Іван Нечуй-Левицький - Двi московки

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб1551
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб1374

 

Iван Нечуй-Левицький

Двi московки

I

    

    Раз якось був ти­хий лiт­нiй ве­чiр. Сон­це сто­яло вже на ве­чiрньому пру­зi. Че­ре­да звер­ну­ла з то­ло­ки на шлях, прос­тяг­ла­ся до се­ла i пiд­ня­ла за со­бою ку­ря­ву. По до­ро­зi йшов мо­ло­дий мос­каль до­до­му по бi­ле­ту. За пле­чи­ма в йо­го те­лi­пав­ся ра­нець та тор­би­на з су­ха­ря­ми; че­рез пле­че ви­сi­ла сi­ра мос­ковська ши­не­ля, скру­че­на, як обiд. Ма­буть, зда­ле­ка йшов мос­каль, бо пiд­бив­ся i на­си­лу-на­си­лу во­лiк свої при­том­ле­нi но­ги.

    Курява ти­хо по­ляг­ла на стер­ню, че­ре­да ввiй­шла в се­ло. На яру сто­яло чи­ма­ле се­ло; по­се­ред се­ла бi­лi­ла не­ве­лич­ка но­ва церк­ва. На са­мо­му ни­зу бли­щав ста­во­чок, один i дру­гий, а кру­гом йо­го i по­над греб­лею рос­ли гус­тi, ви­со­кi, зе­ле­нi та ку­че­ря­вi вер­би.

    Москаль став, по­ди­вив­ся на се­ло, а да­лi сiв на око­пi та й по­чав на­си­па­ти тю­тю­ну в люльку.

    "Господи! - по­ду­мав мос­каль. - П'ять лiт вже, як я вий­шов з Мо­мо­тiв, а вже во­ни й бiльшi ста­ли, вже й церк­ва но­ва, i вер­би по­над став­ка­ми по­рос­ли та­кi ве­ли­кi… Що ж то дiється тут у се­лi? Чи жи­ва, чи здо­ро­ва моя ста­ра ма­ти, чи, мо­же, спо­чи­ває вже на кла­до­ви­щi?.. - I мос­каль по­хи­лив го­ло­ву… - А па­руб­ки, а дiв­ча­та, з кот­ри­ми я гу­ляв ко­лись! Ма­буть, па­руб­ки вже всi по­же­ни­лись, а дiв­ча­та за­мiж по­ви­хо­ди­ли. Чи вий­шла то Нас­тя та Мот­ря? А гар­нi бу­ли дiв­ча­та! Гар­нi, ма­буть, з їх i мо­ло­ди­цi!.."

    Москаль встав i на­си­лу по­во­лiк по­том­ле­нi но­ги ти­хе­сенько до се­ла.

    А тим ча­сом за став­ком, за гус­ти­ми вер­ба­ми, на сi­неш­нiм по­ро­зi, пiд ма­ленькою ха­ти­ною си­дi­ла ста­ра Хо­ми­ха Вар­ка. Ста­ренька й не­ве­ли­ка бу­ла Хо­ми­ши­на ха­та, од­ним од­на на всiм ого­ро­дi. Ко­ло неї aнi ко­мо­ри, анi за­го­ро­ди, aнi хлiв­ця. Тiльки на при­чiл­ку бу­ла при­ту­ле­на до ха­ти якась по­вi­точ­ка, а там ле­жа­ло тро­хи хво­рос­ту, сто­яла ста­ра тер­ни­ця та би­тельня та ва­ля­ли­ся два щер­ба­тi гли­ня­ни­ки. Весь ого­род зa­pic гус­тою та ви­со­кою тра­вою. Пе­ред ха­ти­ною, на ма­леньких гря­доч­ках, рос­ла кар­топ­ля, бу­ря­ки та ци­бу­ля. На два сту­пе­нi од две­рей зе­ле­ний гор­бик з ля­дою - то пог­рiб ба­бин. За ха­тою де­сять ви­шень та двi гру­шi - ото й усе ха­зяй­ст­во Хо­ми­ши­не…

    Хомиха си­дi­ла на по­ро­зi, пог­ля­да­ла на би­тий шлях та пильну­ва­ла над ро­бо­тою. Во­на ши­ла си­но­вi со­роч­ку. Знать, не ду­же до­ба­ча­ли ста­рi очi, бо Хо­ми­ха наг­ну­лась над са­мi­сiньке по­лот­но. Її ру­ки тряс­лись; ста­ренький очi­пок зсу­нув­ся на тiм'я; з-пiд очiп­ка од­вис­ло пас­мо си­вої ко­си, а ста­ра все пильну­ва­ла над ко­мi­ром, ви­лi­чу­ва­ла нит­ки та ви­ши­ва­ла за­по­лоч­чю. Як же не пильну­ва­ти ма­те­рi, ко­ли во­на ши­ла со­роч­ку зад­ля си­на сво­го Ва­си­ля, кот­ро­го виг­ля­да­ла що бо­жо­го дня, кот­ро­го во­на не ба­чи­ла вже п'ять ро­кiв, з то­го ча­су, як йо­го взя­ли в мос­ка­лi.

    Хомиха на­цi­ли­лась нит­кою до вуш­ка та й не по-тра­пи­ла. То­дi во­на вста­ла, прик­ри­ла очi ру­кою, гля­ну­ла на сон­це, а по­тiм на шлях…

    "I знов ми­нув день, вже й ве­чiр нас­тав, а мо­го си­на не­ма та й не­ма! - ду­ма­ла Хо­ми­ха… - Вже дру­гi мос­ка­лi дав­но поп­ри­хо­ди­ли, а про мо­го Ва­си­ля нi чут­ки, нi вiст­ки".

    I не один день си­дi­ла Хо­ми­ха на по­ро­зi та виг­ля­да­ла сво­го си­на. I те­пер знов ci­лa во­на на призьбi, пiд­пер­ла го­ло­ву ру­кою; її очi впа­ли на ши­ро­ку до­ро­гу, на да­ле­кий лiс, на да­ле­ке не­бо, а дум­ка, як та пти­ця, по­ли­ну­ла десь да­ле­ко, в чу­жу сто­ро­ну. "Чи жи­вий вiн, чи здо­ро­вий, - ду­ма­ла во­на, - чи при­бу­де до ме­не? Чо­го не трап­ля­еться мос­ка­ле­вi на чу­жiй сто­ро­нi? Мо­же, йо­го на вой­нi вби­то, мо­же, йо­го звiр за­че­пив у лi­ci тем­ної но­чi, а мо­же, де за­не­ду­жав на чу­жи­нi, ле­жить один i нi­ко­му по­ра­доньки да­ти". Лi­тає ма­те­ри­на дум­ка то по сте­пах ши­ро­ких, то по тем­но­му лi­ci в глу­ху тем­ну нiч, то ба­чить во­на йо­го сла­бо­го, не­ду­жо­го, в якiй­сь чу­жiй ха­тi, мiж чу­жи­ми людьми, то на би­тiй до­ро­зi, де на йо­го на­па­ли не­доб­рi лю­ди. А сер­це ма­те­ри­не ниє та ниє…

    Встала ста­ра, пе­рех­рес­ти­лась, по­мо­ли­лась за си­на i поп­лен­та­лась в ха­ту з бо­ля­чою ду­шею. А тим ча­сом в од­но­му вiк­нi, по­тiм в дру­го­му за-ма­ня­чив чер­во­ний ко­мiр. Сi­неш­нi две­рi рип­ну­ли, од­чи­ни­лась ха­та, i пе­ред Хо­ми­хою, як з-пiд зем­лi ви­рiс, з'явив­ся її син Ва­силь.

    Вечiрнє сон­це блис­ну­ло на йо­го в вiк­но.; Ви­со­кий та тон­кий сто­яв пе­ред нею син; чор­нi ку­че­рi, ли­це, оде­жа - все при­па­ло пи­лом.

    Стара аж ру­ка­ми вда­ри­ла об по­ли, аж зат­ру­си­лась.

    - Добривечiр, ма­мо! - про­мо­вив Ва­силь. - Чи пiз­наєте ме­не?

    Стара крик­ну­ла, ки­ну­лась до йо­го й за­го­ло­си­ла…

    - Як ти ви­рiс, си­ну, який став ви­со­кий!

    - А ви, ма­мо, ста­рi ста­ли, та­кi ста­рi!

    - Ох, час, си­ну, вми­ра­ти! Та те­пер ме­нi за всi го­ло­ви! Я по­ба­чи­ла те­бе - i ме­нi вми­ра­ти бу­де лег­ше.

    Стара мах­ну­ла не­на­че з ра­до­щiв ру­кою, втер­ла сльози ру­ка­вом.

    - Не плач­те, ма­мо, - про­мо­вив Ва­силь. - Я ж, бач­те, сла­ва бо­гу, вер­нув­ся жи­вий i здо­ро­вий.

    Василь зняв з пле­чей ра­нець i тор­би­ну, пок­лав пiд ла­вою. Ста­ра за­веш­та­лась по ха­тi, не­на­че по­мо­лод­ша­ла; не зна­ла, що й ро­би­ти, що й по­ча­ти. До всього ки­да­лась, на­щось од­чи­ня­ла скри­ню, чо­гось шу­ка­ла i не зна­ла, чо­го шу­кає; чо­гось по­бiг­ла в сi­ни, а пос­лi знов вер­ну­лась в ха­ту. Ва­силь поп­ро­сив во­ди вми­тись. На­ли­ла Хо­ми­ха во­ди в по­лу­ми­сок, дос­та­ла з скри­нi бi­лий руш­ник, знай­шла со­роч­ки, - ра­да б са­ма уми­ва­ти i вти­ра­ти сво­го Ва­си­ля.

    Аж по­ве­се­лi­ша­ла Хо­ми­ши­на ха­та! В пе­чi па­лає по­лум'я, ки­пить ве­че­ря. Зас­вi­ти­ла Хо­ми­ха ка­га­нець i сi­ла рi­за­ти га­луш­ки. Ва­силь си­дiв кi­нець сто­ла на ла­вi. Я к смо­ла, чор­нi­ли йо­го ку­че­рi при бi­лiй со­роч­цi з ви­ши­ва­ним ко­мi­ром, а за­па­ле­не мо­ло­де ли­це, об­ми­те свi­жою во­дою, зас­вi­ти­лось при свiт­лi, як свi­жий мак на го­ро­дi. По­ки за­ся­гає шап­ка - бi­лiв лоб, а на йо­му чор­нi­ли двi бро­ви, не­на­че двi п'явки впи­ли­ся в бi­ле тi­ло. Ка­рi очi бли­ща­ли, як свiч­ки. Хо­ро­ший, свi­жий та мо­ло­дий був Ва­силь Хо­мен­ко.

    Хомиха ка­ча­ла корж, а очей не зво­ди­ла з си­на. Ва­силь ки­нув­ся по­ма­га­ти ма­те­рi.

    - Сиди, си­ну, та спо­чи­вай пiс­ля да­ле­кої до­ро­ги, - ка­же ма­ти, - ти гiсть в моїй ха­тi; си­ди, си­ну, а я на те­бе бу­ду ди­ви­тись, на­див­ля­тись… Роз­ка­жи ме­нi, си­ну, де ти так ба­рив­ся, чи не тра­пи­лась то­бi яка при­го­да в да­ле­кiй до­ро­зi? Де ти бу­вав, що ба­чив? Чи доб­ре бу­ло то­бi в мос­ка­лях?

    Рипнули две­рi; в ха­ту ввiй­шла мо­ло­да дiв­чи­на.

    - Добривечiр, - ска­за­ла во­на ти­хо, - по­зич­те вог­ню! - про­мо­ви­ла во­на цi сло­ва та й пос­та­ви­ла на при­пi­чок двi пок­риш­ки.

    Хомиха вста­ла, ви­гор­ну­ла вог­ню i пок­ла­ла в пок­риш­ку, а дiв­чи­на сто­яла ко­ло по­ро­га та нес­мi­ли­во пог­ля­да­ла на Ва­си­ля.

    Виходила во­на про­ти че­ре­ди i вгля­дi­ла Ва­си­ля, як вiн си­дiв на око­пi; заг­ля­дi­ла во­на йо­го ка­рi очi, чор­нi бро­ви, стан то­ненький, i впа­ли їй в дум­ку тi очi, тi бро­ви, i ви­па­ли з дум­ки i вiв­цi, i ко­ро­ви, i че­ре­да. За­ди­ви­лась дiв­чи­на на ко­за­ка, а вiв­цi ми­ну­ли свiй двiр, пов­тi­ка­ли, розб­ре­ли­ся по бур'янах, ко­ро­ва зай­шла в чу­жий го­род.

    Дiвчина пiш­ла з ха­ти, а Ва­си­ле­вi й бай­ду­же! На­вiть не спи­тав ма­те­рi, чия во­на.

    - Розкажи ж ме­нi, си­ну, чи доб­ре бу­ло то­бi в мос­ка­лях, - пи­та­ла ма­ти.

    - Було, ма­мо, всього, а бiльш то­го, що бу­ло не­доб­ре. Сум­но та чуд­но бу­ло ме­нi, як вез­ли ме­не до прий­ому, як го­ли­ли лоб… То­дi зда­ва­лось ме­нi, що я йду десь на дру­гий свiт. А по­тiм обiз­нав­ся, огов­тав­ся, пi­шов ре­гiт та смiх мiж нек­ру­та­ми. А нек­ру­ти все мо­ло­дi та ве­се­лi! Бу­ло, оце хто за­су­мує, то й на смiх пi­дiй­муть. Та не­дов­го ми жар­ту­ва­ли! Од­да­ли нас в на­уку дядько­вi - ста­ро­му мос­ка­ле­вi. Що за страш­ний був той дядько! Що за ли­хий! Мор­да­тий, пат­ла­тий, ру­дий та го­ло­ва­тий. Очi здо­ро­вi, як у пу­га­ча, чер­во­нi ву­си­ща, як у ста­ро­го ко­та, ли­це з од­но­го бо­ку синє, з дру­го­го чер­во­не та цi­лi­сiньке в при­щах. I те­пер, ма­мо, як зга­даю, то аж зат­ру­шусь.

Сторінка 1 з 13 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 > У кінець >>

Пошук на сайті: