Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 44)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3712
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4406
    - Попереду пiд­нi­ма­ли ме­не на смiх, що я те­бе при­ча­ру­ва­ла, вже й не пам'ятаю чим… смi­ялись ме­нi то­бою. I нi­яко­во ме­нi бу­ло, i приємно бу­ло слу­ха­ти, як во­ни про те­бе го­во­ри­ли. Я цi­лий день слу­ха­ла б, як во­ни про те­бе го­во­рять, те­бе зга­ду­ють, але…

    Маринка спи­ни­лась i за­мовк­ла.

    - Але що ж? Мо­же, во­ни ду­ма­ють, що я так тiльки за­ли­ця­юсь до те­бе, що я жар­тую, що я ду­рю те­бе? А я люб­лю те­бе щи­ро i го­то­вий хоч би й завт­ра до те­бе ста­рос­тiв сла­ти. Хi­ба, мо­же, гетьман­ша та твоя ма­ти не ви­да­дуть те­бе за ме­не, бо я ко­зак, а ти шлях­тян­ка.

    - Ой, не те во­ни го­во­ри­ли! Гетьман­ша й Ка­те­ри­на Ви­говська все хва­ли­ли те­бе, го­во­ри­ли, що кра­що­го за те­бе же­ни­ха труд­но й знай­ти, але що твiй батько i твоя ма­ти нi­за­що в свi­тi не доз­во­лять то­бi ме­не сва­та­ти че­рез те, що я шлях­тян­ка, бо во­ни обоє не люб­лять шлях­ти, вва­жа­ють па­нiв за своїх во­ро­гiв.

    Зiнько важ­ко зiтх­нув. Ма­рин­ка при­мi­ти­ла це i со­бi зiтх­ну­ла: во­на пос­те­рег­ла, що гетьман­ша го­во­ри­ла прав­ду.

    - А ще що во­ни го­во­ри­ли про мо­го батька та про ма­тiр?

    - Говорили, що ме­нi жи­ти в до­мi тво­го батька та ма­те­рi бу­де по­га­но, бо во­ни, хоч лю­ди за­мож­нi, але люб­лять са­мi все ро­би­ти, як прос­тi се­ля­ни, що во­ни i ме­не бу­дуть си­лу­ва­ти до прос­тої ро­бо­ти, вва­жа­ти­муть на ме­не, як на свою най­мич­ку, що во­ни бу­дуть ме­не ла­яти, а мо­же, й би­ти, ко­ли я бу­ду їм не­по­кiр­ли­ва… А я не цу­ра­юсь ро­бо­ти; роб­лю уся­ку ро­бо­ту вдо­ма в своєї ма­ми, бо ми лю­ди, хоч i за­мож­нi, але не ба­га­тi, ма­буть, бiд­нi­шi за вас… - го­во­ри­ла Ма­рин­ка. Ду­же по­чув­ли­ва на вда­чу, во­на при тих сло­вах са­ма нез­чу­лась, як її го­лос зад­ри­жав, а сльози так i за­ка­па­ли з очей.

    Зiньковi ста­ло не­ви­мов­не жаль її. Сльози її не­на­че га­ря­чи­ми крап­ля­ми па­да­ли на йо­го сер­це. Вiн по­чу­вав в ду­шi, що Ма­рин­ка ду­же йо­го лю­бить i до­га­дується, що йо­го ста­рий батько та ма­ти ста­нуть їй впо­пе­рек до­ро­ги до щас­тя.

    - Не плач, Ма­рин­ко! Я по­го­во­рю з своїм батьком та ма­тiр'ю, роз­ка­жу їм, що ти не з тих ве­ли­ких ле­да­чих па­нiв, кот­рi нi­чо­го не роб­лять i тiльки люб­лять бай­ди­ки би­ти. Мiй батько i моя ма­ти ще не зна­ють доб­ре нi те­бе, нi твоєї ма­те­рi, хоч моя ма­ти не раз ба­чи­лась з твоєю ма­тiр'ю тут, в Чи­ги­ри­нi. Я по­го­во­рю з ни­ми… а по­тiм… по­тiм… Чи лю­биш ти ме­не щи­ро? Ска­жи ме­нi прав­ду, моя доб­ра Ма­рин­ко! Чи мож­на ме­нi до те­бе ста­рос­тiв сла­ти?

    - I люб­лю те­бе, i ста­рос­тiв при­си­лай. Гетьман­ша i моя ма­ти бу­дуть то­му ра­дi, але… але… Я пос­те­рi­гаю, що з то­го нi­чо­го не вий­де, - ска­за­ла Ма­рин­ка, вти­ра­ючи сльози.

    - Ти доб­ра, як го­луб­ка, Ма­рин­ко! Не плач, не пе­чи мо­го сер­ця своїми сльоза­ми. Бу­де так, як я схо­чу, а не так, як мiй батько схо­че, хоч вiн кру­тий на вда­чу. Ма­ти моя доб­ра лю­ди­на i жа­лiс­ли­ва, та й батько не ли­хий, хоч у йо­го кру­тi но­ро­ви. Ду­ша моя чує, що те­бе во­ни по­люб­лять i прий­муть за не­вiст­ку. Про­щай, сер­це Ма­рин­ко! Лю­би ме­не, жди i спо­дi­вай­ся!

    Зiнько наг­нув­ся над сiд­лом, пе­ре­хи­лив­ся че­рез час­то­кiл, об­няв од­нiєю ру­кою Ма­рин­ку за шию i не­на­че впiк її ус­та своїми га­ря­чи­ми ус­та­ми.

    - Прощай, Зiньку! При­бу­вай на гетьман­ши­нi iме­ни­ни. По­ба­чи­мось, по­го­во­ри­мо, i ме­нi лег­ше бу­де на ду­шi. Зiнько по­вер­нув ко­ня на шлях i торк­нув йо­го пiд бо­ки ост­ро­га­ми. Кiнь по­ле­тiв, як орел. Свi­жий вiт­рець по­вi­вав з сте­пiв i про­хо­лод­жу­вав га­ря­че Зiнько­ве ли­це. Зiнько не­на­че наб­рав­ся здо­ров'я, щас­тя, на­пив­ся з кри­ни­цi цi­лю­щої во­ди. Йо­го по­етич­на м'яка вда­ча ви­ли­ла щас­тя пiс­нею. Од щас­тя, од лю­бо­вi Зiнько за­вiв пiс­ню, i йо­го го­лос по­лив­ся сте­па­ми, дзве­нiв, пе­ре­ли­вав­ся на всьому ска­ку пруд­ко­го бас­ко­го ко­ня. Усе щас­тя мо­ло­дої ду­шi ко­за­ка, уся ра­дiсть ко­хан­ня, кот­рою бу­ла спов­не­на йо­го ду­ша, як вес­ня­ної по­ри рiч­ка во­дою, ви­ли­ва­ла­ся че­рез край бур­ли­ви­ми го­лос­ни­ми гу­ка­ми ко­зацької пiс­нi. Як пиш­но та яс­но те­пер свi­ти­ли зiр­ки на не­бi для Зiнька! Во­ни не­на­че смi­ялись до йо­го з ви­со­ко­го не­ба своїм ми­га­ючим свi­том. Яким пиш­ним зда­вав­ся те­пер Зiнько­вi ши­ро­кий степ, десь да­ле­ко вкри­тий си­зою iм­лою, ши­ро­кий, прос­тор­ний, об­ли­тий ти­хим сяєвом зi­рок, прик­ри­тий си­нiм, не­на­че шов­ко­вим, на­ме­том, гус­то об­си­па­ним зо­ря­ми! Йо­му за­ба­жа­ло­ся ле­тi­ти на ко­нi без мi­ри, без кiн­ця, i щоб то­му сте­по­вi не бу­ло нi краю, нi кiн­ця, хо­тi­лось спi­ва­ти до свi­та, до сон­ця. Тiльки степ та зо­рi на не­бi слу­ха­ли Зiнько­ву пiс­ню.

    Зiнько нез­чув­ся, як дос­ка­кав до Чи­ги­ри­на i ду­же зди­ву­вав­ся, як за­ма­ня­чи­ли пе­ред ним ха­ти та церк­ви, як ви­су­ну­лась на не­бi твер­ди­ня на го­рi, не­на­че чор­на та важ­ка хма­ра.

    - Чи це вже й Чи­ги­рин? - аж крик­нув го­лос­но Зiнько, i йо­му не хо­тi­ло­ся в'їжджа­ти в мiс­то, в тiс­нi, душ­нi ули­цi. Йо­му знов за­ба­жа­лось ле­тi­ти ко­нем по сте­пу, на­зуст­рiч вог­ко­му хо­лод­но­му вiт­ро­вi, i ди­ви­тись на ши­ро­ке не­бо над сте­пом, за­сi­яне зо­ря­ми. Йо­му там бу­ло доб­ре, вiльно й прос­тор­но; для йо­го щас­ли­во­го сер­ця зда­ва­лось те­пер, що тiльки зо­рi, та степ, та сте­по­вий вi­тер спо­чу­ва­ють до йо­го щас­тя, до йо­го лю­бо­вi.

    "Широкий степ - мiй бо­ярин, а яс­нi зiр­ки - дру­жеч­ки моєї мо­ло­дої; во­ни те­пер од­нi ра­дi моєму ко­хан­ню! - ду­мав Зiнько, по­вер­нув­ши ко­ня на узьку улич­ку. - Ох, що то ска­же мiй ста­рий батько? Що то ска­же моя не­ня? Та й якої ще зас­пi­ває i са­ма гетьман­ша, як я заш­лю ста­рос­тiв до Ма­рин­ки?"

    I Зiнькiв кiнь пi­шов ти­хою хо­дою по душ­них ули­цях сон­но­го мiс­та, а Зiнько схи­лив го­ло­ву, i сам по­хи­лив­ся од важ­ких ду­мок в го­ло­вi. Зо­рi не­на­че згас­ли на не­бi, а Чи­ги­рин не­на­че по­вив­ся гус­тим ту­ма­ном пе­ред очи­ма мо­ло­до­го ко­за­ка.

    

VII

    

    Другого та­ки дня Зiнько за­ду­мав ска­за­ти ма­те­рi й батько­вi, що вiн хо­че сла­ти ста­рос­тiв до Ма­рин­ки Пав­ловської. Ста­рий Лю­тай то­го дня вран­цi сам по­ма­зав во­за, зап­рiг ко­нi i поїхав у по­ле; вiн по­вiз по­лу­день ко­са­рям: в по­лi ко­си­ли овес. Вже над­ве­чiр вер­нув­ся ста­рий з по­ля i все гри­мав та сер­див­ся: овес тро­хи пе­рес­то­яв i вже си­пав­ся. Лю­тай по­сi­яв ба­га­та вiв­са, бо до­га­ду­вав­ся, що овес бу­де швид­ко пот­рiб­ний для ко­зацьких ко­ней… Вiн вже знав, що гетьман за­ду­мав вер­ну­ти Ук­раїну Польщi, знав, що ця спра­ва не обiй­деться без вiй­ни, i вiн заз­да­ле­гiдь го­ту­вав овес не для ко­ней при­хильни­кiв гетьманської спра­ви, не для польсько­го вiй­ська, а для ко­ней гетьманських та польських суп­ро­тив­ни­кiв…

    Настав ве­чiр. Ко­са­рi вер­ну­лись з по­ля. Во­ни пос­та­ви­ли граб­ки ряд­ком, пос­пи­нав­ши їх на стрi­ху. Граб­ки стри­мi­ли над стрi­хою. Ко­са­рi по­сi­да­ли ве­че­ря­ти пiд ха­тою ко­ло ган­ку на дош­ках, кот­рi во­ни пок­ла­ли на об­руб­ках ко­ло­док. Са­ма Лю­таїха ви­но­си­ла стра­ву в мис­ках i ста­ви­ла мис­ки на дов­гiй i ши­ро­кiй дош­цi, пок­ла­де­нiй на двох круг­лих дзиг­ли­ках. Ста­рий Лю­тай ви­нiс чи­ма­лу пляш­ку го­рiл­ки i по­час­ту­вав ко­са­рiв. По­час­ту­вав­ши усiх чо­ло­вi­кiв, Лю­тай сiв ря­дом з ко­са­ря­ми ве­че­ря­ти. Вiн все бiд­кав­ся, що спе­ка ду­же ве­ли­ка, i овес сип­леться до­до­лу, як по­ло­ва. Вже над­во­рi зов­сiм смерк­ло, як ко­са­рi вста­ли, по­поївши всмак, пе­рех­рес­ти­лись на схiд сон­ця i по­дя­ку­ва­ли гос­по­да­ре­вi й гос­по­ди­нi за ве­че­рю. Заб­рав­ши граб­ки, ко­са­рi ти­хою хо­дою пiш­ли з дво­ру. Лю­тай сiв на ла­вi на ган­ку; вiн зiтх­нув, не­на­че пiс­ля дов­гої важ­кої та втом­ної ро­бо­ти. Син си­дiв про­ти йо­го. Не­за­ба­ром вий­шла й Ольга Лю­таїха, сi­ла на лав­цi i по­ча­ла ба­ла­ка­ти з Дем­ком про гос­по­дарськi спра­ви, про овес, про жи­то, що вже по­ло­вi­ло, дос­то­юва­ло на по­лi.

    - А чо­го ти, си­ну, вчо­ра за­га­яв­ся в до­ро­зi? - спи­тав в си­на Дем­ко. - Вчо­ра вве­че­рi най­мит по­пе­ре­див те­бе з во­ла­ми i приг­нав во­ли до дво­ру ра­нi­ше, нiж ти вер­нув­ся на ко­нi. Чо­го це ви­па­ло так, що во­ли ста­ли пруд­шi за тво­го ко­ня?

    - Та я, та­ту, тро­хи збо­чив в до­ро­зi: пос­ка­кав ко­нем не би­тим шля­хом, а…

    - А ма­нiв­ця­ми… - обiз­ва­лась ма­ти. - Я й до­га­ду­юсь, ку­ди ти за­вер­тав ма­нiв­цем.

    - А ку­ди, ма­мо? Ану­те, чи вга­даєте?

    - До Су­бо­то­ва, до гетьмансько­го дво­ру. Пев­не, заїздив в гос­тi в гетьманський двiр, - ска­за­ла Лю­таїха.

    В двiр не заїжджав, а ко­ло дво­ру був, це прав­да, - ска­зав син.

    - Хотiлось то­бi по­ба­чи­ти Ма­рин­ку? Чи вгля­дiв же її де-не­будь? - спи­та­ла.

    - Бачив її, ма­мо, в сад­ку i по­го­во­рив з нею че­рез час­то­кiл, - ска­зав син.

    - I че­рез час­то­кiл пе­ре­ла­зив? Чи не на­ро­бив ти ча­сом шко­ди? Не зва­лив ча­сом час­то­ко­лу? - ска­зав батько. - I по­нес­ло ж те­бе, ле­да­що, ва­ля­ти час­то­ко­ли та плу­та­тись в гетьмансько­му гар­бу­зин­нi…

    - Нi, я в са­док не ла­зив, бо ме­нi Ма­рин­ка i так ска­за­ла з сад­ка, щоб я слав до неї ста­рос­тiв хоч i за­раз.

Пошук на сайті: