Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3708
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4394
    - Ласкавий па­не! Гетьман сла­бий; вас сьогод­нi не пус­тять до гетьма­на. Сi­дай­те та од­по­чиньте з до­ро­ги, бо ви стри­во­же­нi та втом­ле­нi. По­ба­ла­кай­те з на­ми та опо­вi­дай­те нам док­лад­но, чо­го там на­коїли тi суп­ря­жи­чi з дiдька­ми. Будь лас­ка, ва­ша ми­лiсть, сi­дай­те та вти­хо­мир­тесь! - впро­шу­вав Iван Ви­говський.

    Немирич сiв на стi­лець. Спо­кiй­на, ти­ха вда­ча Ви­говсько­го, йо­го ти­хий та при­вiт­ний го­лос не­на­че свi­жим вi­тер­цем по­дих­ну­ли на пал­ку, нес­по­кiй­ну Не­ми­ри­че­ву вда­чу. Не­ми­рич сiв i по­чав опо­вi­да­ти, але все по­вер­тав­ся на усi бо­ки, не­на­че йо­го си­лою по­са­ди­ли на стiльцi, не­на­че хтось дер­жав йо­го си­лою на од­но­му мiс­цi i не да­вав йо­му зня­тись з мiс­ця i по­ле­тi­ти в гетьманський двiр. Нер­во­вий та во­руш­кий Не­ми­рич своєю нес­по­кiй­ною вда­чею був схо­жий на за­по­рож­ця, але з ко­ша не за­по­розько­го, а шля­хетсько­го. Вiн був ла­ден ки­да­тись в уся­кi бит­ви, пе­ре­хо­ди­ти з шведсько­го ста­ну до Ра­ко­чiєво­го або й до iн­шо­го, аби за­хис­ти­ти при­вi­леї шлях­ти.

    - Ракочiєве вiй­сько - це якась на­во­лоч, а не ли­царське вiй­сько, це ва­та­га ди­ких во­лоських вiв­ча­рiв та вен­герських сви­но­па­сiв та пас­ту­хiв. А до їх поп­рис­та­ва­ли на­шi над­днiп­рянськi ле­вен­цi, що жив­ляться вiй­ною, та якiсь во­ло­цю­ги, та прой­дис­вi­ти гре­ки, та уся­ка на­во­лоч. Чи вступ­лять в се­ло польське або мiс­теч­ко, за­раз гра­бу­ють, па­лять, руй­ну­ють, рi­жуть то­вар, вiв­цi, ку­ри, кач­ки, сви­нi, розк­ла­да­ють ба­гат­тя в за­го­ро­дах, сма­лять, пат­ра­ють по­ро­ся­та, їдять, п'ють, а по­тiм пос­ва­ряться, по­ла­ються за здо­бу­ток i да­вай са­мi би­тись та рi­за­тись! В їх все гульня та рi­за­ни­на. Во­ни нi­чо­го пу­тя­що­го для нас не зроб­лять. Це Ба­тиєва ди­ка та­тарська ор­да, а не вiй­сько. Польська шлях­та, со­цi­нi­ани ки­ну­ли Ра­ко­чiя. Ки­нув йо­го i я. Ме­нi со­ром бу­ти в спiл­цi з цiєю ди­кою ор­дою. Шве­ди… О! Це iн­ша рiч! Шве­ди - це шля­хет­нi ли­ца­рi: з ни­ми вар­то дер­жа­ти спiл. А Ра­ко­чiєвi тран­сiльван­цi… пху! Нi! За­раз поїду до гетьма­на i усе док­лад­но за­по­вi­щу. Не­хай пор­ве спiл з Ра­ко­чiєм!

    I Не­ми­рич знов пiд­вiв­ся, щоб бiг­ти до гетьма­на. Ка­рi чи­ма­лi очi йо­го бли­ща­ли. Шля­хет­не ви­со­ке чо­ло лис­нi­ло од по­ту в од­лис­ках ве­чiрнього сон­ця. Не­на­вис­нiсть до ди­кої Ра­ко­чiєвої ор­ди бли­ща­ла в очах, ви­яв­ля­лась в нер­во­во­му ли­цi. Йо­го бра­ла не­терп­ляч­ка, так що вiн не мiг вси­дi­ти на мiс­цi.

    - Вельможний до­ро­гий дру­же! Спо­кiй в цих спра­вах пе­ред­нi­ше за все й варт­нi­ше за все. Сi­дай­те та вип'ємо по куб­ко­вi доб­ро­го ме­ду та по­ба­ла­каємо. А завт­ра, як дiж­де­мо та жи­вi бу­де­мо, то й пi­де­мо до гетьма­на. Мо­же, вiн по­дуж­чає до завтрього. Ски­дай­те, ca­ris­si­me ami­ce*, (* До­ро­гий дру­же (ла­тин.), - Упо­ряд.) кун­туш та кольчу­гу i бу­де­те в нас до­ро­гим гос­тем! - ска­зав Iван Ви­говський i ти­хенько бi­лою, але жи­ла­вою ру­кою, зсу­нув з йо­го пле­чей кун­туш, а да­лi по­чав од­чiп­лю­ва­ти шаб­лю та ви­тя­га­ти з-за че­ре­са пiс­толь та кинд­жал.

    - Коханий па­не! ой, не здiй­май з ме­не кун­ту­ша, бо я та­ки за­раз ду­маю по­ба­ла­ка­ти з гетьма­ном! - ска­зав Не­ми­рич i знов на­су­нув на пле­чi кун­туш.

    - Не дос­ту­пи­тесь сьогод­нi до гетьма­на, бо вiн нез­ду­жає, про це не­ма що й ка­за­ти… Чо­ло­вi­че! вип­ря­гай ко­нi та од­ве­ди до ста­нi! - гук­нув Iван Ви­говський до по­го­ни­ча. Не­ми­рич тро­хи зас­по­коївся. Iван Ви­говський плес­нув три­чi в до­ло­нi. Ста­рий Яре­ма при­нiс здо­ро­вий жбдн ме­ду. Да­ни­ло по­на­ли­вав ме­дом срiб­нi куб­ки. Не­ми­рич вхо­пив куб­ка обо­ма ру­ка­ми i вто­пив га­ря­чi смаж­нi ус­та в хо­лод­ний на­пи­ток, зас­по­коїв жа­гу i став i сам спо­кiй­нi­ший. Ви­пив­ши ку­холь хо­лод­но­го ме­ду, вiн гли­бо­ко зiтх­нув, не­на­че з са­мо­го дна нер­во­вих пер­сiв, i йо­го очi од­ра­зу ста­ли спо­кiй­нi­шi: їх га­ря­чий блиск тро­хи при­гас. Вiн ски­нув кун­туш, од­че­пив шаб­лю, а по­тiм ски­нув тон­ку кольчу­гу, сiв i зас­по­коївся.

    - Навiщо це ва­ша ми­лiсть їха­ла в кольчу­зi, ко­ли в на­шо­му краї, хва­лить Бо­га, нiг­де не­ма бит­ви? - спи­тав Те­те­ря.

    - А зад­ля то­го, що по всьому По­дiл­лi блу­ка­ють ва­та­ги над­днiст­рянських ле­вен­цiв та ди­ких во­лоських за­во­лок. Ра­ко­чiєва ар­мiя по­тяг­ла за со­бою дов­го­го хвос­та з роз­би­ша­кiв та уся­ких во­ло­цюг, не­на­че Ба­тиєва ди­ка ор­да. Ой, пi­ду я хоч аж в об­ля­ги до гетьма­на та зас­те­ре­жу йо­го од тих роз­би­шак. Мо­же, до гетьма­на якось та­ки дос­туп­люсь.

    I Не­ми­рич знов схо­пив­ся з мiс­ця. Йо­го бра­ла та­ка не­терп­ляч­ка, що вiн i по­па­ру не зна­хо­див, за­ме­ту­шив­ся, пар­ка па­рив, шу­ка­ючи своєї зброї.

    - Ласкавий дру­же! Не­хай вже зос­тається на завт­ра ця спра­ва. Ва­ша ми­лiсть зав­сi­ди або на вiй­нi, або ко­ло книж­ки та ко­ло на­уки, а все не вси­дить без дi­ла, - ска­зав Iван Ви­говський.

    - Це прав­да. Марс та муд­ра Мi­нер­ва - це улюб­ле­нi бо­ги ва­шої ми­лос­тi. Од шаб­лi та до книж­ки, од книж­ки та до шаб­лi, в цьому усе ва­ше жит­тя, - обiз­вав­ся Те­те­ря.

    - Нi, оце ме­нi до­ве­ло­ся те­пер од шаб­лi та до шаб­лi, од ме­ча та до спи­са, од шве­дiв та до Ра­ко­чiя. На­ма­хав­ся я шаб­лею на Яна-Ка­зи­мi­ра вку­пi з польськи­ми па­на­ми. Але ж бу­де йо­му втям­ки, як за­чi­па­ти на­шi шля­хетськi при­вi­леї, на­шу шля­хетську вольнiсть! - ска­зав Не­ми­рич.

    - А тут, вельмож­ний па­не Не­ми­ри­чу, гетьман мав ба­га­то кло­по­ту з мос­ковськи­ми бо­яра­ми, ма­буть, бiльше, нiж польськi па­ни з своїм ко­ро­лем, - про­мо­ви­ла Ка­те­ри­на i та­ки не втер­пi­ла: роз­ка­за­ла Не­ми­ри­че­вi усi при­го­ди з мос­ковськи­ми бо­яра­ми i так жва­во об­ма­лю­ва­ла їх навк­ру­ги, i спе­ре­ду, i зза­ду, що Не­ми­рич зас­лу­хав­ся.

    - Ваш па­но­тець, - ска­зав Не­ми­рич, - а наш гетьман ду­же по­ми­лив­ся, що од­дав Ук­раїну в пiд­данст­во Моск­вi. Я прис­тав до гетьма­иа, по­ки­нув свою со­цi­нi­анську вi­ру, знов прий­няв бла­го­чес­тiє i вер­нув­ся до на­шої давньої церк­ви, бо люб­лю рiд­ний край i ла­ден слу­жи­ти на доб­ро йо­му, до­ки й мо­го жи­вот­тя, Але пе­рес­вiд­чив­ся те­пер в то­му, що й сам гетьман сла­бий че­рез те, що йо­му Моск­ва да­ла от­ру­ту своїм зне­ва­жан­ням на­ших прав. Бо­яри не пус­ти­ли на­ших пос­лiв i до на­ме­ту, де во­ни ста­ви­ли умо­ву з Польщею на смерть Ук­раїнi. Я вже про це чув. Моск­ва гру­ба, ще й до то­го тем­на; во­на ла­ма­ти­ме i зло­мить на­шi при­вi­леї, на­шi умо­ви­ни з нею, бо й са­ма їх дав­но втра­ти­ла. Мос­ковськi гор­дi бо­яри дав­но ста­ли хо­ло­па­ми i сту­ка­ють чо­лом пе­ред ца­рем. А в Польщi зо­ло­та во­ля для шлях­ти. Не тре­ба бу­ло б гетьма­но­вi ос­ту­па­тись од Польщi.

    - Мене тут Бу­тур­лiн зне­ва­жав, як ос­таннього сво­го хло­па, наз­вав ме­не пе­ред усi­ма нiк­чем­ним, не­год­ною лю­ди­ною, - обiз­вав­ся Iван Ви­говський.

    - То це так вiн наз­вав в вi­чi на­шо­го ге­не­рально­го пи­са­ря, ве­ли­ко­го канц­ле­ра Ук­раїни! - крик­нув Не­ми­рич i схо­пив­ся та нi­би ски­пiв. - Так наз­вав ва­шу ми­лiсть який­сь нiк­чем­ний окольни­чий? Ота­ка честь од Моск­ви зго­дом бу­де нам усiм! Я знаю бо­яр доб­ре. Це пе­рев­дяг­не­нi в до­ро­гi ша­ти не­письмен­нi тем­нi му­жи­ки, тiльки чванько­ви­тi й гор­дi, як са­та­на. Во­ни здат­нi заг­ну­ти нам i в батька-ма­тiр, а то ще й по-со­ро­мiцьки, i не тiльки нам, а й са­мо­му гетьма­но­вi.

    Вже над­во­рi смер­ка­лось. Гос­тi пи­ли мед i ба­ла­ка­ли. Ка­те­ри­на, Оле­на й iн­шi жiн­ки повс­та­ва­ли, розп­ро­ща­лись i пiш­ли до­до­му. Ти­хi, де­лi­кат­нi су­тiн­ки сте­ли­лись по гор­бах, по зе­ле­них ле­ва­дах, по лу­ках, не­на­че на яс­нi фар­би зе­ле­нi й чер­во­няс­тi чи­ясь не­бач­на ве­ле­тенська ру­ка на­ки­да­ла ле­генькi про­зо­рi пок­ри­ва­ла. Над ши­ро­ки­ми без краю лу­ка­ми, по­над Днiп­ром, навк­ру­ги об­рiю, не­бо нi­би пiд­пе­ре­за­лось фi­оле­то­вим по­ясом - ши­ро­кою га­ря­чою фi­оле­то­вою сму­гою. А се­ред тiєї сму­ги ви­ко­тив­ся на не­бо здо­ро­вий, як вi­ко з дi­жi, жов­тий, пальовий мi­сяць i ти­хо поп­лив по фi­оле­то­вiй сму­зi, не­на­че кру­жа­ло, ви­ко­ва­не з ма­то­во­го зо­ло­та, без свi­та, без про­мiн­ня, без блис­ку.

    Господар знов зве­лiв при­нес­ти на га­нок ме­ду та вен­герсько­го ви­на. Гос­тi знов роз­го­во­ри­лись, i роз­мо­ва їх ве­ла­ся дов­го, до­ки не за­лис­нiв свiт мi­ся­ця на ган­ку, на ма­то­во­му бi­ло­му ви­ду кра­су­ня Iва­на Ви­говсько­го, на ви­со­ко­му чо­лi, на чер­во­но­му кун­ту­шi, на ши­ро­ко­му бi­ло­му ко­мi­рi i дов­го­му во­лос­сi Не­ми­ри­ча, кот­рий i те­пер не по­ки­нув кальвiнсько­го зви­чаю одя­га­тись в тем­не уб­ран­ня. Ти­хий свiт мi­ся­ця об­лив i си­во­бо­ро­до­го су­хор­ля­во­го Ос­та­па Ви­говсько­го, i ши­ро­кi пле­чi, плис­ко­ва­те ли­це та ро­зум­нi очi Те­те­рi. Свiт бли­щав, лив­ся на стiл, лис­нiв на срiб­них жба­нах та кух­лях i ос­вi­чу­вав най­прос­вiт­нi­шi чо­ла то­дiшньої Ук­раїни, най­прос­вiт­нi­ших її си­нiв, що вже бу­ли зов­сiм євро­пей­цi i сто­яли на­рiв­нi з лiп­ши­ми євро­пей­ця­ми i ба­жа­ли доб­ра Ук­раїнi, i дба­ли про її га­разд, про її прос­вiт­нiсть скiльки в них бу­ло змо­ги й си­ли.

    Юрiй Не­ми­рич зов­сiм зас­по­коївся, од­по­чив пiс­ля важ­кої да­ле­кої до­ро­ги, роз­го­во­рив­ся, роз­ба­ла­кав­ся i по­чав опо­вi­да­ти про свою дав­ню ванд­рiв­ку в чу­жо­зем­нi краї: в Гол­лан­дiю, в Нi­меч­чи­ну, на бе­ре­ги пиш­но­го Рей­на. Ста­рий дiд Ос­тап слу­хав, не­на­че ди­ти­на слу­хає каз­ку.

Пошук на сайті: