Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3704
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4379
    - Засядуть мос­ковськi воєво­ди i у всiх на­ших мiс­тах i за­бе­руть Ук­раїну в свої ру­ки. От по­ба­чи­те, яс­но­вельмож­ний гетьма­не! - го­во­рив Не­ми­рич. - Моск­ва вже скла­ла­ся з роз­би­тих удi­лiв в мо­нар­хiю, а мо­нар­хiя не стер­пить на­шої рес­пуб­лi­ки на Ук­раїнi i чи те­пер, чи по­тiм зла­має й зне­се на­шi по­ряд­ки, на­шi при­вi­леї, наш ук­лад. Польща i те­пер є рес­пуб­лi­ка, i рес­пуб­лi­ка шля­хетська: при Польщi i на Ук­раїнi вдер­житься гетьман­щи­на.

    - Це ви, па­не Не­ми­ри­чу, не­на­че чи­таєте мої дум­ки в моїй го­ло­вi, - обiз­вав­ся гетьман Ви­говський, ос­мi­ха­ючись. - Ок­рiм то­го, Моск­ва неп­рос­вi­че­на i во­на не дба­ти­ме про свiт­ло на­уки i не по­ва­жа­ти­ме на­шої прос­вiт­нос­тi на Ук­раїнi.

    - При Моск­вi на­ша прос­вiт­нiсть впа­де, на­шi шко­ли впа­дуть, бо не з Моск­ви йде до нас свiт на­уки, а з чу­жо­земських країв че­рез Польщу. Нам тре­ба за­вес­ти два унi­вер­си­те­ти: в Києвi i в Вiн­ни­цi, най­мен­ше два, i та­кi увi­вер­си­те­ти, якi я ба­чив за гра­ни­цею, з на­ука­ми свiтськи­ми, прав­ди­ви­ми, а не з те­оло­гiєю на­шої Києво-Мо­ги­лянської ака­де­мiї. Польща це по­пус­тить, а мос­ковськi бо­яри наз­вуть цi заг­ра­нич­нi шко­ли без­бож­ни­ми й лю­терськи­ми, - го­во­рив да­лi Не­ми­рич.

    - Буде в нас з Моск­вою за та­кi шко­ли ве­ли­ка тя­га­ни­на, - обiз­вав­ся Да­ни­ло Ви­говський.

    - Москва нi­ко­ли не по­пус­тить во­лi на­шiй шлях­тi, хоч би й пра­вос­лав­нiй, не тiльки ка­то­лицькiй; а скiльки гетьман Бог­дан виг­нав з Ук­раїни та­ки ук­раїнської, хоч i не вже по­ка­то­ли­че­ної, шлях­ти! - про­мо­вив, князь Со­ло­ми­рецький, - Хi­ба це доб­ре дi­ло? Хi­ба ж цi шлях­ти­чi й дi­ди­чi не дi­ти од­нiєї ма­те­рi Ук­раїни?

    I Ви­говський, i Не­ми­рич змов­ча­ли i нi­чо­го не од­по­вi­да­ли на цю дум­ку кня­зя Со­ло­ми­рецько­го.

    - Знов i те, що дер­жа­ва без шлях­ти не­мож­ли­ва рiч, - по­чав го­во­ри­ти Не­ми­рич. - Шлях­та i тiльки шлях­та має спро­мож­нiсть дба­ти про свою прос­вi­ту i роз­пов­сюд­ню­ва­ти на­уки по всiй дер­жа­вi. Вам, ко­за­кам, тре­ба б до­бу­ва­тись шля­хетських при­вi­леїв, а не змi­щу­ва­тись з плеб­сом, кот­ро­му не­ма ча­су дба­ти про ви­хо­ван­ня й прос­вiт­нiсть.

    - Оце свя­та прав­да! - аж крик­нув гетьман. - Ва­шi дум­ки прав­ди­вi. Ко­за­ки по­вин­нi зрiв­ня­тись з шлях­тою i дiс­та­ти шля­хетськi при­вi­леї, а не ста­ва­ти за­па­нiб­ра­та з плеб­сом. Че­рез це то нам Польща бiльше ста­не в при­го­дi. Але що то на це ска­же ко­зацька стар­ши­на? Що ска­жуть прос­тi ко­за­ки? Що ска­же на­род? Польщi не люб­лять на Ук­раїнi.

    - Буде бiй­ка, бу­де ко­лот­не­ча пов­сяк­час, але по­тiм, як усi по­ба­чать, що по­ля­ки не втру­ча­ються в спра­ви на Ук­раїнi, то й за­мовк­нуть, а по­тiм пот­ро­ху звик­нуть до но­вих по­ряд­кiв, - про­мо­вив Не­ми­рич.

    - Я за­ду­мав знов з'єдна­тись з Польщею, - обiз­вав­ся гетьман Ви­говський, - i вчи­ню це дi­ло хоч би й де­кот­рi ко­за­ки i не прис­та­ли на це, хоб би по­ли­лись рi­ки кро­вi. Ко­роль са­мо по со­бi по­ви­нен нас з'єдна­ти з по­ля­ка­ми, як рiв­них з рiв­ни­ми, вольних з вольни­ми. Я завт­ра зап­ро­шу до се­бе ко­зацьку стар­ши­ну нi­би на по­ра­ду i до­вi­да­юсь, якi в їх дум­ки та гад­ки, який в їх пог­ляд на це дi­ло. Сер­це моє ле­жить до Польщi, а не до тем­ної Моск­ви. А ви, яс­но­вельмож­ний па­не Беньовський, при­ходьте завт­ра до нас на по­ра­ду i вчи­нiть про­по­зи­цiю од ко­ро­ля й се­на­та. Ме­нi нi­яко­во са­мо­му по­чи­на­ти цю про­по­зи­цiю.

    - Добре, доб­ре, яс­но­вельмож­ний! Не­хай i пан Не­ми­рич при­хо­дить, i ви, шлях­ти­чi, при­ходьте: мо­же, ми i вмо­ви­мо не­по­кiр­ли­вих i нез­год­них з на­ми пол­ков­ни­кiв.

    Гетьман Ви­говський дру­го­го дня вве­че­рi скли­кав до се­бе ко­зацьку стар­ши­ну на по­ра­ду, щоб во­на вис­лу­ха­ла про­по­зи­цiю ко­ро­лiвсько­го пос­лан­ця Беньовсько­го. Гетьман хо­див по яс­но ос­вi­че­нiй свiт­ли­цi ти­хою хо­дою, спус­тив­ши го­ло­ву до­до­лу. Ду­ми роєм ви­ли­ся в йо­го го­ло­вi, од­на од­ну по­пе­ред­жа­ючи, як хви­лi на во­дi в не­го­ду на здо­ро­во­му вiт­рi. Ви­говський, як тiльки став гетьма­ном, од­ра­зу за­ду­мав план з'єднан­ня Ук­раїни з Польшею, але по­чу­вав, що пiс­ля Бог­да­но­вих по­бiд над Польщею це дi­ло бу­де труд­не й не­без­печ­не.

    "Ой ве­ли­ке й не­без­печ­не дi­ло за­ду­ма­ла моя го­ло­ва! - ду­мав гетьман, ла­ма­ючи ру­ки так, що аж пальцi лу­ща­ли. - I тре­ба ха­па­тись з цим дi­лом, бо Юрась вий­де з ака­де­мiї i вiзьме од ме­не гетьманську бу­ла­ву. По­ри­ває всю мою ду­шу не на пiв­нiч, а ту­ди, на за­хiд, до Польщi, до Євро­пи. Там для ме­не сяє сон­це, а пiв­нiч не­на­че зас­ло­не­на чор­ни­ми хма­ра­ми. Ко­роль на­да­рить ме­не маєтнос­тя­ми, се­ла­ми, лi­са­ми; рiч­кою поллється зо­ло­то з Вар­ша­ви. Ой ду­ми мої, мрiї мої зо­ло­тi! Не даєте ви ме­нi спо­кою нi вдень нi вно­чi. Але тре­ба… тре­ба про­ва­ди­ти дi­ло ро­зум­но й обе­реж­но, щоб ча­сом i моя го­ло­ва не по­ко­ти­лась до­до­лу, як ди­тя­чий м'яч: в цьому дi­лi - або пан, або про­пав!

    I хрус­ну­ли усi пальцi на обох ру­ках в гетьма­на; знов по­хи­ли­лась йо­го го­ло­ва ще ниж­че, а хо­да по свiт­ли­цi ста­ла ти­хi­ша. Гетьман спи­нив­ся i став на од­но­му мiс­цi; йо­го го­ло­ва не­на­че зах­ряс­ла в на­тов­пi смi­ли­вих ду­мок, не­на­че не мог­ла знес­ти ве­ли­кої ва­ги ве­ли­ких ду­мок. Вiн не­на­че ба­чив пе­ред своїми очи­ма той блиск, си­лу й сла­ву Ук­раїни, бо ду­же лю­бив рiд­ний край.

    Почала зби­ра­тись в свiт­ли­цю ко­зацька стар­ши­на, яка то­дi на­го­ди­лась до Чи­ги­ри­на: прий­шов Пав­ло Те­те­ря, пе­ре­яс­лавський пол­ков­ник, що дер­жав сест­ру гетьма­на Ви­говсько­го; на­дiй­шов Бог­да­но­вич-За­руд­ний, ге­не­ральний су­дець; Ти­мiш Но­сач, ге­не­ральний обоз­ний; прий­шов шу­рин Бог­да­на Хмельницько­го Яким Сом­ко; прий­шли Цю­цю­ра, [Остап Зо­ло­та­рен­ко], пол­ков­ни­ки Да­ни­ло Ви­говський та Не­чай; Бог­да­но­вi зя­тi й iн­шi сот­ни­ки, кот­рi то­дi при­бу­ли до Чи­ги­ри­на. Не­за­ба­ром увiй­шов в свiт­ли­цю Юрiй Не­ми­рич, а за­раз за ним всту­пив ко­ро­лiвський пос­ла­нець пан Беньовський.

    - Од най­яс­нi­шо­го ко­ро­ля з Вар­ша­ви при­був до нас, гетьма­на, i до вас, ко­зацька стар­ши­но, пос­ла­нець яс­но­вельмож­ний Беньовський з ко­ро­лiвською про­по­зи­цiєю. Про­си­мо вас вваж­ли­во вис­лу­ха­ти про­по­зи­цiю i, по­ра­див­шись вку­пi з на­ми, ска­за­ти пос­лан­це­вi свою од­по­вiдь, - по­чав го­во­ри­ти гетьман Ви­говський.

    - Чи це, гетьма­не, бу­де ра­да, чи тiльки по­ра­да?-спи­тав в гетьма­на дех­то з стар­ши­ни.

    - Нi, це тiльки по­ра­да, так… тим ча­сом… Як дi­ло пi­де в нас на лад, то­дi ми збе­ре­мо й прав­ди­ву ко­зацьку ра­ду i опо­вiс­ти­мо цю про­по­зи­цiю од ко­ро­ля та польсько­го се­на­ту, - про­мо­вив Ви­говський.

    Гетьман став по­се­ред свiт­ли­цi за сто­лом. Кру­гом сто­ла ста­ла в ко­ло ко­зацька стар­ши­на. Пан Беньовський вис­ту­пив пе­ред ко­лом i по­чав вис­лов­лю­ва­ти польську про­по­зи­цiю в ора­торськiй про­мо­вi.

    - Найвища сут­но­та, отець наш не­бес­ний, що ство­рив не­бо i зем­лю, ще в раю дав ве­ли­ку за­по­вiдь на­шо­му пра­от­це­вi Ада­мо­вi i на­шiй пра­ма­те­рi Євi, а че­рез їх i всiм лю­дям за­по­вi­дав лю­би­ти­ся i жи­ти в зго­дi. Усi ми дi­ти на­шо­го од­но­го пра­от­ця, ми всi бра­ти. В раю не бу­ло нi ка­то­ли­ка, нi пра­вос­лав­но­го. I в нас ко­лись був рай i на Ук­раїнi, i в Польщi; жи­ли ми ко­лись в зго­дi по-бра­терськи, лю­би­ли­ся, ми­ри­ли­ся i ли­ха не зна­ли. Не заз­на­ли ми нi­якої свар­ки, нi бiй­ки, бо ми поб­ра­та­лись, як рiв­нi з рiв­ни­ми, вольнi з вольни­ми.

    - Ясновельможний па­не, ка­жеш прав­ду, - обiз­вав­ся Пав­ло Те­те­ря.

    - Свята прав­да! - ска­зав гетьман.

    - Це, пев­но, бу­ло то­дi, як єзуїти по­ро­би­ли з на­ших ук­раїнських па­нiв пе­ре­верт­нiв-ка­то­ли­кiв, - про­мо­вив Сом­ко нас­мiш­ку­ва­то.

    - От ви ме­нi й пе­ре­би­ли про­мо­ву, - ска­зав Беньовський. - Во­рог людських душ, чорт прок­ля­тий, зу­мис­не пiд­вiв нас, пiд­бив на свар­ки на на­шу по­ги­бель. Вда­рив­ши се­бе в пер­си, пiз­най­мо свої грi­хи i прос­тi­мо од­нi дру­гим на­шi обо­пiльнi про­ви­ни. За­будьмо про дав­нi свар­ки та зма­ган­ня i знов зiй­де­мось до­ку­пи i бу­де­мо жи­ти в зго­дi, як жив наш пра­отець Адам в раю з на­шою пра­ма­тiр'ю Євою. Гетьман Бог­дан не­доб­ре дi­ло вчи­нив, одiр­вав­ши Ук­раїну од Польщi. За­будьмо про Бог­да­но­ве дi­ло, ви­маж­мо йо­го з кар­ток на­шої iс­то­рiї, з ко­зацьких чор­них лi­то­пи­сiв.

    - Ну, па­не Беньовський! Що на­пи­са­но пе­ром, то­го не ви­ве­зеш i во­лом, - обiз­вав­ся Цю­цю­ра.

    - Я при­був до вас, гетьма­не й стар­ши­но, з про­по­зи­цiєю од най­яс­нi­шо­го на­шо­го ко­ро­ля при­лу­чи­ти Ук­раїну до Польщi. Прис­та­вай­те до Польщi, як рiв­нi до рiв­них, вольнi до вольних. I нам без вас по­га­но, i вам без нас не­доб­ре; i по­ля­ки бу­ли вин­нi, i ко­за­ки не без грi­хiв та по­ми­лок, - го­во­рив да­лi Беньовський. - Най­яс­нi­ший наш ко­роль, наш прав­ди­вий отець, прос­тить i ви­ба­чить ко­за­кам їх про­ви­ни, їх по­мил­ки, а знач­нiй стар­ши­нi дасть пра­во шля­хетст­ва, зрiв­няє їх в при­вi­ле­ях з польською шлях­тою.

    - А чи не ста­не ча­сом на­ша тiнь дов­ша, як ста­не­мо шлях­ти­ча­ми? - не втер­пiв Но­сач, щоб не по­жар­ту­ва­ти.

Пошук на сайті: