Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3712
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4406
    - Якого там ди­ва я тiльки не ба­чив! Якi там пиш­нi краї на ви­со­ких бе­ре­гах Рей­на! Яке ба­гатст­во, яка морська тор­гiв­ля в Амс­тер­да­мi, в Гам­бур­зi! Ко­раб­лi за ко­раб­ля­ми шу­га­ють з мо­ря в пор­ти, не­на­че сте­по­вi ор­ли, i при­во­зять скар­би з да­ле­ко­го схо­ду, з ба­га­тої Iн­дiї. Якi там ба­гатст­ва, якi скар­би! В нас на Чор­но­му мо­рi ниш­по­рять тiльки роз­би­шацькi ту­рецькi га­ле­ри та за­по­розькi чай­ки. А там же тих ко­раб­лiв - не­на­че ха­тiв в Чи­ги­ри­нi. А бе­ре­ги Рей­на! Не­на­че рай цвi­те в сад­ках та ви­ног­рад­ни­ках. А над Рей­ном на ске­лях вис­нуть дав­нi ли­царськi зам­ки з гост­ри­ми баш­та­ми. Але i в тих зам­ках вже зник­ла ли­царська во­ля. Мо­нар­хи при­бор­ка­ли вже дав­нiх ли­ца­рiв, при­бор­ка­ли та­мош­ню шлях­ту. Тiльки в Польщi ще стоїть шлях­та на своїй во­лi, як нiг­де на свi­тi. А од шлях­ти ж йде прос­вi­та й на­ука.

    - Стоїть тiльки в Польщi, це прав­да, - обiз­вав­ся Iван Ви­говський.

    - Гетьман по­га­но зро­бив, що од­дав Ук­раїну Моск­вi: при Моск­вi нiг­де нi­чия во­ля не встоїть. Во­на усе зла­має, й пот­ро­щить, i за­га­сить те свiт­ло на­уки, що i в нас зас­вi­ти­лось. Пом­ре ста­рий гетьман, то­дi нам тре­ба по­вер­ну­ти знов до Польщi. Тiльки в Польщi ми, i па­ни, й ко­за­ки, змо­же­мо вдер­жа­ти свої пра­ва та при­вi­леї, - ска­зав Не­ми­рич.

    - Я й сам ба­чу, що нi во­лi, нi на­уки Моск­ва не по­не­се на Ук­раїну, а по­не­се тiльки гру­бих, здир­ли­вих та лай­ли­вих бо­яр, - обiз­вав­ся Iван Ви­говський.

    - Тодi нам тре­ба б зас­ну­ва­ти на Ук­раїнi ви­щi євро­пей­ськi шко­ли для мирської на­уки, унi­вер­си­те­ти, от хоч би в Києвi та в Вiн­ни­цi або де­iн­де, - ти­хо про­мо­вив Не­ми­рич.

    - Ой, тре­ба б, тре­ба б! не­ма що й ка­за­ти. Мо­же, ко­лись i зас­нуємо, - про­мо­вив Iван Ви­говський i за­ду­мав­ся. В йо­го май­ну­ла дум­ка, як би то взя­ти в свої ру­ки гетьманську бу­ла­ву, щоб здiй­сни­ти отi зо­ло­тi мрiї Не­ми­ри­че­вi та й свої на доб­ро, на прос­вiт­нiсть рiд­ної Ук­раїни.

    - Тiльки шко­да, що гетьман знiс унiю… На­вi­що бу­ло за­чi­па­ти унiю? - обiз­вав­ся з кут­ка ста­рий Ос­тап Ви­говський.

    - Нi, та­ту! Унiї нам не тре­ба, - ска­зав Iван Ви­говський. - Од неї в нас тiльки свар­ка та зма­ган­ня i мiж на­ми са­ми­ми, i в нас з по­ля­ка­ми. Най­кра­ще, як до­ма од­не ста­до та один пас­тир. З ля­хом дру­жи, а ка­мiнь за па­зу­хою дер­жи! Ля­хи не по­вин­нi ми­ка­тись в на­шi спра­ви, хоч би ми й [бу­ли] пiд Польщею.

    Вже мi­сяць ви­со­ко пiд­бив­ся вго­ру, а гос­тi ще дов­го си­дi­ли та ба­ла­ка­ли про не­вi­до­му бу­ду­щи­ну Ук­раїни, про її прос­вi­ту та вольнi пра­ва. Але в усiх тiльки й мо­ви бу­ло про пра­ва шлях­ти, кот­ра в Євро­пi вже втра­чу­ва­ла свої геть-то вже ши­ро­кi фе­одальнi при­вi­леї, як шкiд­ли­вi для ши­ро­ко­го роз­вит­ку на­ро­ду й го­ро­дян.

    - Як бу­де­мо ко­ли пiд Польщею, то ко­за­кам тре­ба зрiв­ня­ти свої пра­ва з ве­ли­ки­ми при­вi­ле­ями польської шлях­ти i ста­ти шлях­ти­ча­ми на Ук­раїнi; ото­дi на­ми нiх­то не нас­мi­литься ору­ду­ва­ти по своїй впо­до­бi: нi ко­роль, нi сейм в Вар­ша­вi, нi цар, нi бо­яри, - ска­зав Не­мирй­ч, вста­ючи з-за сто­ла.

    Iван Ви­говський за­ду­мав­ся, по­хи­лив­ши го­ло­ву, i мов­чав. В йо­го ми­га­ли дум­ки про ук­лад на Ук­раїнi, який тре­ба бу­ло зап­ро­ва­ди­ти, який зда­вав­ся Не­ми­ри­че­вi i йо­му най­лiп­шим.

    "Немирйч ка­же прав­ду: най­лiп­ше бу­ло б, щоб ко­за­ки ма­ли пра­ва й при­вi­леї на Ук­раїнi, якi має польська шлях­та в Польщi", - май­ну­ла дум­ка в Ви­говсько­го.

    Чи ду­ма­ли, чи га­да­ли цi най­прос­вi­че­нi­шi лю­ди сво­го ча­су на Ук­раїнi, що ве­ли­кi шля­хетськi при­вi­леї впа­дуть ва­гою на на­род, i що во­ни са­мi по­то­нуть з своїми на­щад­ка­ми в польсько­му шля­хетсько­му мо­рi, а їх на­щад­ки, спо­ля­че­нi до п'ят, ста­нуть во­ро­га­ми Ук­раїнi й на­ро­до­вi…

    Ще дов­го ба­ла­кав Не­ми­рич i роз­ка­зу­вав про пиш­нi чу­жо­земськi краї. Гос­тi по­ве­че­ря­ли на ган­ку i розп­ро­ща­лись з гос­по­да­рем. Гос­по­дар пок­лав спа­ти Не­ми­ри­ча в своєму по­кої, а сам пос­лав­ся на ган­ку на ла­вi i лiг на од­по­чи­нок. Але сон не брав йо­го. Мi­сяць ви­со­ко пiд­няв­ся на не­бi, i на га­нок впа­ла тiнь. Ви­говський зга­дав Оле­сю, зга­дав Київ в мi­сяч­но­му сяєвi… А в йо­го дум­цi ви­ни­ка­ли якiсь чу­до­вi чу­жо­земськi здо­ро­вi мiс­та десь над Рей­ном, десь над мо­рем в Гол­лан­дiї. Вiн не­на­че ба­чив ко­раб­лi в пор­тах з ба­га­тою ван­та­гою уся­ко­го до­ро­го­го кра­му, нi­би ба­чив якiсь со­бо­ри пиш­нi, ви­со­кi, ба­чив шко­ли. I це усе вiн пе­ре­но­сив в своїй дум­цi на Ук­раїну: ба­га­тi ко­раб­лi уяв­ля­лись йо­му вже на Чор­но­му мо­рi, а шко­ли - в Києвi, на Ук­раїнi… I йо­му за­ба­жа­лось взя­ти в ру­ки бу­ла­ву, щоб тiльки по­за­во­ди­ти це усе i на Ук­раїнi.

    V

    

    Гетьман Бог­дан вже був ста­рий i час­та нез­ду­жав. Ви­говський знав, що йо­му зос­та­лось не­дов­го жи­ти i пе­ред­по­чу­вав, що вiн сам швид­ко бу­де об­ра­ний на гетьма­на. Сам Бог­дан, вже зов­сiм сла­бий, пок­ли­кав до се­бе стар­ши­ну i про­сив виб­ра­ти за гетьма­на не сво­го мо­ло­денько­го си­на Юрiя, а дос­вiд­но­го у всiх ко­зацьких спра­вах Iва­на Ви­говсько­го або пол­ков­ни­ка Лис­ницько­го. Наїжджа­ючи в Київ до Оле­сi, Ви­говський опо­вi­дав Оле­сi про во­лю гетьма­на, про свої на­дiї. Чес­то­люб­нiй Оле­сi ця дум­ка спо­до­ба­лась.

    - Ото як­би ме­нi до­ве­лось в'їха­ти в Чи­ги­рин гетьман­шею! От би я то­дi пiд­ве­ла го­ло­ву вго­ру i по­ка­за­ла б се­бе своїй гор­до­ви­тiй та не­лас­ка­вiй до ме­не рiд­нi! - го­во­ри­ла Оле­ся Ви­говсько­му. - То­дi б i во­на схи­ли­ла го­ло­ви пе­ре­до мною. Ой, яка б я бу­ла ра­да! Я в'їха­ла б в Чи­ги­рин пиш­но, як польськi ко­ро­ле­ви в'їжджа­ють в Вар­ша­ву, бо хi­ба ж я то­дi не бу­ла б ко­ро­ле­ва на Ук­раїнi або тро­хи не ко­ро­ле­ва? - го­во­ри­ла Оле­ся, роз­пус­ка­ючи свої смi­ли­вi мрiї, кот­рi збу­рю­ва­ли її чес­то­люб­ну на­ту­ру, пе­рей­ня­ту в нас­лi­док од гор­до­ви­то­го й чес­то­люб­но­го сво­го батька Бог­да­на та ма­те­рi, з ро­ду кня­зiв Со­ло­ми­рецьких.

    - А знаєш, моє сер­це, що твої мрiї мо­жуть справ­ди­тись на­вiть швид­ше, нiж ти га­даєш? - го­во­рив Ви­говський. - Гетьман зов­сiм не­ду­жий, i сла­бiсть в йо­го смер­тельна. А пiс­ля йо­го тiльки ме­не обе­руть за гетьма­на, при­най­мнi до­ки гетьма­нiв син Юрiй скiн­чить на­уки в Київськiй ака­де­мiї. Ду­ша моя по­чу­ває, що так во­но ста­неться.

    - Ото я бу­ла б ра­да! Ой, яка б я бу­ла то­дi щас­ли­ва! Хоч би на кiлька ро­кiв ме­нi то­го блис­ку, тiєї сла­ви, то­го ви­со­ко­го ста­но­ви­ща! - ма­ри­ла Оле­ся, си­дя­чи по­руч з Ви­говським на со­фi. - I знаєш що, мiй ко­ха­ний Iва­не? Я го­то­ва зос­та­тись в Києвi, аж до­ки не пом­ре ста­рий гетьман, хоч я люб­лю те­бе, i ме­не без те­бе бе­ре нудьга. Як те­бе ви­бе­руть за гетьма­на, то­дi я в'їду в Чи­ги­рин, мов ко­ро­ле­ва.

    - Про ме­не й зос­та­вай­ся в Києвi, хоч ме­нi важ­ко жи­ти без те­бе. Але я вже не мо­ло­дий: сер­це моє лю­бить те­бе ти­хо, як ти­хо грiє осiннє сон­це, - го­во­рив Ви­говський.

    - Тiльки приїжджай до ме­не з Чи­ги­ри­на час­тi­ше!

    - Ой, важ­ко ме­нi жи­ти без те­бе в Чи­ги­ри­нi со­лом'яним удiв­цем, - ска­зав Ви­говський, зiтх­нув­ши, - але для те­бе я го­то­вий на все зго­ди­тись.

    I ста­ло­ся справ­дi так, як го­во­рив Ви­говський.

    27 iюля 1657 ро­ку по­мер гетьман Бог­дан. Ще пе­ред смер­тю Бог­да­на ко­зацькi пол­ков­ни­ки, по­ва­жа­ючи ста­ро­го Бог­да­на, об­ра­ли за гетьма­на йо­го си­на Юрiя, не вва­жа­ючи на те, що сам Бог­дан ра­див їм виб­ра­ти за гетьма­на або Лис­ницько­го, або Ви­говсько­го. Але як тiльки по­мер Бог­дан, ко­за­ки сха­ме­ну­лись i по­ча­ли на­рi­ка­ти, що над ни­ми пос­та­но­ви­ли гетьма­на, кот­ро­му бу­ло всього шiст­над­цать ро­кiв, i пе­рес­та­ли по­ко­ря­тись Юрiєвi. Юрiй пи­тав по­ра­ди в Ви­говсько­го, що йо­му вчи­ни­ти.

    

    - Оповiсти збо­ри на ра­ду, зре­чись гетьманст­ва, пок­ла­ди бу­ла­ву, а я й уся ге­не­ральна стар­ши­на так са­мо зре­че­мо­ся сво­го уря­ду. Не­хай ко­за­ки ви­би­ра­ють за гетьма­на й стар­ши­ну, ко­го схо­чуть. Мо­же, як ти зре­чеш­ся гетьманст­ва, ко­за­кiв це вра­зить, i во­ни ста­нуть при­хильнi­шi до те­бе, - так ра­див Юрiєвi Ви­говський, але в йо­го бу­ла дум­ка: са­мо­му взя­ти бу­ла­ву.

    Про ра­ду опо­вiс­ти­ли. Ви­говський зак­ли­кав на ра­ду пол­ков­ни­кiв, сот­ни­кiв та по два ко­за­ки з кож­ної сот­нi. Та­кий був дав­нiй ко­зацький зви­чай. Для ра­ди Ви­говський i йо­го при­хильни­ки приз­на­чи­ли гетьманський двiр, щоб в йо­му змiс­ти­лось не­ба­га­то ко­за­кiв. Тим ча­сом Ви­говський пiд­доб­рю­вав­ся до ко­за­кiв, зве­лiв ви­ко­ти­ти з льохiв кiлька бо­чок го­рiл­ки, на­пу­вав прос­тих ко­за­кiв го­рiл­кою, справ­ляв для їх ба­га­тi обi­ди, сам час­ту­вав ко­за­кiв, сам пив й при­ки­дав­ся п'яним, щоб пi­дiй­ти пiд ко­зацькi но­ро­ви, бо Ви­говський не лю­бив пи­ти i нi­ко­ли не був п'яний.

    В не­дi­лю 24 серп­ня дов­би­шi вда­ри­ли на ра­ду. Ко­за­ки ру­ши­ли в двiр. Як тiльки двiр став пов­ний ко­за­кiв, во­ро­та на­вi­щось за­чи­ни­ли. Ба­га­то ко­за­кiв i си­ла хло­пiв зос­та­лись за во­рiтьми.

    З до­му вий­шов Юрiй з бу­ла­вою в ру­ках. За ним нес­ли бун­чук, об­тi­ню­ючи йо­го го­ло­ву.

Пошук на сайті: