Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3704
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4379
    Надворi су­те­нi­ло, смер­ка­ло. В свiт­ли­цi не­на­че впа­ли тi­нi на бi­лi стi­ни, ста­ли тi­нi в кут­ку на до­ро­гих в зо­ло­тих ша­тах об­ра­зах, об­вi­ша­них ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми. Ста­ло ще сум­нi­ше на ду­шi в Ви­говсько­го. Йо­го ду­ми по­ле­тi­ли в дав­ни­ну, лi­та­ли по­над по­ля­ми, де бу­ли бит­ви за во­лю Ук­раїни. Смут­на згад­ка за згад­кою ле­тi­ла швид­ко, як чор­нi хма­ри на не­бi. I нес­по­дi­ва­но Ви­говський зга­дав Кор­сун, i Пи­ляв­цi, i Бе­рес­теч­ко, зга­дав Київ. I от вiн не­на­че ба­чить не­ве­лич­кий до­мок, а в то­му дом­ко­вi не­на­че вгля­дiв Оле­сю… I в од­ну мить в йо­го свiт­ли­цi не­на­че блис­нув про­мiнь яс­но­го сон­ця, не­на­че звiд­кiльсь по­вi­яло теп­лом. Свiт­ли­ця од­ра­зу нi­би по­ве­се­лi­ша­ла, нi­би ожи­ла. Оле­ся нi­би сто­яла пе­ред ним, як жи­ва. Вiн не­на­че ба­чив її ти­хi очi. I йо­му зда­лось, що се­ред свiт­ли­цi зац­вi­ла якась пиш­на квiт­ка се­ред зе­ле­но­го лис­ту, яс­но-чер­во­на, па­ху­ча. Вiн не­на­че по­чу­вав па­хо­щi од тiєї квiт­ки, що пiш­ли по усiй свiт­ли­цi i спов­ни­ли йо­го ду­шу. Йо­му ста­ло ве­се­ло на сер­цi. Якiсь на­дiї на щас­тя за­во­ру­ши­лись десь гли­бо­ко-гли­бо­ко в ду­шi. Вiн не­на­че на­би­рав­ся си­ли. Од­на приємна дум­ка вик­ли­ка­ла дру­гу i роз­га­ня­ла сму­ток. I од­ра­зу вiн при­га­дав, що Бог­дан роз­лю­ту­вав­ся на Моск­ву, хо­че од­ня­ти Ук­раїну од Моск­ви.

    "Не все про­па­ло! Не за­ги­не­мо до кiн­ця! Бог­дан ви­не­се на своїх по­дуж­них пле­чах i цю на­пасть. Вiн аж те­пер став на доб­ру путь. Моск­ва ос­то­гид­ла йо­му, як i ме­нi. Вiн одiр­ве Ук­раїну од Моск­ви. Не все про­па­ло! Ще не вмер­ла ко­зацька ма­ти!"

    I яс­ний, ми­лий Оле­син об­раз нi­би злив­ся до­ку­пи з тим сяєвом щас­тя i на­дiї на лiп­шу до­лю Ук­раїни, на її во­лю. Ви­говський по­ве­се­лi­шав, встав з стiльця i по­чав по­ход­жа­ти по свiт­ли­цi. На­дiя до­да­ла йо­му си­ли, ро­зiг­на­ла сму­ток.

    "Не все за­ги­ну­ло, не все про­па­ло! Польща те­пер хист­ка, як тон­ка клад­ка. Па­ни про­ва­ляться на своїй клад­цi, а ми виз­во­ли­мо Га­ли­чи­ну й Во­линь, збе­ре­мо ввесь наш ук­раїнський на­род до­ку­пи, i то­дi прис­та­не­мо до хист­кої Польщi i ма­ти­ме­мо си­лу й сна­гу вдер­жа­ти са­мос­тiй­нiсть при слаб­кiй Польщi. Бог­дан уже звер­тає з своєї по­люб­ле­ної стеж­ки. Вiн те­пер му­сить йти ту­дою, ку­дою я ба­жаю. А я йо­му до­по­мо­жу своєю ра­дою… На Ук­раїнi роз­вид­нюється аж те­пер! От-от за­сяє сон­це во­лi i са­мос­тiй­нос­тi! Є на­дiя! Ще не вмер­ла ко­зацька ма­ти!"

    I не буй­ним вiт­ром вир­ва­лись йо­го пал­кi по­чу­ван­ня, як во­ни ви­ри­ва­лись у Бог­да­на. Ви­говський, ти­хий на вда­чу та по­мiр­ко­ва­ний, тiльки швид­ше за­хо­див по свiт­ли­цi i все розг­лад­жу­вав до­ло­нею своє ви­со­ке бi­ле чо­ло, пов­не дум, та га­док, та на­дiй на лiп­шу до­лю Ук­раїни.

    Другого та­ки дня Бог­дан скли­кав ко­зацьку стар­ши­ну на ра­ду. Бог­дан вий­шов з своєї кiм­на­ти блi­дий, стри­во­же­ний, сер­ди­тий, аж лю­тий. Вiн i до­сi не мiг зас­по­коїтись, ла­яв­ся, сер­див­ся i прок­ли­нав Моск­ву. Ви­говський ба­чив, що гетьман вже ста­рий та не­ду­жий, мо­же спе­ре­сер­дя та зо­па­лу наш­ко­ди­ти Ук­раїнi в спра­вi з Моск­вою, по­чав зас­по­ко­юва­ти гетьма­на, бла­гав йо­го пi­дож­да­ти тро­хи та га­разд роз­вi­да­ти про це дi­ло, об­нi­мав ко­лi­на, до­ка­зу­вав, що це не­мож­ли­ва рiч, щоб цар од­дав Ук­раїну во­ро­гам бла­го­чес­ти­вої вi­ри й по­ган­цям на по­та­лу.

    - Коли ми, не роз­вi­дав­ши га­разд про це дi­ло, зо­па­лу пiй­ме­мо вi­ри в та­ку чут­ку про Моск­ву i ос­ту­пи­мось од ца­ря, то про нас пi­де сла­ва як про зрад­ни­кiв i кри­воп­ри­сяж­ни­кiв. Тре­ба пi­дож­да­ти i роз­вi­да­ти га­разд. Мо­же, це тiльки та­ка чут­ка пiш­ла по Ук­раїнi, а чут­кам не все мож­на йня­ти вi­ри, - вго­во­рю­вав i зас­по­ко­ював пи­сар гетьма­на.

    Богдан вга­му­вав­ся. Ра­да пос­та­но­ви­ла жда­ти з Моск­ви звiст­ки од ца­ря, але не по­си­ла­ти ко­зацьких пол­кiв на по­мiч по­ля­кам про­ти шве­дiв.

    - Я шведсько­го ко­ро­ля нi­ко­ли не зрад­жу. Вiн наш вiр­ний спiльник. Нам тре­ба до­би­ва­ти па­нiв, зне­си­лю­ва­ти їх, а не по­ма­га­ти їм, до­ки ми не од­нi­ме­мо од Польщi Га­ли­чи­ни та Во­ли­нi, до­ки во­ни не зго­дяться од­ме­жу­ва­ти Ук­раїну од Польщi гра­ни­ця­ми, - го­во­рив Бог­дан стар­ши­нi.

    А тим ча­сом вiн пос­лав в Моск­ву до ца­ря лист. В своєму лис­тi Бог­дан пи­сав, що польськi па­ни нi­ко­ли в свi­тi не до­дер­жать сво­го сло­ва, не спов­нять Вi­денсько­го трак­та­ту, не ви­бе­руть ца­ря со­бi за ко­ро­ля, що во­ни об­ду­рю­ють ца­ря, бо вже пос­ла­ли пос­лiв до римсько­го цi­са­ря i про­сять йо­го бра­та со­бi за ко­ро­ля. В кi­нець усього Бог­дан бла­гав ца­ря не вер­та­ти Ук­раїни Польщi, як своїй бу­ду­щiй дер­жа­вi, не да­ва­ти на по­та­лу ля­хам пра­вос­лав­ної вi­ри.

    Москва бу­ла глу­ха на цю по­ра­ду гетьма­на та на йо­го про­хан­ня. Цар пос­та­но­вив трак­тат з па­на­ми без ко­за­кiв i на­вiть не дав вiд­по­вi­дi на Бог­да­нiв лист.

    А час йшов. Ля­хи на­мов­ля­ли кримську ор­ду на­пас­ти на Ук­раїну, пiд­мов­ля­ли й цi­са­ря. То­дi Бог­дан, не пи­та­ючись в ца­ря, за­вiв пе­ре­го­во­ри з тран­сiльванським кня­зем Ра­ко­чiєм. З по­чат­ку 1657 ро­ку Ук­раїна пос­та­но­ви­ла умо­ву з Шве­цiєю та Тран­сiльва­нiєю роз­дi­ли­ти Польщу мiж со­бою. Ра­ко­чiй всту­пив з вiй­ськом в Польщу. Бог­дан пос­лав йо­му до по­мо­чi ко­зацькi пол­ки. Чут­ка про це дiй­шла в Моск­ву вже то­дi, як Ра­ко­чiй йшов на Вар­ша­ву. Цар Олек­сiй Ми­хай­ло­вич пос­лав до гетьма­на в Чи­ги­рин сво­го окольни­чо­го Фе­до­ра Бу­тур­лi­на та дя­ка Ва­си­ля Ми­хай­ло­ва з до­ко­ра­ми гетьма­но­вi за ту спiл­ку.

    Московськi пос­ли виїха­ли з Моск­ви вес­ною, а при­бу­ли до Чи­ги­ри­на аж лi­том, третього iюня, вже то­дi, ко­ли Бог­дан сла­бу­вав, ко­ли вже нас­ту­пав кi­нець йо­го жит­тя.

    Богдан знав, що Бу­тур­лiн їде з до­ко­ра­ми од ца­ря; вiн не мав дум­ки зу­сiм ро­зiй­тись з ца­рем i пос­лав стрi­ча­ти бо­яри­на з по­ша­ною. Мир­го­родський пол­ков­ник Грицько Лiс­ницький виїхав на­зуст­рiч пос­лам за де­сять верс­тов од Чи­ги­ри­на. За п'ять верс­тов од Чи­ги­ри­на стрi­ти­ли пос­лiв гетьма­нiв син Юрiй, ге­не­ральний пи­сар Iван Ви­говський та вiй­сько­вий оса­вул Ко­ва­левський. Юрiй иро­сив пос­лiв ви­ба­чи­ти, що сам гетьман не виїхав їм на­зуст­рiч, бо нез­ду­жає i ле­жить на лiж­ку.

    Другого дня при­був до пос­лiв Ко­ва­левський i при­вiз на по­да­ру­нок їм два ба­га­то осiд­ла­нi ко­нi.

    - Добродiй наш гетьман зве­лiв вам їха­ти до йо­го, - ска­зав Ко­ва­левський.

    Посли приїха­ли в гетьманський двiр. В сi­нях стрiв їх Iван Ви­говський.

    - Не май­те за зле, - ска­зав ге­не­ральний пи­сар, вi­та­ючись з пос­ла­ми, - гетьман ле­жить не­ду­жий i не мiг нi­яким по­би­том стрi­ну­ти вас.

    Послiв до­пус­ти­ли до гетьма­на. Гетьман ле­жав сла­бий на лiж­ку. Йо­го ли­це вже осу­ну­лось, що­ки по­за­па­да­ли, нiс за­гост­рив­ся. Го­ло­ва вже по­си­вi­ла. Гетьман спав з тi­ла так, iцо йо­го нi­би по­ло­ви­ни не ста­ло. Вже бу­ло знать, що над ним лi­тає по­дих смер­тi. Смерть, оче­ви­дяч­ки, вже сто­яла в йо­го за пле­чи­ма або заг­ля­да­ла в две­рi. Тiльки гост­рi очi го­рi­ли, як огонь, i в їх свi­ти­лось давнє зав­зят­тя. Свi­тив­ся й гнiв на мос­ковських бо­яр за зра­ду Ук­раїнi й за нех­ту­ван­ня її iн­те­ре­са­ми, до­ро­ги­ми для гетьма­на.

    Бутурлiн, здо­ро­вий та ог­ряд­ний, всту­пив в свiт­ли­цю i пок­ло­нив­ся гетьма­но­вi. Ви­со­кий ко­мiр синього каф­та­на, об­ши­тий важ­ким зо­ло­том, ви­со­ко стри­мiв кру­гом шиї, не­на­че клеп­ки дi­жi, по­цяцько­ва­нi пар­чею та зо­ло­ти­ми взор­ця­ми. З то­го ко­мi­ра, не­на­че з ку­ре­на, ви­су­ну­лась i на­хи­ли­лась товс­та го­ло­ва з пов­ни­ми чер­во­ни­ми що­ка­ми, з ру­ся­вою дов­гою бо­ро­дою, з сi­ри­ми круг­ли­ми очи­ма та пов­ни­ми си­ти­ми ро­же­ви­ми ус­та­ми. Од важ­кої ду­хо­ти в важ­ко­му уб­ран­нi, об­ши­то­му зо­ло­том, Бу­тур­лiн роз­па­рив­ся як у лаз­нi. З чо­ла лив­ся пiт i стi­кав по си­тих що­ках. Йо­му бу­ло важ­ко й до­сад­но i од ду­хо­ти, i од злос­тi на гетьма­на. Бу­тур­лiн та Ми­хай­лов в дов­го­по­лих каф­та­нах, об­ля­мо­ва­них пар­чею, з дов­ги­ми бо­ро­да­ми бу­ли схо­жi на мос­ковських по­важ­них про­то­по­пiв i своїм уб­ран­ням, i бо­ро­да­ми, i по­важ­ни­ми фi­гу­ра­ми та ру­ха­ми. Бу­тур­лiн три­чi пе­рех­рес­тив­ся до об­ра­зiв, три­чi пок­ло­нив­ся гетьма­но­вi. По­зад пос­ла сто­яв дяк Ва­си­лiй Ми­хай­лов, ниж­чий за бо­яри­на, але ще тов­щий, не­на­че вго­до­ва­ний. Вiн хрес­тив­ся до об­ра­зiв, кла­няв­ся та аж со­пiв од ду­хо­ти в важ­ко­му дов­го­му су­кон­но­му офi­цi­ально­му уб­ран­нi.

    Бутурлiн спи­тав, по-давньому зви­чаю, про здо­ров'я в гетьма­на. Гетьман спи­тав про здо­ров'я ца­ря та ца­ри­цi, та їх дi­тей. Пос­ли за­раз роз­да­ли царське жа­лу­ван­ня по спи­со­вi для гетьма­на, ге­не­рально­го пи­са­ря та для пол­ков­ни­кiв. Роз­дав­ши жа­лу­ван­ня, Бу­тур­лiн ска­зав:

    - Наказано нам го­во­ри­ти з то­бою, гетьма­не, про дер­жав­нi спра­ви, а то­бi, гетьма­не, на­ка­за­но вис­лу­ха­ти за тi дер­жав­нi спра­ви.

    - Не мож­на ме­нi те­пе­реч­ки слу­ха­ти про дер­жав­нi спра­ви, - ска­зав гетьман. - Я нез­ду­жаю, i ду­же нез­ду­жаю; не­хай вiй­сько­вий пи­сар Iван Ви­говський вис­лу­хає про ве­ли­кi спра­ви йо­го царсько­го велн­чест­ва.

    - Ми прис­ла­нi по ука­зу ве­ли­ко­го го­су­да­ря до те­бе, гетьма­не, i нам за­га­да­но го­во­ри­ти з то­бою, а не з якимсь пи­са­рем, - обiз­вав­ся Бу­тур­лiн.

Пошук на сайті: