Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3708
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4394
    Князь Лю­бецький вит­рi­щив з ди­ва на Яки­ли­ну свої чор­нi очi; Лю­бецька теж ди­ви­лась на Яки­ли­ну з ди­ву­ван­ням. Обоє во­ни не спо­дi­ва­лись, що Ви­говський бу­де гетьма­ном, а Оле­ся гетьман­шею. I князь, i кня­ги­ня те­пер пос­те­рi­га­ли, що не во­ни, кня­зi та се­на­то­ри, а Ви­говський та Оле­ся те­пер най­ви­щi осо­би на Ук­раїнi. Обоє во­ни ста­ли лас­ка­вi­шi до Яки­ли­ни Пав­ловської, вi­та­ли її лас­ка­во, бу­ли ввiч­ли­вi до неї i про­си­ли, щоб Оле­ся при­бу­ла до їх на обiд дру­го­го дня. Вер­нув­шись до­до­му, Яки­ли­на Пав­ловська роз­ка­за­ла Оле­сi, як її при­вiт­но прий­ня­ли обоє Лю­бецькi. Оле­ся зас­мi­ялась.

    - Тепер во­ни зас­пi­ва­ли iн­шої й ве­се­лi­шої, зас­пi­ває iн­шої i мiй ста­рий дядько Хрис­то­фор Стет­ке­вич, кот­рий ко­лись ста­вав диб­ки про­ти мо­го шлю­бу з Ви­говським, - ска­за­ла Оле­ся.

    Другого дня, приб­рав­шись i при­че­пу­рив­шись, Яки­ли­на й Оле­ся поїха­ли на обiд до Лю­бецьких. Там во­ни зас­та­ли i Су­хо­дольську. I Лю­бецькi, й Су­хо­дольська ста­ли не­на­че iн­шi лю­ди. Зов­сiм не тi, що бу­ли пе­ред­нi­ше. Не тiльки не бу­ло в їх зне­ва­ги, але во­ни туп­ця­ли ко­ло Оле­сi, поз­до­ров­ля­ли, цi­лу­ва­ли i не зна­ли де й по­са­ди­ти. Оле­ся дер­жа­ла се­бе спо­кiй­но, але її очi ви­яв­ля­ли лед­ве при­мiт­ну нас­мiш­ку­ва­тiсть. За сто­лом Оле­сю по­са­ди­ли на пер­шо­му мiс­цi; Лю­бецька сi­ла по один бiк вiд Оле­сi, а князь - по дру­гий.

    - Ну, те­пер, моя ко­ха­на Оле­сю, хоч бу­деш за­му­жем за ко­за­ком, але ти пер­ша осо­ба на Ук­раїнi мiж усi­ма ко­зач­ка­ми, - го­во­рив Лю­бецький. - Тiльки пам'ятай, сер­це Оле­сю, що ти те­пер маєш си­лу мiж ко­зацькою стар­ши­ною, мо­жеш ма­ти вплив на гетьма­на i на ко­зацьку стар­ши­ну. Не за­бу­вай, що ти ро­дом шлях­тян­ка й кня­зiв­на по ма­те­рi. Вже там як знаєш, хит­ро та муд­ро, по-жi­ноцьки, всто­юй за пра­во шлях­ти як ук­раїнської, пра­вос­лав­ної й ка­то­лицької, так i польської. Не за­бу­вай i про Польщу, бо хоч гетьман Бог­дан i од­дав Ук­раїну Моск­вi, але Польща ще стоїть, ще не впа­ла i бу­де сут­нi­ти, до­ки су­ду-вi­ку. I не­хай во­на стоїть i проц­вi­тає, бо ми звiд­тiль до­бу­ли со­бi шля­хетськi й пан­щан­нi при­вi­леї i ви­щу прос­вiт­нiсть.

    - Добре, доб­ре, кня­зю! - обiз­ва­лась Оле­ся, хоч во­на й по­чу­ва­ла в ду­шi, що нез­дат­на по своїй вда­чi втру­чу­ва­тись в по­лi­тич­нi спра­ви i зап­рав­ля­ти ни­ми, бо лю­би­ла бiльше до­мо­ве й сiм'єве жит­тя.

    - Намовляй i наст­рен­чуй, сер­це Оле­сю, Ви­говсько­го, як то­бi ра­дить князь, - до­да­ла й со­бi Лю­бецька, по­да­ючи Оле­сi ку­бок чу­до­во­го ме­ду пiс­ля ос­танньої пот­ра­ви.

    Помирившись з Оле­сею за обi­дом, Лю­бецькi знов об­цi­лу­ва­ли Оле­сю i в ус­та, i в що­ки i розп­ро­ща­лись з нею.

    - Тобi, сер­це Оле­сю, тре­ба ще поїха­ти в Мок­ра­ни до опi­ку­на, поп­ро­си­ти в йо­го ви­ба­чен­ня. Все-та­ки вiн твiй опi­кун i до­во­ди­ти­ся то­бi дядьком, - ска­зав Лю­бецький на про­щан­нi.

    - Думаю поїха­ти оце завт­ра, - ска­за­ла Оле­ся. I во­на дру­го­го дня поїха­ла в Мок­ра­ни з своєю тiт­кою Якилй­ною та з її дво­ма доч­ка­ми.

    Приїхали во­ни в Мок­ра­ни. Ста­рий Хрис­то­фор не спо­дi­вав­ся їх до се­бе в гос­тi i був ду­же зди­во­ва­ний.

    - Я ду­мав, що ти, Оле­сю, вже дав­но жи­веш в Чи­ги­ри­нi, - про­мо­вив Хрис­то­фор лас­ка­во й при­вiт­но.

    - Нi, мiй до­ро­гий дядьку! Я дов­го сла­бi­ла, а по­тiм за­ва­го­нi­ла i по­ро­ди­ла си­на. Ро­ди­во бу­ло важ­ке. В Чи­ги­ри­нi я ще й до­сi не бу­ла. Так якось ме­нi не по­та­ла­ни­ло в цьому, як i в сва­тан­нi Ви­говсько­го. Мiй гетьман хо­че, щоб я в'їха­ла в Чи­ги­рин з пиш­нiс­тю, вар­тою ви­со­кої осо­би, вар­тою гетьман­шi, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Ото вiн прав­ду ка­же. Ко­ли ти гетьман­ша, то по­вин­на в'їха­ти в Чи­ги­рин з па­ра­дом i з пиш­нiс­тю. Але ти не маєш доб­ро­го екi­па­жа: твiй, ще батькiвський, ста­рий, ста­ро­мод­ний. Бе­ри на­шу но­ву фран­цузьку, па­ра­до­ву ка­ре­ту, бо па­рад для ви­со­кої осо­би має ве­ли­ку вар­тiсть, i їдь до Чи­ги­ри­на з пиш­нiс­тю, а ти те­пер ви­со­ка осо­ба.

    Олеся по­цi­лу­ва­ла Хрис­то­фо­ра в ру­ку. Ка­ре­та бу­ла по­мальова­на зе­ле­ною фар­бою i по­зо­ло­че­на на руб­чи­ках. В ка­ре­тi бу­ло двоє две­рець з вiк­на­ми.

    - Окрiм то­го, - го­во­рив ста­рий Стет­ке­вич, - не го­диться то­бi їха­ти са­мiй: тре­ба, щоб за то­бою тяг­ся поїзд, як за ко­ро­ле­вою. Я не поїду, бо я ста­рий, та й не ду­маю прис­та­ва­ти до ко­зацької верст­ви, як прис­тав Юрiй Не­ми­рич й iн­шi ук­раїнськi шлях­ти­чi. Вiзьми з со­бою тiт­ку Яки­ли­ну Пав­ловську та ро­ди­чок: Лговську, По­да­рицьку й iн­ших. Не­хай їде з то­бою i оця Пав­ли­на. Це бу­де нi­би твiй кор­теж i двiрський штат.

    - Ой яка я ра­да, що поїду до Чи­ги­ри­на! - аж крик­ну­ла Пав­ли­на Руд­ницька. - Ото на­див­люсь на лю­дей i по­ба­чу свi­та!

    Вона вста­ла i по­цi­лу­ва­ла в ру­ку Хрис­то­фо­ра Стстке­ви­ча. В неї та­ки май­ну­ла дум­ка, що во­на там знай­де со­бi же­ни­ха мiж ко­за­ка­ми.

    - Та пам'ятай, Оле­сю, що ти шлях­тян­ка! - го­во­рив да­лi дядько. - Всто­юй пе­ред Ви­говським, пе­ред ко­зацькою стар­ши­ною за шлях­ту, за її при­вi­леї. Не за­бу­вай i про Польщу. Ти лю­биш Польщу. Все, що на­ша дав­ня шлях­та до­бу­ла со­бi i в при­вi­ле­ях, i в прос­вiт­нос­тi, все те прий­шло до неї з Польщi. I ко­ли я дiс­тав прос­вiт­нiсть, до­був­ся ро­зу­мом до вольних прос­вiт­них со­цi­нi­анських i кальвiнських ду­мок, то все те дiс­тав з Євро­пи, але дiс­тав че­рез Польщу, бо Польща не за­чи­ня­ла две­рей для цього всього, а Моск­ва за­чи­нить i нi­яко­го свi­та не пус­тить i з Польщi, i з-за гра­ни­цi; то­дi тем­ря­ва вкриє Ук­раїну.

    - Добре, дя­дю, доб­ре! - ска­за­ла Оле­ся, але її дум­ки вер­тi­лись не ко­ло прос­вi­та­ос­тi Євро­пи та Польщi, а ко­ло фран­цузької ка­ре­ти та убо­рiв. Во­на вже га­да­ла в дум­цi, яку со­бi фран­цузьку сук­ню по­ши­ти для па­рад­но­го в'їзду в Чи­ги­рин, щоб вра­зи­ти жi­нок ко­зацьких стар­шин, кот­рi вби­ра­лись в кун­ту­шi, в жу­па­ни, в плах­ти та в на­мiт­ки.

    Олеся i Пав­ли­на зiб­ра­ли уся­ке своє доб­ро в да­ле­ку до­ро­гу. Во­ни ду­ма­ли про­бу­ти не­дов­гий час в Києвi, щоб по­ши­ти со­бi но­ве уб­ран­ня. Швид­ко по­тiм вонл виїха­ли до Києва.

    Прибувши в Київ, Оле­ся пок­ли­ка­ла крав­ця Ва­силькiвсько­го, кот­рий вчив­ся крав­цю­ва­ти в Вар­ша­вi i вмiв ши­ти мод­нi польськi убо­ри. I Оле­ся, й Пав­ли­на, i тiт­ка Яки­ли­на по­на­би­ра­ли со­бi до­ро­гої ма­те­рiї на сук­нi. Кра­вець за­хо­див­ся ко­ло ро­бо­ти. Оле­ся про­си­ла тiт­ку, щоб во­на взя­ла з со­бою в Чи­ги­рин i своїх до­чок, Ма­рин­ку та не­ве­лич­ку ще Прi­сю. Тiт­ка прис­та­ла на це i по­ча­ла й їх при­би­ра­ти та че­пу­ри­ти. Оле­си­нi знай­омi та да­ле­кi ро­дич­ки, Лговська i По­да­рицька, зап­ро­ше­нi Оле­сею до Чи­ги­ри­на, теж за­хо­ди­лись ко­ло вби­ран­ня. Кня­ги­ня Лю­бецька та Су­хо­дольська не схо­тi­ли їха­ти до Чи­ги­ри­на,.скiльки їх не бла­га­ла Оле­ся. Тiльки Оле­син дядько, князь Со­ло­ми­рецький обi­цяв їха­ти з нею в Чи­ги­рин, бо мав свої iн­те­ре­си: ду­мав впро­ха­ти гетьма­на та стар­ши­ну, щоб йо­му вер­ну­ли се­ла на Ук­раїнi ко­ло Ба­ра, звiд­кiль йо­го виг­на­ли ко­за­ки як ка­то­ли­ка.

    Гетьман дав зна­ти Оле­сi че­рез вер­хов­ця, кот­ро­го дня во­на бу­ла по­вин­на виїха­ти з Києва, щоб стрi­ну­ти її в Чи­ги­ри­нi, як ви­со­ку осо­бу. З поїздом Оле­сi виїха­ла i не­вiст­ка її Ма­ру­ся Стет­ке­ви­че­ва, жiн­ка бра­та її Юрiя, кот­ро­му гетьман обi­цяв пол­ков­ницький уряд. Ста­рий батько гетьма­на Євста­фiй Ви­говський, що про­жи­вав в Києвi, не поїхав з гетьман­шею до Чи­ги­ри­на i при­був пе­ре­го­дя, щоб жи­ти при си­но­вi.

    В той час в Бог­да­но­во­му до­мi про­жи­ва­ли Бог­да­нiв син Юрiй, шiст­над­ця­ти­лiт­нiй хло­пець, та тре­тя Бог­да­но­ва жiн­ка Ган­на, з ро­ду Зо­ло­та­рен­кiв. Ов­до­вiв­ши пiс­ля пер­шо­го чо­ло­вi­ка Пи­ли­па, во­на вий­шла за­мiж за гетьма­на Бог­да­на. Ро­зум­на, по­важ­на й ха­зяй­но­ви­та, во­на ма­ла ду­же ве­ли­кий вплив на гетьма­на Бог­да­на, ви­ве­ла при йо­го дво­рi гу­лян­ки та п'янство i бу­ла доб­рою, гос­по­ди­нею в до­мi. Бог­дан по­ва­жав її й слу­хав. Но­вий гетьман Ви­говський дав їй для про­жит­тя в па­ла­цi двi свiт­ли­цi, а Юрiєвi - од­ну кiм­нат­ку ря­дом з свiт­ли­ця­ми ста­рої гетьман­шi, щоб во­на пов­сяк­час ма­ла спро­мож­нiсть наг­ля­да­ти за мо­ло­дим сла­бо­ви­тим i нес­лух­ня­ним хлоп­цем.

    Просторнi свiт­ли­цi по­кiй­ни­ка Бог­да­на бу­ли роз­кiш­но уб­ра­нi й ви­мальова­нi уся­ки­ми ара­бес­ка­ми. На две­рях бу­ли на­мальова­нi кар­ти­ни з давньої свя­щен­ної iс­то­рiї. На по­лич­ках бли­ща­ли ряд­ки до­ро­го­го срiб­но­го й зо­ло­то­го по­су­ду: по­лу­мис­кiв, блюд, уся­ких куб­кiв та здо­ро­вих пу­га­рiв. Все в свiт­ли­цях бу­ло по­нов­ле­но, ви­чи­ще­но, ви­бi­ле­но. Свiт­ли­цi при­би­ра­лись, як iк Ве­ли­код­ню, не­на­че во­ни жда­ли но­вої пиш­ної шлях­тян­ки-гетьман­шi.

    Виговський дав зна­ти лис­том Оле­сi, ко­ли во­на по­вин­на бу­ла виїзди­ти з Києва, щоб стрi­ну­ти з по­ша­ну­ван­ням її поїзд. Вiн про­сив ста­ру гетьман­шу Ган­ну Хмельницьку та Бог­да­но­вих до­чок од пер­шої жiн­ки, Ка­те­ри­ну й Оле­ну, щоб во­ни стрi­ли но­ву гетьман­шу в най­бiльшiй свiт­ли­цi з хлi­бом та сiл­лю.

Пошук на сайті: