Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3704
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4379
    Столова кiм­на­та бу­ла дов­генька, узька й тiс­на, як бу­ли тiс­нi усi кiм­на­ти в ста­рин­но­му па­ла­цi. Стiл був вже нак­ри­тий. Стет­ке­вич поп­ро­сив гос­тя сi­да­ти за стiл. Тiт­ка Пав­ли­на сто­яла кi­нець сто­ла, вит­рi­щи­ла очi на Ви­говсько­го i пильно ди­ви­лась на нього, не ми­га­ючи на­вiть вi­ка­ми, як див­ляться на нез­най­омих гос­тей дi­ти. Оле­ся сi­ла за стiл, а Пав­ли­на все сто­яла i на­вiть за­бу­ла­ся, що їй тре­ба сi­да­ти за ве­че­рю, її ду­же вра­зив но­вий гiсть.

    - Тiтко Пав­ли­но! Сi­дай­те та ве­че­ряй­те, бо за­ячи­на про­хо­ло­не, - обiз­ва­лась Оле­ся до тiт­ки, кот­ра аж ки­ну­лась од її слiв.

    Стеткевич ви­пив ма­леньку чар­ку го­рiл­ки i на­лив здо­ро­ву чар­ку для Ви­говсько­го.

    - Ти ко­зак, то то­бi й чар­ка ко­зацька, а я со­цi­нi­анин i люб­лю мi­ру у всьому, - го­во­рив Стет­ке­вич.

    Виголодавшись i пе­ре­пав­шись в до­ро­зi, Ви­говський їв за сто­лом за двох i справ­дi по-за­по­розьки. Стет­ке­вич ви­пив за ве­че­рю тiльки один не­ве­лич­кий ку­бок вен­герсько­го i все роз­пи­ту­вав у Ви­говсько­го про гетьма­на Бог­да­на, про йо­го дальшi за­мi­ри й пла­ни на Ук­раїнi, про мос­ковських воєвод та стрiльцiв, кот­рi наїха­ли в бiльшi мiс­ця Ук­раїни. Ви­говський, ха­па­ючись з їжею, на­си­лу всти­гав йо­му од­по­вi­да­ти.

    - Тепер нi гетьман, нi цар вже не пус­тять ка­то­ли­кiв-дi­ди­чiв в їх маєтнос­тi, а це ве­ли­ка шко­да, бо то бу­ли лю­ди вже прос­вi­че­нi, не те, що мос­ковськi бо­яри. По­га­не дi­ло вчи­нив гетьман, що одiб­рав Ук­раїну од Польщi, - го­во­рив Стет­ке­вич спо­кiй­ним го­ло­сом, - гю­га­но, по­га­но!

    - Але ж ка­то­ли­ки-дi­ди­чi од­ня­ли од ко­за­кiв вольнос­тi, не зва­жа­ючи на свою прос­вi­ту; та ще тре­ба до­да­ти, що тi па­ни не польсько­го, а ук­раїнсько­го ро­ду, тiльки во­ни спо­ля­чи­лись, по­ка­то­ли­чи­лись i ста­ли во­ро­га­ми для Ук­раїни, для на­ро­ду i для ко­за­кiв; цi об­ляш­ки на­шої кро­вi вчи­ни­ли нам стiльки ли­ха, скiльки й прав­ди­вi польськi па­ни, ще й бiльше за їх, - ска­зав Ви­говський, вис­лов­лю­ючи не свої, а бiльше офi­цi­альнi дум­ки то­го ча­су, дум­ки гетьма­на Бог­да­на.

    - Так во­но, так, але з пли­ном ча­су все б те змi­ни­ло­ся, ста­ло­ся б iнак­ше i нас­та­ли б лiп­шi по­ряд­ки i в Польщi, i на Ук­раїнi, бо скрiзь в Євро­пi все йде до лiп­шо­го, а не до гiр­шо­го ста­но­ви­ща, йде до гу­ма­нiз­му. Там блис­нув свiт гу­ма­нiз­му, i вiн ос­вi­тив би Польщу, а за нею й Ук­раїну. З Моск­ви цей свiт не пi­де, та там йо­го й за­га­си­ли б, як­би вiн ту­ди зай­шов: ту­ди йо­го не пус­тять, про це не­ма що й ка­за­ти.

    - Коли вже так ста­ло­ся, то те­пер труд­но це змi­ни­ти, - обiз­вав­ся Ви­говський, ви­хи­ля­ючи ку­бок вен­герсько­го.

    - Ваша прав­да, па­не ге­не­ральний пи­са­рю! На все Бо­жа во­ля… Я кальвi­нiст i вi­рую в нез­мiн­не бо­же приз­на­чен­ня i для уся­ких дер­жав, i для по­оди­но­ких лю­дей. Як су­див Бог спо­кон вi­кiв, так во­но й бу­де. Але ко­за­ки вчи­ни­ли не­гар­не дi­ло, не­доб­ре. По­га­но, по­га­но! Кальвi­нiс­ти ма­ли не­дав­но во­лю дер­жа­тись своєї вi­ри в Польщi, ми здiй­ма­ли тем­нi пу­та з людсько­го ро­зу­му, ми лю­би­мо на­уки й прос­вiт­нiсть, лю­би­мо ши­ри­ти їх в сус­пiльствi.

    Стеткевич за­ду­мав­ся, а Ви­говський, впо­рав­шись ко­ло зай­ця, прий­няв­ся за пе­че­ню з те­те­рi i за­ли­вав її вен­герським, пе­рег­ля­да­ючись з Оле­сею.

    - Козаки зни­щи­ли на Ук­раїнi шлях­ту, по­рiв­ня­ли усi верст­ви сус­пiльства, че­рез що прос­вi­че­на пра­вос­лав­на шлях­та, що зiс­та­лась на Ук­раїнi, iще не прис­та­ла до ка­то­лицт­ва та со­цi­нi­анст­ва, спрос­титься. Ох, не люб­лю я за це гетьма­на Бог­да­на! - аж зiтх­нув важ­ко ста­рий кальвi­нiст i гля­нув з пре­зирст­вом на Ви­говсько­го. - По­га­но! По­га­но, па­не ге­не­ральний пи­са­рю! По­га­но!

    "I цей спi­ває тiєї ж, що спi­вав ме­нi князь Лю­бецький, хоч ти­хеньким со­цi­нi­анським го­лос­ком. Во­ни во­ро­гу­ють про­ти ко­за­кiв. Чи вдасться ж моє дi­ло? Чи зго­диться ж то ста­рий жу­ра­вель ви­да­ти за ме­не Оле­сю. - I Ви­говський, вдо­во­лив­ши свiй апе­тит, i со­бi за­ду­мав­ся, схи­лив­ши го­ло­ву. - Го­ренько ме­нi з та­кою Оле­си­ною рiд­нею! Те­пер i я мо­жу про­мо­ви­ти за цим чор­ним дi­дом: по­га­но! по­га­но!"

    Олесi, оче­ви­дяч­ки, об­рид­ла ця роз­мо­ва ста­ро­го дядька та ще й з сум­ною прис­пiв­кою: по­га­но та й по­га­но! Для неї те­пер хо­тi­ло­ся, щоб усе на свi­тi бу­ло гар­но, ще й ду­же гар­но. Во­на не мог­ла на­ди­ви­ти­ся на пиш­но­го Ви­говсько­го, уб­ра­но­го в яс­но-ма­ли­но­вий жу­пан, че­пур­но­го, з чор­ни­ми ку­че­ря­ми, з пиш­ни­ми яс­ни­ми очи­ма, кот­рi аж си­па­ли блис­ком, як Ви­говський по­зи­рав швид­ким пог­ля­дом на Оле­сю. Оле­ся не мог­ла на­ми­лу­ва­тись йо­го ви­дом, вiк би ди­ви­лась i не на­ди­ви­лась на йо­го. I блиск мужньої кра­си, i ко­зацька смi­ли­вiсть, i ви­со­ке ста­но­ви­ще Ви­говсько­го - все ча­ру­ва­ло мо­ло­ду дiв­чи­ну, за­пер­ту в ста­ро­давньому па­ла­цi з чор­ним по­важ­ним кальвi­нiс­том та ста­рою ро­дич­кою. Ви­говський не­на­че при­нiс з со­бою в за­дим­ле­ний па­лац са­ме жит­тя, жи­ве, ве­се­ле, ча­ру­юче мо­ло­ду ду­шу.

    - Чого ви, па­не Йва­не, так за­ба­ри­ли­ся, не приїзди­ли до нас цi­ле лi­то? - не втер­пi­ла Оле­ся i спи­та­ла Ви­говсько­го.

    - Гетьман не пус­кав ме­не. Бу­ло ба­га­то ро­бо­ти че­рез но­вi уся­кi по­ряд­ки, кот­рi му­си­ли не­ми­ну­че нас­та­ти од ча­су з'єднан­ня Ук­раїни з Моск­вою. Та я мав i свою ро­бо­ту: скiн­чив Чи­ги­ринський мо­нас­тир, кот­рий я дав­ненько зак­лав, i оце не­дав­но вже йо­го ос­вя­ти­ли.

    - То ви, па­не ге­не­ральний пи­са­рю, пос­та­ви­ли мо­нас­тир, ще, мо­же, на свiй кошт? - спи­тав Стет­ке­вич, пiд­вiв­ши го­ло­ву i не­на­че про­ки­нув­шись од важ­кої за­ду­ми.

    - Еге, ша­нов­ний па­не доб­ро­дiю! Пос­та­вив но­вий мо­нас­тир за спа­сiн­ня своєї ду­шi i за ввесь свiй рiд, - обiз­вав­ся Ви­говський.

    - I це по­га­но! По­га­но!

    "Ну, та й на­ва­жив­ся цей дiд з своїм: по­га­но та й по­га­но! Не­на­че на­ку­пив­ся по­ганька­ти цi­лий ве­чiр; що ми зро­би­ли, в йо­го все по­га­но", - по­ду­мав Ви­говський, а Оле­ся гля­ну­ла на йо­го крадько­ма i ос­мiх­ну­лась.

    - Чому ж по­га­но? Я чо­ло­вiк бо­го­мiльний i хо­тiв зро­би­ти доб­ре дi­ло та й пiд­дер­жа­ти й змiц­ни­ти в на­ро­дi свою дав­ню батькiвську вi­ру, - ска­зав Ви­говський.

    - Монастирi нi­ко­му не пот­рiб­нi нi ва­шi, нi ка­то­лицькi. Тре­ба бу­ти тiльки гу­ман­ним, прос­вiт­ним чо­ло­вi­ком, гу­ман­но сто­су­ва­тись до лю­дей, на­вiть до хло­пiв. I я ж хрис­ти­янин, та­кий., як i ви усi. Ко­лись я був за­мо­ло­ду чис­тим со­цi­нi­ани­ном, вi­рив, що сут­нiє один Бог в од­но­му ли­цi, вi­рив в од­ну най­ви­щу сут­но­ту, а на Хрис­та вва­жав, як на чо­ло­вi­ка, кот­рий ви­ку­пив людський рiд од грi­ха не своєю кров'ю та смер­тю на хрес­тi, а своїм мо­ральним ви­со­ким вчен­ням. А те­пер я став кальвi­нiс­том i приз­наю Хрис­та за Бо­га, але вва­жаю, що не людськi доб­ро­дiй­нi вчин­ки спа­са­ють лю­дей, а спо­кон­вiч­не Бо­же приз­на­чен­ня,, спо­кон­вiч­на Бо­жа во­ля. А вчи­тель наш Кальвiн вчив, що мо­нас­ти­рi не­пот­рiб­нi, ко­ли сут­нiє спо­кон­вiч­не Бо­же приз­на­чен­ня для кож­ної лю­ди­ни:

    "I за­хо­див­ся ж плес­ти якусь нi­се­нiт­ни­цю ста­рий! Не дасть Ви­говсько­му й сло­ва про­мо­ви­ти! Взя­ла б та й випх­ну­ла йо­го з ха­ти, а са­ма го­во­ри­ла б з ко­за­ком до бi­ло­го свi­та", - ду­ма­ла Оле­ся i прис­лу­ха­лась до Ви­говсько­го го­ло­су, не­на­че во­на слу­ха­ла чу­до­вi му­зич­нi ме­ло­дiї.

    - Погано, па­не доб­ро­дiю, по­га­но! - го­во­рив Стет­ке­вич рiв­ним од­нос­тай­ним го­ло­сом без гнi­ву, без ви­яву ду­шев­но­го по­ру­шен­ня.

    "Та й пре­нуд­ний же цей де­рев'яний дiд! - по­ду­мав Ви­говський. - Але що то вiн ме­нi ска­же завт­ра, як до­вi­дається, чо­го я при­був до йо­го гос­по­ди?"

    Вечеря скiн­чи­лась, усi си­дi­ли за сто­лом мовч­ки. Тiт­ка Пав­ли­на вста­ла i навш­пиньки, по-ко­тя­чи, не пiш­ла, а не­на­че по­су­ну­лась в две­рi до пе­кар­нi, а по­тiм знов вер­ну­лась i сi­ла.

    - Ну, те­пер час хоч би й спа­ти! - про­мо­вив Стет­ке­вич. - Я, па­не Ви­говський, ра­но ля­гаю, ра­но й встаю. А ви, Пав­ли­но та Оле­сю, кра­ще зро­би­те, як ля­же­те за­раз спа­ти. Не за­сид­жуй­тесь за ви­ши­ван­ням. А ко­ли Пав­ли­на не до­ка­за­ла то­бi, Оле­сю, жит­тя свя­то­го Олек­сiя, не­хай до­ка­же завт­ра. Свiт­ло те­пер до­ро­ге, бо вiй­ни зни­щи­ли па­сi­ки. Вiск став до­ро­гий.

    - То ви роз­ва­жаєте се­бе ве­чо­ра­ми опо­вi­дан­ня­ми про свя­тих? - ра­дiс­но спи­тав Ви­говський в Оле­сi.

    - То тiт­ка Пав­ли­на роз­ка­зу­ва­ла ме­нi цього ве­чо­ра за ро­бо­тою про свя­то­го Олек­сiя, чо­ло­вi­ка Бо­жо­го, - обiз­ва­лась Оле­ся i спус­ти­ла очi до­до­лу. Пав­ли­вi теж ста­ло нi­яко­во i во­на схи­ли­ла го­ло­ву.

    - Це доб­ре, що ви лю­би­те роз­ва­жа­ти се­бе бла­го­чес­ти­ви­ми опо­вi­дан­ня­ми, - про­мо­вив Ви­говський. - Я люб­лю смi­ли­вих пан­нiв, та­ких, як на­шi ко­зач­ки, люб­лю, щоб во­ни вмi­ли i вер­хи на ко­нi їзди­ти, i стрi­ля­ти з руш­ни­цi, бо те­пер ча­си нес­по­кiй­нi; во­ро­ги кру­гом нас: тре­ба вмi­ти всiм ста­ва­ти до обо­ро­ни краю; але я люб­лю i пан­нiв бо­го­мiльних, кот­рих нi­якi па­те­ри єзуїти не зве­дуть з пут­тя, не за­ма­нять до ка­то­лицт­ва.

Пошук на сайті: