Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3708
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4394
    - Не плач­те, не жу­рiться, дi­ти! Тре­ба ос­ту­пи­тись од Моск­ви. Ко­ли Моск­ва вчи­ни­ла та­ке з на­ми, то тре­ба ос­ту­пи­тись од ца­ря. Пi­де­мо ту­дою, ку­дою зве­лить нам йти най­ви­щий вла­ди­ка. Бу­де­мо i пiд бу­сур­менським ца­рем, не тiльки пiд хрис­ти­янським. Мос­ковськi бо­яри гру­бi, дур­нi й тем­нi. Ля­хи їх ду­рять. Нi­ко­ли не ста­не­мо до по­мо­чi на­шо­му спо­кон­вiч­но­му во­ро­го­вi Польщi! Нi­ко­ли не пi­де­мо би­ти шве­да, на­шо­го щи­ро­го спiльни­ка. Па­ни не од­ме­жу­ва­ли й до­сi гра­ниць Ук­раїни, не вва­жа­ють на нас, як на вольних, не­за­леж­них од Польщi, а Моск­ва знов хо­че вiд­да­ти нас па­нам на по­та­лу. Нев­же ми по­вин­нi ста­ти до по­мо­чi на­шим во­ро­гам про­ти на­ших дру­зiв? Па­ни ду­рять Моск­ву! Нi­ко­ли во­ни не обе­руть со­бi за ко­ро­ля мос­ковсько­го ца­ря.

    Богдан ще дов­го лю­ту­вав, ла­яв­ся, кри­чав та прок­ли­нав Моск­ву. Роз­би­тий зав­сiд­нi­ми вiй­на­ми та кло­по­та­ми, зав­сiд­нiм, без пе­рер­ви, три­вож­ним жит­тям в по­хо­дах та бит­вах, Бог­дан не мiг здер­жа­ти се­бе, не мiг вга­му­ва­тись. Страх за бу­ду­чи­ну Ук­раїни, за усе своє дi­ло, що вiн про­ва­див за усе своє жит­тя, по­мил­ка мос­ковсько­го ца­ря, лег­ко­дум­нiсть i ду­рiсть мос­ковських бо­яр збу­ри­ли Бог­да­но­ву ду­шу, як бу­ря мо­ре, до са­мо­го дна.

    А Ви­говський сто­яв i не про­мо­вив i сло­ва. Вiн не­на­че крiзь сон чув ту лай­ку та кри­ки Бог­да­но­вi, як крiзь сон лю­ди­на чує за­ви­ван­ня бу­рi в лi­сi. А йо­го сер­це бо­лi­ло й ни­ло. Ти­хий на вда­чу й по­мiр­ко­ва­ний, звик­лий таїти свої щи­рi дум­ки й вчи­ня­ти Бог­да­но­ву во­лю, Ви­говський i те­пер не ви­явив i сло­вом сво­го збуд­жен­ня про­ти Моск­ви, сво­го гнi­ву; але в дум­цi вiн згод­жу­вав­ся з гетьма­ном. А тим ча­сом в йо­го сер­цi аж кле­ко­тi­ла оби­да. Вiн вга­ду­вав, що Ук­раїнi не спо­дi­ва­тись доб­ра од Моск­ви, що Моск­ва не до­дер­жить Пе­ре­яс­лавської умо­ви i нi­ко­ли не дер­жа­ти­ме, що во­на вчи­нить з Ук­раїною, що схо­че, як по­ка­же її пот­ре­ба, її iн­те­ре­си, а не ви­го­ди Ук­раїни.

    Виговський сто­яв, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Як крiзь сон до­лi­та­ли до йо­го ву­ха кри­ки й лай­ка гетьма­но­ва. А в йо­го го­ло­вi йшла ду­ма за ду­мою ти­хо-ти­хо, од­на смут­на, дру­га не­ве­се­ла. В йо­го бо­лi­ло сер­це так са­мо, як i в Бог­да­на, але бо­лi­ло ти­хо, без гу­ку, без кри­ку, без слiв, як тлiє жар в су­хо­му де­ре­вi пе­ред по­же­жею.

    "Що то ста­неться те­пер з Ук­раїною? Де їй дi­тись? До ко­го прис­та­ва­ти? В ко­го за­по­мо­ги шу­ка­ти? Скiльки вже про­ли­то ко­зацької кро­вi! А скiльки ще до­ве­деться її про­ли­ти!" - сну­ва­лись дум­ки в йо­го го­ло­вi, до­ки гетьман вга­му­вав­ся.

    Гетьман за­раз опо­вiс­тив, щоб на днях зiб­ра­лась ра­да. Стар­ши­на розп­ро­ща­лась з гетьма­ном i вий­шла з свiт­ли­цi, не­на­че гро­мом при­го­лом­ше­на. Вий­шов слiд­ком за нею й Ви­говський з своїм ста­рим батьком Ос­та­пом. Во­ни вер­та­лись до­до­му мовч­ки i сло­ва не про­мо­ви­ли, їх наз­дог­нав Да­ни­ло Ви­говський. Во­ни ввiй­шли в свiт­ли­цю Ви­го­веько­го та­кi сум­нi, не­на­че вер­та­лись з кла­до­ви­ща, по­хо­вав­ши до­ро­гу, близьку лю­ди­ну.

    Вже був час пiз­нiх обi­дiв. Ви­говський зве­лiв по­да­ва­ти обiд. Слу­ги нак­ри­ли стiл i по­да­ли обiд. Вйговськi сi­ли за стiл. Але їм не пи­лось i не їлось. Стра­ва сто-яла на сто­лi й хо­ло­ну­ла. На­ли­тi чар­ки сто­яли пов­нi. Смут­ний сi­рий свiт хмар­но­го осiннього дня лед­ве свi­тив в ма­ленькi вi­кон­ця тiс­ної свiт­ли­цi i не­на­че до­да­вав смут­ку зас­му­че­ним Ви­говським.

    - Отака-то на­ша до­ля, та­ту! - за­го­во­рив Iван Ви­говський.

    - Я нi­чо­го доб­ро­го для Ук­раїни i не си­одi­вав­ся од Моск­ви. Не люб­лю я Моск­ви й нi­ко­ли не лю­бив її, - ти­хо про­мо­вив ста­рий Ос­тап.

    - Московськi бо­яри тем­нi, неп­рос­вi­че­нi, ще й до то­го гор­дi та чванько­ви­тi. Во­ни згор­да пог­ля­да­ють на нас i на ля­хiв, ви­со­ко не­суться, нес­лись би аж до не­ба, як­би мож­на бу­ло, - го­во­рив Iван Ви­говський. - В нас, мов­ляв, в Моск­вi, тiльки чис­та пра­вос­лав­на вi­ра, а ви, ук­раїнцi, вже по­ла­тин­ще­нi, схиз­ма­ти­ки, бо в вас, бач, хрес­тять че­рез об­ли­ван­ня… бо ви наб­ра­лись лясько­го, ка­то­лицько­го ду­ху од Польщi. Моск­ва - тре­тiй Рим, а чет­вер­то­го вже й не бу­де. Це тiльки й чуєш од їх. Не жда­ти нам доб­ра од Моск­ви!

    - Я дав­но на­рi­кав на гетьма­на, що вiн прий­няв мос­ковське пiд­данст­во i те­пер на­рi­каю, - обiз­вав­ся Да­ви­ло Ви­говський.

    - I не­дур­но ти на­рi­каєш, - ска­зав Iван Ви­говський. - Ще нi сi­ло нi впа­ло, а Моск­ва вже лад­на ос­ту­пи­тись од нас, як тiльки па­ни по­ка­ди­ли їй пiд нiс об­лес­ли­ви­ми па­хо­ща­ми. А по­ля­ки ж ще й не од­ве­ли нам гра­ни­цi. Ще ж ми не виз­во­ли­ли од Польщi нi Га­ли­чи­ни, нi Во­ли­нi за Го­рин­ню. Ми ще не зiб­ра­лись до­ку­пи, не змiц­ни­лись га­разд, а Моск­ва вже лад­на знов по­ко­ри­ти нас пiд но­ги по­ля­кам. Що ста­неться з на­ми? Хто вга­дає, яка до­ля нас жде?

    I Ви­говський зiтх­нув важ­ко-важ­ко, не­на­че пе­ред йо­го очи­ма кла­ли в до­мо­ви­ну йо­го ми­лу, лю­бу Оле­сю або йо­го рiд­ну ма­тiр.

    - Аж те­пер на ста­рос­тi лiт гетьман дiй­шов до ро­зу­му! Ро­зiб­рав i втя­мив доб­ре, чим тхне Моск­ва, - ска­зав ста­рий Ос­тап Ви­говський.

    - Розiбрав i втя­мив, це прав­да, але зап­лу­тав­ся мiж дво­ма царст­ва­ми, - ска­зав Iван Ви­говський. - I один Бог вi­дає, як ми вип­лу­таємось на во­лю. Моск­ва оце од­ра­зу по­ка­за­ла свої но­ро­ви. На­ших ко­зацьких пос­лiв по­ля­ки прий­ма­ли й вi­та­ли, як i пос­лiв заг­ра­нич­них, цi­сарських, нi­мецьких, вен­герських. Їх прий­ма­ли з чес­тю й по­ша­ною, да­ва­ли їм хар­чi, ква­ти­ри, да­ва­ли до­ро­гi по­да­рун­ки, ок­са­ми­то­вi кун­ту­шi, фа­лен­ди­шi гол­ландськi й уся­кi до­ро­гi сук­на. А мос­ковськi бо­яри не пус­ти­ли їх на­вiть близько до на­ме­ту, нi­би якусь не­пот­рiб.

    - Це не­доб­рий знак, - обiз­вав­ся Да­ни­ло Ви­говський. - Ко­ли Моск­ва вже те­пер, тiльки що прий­няв­ши Ук­раїну в пiд­данст­во, про­га­няє на­ших пос­лан­цiв i не ша­нує їх, що ж бу­де по­тiм, як Моск­ва за­бе­ре нас в ру­ки та на­са­до­вить сво­го вiй­ська отут, в нас до­ма, по на­ших мiс­тах?

    Увiйшов слу­га, ста­рий ко­зак, i при­нiс дру­гу пот­ра­ву. Але ще й пер­ша сто­яла не­по­ча­та, i чар­ки сто­яли пов­нi. Слу­га з ди­ва вит­рi­щив очi. Ви­говськi то­дi тiльки опам'ята­лись i сха­ме­ну­лись, ви­пи­ли по чар­цi i по­ча­ли їсти стра­ву. Але їжа не йшла їм на дум­ку. Ста­рий ко­зак поп­рий­мав з сто­ла сли­ве пов­нi мис­ки й по­лу­мис­ки i тiльки з ди­ва пог­ля­дав ско­са то на пи­са­ря, то на йо­го ста­ро­го батька.

    "Чи це во­ни пос­лаб­ли, чи з ни­ми тра­пи­лась якась неп­риємна при­ти­чи­на", - по­ду­мав ста­рий ко­зак, ви­но­ся­чи тiльки по­ча­ту стра­ву.

    А Ви­говськi ще дов­го си­дi­ли за сто­лом, дов­го ба­ла­ка­ли, пи­ли вен­герське ви­но, але й ви­но не роз­ве­се­ли­ло їх. Важ­ка ду­ма ка­ме­нем на­ляг­ла на їх ду­шу.

    Данило поп­ро­щав­ся i пi­шов до­до­му. Ста­рий Ос­тап пi­шов од­по­чи­ва­ти до своєї кiм­нат­ки. Iван Ви­говський усе си­дiв край вi­ко­неч­ка i пог­ля­дав на хмар­не не­бо, на гус­тi хма­ри, кот­рi не­на­че бiг­ли по­над лi­сом, по­над го­рою, до­га­ня­ли од­на од­ну, ко­тя­чись, не­на­че чор­ний дим, гус­ти­ми дов­ги­ми ва­ла­ми.

    "Чи не так вже ко­ти­лось го­ре по Ук­раїнi за усi Бог­да­но­вi ча­си, як ко­тяться по не­бi ва­ла­ми отi чор­нi хма­ри? Бит­ви за бит­ва­ми, рi­ки кро­вi за рi­ка­ми ли­лись по всiй Ук­раїнi, од­на дру­гу до­га­ня­ла, од­на дру­гу ви­пе­ред­жа­ла. Не встиг­ла од­на рiч­ка зсяк­ну­ти й ви­сох­ну­ти, десь знов пiд­нi­ма­лась дру­га кри­ва­ва рiч­ка i спов­ня­лась чер­во­ною ко­зацькою кров'ю. Те­пер Польща ви­хи­ли­та­лась до дна, до ко­рiн­ня. Па­ни спас­куд­нi­ли. Польща па­дає, i при та­кiм упа­дi Польщi Ук­раїна всто­яла б i ма­ла б си­лу од­би­ва­тись i вдер­жу­ва­ти свої пра­ва. Моск­ва рос­те, на­би­рається си­ли. Бо­яри не страш­нi те­пер ца­ре­вi: це по­том­ки дав­нiх двiрських шу­тiв та ско­мо­ро­хiв Iва­на Страш­но­го. Це не польська вольно­люб­на шлях­та, а хо­ло­пи ца­ре­вi, i бу­дуть чи­ни­ти йо­го во­лю, i прис­лу­жу­ва­тись на­вiть че­рез мi­ру, i го­ди­ти ца­ре­вi, як го­дить нiк­чем­ний хо­лоп. Кля­не гетьман Моск­ву, кля­ну її й я ще бiльше з її нiк­чем­ни­ми, наг­ли­ми хо­ло­па­ми-бо­яра­ми".

Пошук на сайті: