Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб1138
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб786

 

Iван Нечуй-Левицький

Двi московки

I

    

    Раз якось був ти­хий лiт­нiй ве­чiр. Сон­це сто­яло вже на ве­чiрньому пру­зi. Че­ре­да звер­ну­ла з то­ло­ки на шлях, прос­тяг­ла­ся до се­ла i пiд­ня­ла за со­бою ку­ря­ву. По до­ро­зi йшов мо­ло­дий мос­каль до­до­му по бi­ле­ту. За пле­чи­ма в йо­го те­лi­пав­ся ра­нець та тор­би­на з су­ха­ря­ми; че­рез пле­че ви­сi­ла сi­ра мос­ковська ши­не­ля, скру­че­на, як обiд. Ма­буть, зда­ле­ка йшов мос­каль, бо пiд­бив­ся i на­си­лу-на­си­лу во­лiк свої при­том­ле­нi но­ги.

    Курява ти­хо по­ляг­ла на стер­ню, че­ре­да ввiй­шла в се­ло. На яру сто­яло чи­ма­ле се­ло; по­се­ред се­ла бi­лi­ла не­ве­лич­ка но­ва церк­ва. На са­мо­му ни­зу бли­щав ста­во­чок, один i дру­гий, а кру­гом йо­го i по­над греб­лею рос­ли гус­тi, ви­со­кi, зе­ле­нi та ку­че­ря­вi вер­би.

    Москаль став, по­ди­вив­ся на се­ло, а да­лi сiв на око­пi та й по­чав на­си­па­ти тю­тю­ну в люльку.

    "Господи! - по­ду­мав мос­каль. - П'ять лiт вже, як я вий­шов з Мо­мо­тiв, а вже во­ни й бiльшi ста­ли, вже й церк­ва но­ва, i вер­би по­над став­ка­ми по­рос­ли та­кi ве­ли­кi… Що ж то дiється тут у се­лi? Чи жи­ва, чи здо­ро­ва моя ста­ра ма­ти, чи, мо­же, спо­чи­ває вже на кла­до­ви­щi?.. - I мос­каль по­хи­лив го­ло­ву… - А па­руб­ки, а дiв­ча­та, з кот­ри­ми я гу­ляв ко­лись! Ма­буть, па­руб­ки вже всi по­же­ни­лись, а дiв­ча­та за­мiж по­ви­хо­ди­ли. Чи вий­шла то Нас­тя та Мот­ря? А гар­нi бу­ли дiв­ча­та! Гар­нi, ма­буть, з їх i мо­ло­ди­цi!.."

    Москаль встав i на­си­лу по­во­лiк по­том­ле­нi но­ги ти­хе­сенько до се­ла.

    А тим ча­сом за став­ком, за гус­ти­ми вер­ба­ми, на сi­неш­нiм по­ро­зi, пiд ма­ленькою ха­ти­ною си­дi­ла ста­ра Хо­ми­ха Вар­ка. Ста­ренька й не­ве­ли­ка бу­ла Хо­ми­ши­на ха­та, од­ним од­на на всiм ого­ро­дi. Ко­ло неї aнi ко­мо­ри, анi за­го­ро­ди, aнi хлiв­ця. Тiльки на при­чiл­ку бу­ла при­ту­ле­на до ха­ти якась по­вi­точ­ка, а там ле­жа­ло тро­хи хво­рос­ту, сто­яла ста­ра тер­ни­ця та би­тельня та ва­ля­ли­ся два щер­ба­тi гли­ня­ни­ки. Весь ого­род зa­pic гус­тою та ви­со­кою тра­вою. Пе­ред ха­ти­ною, на ма­леньких гря­доч­ках, рос­ла кар­топ­ля, бу­ря­ки та ци­бу­ля. На два сту­пе­нi од две­рей зе­ле­ний гор­бик з ля­дою - то пог­рiб ба­бин. За ха­тою де­сять ви­шень та двi гру­шi - ото й усе ха­зяй­ст­во Хо­ми­ши­не…

    Хомиха си­дi­ла на по­ро­зi, пог­ля­да­ла на би­тий шлях та пильну­ва­ла над ро­бо­тою. Во­на ши­ла си­но­вi со­роч­ку. Знать, не ду­же до­ба­ча­ли ста­рi очi, бо Хо­ми­ха наг­ну­лась над са­мi­сiньке по­лот­но. Її ру­ки тряс­лись; ста­ренький очi­пок зсу­нув­ся на тiм'я; з-пiд очiп­ка од­вис­ло пас­мо си­вої ко­си, а ста­ра все пильну­ва­ла над ко­мi­ром, ви­лi­чу­ва­ла нит­ки та ви­ши­ва­ла за­по­лоч­чю. Як же не пильну­ва­ти ма­те­рi, ко­ли во­на ши­ла со­роч­ку зад­ля си­на сво­го Ва­си­ля, кот­ро­го виг­ля­да­ла що бо­жо­го дня, кот­ро­го во­на не ба­чи­ла вже п'ять ро­кiв, з то­го ча­су, як йо­го взя­ли в мос­ка­лi.

    Хомиха на­цi­ли­лась нит­кою до вуш­ка та й не по-тра­пи­ла. То­дi во­на вста­ла, прик­ри­ла очi ру­кою, гля­ну­ла на сон­це, а по­тiм на шлях…

    "I знов ми­нув день, вже й ве­чiр нас­тав, а мо­го си­на не­ма та й не­ма! - ду­ма­ла Хо­ми­ха… - Вже дру­гi мос­ка­лi дав­но поп­ри­хо­ди­ли, а про мо­го Ва­си­ля нi чут­ки, нi вiст­ки".

    I не один день си­дi­ла Хо­ми­ха на по­ро­зi та виг­ля­да­ла сво­го си­на. I те­пер знов ci­лa во­на на призьбi, пiд­пер­ла го­ло­ву ру­кою; її очi впа­ли на ши­ро­ку до­ро­гу, на да­ле­кий лiс, на да­ле­ке не­бо, а дум­ка, як та пти­ця, по­ли­ну­ла десь да­ле­ко, в чу­жу сто­ро­ну. "Чи жи­вий вiн, чи здо­ро­вий, - ду­ма­ла во­на, - чи при­бу­де до ме­не? Чо­го не трап­ля­еться мос­ка­ле­вi на чу­жiй сто­ро­нi? Мо­же, йо­го на вой­нi вби­то, мо­же, йо­го звiр за­че­пив у лi­ci тем­ної но­чi, а мо­же, де за­не­ду­жав на чу­жи­нi, ле­жить один i нi­ко­му по­ра­доньки да­ти". Лi­тає ма­те­ри­на дум­ка то по сте­пах ши­ро­ких, то по тем­но­му лi­ci в глу­ху тем­ну нiч, то ба­чить во­на йо­го сла­бо­го, не­ду­жо­го, в якiй­сь чу­жiй ха­тi, мiж чу­жи­ми людьми, то на би­тiй до­ро­зi, де на йо­го на­па­ли не­доб­рi лю­ди. А сер­це ма­те­ри­не ниє та ниє…

    Встала ста­ра, пе­рех­рес­ти­лась, по­мо­ли­лась за си­на i поп­лен­та­лась в ха­ту з бо­ля­чою ду­шею. А тим ча­сом в од­но­му вiк­нi, по­тiм в дру­го­му за-ма­ня­чив чер­во­ний ко­мiр. Сi­неш­нi две­рi рип­ну­ли, од­чи­ни­лась ха­та, i пе­ред Хо­ми­хою, як з-пiд зем­лi ви­рiс, з'явив­ся її син Ва­силь.

Сторінка 1 з 28 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 > У кінець >>