож­на! - ска­зав вла­ди­ка. - А бiльше нi­чо­го не зроб­лю й не хо­чу! не хо­чу! - ска­зав з гнi­вом.

    Митрополит з до­са­ди встав, вип­рос­тав­ся на ввесь свiй ви­со­кий зрiст i по­чав хо­ди­ти по бiб­лi­оте­цi, розг­лад­жу­ючи свою дов­гу роз­кiш­ну бо­ро­ду. Вiн на од­ну мить спи­нив­ся ко­ло вiк­на i вту­пив очi в гус­тi гiл­ки во­лоських го­рi­хiв, об­си­па­них iнеєм, як срiб­лом. Пос­то­яв­ши ко­ло вiк­на, вла­ди­ка швид­ким ру­хом обер­нув­ся до Ви­говсько­го i знов про­мо­вив з до­са­дою i зав­зя­тiс­тю:

    - Бiльше я зро­би­ти не хо­чу i не зроб­лю, бо про­ти ме­не пi­дуть усi iгу­ме­ни й про­то­по­пи. Во­ни всто­ю­ють за ав­то­но­мiю ук­раїнської церк­ви, а я не хо­чу йти про­ти їх.

    Виговський встав з стiльця i по­чав про­ща­тись.

    - Де ж бу­дуть обi­да­ти царськi пос­лан­цi? Тре­ба ж їх прий­ня­ти по­чес­не i ви­да­ти їм доб­рий обiд, - ска­зав Ви­говський.

    - Сьогоднi пiс­ля при­ся­ги я му­шу зап­ро­си­ти їх до се­бе на обiд i на­го­дую їх не редькою та сма­же­ни­ми бу­ря­ка­ми, а доб­рою днiп­ро­вою ри­бою. Це я по­ви­нен вчи­ни­ти як мит­ро­по­лит, - обiз­вав­ся вла­ди­ка на про­щан­нi. - I те­бе, па­не пи­са­рю, про­шу за­вi­та­ти до ме­не на обiд. Ти вмiєш про­ва­ди­ти роз­мо­ву з пос­лан­ця­ми, бо ти до то­го здат­ний i звич­ний, а ме­нi не­ма охо­ти ба­ла­ка­ти з ни­ми.

    - Час вже, свя­тий вла­ди­ко, ви­хо­ди­ти на­зуст­рiч з про­це­сiєю, бо ко­за­ки вже дав­ненько вис­ту­пи­ли з Києва стрi­ча­ти пос­лан­цiв, - ска­зав Ви­говський.

    - Йду, йду за­раз до со­бо­ру i збе­ру усiх iгу­ме­нiв i про­то­по­пiв, - ска­зав вла­ди­ка i зве­лiв ке­лiй­ни­ко­вi шлях­ти­че­вi по­да­ва­ти теп­лу ря­су та кло­бук.

    Тим ча­сом ти­ся­ча ко­за­кiв Київсько­го пол­ку ще вдос­вi­та вис­ту­пи­ла з мiс­та на­зуст­рiч мос­ковським пос­лан­цям. Ко­за­ки стрi­ли пос­лан­цiв за де­сять верс­тов од Києва i пiш­ли по­пе­ред їх. За ко­за­ка­ми ко­ню­шi ве­ли два­над­цять царських ко­ней ту­рецької по­родїi, вкри­тих чеп­ра­ка­ми, зат­ка­ни­ми зо­ло­том, кот­рi во­ло­чи­лись по зем­лi; на чеп­ра­ках ле­жа­ли ви­ши­ва­нi зо­ло­том сiд­ла. По­тiм йшов полк бо­яр­чу­кiв, а за ни­ми ве­ли ще ря­док ту­рецьких ко­ней, на кот­рих збруя лис­нi­ла зо­ло­том та пер­ла­ми. По­мiж кiньми нес­ли чет­ве­ро през­до­ро­вих зна­мен. По­зад усiх їха­ли пос­лан­цi. Чер­во­нi кун­ту­шi з вильота­ми на ру­ка­вах, жу­па­ни та пок­ри­ва­ла на ко­нях го­рi­ли як жар на бi­ло­му фо­нi снi­гу та iнею. Вгля­дiв­ши поїзд, дов­би­шi вда­ри­ли в ка­за­ни, тру­ба­чi заг­ра­ли. Си­ла на­ро­ду ру­ши­ла на­зуст­рiч пос­лан­цям.

    За Зо­ло­ти­ми во­рiтьми стрiв пос­лан­цiв мит­ро­по­лит з ве­ли­кою про­це­сiєю, з iгу­ме­на­ми i на­мiс­ни­ка­ми мо­нас­ти­рiв. Вла­ди­ка ска­зав пос­лан­цям про­мо­ву, i вся про­це­сiя ру­ши­ла че­рез Зо­ло­тi во­ро­та до свя­тої Со­фiї. Мит­ро­по­лит, одп­ра­вив­ши мо­ле­бень, при­вiв до при­ся­ги ко­за­кiв та го­ро­дян, а сам "од жа­лю ум­лi­вав", а все ду­хо­венст­во "за сльоза­ми свi­та не ба­чи­ло", - як за­пи­сав то­дiш­нiй лi­то­пи­сець. Мит­ро­по­лит I усе ду­хо­венст­во не зло­жи­ли при­ся­ги, що ду­же не спо­до­ба­лось бо­яри­но­вi Бу­тур­лi­но­вi i усiм пос­лан­цям.

Сторінка 1 з 67 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 > У кінець >>

Пошук на сайті: