Іван Нечуй-Левицький - Двi московки (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб1925
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб1709
    Оце, бу­ло, пос­та­вить нас у ряд, щоб то мушт­ру­ва­ти. Стоїмо не­на­че й так, як вiн, бу­ло, ка­же: i ру­ки опус­тим, i ли­це за­де­рем уго­ру, аж то­бi жи­ли лу­щать по­за шиєю. Нi та й нi! Не так та й не так! Пi­де, бу­ло, по­за спи­на­ми та й да­вай те­бе мi­си­ти ку­ла­ка­ми по спи­нi! Зай­де спе­ре­ду - не так ли­це дер­жиш! Трiсь те­бе по що­цi, аж го­ло­ва пе­рек­ру­титься! А вiн, чер­во­ний та злю­щий, кри­чить: "Не по­во­ра­чи­вай ро­жи! пря­мо дер­жи!" Та по дру­гiй що­цi. Отак-то, ма­мо! Б'є по що­цi, а ти дер­жи го­ло­ву, не­на­че вiн те­бе гос­тин­ця­ми го­дує.

    Почали нас мушт­ру­ва­ти з руш­ни­ця­ми. "Пра­ву но­гу впе­ред!" - бу­ло, крик­не. Ти й ви­тя­гаєш її по­пе­ред се­бе, як ло­ма­ку. "Не так!" - кри­чить вiн та по но­зi руш­ни­цею. Зом­лiє, бу­ло, но­га, зах­ру­щить кiст­ка, пi­де во­гонь од но­ги по тi­лу, кольне аж у го­ло­вi, а ти стiй, не во­ру­шись! До­тер­пiв я, гос­по­ди! Уто­миш­ся, бу­ло, пе­ре­му­чиш­ся, прий­деш у ка­зар­ми, а там да­дуть то­бi ку­ле­шу, як во­ди, а в во­дi - кру­па кру­пу до­га­няє…

    Хомиха слу­ха­ла, а сльоза за сльозою ка­па­ла з ли­ця на ру­ки, на тiс­то…

    - Не плач­те-бо, ма­мо, а то я й роз­ка­зу­ва­ти не бу­ду. Все то бу­ло, та ми­ну­ло. Те­пе­реч­ка я й жи­вий, i здо­ро­вий; те­пер я з ва­ми. Чо­го ж вам пла­ка­ти?

    - А чи на­дов­го ти зо мною, - од­ка­за­ла ма­ти. Щоб не зав­да­ва­ти жа­лю ма­те­рi, Ва­силь по­чав роз­ка­зу­ва­ти, де вiн бу­вав, яких лю­дей трап­ля­ло­ся йо­му ба­чи­ти. I дов­го-дов­го вiн роз­ка­зу­вав. Вже ста­ра по­да­ла й ве­че­рю, вже во­ни й по­ве­че­ря­ли, а ста­ра ма­ти не вто­ми­лась, слу­ха­ючи сво­го гос­тя до­ро­го­го.

    Погасло в ха­тi свiт­ло. Хо­ми­ха ляг­ла на по­лу, а Ва­си­ля пок­ла­ла в сi­нях. Яс­ний мi­сяць заг­ля­нув у вi­кон­ця, заб­ли­ща­ли не­ве­лич­кi шиб­ки з тем­ни­ми рям­ця­ми, пi­шов блиск по всiй ха­тi. За­бi­лiв ко­мин, за­чор­нiв ря­док горш­кiв на по­ли­цi. На об­ра­зах на­си­лу мрi­ли свя­тi. Дов­го не спа­ла ста­ра, пiд­пер­ши го­ло­ву до­ло­нею. Пiш­ла дум­ка за дум­кою, жаль за жа­лем, як од­на хви­ля за дру­гою дов­го ко­титься, на­вiть то­дi, як вi­тер за­тих­не. Зга­да­ла во­на сво­го ста­ро­го по­кiй­ни­ка, i як во­на за­мiж йшла, i як Ва­силь бi­гав хлоп­чи­ком, i як йо­го в мос­ка­лi бра­ли. Роз­мо­ва з Ва­си­лем роз'ятри­ла ста­ре сер­це, ста­рi ра­ни, вже за­гоєнi ста­рiс­тю та швид­ким те­ку­чим ча­сом. Зга­да­ла во­на про своє го­ре, що пе­ре­тер­пi­ла на своєму дов­го­му вi­ку. А тим ча­сом важ­ко бу­ло їй i лег­ко на сер­цi! I по­чу­ла во­на, що не­дав­но по­ли­то її сер­це бо­ля­че не­на­че цi­лю­щою во­дою; то дум­ка зли­ну­ла в її ду­шу - про си­на Ва­си­ля. Ва­силь, її ос­тан­нiй жи­вий син, вер­нув­ся до­до­му. Те­пер во­на од­по­чи­не на ста­рiсть! Її Ва­силь дог­ля­не, й на­го­дує, й на­поїть, до­ро­гий Ва­силь її по­хо­ває, зак­риє її очi своїми лю­би­ми ру­ка­ми.

    А тим ча­сом пе­ред сон­ни­ми очи­ма ста­рої миг­ну­ло свi­же ли­це Ва­си­ле­ве, не­на­че квiт­ка розц­вi­ла­ся од од­но­го ра­зу, а за ним виг­ля­ну­ло десь з кут­ка ли­це мо­ло­дої мо­ло­ди­цi. Ста­ра си­дить на ле­жан­цi та ко­ли­ше ма­ло­го онуч­ка, а мо­ло­ди­ця-не­вiст­ка по­рається ко­ло пе­чi. I ста­ло їй лег­ко, ду­же лег­ко на сер­цi, не­на­че вер­ну­лись її луч­чi, мо­лод­шi лi­та, не­на­че во­на вдру­ге на­ро­ди­лась на свiт. I здається їй в дрi­мо­тi, що во­на вже са­ма, мо­ло­да й хо­ро­ша, по­рається в своїй ха­ти­нi, а по­кiй­ник її, мо­ло­дий та гар­ний, си­дить на ла­вi та го­во­рить до неї. Про­ки­ну­лась ста­ра та й пе­рех­рес­ти­лась. Че­рез го­ди­ну все пос­ну­ло, на­вiть сни пос­ну­ли в ду­шi, по­би­тiй го­рем та нуж­дою. Один тiльки цвiр­кун цвiр­чав у ку­точ­ку пiд по­лом…

    

II

    

    На дру­гий день бу­ло чи­ма­ле свя­то. Над­во­рi бу­ло ти­хо та яс­но. Сон­це пiд­ня­ло­ся ви­со­ченько, ро­са ви­сох­ла; над став­ка­ми, над сад­ка­ми зат­рем­тi­ло яс­не ма­ре­во. Задз­во­ни­ли до церк­ви. По ули­цях йшли лю­ди до церк­ви; чо­ло­вi­ки в но­вих свит­ках i шап­ках вис­ту­па­ли з по­ва­гом, за ни­ми йшли мо­ло­ди­цi з ма­ли­ми дiтьми на ру­ках, а ко­ло їх ку­па­ми бiг­ли не­ве­лич­кi дiв­чат­ка в ма­те­ри­них юб­ках, хлоп­чи­ки в батько­вих шап­ках i в од­них со­роч­ках. Дiв­ча­та йшли по двi, по три, в стрiч­ках i квiт­ках, в чер­во­них чо­бо­тях, в сит­це­вих юб­ках або гор­се­тах.

    З Хо­ми­ши­ної ха­ти­ни вий­шов Ва­силь i пi­шов по ули­цi до церк­ви. На йо­му був мос­ковський мун­дир з чер­во­ним ко­мi­ром, ко­зи­рок з чер­во­ною стрiч­кою навк­ру­ги. Мiд­нi гуд­зи­ки бли­ща­ли на сон­цi, а на гру­дях те­лi­па­лось двi ме­да­лi. Як ве­се­ло йо­му бу­ло на тiй ули­цi, де вiн ко­лись гу­ляв, як був ма­лим хлоп­цем! Вiн приг­ля­давсь до кож­ної ха­ти, до кож­но­го де­ре­ва, що рос­ло на ого­ро­дах i в сад­ках: все бу­ло йо­му не­на­че рiд­не, все ос­мi­ха­лось до йо­го, го­во­ри­ло до йо­го. "От тi вер­би пiд го­рою, де ми ко­лись зби­ра­ли­ся на ули­цю! Он ха­та ти­та­ре­ва! Хо­ро­ша бу­ла Нас­тя-ти­та­рiв­на! Де то во­на те­пе­реньки?"

    Зустрiчались з ним лю­ди, та все свої - зна­ко­мi. Зуст­рi­ча­ло­ся й то­ва­рист­во, чо­лом­ка­лось з ним, роз­мов­ля­ло. Дех­то й оже­нив­ся, дех­то ще й до­сi па­руб­ку­вав. Дiв­ча­та пильно пог­ля­да­ли на мос­ка­ля, до­га­ня­ли, ви­пе­ред­жа­ли, щоб по­ди­ви­тись на йо­го.

    Поперед Ва­си­ля йшли двi дiв­чи­ни. Го­ло­ви в їх бу­ли зак­вiт­ча­нi чер­во­ни­ми квiт­ка­ми; до са­мо­го по­яса вi­тер роз­вi­вав по пле­чах стрiч­ки. На їх бу­ли од­на­ко­вi гор­се­ти, од­на­ко­вi чер­во­нi чо­бо­ти, со­роч­ки їх бу­ли ви­ши­тi од­на­ко­вим хме­лем. Вид­но бу­ло, що йдуть двi под­ру­ги.

    - Чого це ми так бi­жи­мо, - про­мо­ви­ла од­на до од­ної, озир­нув­шись на­зад, - ще встиг­не­мо до церк­ви Не бi­жi­мо так, сест­ри­це!

    I пiш­ли во­ни ти­хi­ше, пiш­ли тим, що по­ба­чи­ли по­зад се­бе Ва­си­ля. Їм хо­тi­лось по­ди­ви­тись на йо­го.

    Василь по­рiв­няв­ся з ни­ми, ска­зав їм "доб­ри­день" i по­чав розг­ля­да­ти дiв­чат, зви­чай­но, як мос­каль, та ще й мо­ло­дий. Вiн за­раз пiз­нав од­ну: то бу­ла та дiв­чи­на, що при­бi­га­ла вчо­ра по­зи­ча­ти вог­ню. Тiльки яка во­на те­пер гар­на в. квiт­ках та зе­ле­но­му гор­се­тi!

    А дiв­ча­та на­че й не ди­ви­лись на Ва­си­ля, од­ка­за­ли йо­му "доб­ро­го здо­ров'я", не пiд­нi­ма­ючи очей од зем­лi. Але ско­са та ско­са розг­ля­дi­ли, якi очi, якi й бро­ви у Ва­си­ля. Од­нi дiв­ча­та вмi­ють розг­ля­да­ти, не див­ля­чись пря­мо в вi­чi!

    А дiв­ча­та бу­ли й справ­дi гар­нi! Що по­зи­ча­ла вог­ню, та зва­лась Ган­ною, а дру­га - Ма­ри­ною. Ган­на бу­ла не­ве­лич­ка з се­бе, з не­ве­лич­ким ли­цем, але пов­но­ви­да й круг­ло­ви­да. Пiд­бо­рi­до­чок у неї був не­ве­лич­кий, круг­ленький, як во­лоський го­рi­шок. Тем­но-ру­сi бро­ви ле­жа­ли низько, над са­ми­ми очи­ма. Си­нi не­ве­лич­кi очi свi­ти­лись ти­хо-ти­хо, як пi­дiй­ма­ла во­на вi­ка. Тiльки во­на все спус­ка­ла очi вниз, все не­на­че щось ду­ма­ла. Гар­на бу­ла Ган­на, як бу­ло оце ся­де, та за­ду­мається, та спус­тить свої дов­гi, гус­тi вiї на пов­нi що­ки.

    Подруга її Ма­ри­на бу­ла чор­ня­ва, аж тро­хи смуг­ля­ва: її драж­ни­ли ци­ган­кою, як бу­ла во­на ма­лою. Товс­тi чор­нi ко­си три­чi обп­лi­та­ли її го­ло­ву. Ли­це в неї бу­ло дов­геньке, вни­зу гост­ре i ви­да­ва­лось впе­ред, а над­то той то­ненький нiс та пов­нi, не ду­же тон­кi гу­би, що чер­во­нi­ли, як доб­ре чер­во­не на­мис­то. На ви­со­ченько­му рiв­но­му чо­лi, ви­со­ко над яс­ни­ми чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма виг­ну­лись, як двi ве­сел­ки, двi тон­кi чор­нi, аж не­на­че си­нi, бро­ви. Як тер­но­чок, чор­нi швид­кi очi пла­ва­ли по бi­лих, не­на­че пiд­си­не­них бiл­ках. А на смуг­ля­вих що­ках грав рум'янець, не­мов тая вес­ня­на ро­жа, а чер­во­нi гу­би цвi­ли чер­во­ним цвi­том пi­во­нiї…

    Марина бу­ла смi­ли­ва й про­вор­на. Без неї не об­хо­ди­лась на се­лi нi­яка гу­лян­ка. Ще змал­ку во­на ви­во­ди­ла та­нець на вес­нян­ках, а як, бу­ло, вда­рять му­зи­ки в стру­ги, Ма­ри­на не встоїть i не втер­пить! То дрi­бо­тить, то ти­хо поп­ли­ве, як вут­ка по во­дi, по­во­дить ста­ном та го­ло­вою. Нас­та­не лi­то, за­ве­деться ву­ли­ця Ма­ри­на пер­ша, бу­ло, по­дає го­лос, пер­ша зас­пi­ває пiс­ню, та го­лос­но-го­лос­но, на все се­ло, збе­ре, бу­ло, за­раз кру­гом се­бе дiв­чат, а над­то хлоп­цiв. Про­вор­на бу­ла Ма­ри­на.

    Не її, а во­на хлоп­цiв, бу­ло, за­чi­пає. Тим-то й бо­ялись її сва­та­ти, тим-то не­доб­ра чут­ка про неї пiш­ла по­мiж го­во­ру­ха­ми, цо­ко­ту­ха­ми.

    Ганна бу­ла ти­ха та смут­на. Ся­де, бу­ло, мiж дiв­ча­та­ми, спус­тить очi та й за­ду­мається.

    Вони по­лю­би­ли од­на дру­гу i ста­ли под­ру­га­ми. Ва­силь одiй­шов вже да­ле­ченько та все ог­ля­дав­ся до дiв­чат. "Та й гар­на ж ота дiв­чи­на бi­ля­ва! - ду­мав вiн со­бi. - Аж спи­таю в ма­те­рi, чия во­на".

    В церк­вi лю­дей бу­ло пов­нi­сiнько. У пра­во­му прит­во­рi сто­яли чо­ло­вi­ки та па­руб­ки, у лi­во­му - дi­ди, се­ред церк­ви - ма­лi хлоп­цi, а в ба­бин­цi - мо­ло­ди­цi та дiв­ча­та. Ва­силь, як мос­каль, став по са­мо­му пе­ре­ду, де зви­чай­но сто­ять на се­лах пан­ки, да пiд­пан­ки, та по­па­дi з доч­ка­ми.

Пошук на сайті: