Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3712
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4406
    - Я ду­маю, що шлях­та по­вин­на бу­ти в уся­кiй дер­жа­вi, по­вин­на бу­ти i в нас, - ска­зав Юрiй Не­ми­рич. - Ко­зацька стар­ши­на по­вин­на ма­ти шля­хетськi при­вi­леї, бо во­на здо­бу­ла їх ме­чем i на дi­лi вже їх i має. Я прис­таю, i вся пра­вос­лав­на шлях­та охо­че прис­та­не зо мною до Польщi, як до дер­жа­ви ба­га­то бiльше прос­вi­че­ної, нiж Моск­ва, дер­жа­ви пiд­хо­жої до ук­ла­ду жит­тя ко­зацько­го.

    - Пан Не­ми­рич го­во­рить прав­ду, - ска­зав Да­ни­ло Ви­говський.

    - Отже ж, ви все ме­нi пе­ре­би­ваєте, - по­чав го­во­ри­ти пан Беньовський. - Я пос­ла­ний од ко­ро­ля до вас, як та Ноєва го­луб­ка до ков­че­га, i при­нiс вам, ко­за­кам, мас­лич­ну гiл­ку ми­ру i зго­ди з Польщею. Роз­ри­вай­те з Моск­вою i пiд­хи­ляй­тесь знов пiд мiц­ну ру­ку най­яс­нi­шо­го польсько­го ко­ро­ля, на­шо­го й ва­шо­го при­род­же­но­го от­ця й доб­ро­дiя.

    Декотрi з пол­ков­ни­кiв за­го­мо­нi­ли, за­чув­ши та­ку про­по­зи­цiю Беньовсько­го. В свiт­ли­цi пiд­няв­ся го­мiн. Од­нi не хо­тi­ли слу­ха­ти да­лi тiєї про­по­зи­цiї, дру­гi спи­ня­ли їх, щоб во­ни не пе­ре­ба­ран­ча­ли го­во­ри­ти да­лi па­но­вi Беньовсько­му. Пал­кий Сом­ко, пал­кий Но­сач по­вий­ма­ли шаб­лi з пi­хов i по­ча­ли ни­ми ма­ха­ти.

    

    - Не хо­че­мо цього да­лi й слу­ха­ти! Не прис­таємо на та­ку про­по­зи­цiю! Не тре­ба нам польсько­го ко­ро­ля! Вiн на­пус­тить на Ук­раїну польської та ка­то­лицької спо­ля­че­ної ук­раїнської шлях­ти, наш­ле єзуїтiв! Знов бу­дуть по­вер­та­ти на­род на ка­то­лицт­во! Знов бу­дуть спо­ля­чу­ва­ти ук­раїнську шлях­ту!

    - Чи не ота­ку мас­лич­ну гiл­ку ви нам при­нес­ли, яс­но­вельмож­ний па­не? - ска­зав Сом­ко, по­ка­зу­ючи йо­му свою шаб­лю.

    - Неправда! Не меч, а мир при­но­сить нам яс­но­вельмож­ний пан Беньовський. До Польщi! до Польщi! до з'єднан­ня з Польщею! - крик­нув Пав­ло Те­те­ря.

    - Не бу­де цього нi­ко­ли! Нам не тре­ба шлях­ти! Ми всi те­пер тут рiв­нi: i шлях­ти­чi, й ко­за­ки, й му­жи­ки, - го­во­рив Ос­тап Зо­ло­та­рен­ко.

    - Згода! Го­дi! Не га­ла­суй­те! По­ду­май­те, по­га­дай­те, а по­тiм ска­же­те свою гад­ку. Це ж тiльки про­по­зи­цiя най­яс­нi­шо­го ко­ро­ля, а до са­мо­го дi­ла ще не близький свiт, ще бу­де доб­ра про­маш­ка, - го­во­рив гетьман, зас­по­ко­ю­ючи стар­ши­ну. - Вкла­дiть шаб­лi в пiх­ви! Ми об­ра­жаємо пос­лан­ця най­яс­нi­шо­го ко­ро­ля. Пос­ла­нець - осо­ба ос­вя­че­на. Ш-ша!

    - Я тiльки при­нiс вам про­по­зи­цiю про зго­ду! Не­хай бу­де мир мiж на­ми на зем­лi, як на не­бi мiж хе­ру­ви­ма­ми та се­ра­фи­ма­ми! - зас­по­ко­ював ко­за­кiв Беньовський. - Чи є ж що в свi­тi кра­що­го, як мир та зго­да, ко­ли бра­терськi на­ро­ди жи­вуть в зго­дi, як рiв­нi бра­ти? Хi­ба ж ми не бра­ти i тi­лом, i ду­хом? Хi­ба ж ми не дi­ти от­ця не­бес­но­го? Хi­ба ж ми не близькi до дру­гих? Наш отець, польський ко­роль, не по­нех­тує ти­ми, кот­рi по­ка­ються пе­ред ним i пiд­хи­ляться пiд йо­го ру­ку. I ми бу­де­мо жи­ти в зго­дi. Знов бу­де рай на Ук­раїнi.

    - Ми вже знаємо те­пер про твою про­по­зи­цiю па­не Беньовський, то вже не­ма чо­го бiльше й ба­ла­ка­ти про це, - про­мо­вив Сом­ко. - 3 цього пи­ва не бу­де ди­ва. Дi­ло вже зроб­ле­но гетьма­ном Бог­да­ном, а мерт­во­го з гро­бу не вер­та­ють.

    

    - Ясновельможний па­не! Ти при­но­сиш нам з своєю про­по­зи­цiєю не мир, а меч, - обiз­вав­ся Ти­мiш Но­сач. - Ко­роль та па­ни пус­тять на Ук­раїну польських дi­ди­чiв та єзуїтiв, на­са­дять на уря­ди в Ук­раїнi своїх уряд­ни­кiв, знов роз­дi­лять на­ше сус­пiльство на во­ро­жi верст­ви: на щлях­ту, ко­за­кiв, хло­пiв, а цей по­ря­док нам не­пот­рiб­ний, це польський по­ря­док! Ми не згод­нi на це. А ко­ли ти, гетьма­не, прис­та­неш до цiєї ко­ро­лiвської, польської про­по­зи­цiї, то ми до­бе­ре­мо спо­со­бу про­ти цього дi­ла.

    Сомко вий­няв шаб­лю i по­ка­зав Беньовсько­му, Пав­ло Те­те­ря та Да­ни­ло Ви­говський вий­ня­ли i свої шаб­лi з пi­хов i по­ка­за­ли Сом­ко­вi.

    - А ми прис­таємо до злу­чен­ня з Польщею i для цього знай­де­мо та­кий са­мий спо­сiб! - гук­нув Пав­ло Те­те­ря.

    I мiж стар­ши­ною знов пiд­няв­ся га­лас, шум, гам та зма­ган­ня.

    - Годi вже вам, го­дi! Хо­дi­мо лiп­ше та вип'ємо по чар­цi го­рiл­ки та по куб­ко­вi ме­ду, хоч ви й не з ме­дом прий­ня­ли про­по­зи­цiю польсько­го пос­лан­ця, - ска­зав гетьман, i стар­ши­на пот­ро­хи вга­му­ва­лась i зас­по­коїлась.

    - Зберу ж я те­пер ра­ду з са­мих тiльки при­хильни­кiв Польщi, i то­дi вже до­ко­неч­не пос­та­но­ви­мо умо­ву з'єднан­ня Ук­раїни з Польщею, - ше­по­тiв гетьман Ви­го­веький на са­ме ву­хо Беньовсько­му, йду­чи по­зад стар­ши­ни з свiт­ли­цi.

    - На те­бе, яс­но­вельмож­ний, пок­ла­да­юся, як на кам'яну го­ру. Схо­чеш - зро­биш усе i зу­мiєш зро­би­ти усе з твоїм хис­том та ве­ли­ким ро­зу­мом, - ше­по­тiв Беньовський на ву­хо гетьма­но­вi. - Але знаєш що, яс­но­вель мож­ний?

    - А що? - спи­тав ти­хо Ви­говський.

    - Переднiше за все обс­тав свою осо­бу й Чи­ги­рин вiй­ськом з най­ня­тих чу­жо­зем­цiв: з нiм­цiв та во­ло­хiв або з шлях­ти­чiв, та вже то­дi по­чи­най дi­ло з'єднан­ня Ук­раїни з Польщею. На своїх ко­за­кiв не ду­же пок­ла­дай на­дiю, - ше­по­тiв Беньовський.

    - Я вже за­го­див та­тарське вiй­сько, за­го­див Ка­рач-бея з йо­го ор­дою, - ска­зав Ви­говський до Беньовсько­го. - Я та­ки ду­маю справ­ди­ти свою дум­ку, як би там не го­мо­нi­ла зад­нiп­рянська стар­ши­на. Вiн­ницький пол­ков­ник Бо­гун, київське ду­хо­венст­во й мит­ро­по­лит - це на­ша сто­ро­на, бо всi во­ни не при­сяг­ли Моск­вi й до­сi.

    Тиждень гос­тю­ва­ли в гетьман­шi Ви­говської її ро­дич­ки та знай­омi i тiльки дру­го­го тиж­ня по­ча­ли зби­ра­ти­ся в до­ро­гу. Гетьман­ша не пус­ка­ла їх до­до­му, про­си­ла зос­та­тись ще з тиж­день, до­ки во­на огов­тається на но­во­му мiс­цi в Чи­ги­ри­нi та ос­воїться з но­ви­ми для неї людьми. Од­на­че гос­тi не зго­ди­лись зос­та­ва­тись дов­ше. Яки­ли­на Пав­ловська пос­пi­ша­ла до своєї гос­по­ди, до сво­го гос­по­дарст­ва; Пав­ли­на Руд­ницька тро­хи бо­ялась сво­го кальвi­нiс­та Хрис­то­фо­ра Стет­ке­ви­ча. Гос­тi по­ча­ли лаш­ту­ва­тись в до­ро­гу. На гетьман­шу най­шов сум.

    - Не звик­ла я ще до но­во­го мiс­ця; бу­ду я ну­ди­тись, як ви виїде­те од ме­не. Ок­рiм Ка­те­ри­ни Ви­говської, не­ма в ме­не близької при­ятельки й по­рад­ни­цi, ок­рiм неї, не­ма ме­нi з ким по­го­во­ри­ти й роз­ва­жи­ти се­бе. Гетьман все за ро­бо­тою, все має якiсь дi­ла з пос­лан­ця­ми та з ко­за­ка­ми. За­нуд­жу­ся я отут в Чи­ги­ри­нi, до­ки звик­ну до йо­го… Знаєте що, ко­ха­на цьоцю? По­киньте в нас свою Ма­рин­ку, - го­во­ри­ла гетьман­ша на про­щан­нi до своєї тiт­ки Яки­ли­ни. - Не­хай во­на по­бу­де в ме­не який там час. В Чи­ги­ри­нi те­пер про­бу­вае моя бра­то­ва Ма­ру­ся Стет­ке­ви­че­ва з доч­кою Хрис­ти­ною, про­бу­вае мiй дядько князь Со­ло­ми­рецький з доч­кою, i Ма­рин­цi бу­де ве­се­ло з Хрис­ти­ною та кня­зiв­ною Зi­наїдою. Не­хай Ма­рин­ка зос­тається в ме­не до кот­ро­го ча­су.

    - Про ме­не, й не­хай, як Ма­рин­ка на це зго­диться. За­охо­чуй її, Оле­сю, мо­же, во­на й зос­та­неться в те­бе. Мо­же, ще тут i за­мiж пi­де за яко­го пру­ди­уса-ко­за­ка, - ска­за­ла тiт­ка Яки­ли­на i за­ре­го­та­лась.

    - Може, й пi­де, як хто пу­тя­щий тра­питься. Я й не ду­же при­хильна до вiй­сько­вих лю­дей, до ко­за­кiв, а пiш­ла ж за­мiж за ко­за­ка, бо сер­це моє ме­не по­тяг­ло, - обiз­ва­лась Оле­ся. - А що, Ма­рин­ко! Я хо­чу зос­та­ви­ти те­бе в се­бе на який час. Чи зос­та­неш­ся, чи поїдеш з ма­мою до Києва? - спи­та­ла гетьман­ша, пок­ли­кав­ши Ма­рин­ку.

    - Ой спа­си­бi то­бi, Оле­сюi Зос­та­ну­ся. Ме­нi бу­де тут ве­се­ло з Хрис­ти­ною та з Зi­наїдою, - ве­се­ло обiз­ва­лась Ма­рин­ка, аж тем­нi оч­ка в неї заг­ра­ли.

    Окрiм Хрис­ти­ни та Зi­наїди, мо­ло­ду Ма­рин­ку ма­ни­ла до Чи­ги­ри­на ще од­на осо­бiсть: Зiнько Лю­тай з своїми бi­ля­ви­ми ку­че­ря­ми, з ве­се­ли­ми си­нi­ми очи­ма, з ве­се­лою роз­мо­вою, жар­та­ми та пiс­ня­ми. В Лю­тая був чу­до­вий дзвiн­кий го­лос, i вiн лю­бив спi­ва­ти, як спi­ває сiльський ве­се­лий па­ру­бок.

    Виїхали гос­тi з дво­ру. В прос­тор­них по­ко­ях ста­ло по­рожньо i якось мерт­во. Гетьман­шу взяв жаль, як во­на вер­ну­лась i пе­рес­ту­пи­ла по­рiг прос­тор­ної свiт­ли­цi. Але три мо­ло­дi пан­ни i справ­дi не да­ли гетьман­шi су­му­ва­ти: пiд­ня­ли­ся в свiт­ли­цi жар­ти та смiш­ки. Хрис­ти­на бi­га­ла, ду­рi­ла та за­чi­па­ла под­руг, пiд­нi­ма­ючи їх на смiш­ки. Во­на ро­зiг­на­ла гетьман­шин сум, i роз­ве­се­ли­ла її.

    

VI

    

Пошук на сайті: