Іван Нечуй-Левицький - Двi московки (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб1925
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб1709
    З-за тем­но­го лi­су виг­ля­нув мi­сяць, по­ка­зу­ючи блис­ку­чо­го ши­ро­ко­го ло­ба, по­тiм гля­нув очи­ма, а да­лi ви­ко­тив­ся ввесь, здо­ро­вий, як доб­ра ха­зяй­ська дi­жа, чер­во­ний, як кров. Ти­хо пiд­няв­ся вiн вго­ру i по­лив свiй ти­хий свiт на се­ло. За­со­ро­ми­лись зо­рi яс­но­лицього: де­кот­рi по­хо­ва­лись i по­то­ну­ли в синьому не­бi, а смi­ли­вi­шi зос­та­лись. А в ста­воч­ку з-пiд греб­лi та верб вий­шов дру­гий мi­сяць, а од йо­го че­рез увесь сли­ве ста­во­чок прос­тяг­ся снiп про­мiн­ня яс­но­го, блис­ку­чо­го. Дiв­ча­та зас­пi­ва­ли пiс­ню до мi­ся­ця:

    Ой мi­ся­цю, мi­ся­ченьку!

    Не свi­ти нi­ко­му,

    Тiльки моєму ми­ленько­му,

    Як йти­ме до­до­му.

    Василь пог­ля­дав на Ган­ну, а обид­вi дiв­ча­та - на Ва­си­ля.

    "Та й гар­ний же Ва­силь! - ду­ма­ла Ма­ри­на. - Що­ки пов­нi, як у ди­ти­ни, бро­ви тон­кi, очi ка­рi, чор­ний вус тiльки що за­сi­вається". Ган­на пог­ля­да­ла на Ва­си­ля крадько­ма й все со­ро­ми­лась, а сер­це її млi­ло. При мi­ся­цi свi­ти­ло­ся її бi­ле ли­це, як бi­ла квiт­ка, а Ма­ри­на на­вiть при мi­ся­цi цвi­ла, як пi­во­нiя. Ва­си­ле­вi очi од­по­чи­ва­ли на бi­лiй квiт­цi, на бi­ло­му лич­ко­вi, на тих очах, зак­ри­тих дов­ги­ми вi­ями. Ма­ри­на зап­ри­мi­ти­ла теє й тяж­ко зiтх­ну­ла.

    Став мi­сяць тро­хи на­се­ред не­ба. На се­лi все по­ча­ло сти­ха­ти. Ули­ця роз­хо­ди­лась. По­го­во­рив Ва­силь тро­хи, встав, про­вiв дiв­чат та й по­вер­нув до ма­те­ри­ної ха­ти.

    "Одна дiв­чи­на, як ро­жа, дру­га, як ма­кiв­ка. Гар­на ма­кiв­ка, але од ро­жi кра­щої квiт­ки не­ма", - по­ду­мав Ва­силь, вхо­дя­чи в ха­ту.

    

III

    

    Пiсля дру­гої пре­чис­тої Ва­силь зас­лав ста­рос­тiв до Ган­ни Ти­хо­нiв­ни. Пiш­ла вiст­ка по се­лу, про­чу­ла теє й Ма­ри­на. Хо­дить Ма­ри­на нi жи­ва нi мерт­ва!

    Стара Ти­хо­ни­ха тро­хи спе­ре­ча­лась, а батько зго­див­ся. "Iди, доч­ко, - ка­же, - не­хай те­бе бог бла­гос­ло­вить! Хоч бу­деш мос­ков­ка, за­те ж бу­деш вiльна, не­пан­щан­на. У Ва­си­ля ха­та своя. Ум­ре ста­ра ма­ти, нi­ко­му ж во­на не зос­та­неться, тiльки Ва­си­ле­вi".

    - Сестрицi, го­лу­боч­ки, чи йти ме­нi за мос­ка­ля? - пи­та­ла Ган­на у дiв­чат.

    - Йди, Ган­но, - ра­яли дiв­ча­та, - не же­них - то твiй та­лан трап­ляється то­бi: гар­ний, мо­тор­ний, чор­ноб­ри­вий, хоч мос­каль.

    - Марино, го­луб­ко! по­радь ме­не, як рiд­на ма­ти: чи йти ме­нi за йо­го?

    Марина зблiд­ла й на­си­лу, ве­ли­ку си­лу, про­мо­ви­ла:

    - Тебе, дiв­ко, сва­та­ють, а ти вже не ди­ти­на, не пи­тай у лю­дей, по­радься з своїм сер­цем, чи бу­ти, чи не бу­ти то­бi за ним…

    Розпочалось ве­сiл­ля. Ган­на про­си­ла Ма­ри­ну, кла­ня­ючись:

    - Просив батько, про­си­ла й ма­ти, про­шу й я те­бе, сест­ри­це, на ве­сiл­ля, та ще й стар­шою друж­кою.

    Поцiлувала Ган­на Ма­ри­ну, а Ма­ри­на аж iзд­риг­ну­лась!

    То вже не под­ру­ги - дiв­ча­та, що люб­лять уд­вох щи­ро од­но­го ко­за­ка мо­ло­до­го!..

    У не­дi­лю, пiс­ля обi­ду, за­ве­ли Ган­ну на по­сад. Си­дить Ган­на на по­ку­тi, спус­тив­ши очi й не див­ля­чись на лю­дей. Ко­ло неї си­дить по­руч Ма­ри­на, а да­лi на ла­вi - мен­шi друж­ки. Зас­пi­ва­ли во­ни тих жа­лiб­них пi­сень, як мо­ло­да про­щається з чор­ною ко­сою, дi­во­чою кра­сою, з батьком та ма­тiр'ю. Ма­ри­на зблiд­ла як смерть! Сльоза крап­лею по­ко­ти­лась по її що­цi.

    Поставили на сто­лi сос­но­ве гiльце, обк­вiт­ча­не ка­ли­ною та бар­вiн­ком, пок­ла­ли шиш­ки та ко­ро­вай. Лю­дей на­тов­пи­лось пов­нi­сiнька ха­та. Хлоп­чи­ки по­чiп­ля­лись на жерд­цi.

    Дружки зас­пi­ва­ли жа­лiб­ної ве­сiльної:

    Летять га­лоч­ки

    У три ря­доч­ки,

    А зо­зу­ля по­пе­ре­ду.

    Усi га­лоч­ки

    По лу­зi сi­ли,

    А зо­зу­ля на ка­ли­нi.

    Усi га­лоч­ки

    Защебетали,

    А зо­зу­ля за­ку­ва­ла.

    Бiжать дру­жеч­ки

    У три ря­доч­ки,

    А Ган­ну­ся по­пе­ре­ду.

    Усi дру­жеч­ки

    По лав­ках сi­ли,

    А Ган­ну­ся на по­са­дi.

    Усi дру­жеч­ки

    Та й зас­пi­ва­ли,

    А Ган­ну­ся зап­ла­ка­ла.

    Чого ж ти пла­чеш,

    Гiрко ри­даєш?

    Чи до­леньки не маєш?

    I зап­ла­ка­ла гiр­ко, тiльки не Ган­ну­ся, а Ма­ри­на, так i за­ли­лась, так i вми­лась сльоза­ми i зак­ри­ла очi ру­ка­вом.

    А мо­ло­ди­цi шеп­чуть:

    - Плаче, бо за­мiж хо­че, та нiх­то не сва­тає! А нiх­то бiльше не ви­нен, як ста­ра ма­ти! Та­ки роз­пус­ти­ла доч­ку ще зма­леч­ку.

    Минуло зо два ро­ки пiс­ля Ва­си­ле­во­го ве­сiл­ля, а яка ве­ли­ка змi­на ста­ла на Хо­ми­ши­нiй осе­лi! Хто ба­чив той грунт то­дi, як Хо­ми­ха, на по­ро­зi си­дя­чи, виг­ля­да­ла сво­го си­на, той й зро­ду не пiз­нав би йо­го те­пе­реч­ки! Де ко­лись був пе­ре­лаз че­рез ста­рий тин, те­пер там сто­яли но­вi те­со­вi во­ро­та. Ого­ро­жа кру­гом но­ва, ви­со­ка, ха­зяй­ська. Ста­ра Хо­ми­ши­на ха­ти­на при­ту­ли­лась по­зад но­вi­сiнької бi­ле­сенької хат­ки, не­на­че схо­ва­лась, гу­ля­ючи в пiж­мур­ки: Ва­силь пе­ре­ро­бив її на кiм­на­ту. На под­вiр'ї сто­яла но­ва по­вiт­ка, но­ва не­ве­лич­ка ко­мо­ра. В зе­ле­ний ого­род, в ве­се­лий са­до­чок ди­ви­ла­ся бi­ла ха­та, як трьома очи­ма, трьома блис­ку­чи­ми но­ви­ми вiк­на­ми з чер­во­ни­ми, по­мальова­ни­ми ра­ма­ми. Пiд вiк­на­ми на­са­ди­ла Ган­на буз­ку, лю­бист­ку, пiв­ни­кiв та пi­во­нiї. Од при­чiл­ка цвiв кущ панської ро­жi, цвi­ли вся­кi квiт­ки: й гвоз­ди­ки, й чор­ноб­рив­цi, й царська бо­рiд­ка, й кру­че­нi па­ни­чi.

    Василь не лi­ну­вав­ся, ха­зяй­ну­вав, i Ган­на не лю­би­ла праз­ни­ку­ва­ти в бу­день; во­на зна­ла, що Ва­силь був бiд­ний, зна­ла во­на, що й са­ма при­вез­ла од ма­те­рi по­рож­ню скри­ню. Про те на­га­да­ла їй свек­ру­ха. Ду­же доб­ра бу­ла в Ган­ни свек­ру­ха, але та­ки раз, жар­ту­ючи, на­га­да­ла, що Ган­на при­вез­ла з до­му ду­же лег­ку скри­ню.

    Настане, бу­ло, осiнь i зи­ма. Ва­силь з Ган­ною ста­ють на ро­бо­ту в са­хар­нi. А са­хар­ня бу­ла не­да­леч­ке од се­ла на став­ку.

    Цiлий день, бу­ло, во­ни пра­цю­ють в са­хар­нi, а пiс­ля ве­чiрньої змi­ни йдуть до­до­му. А ста­ра ма­ти всьому по­ря­док дає в ха­тi: i при­бе­ре, й дог­ля­не, i ве­че­ря­ти на­ва­рить. Ве­ли­ке доб­ро дi­тям ста­ра, доб­ра не­лай­ли­ва ма­ти в ха­тi! Во­на всьому по­рад­ни­ця, ве­ли­ка по­мiч дi­тям.

    Зносять дi­ти пот­ро­ху гро­шi до ха­ти, а ма­ти лi­чить, по­ряд­кує, а що зай­ве - хо­ває в скри­ню на са­мi­сiньке дно.

    Починається вес­на. Ва­силь стає у ба­га­ти­рiв ора­ти, ра­ли­ти, сi­яти. Аби доб­ра во­ля, а ро­бо­та бу­де. А тут пiд­рос­та­ють бу­ря­ки: зе­ле­нi­ють ук­раїнськi по­ля бу­ря­ко­вим лис­том, як те мо­ре зе­ле­не. Роз­по­чи­нається по­лот­тя; на­род ви­си­пає на бу­ря­ки з са­па­ми. Од ран­ку до ве­чо­ра вис­пi­ву­ють дiв­ча­та та мо­ло­ди­цi, а око­но­ми гра­ють кiньми, звер­та­ючи ту­ди, де кра­щi дiв­ча­та, де по­ба­чать чор­нi очi та бро­ви.

    Василь з Ган­ною сто­ять на двох гряд­ках по­руч, да­ле­ко по­пе­ред усiх врi­за­лись в зе­ле­не ба­дил­ля, а за ни­ми руш­ни­ком прос­тяг­ла­ся чор­на ви­по­ло­та по­ло­са з дво­ма ряд­ка­ми бу­ря­кiв.

    Починаються жни­ва, за­роб­ля­ють во­ни хлiб, жнуть за снiп i ози­ми­ну, й яри ну. А там знов ко­па­ють бу­ря­ки та во­зять до са­хар­нi. Дi­ла є до­во­лi!

    А ста­ра ма­ти си­дить до­ма, пот­ро­ху пря­де, та шиє, та ко­ли­ше в за­пiч­ку ма­ленько­го онуч­ка Iва­ся, вис­пi­ву­ючи "ко­точ­ка". Теп­лий за­пi­чок, ма­лий ону­чок - от i все щас­тя ста­рої Хо­ми­хи. Од­но­го во­на жда­ла спо­кiй­но, не­на­че яко­го гос­тя, -ти­хої, не­наг­лої смер­тi.

    "Коли б ме­не бог при­вiв отут вмер­ти при дi­тях! Бiльше нi­чо­го й не про­шу я в бо­га. Во­ни б ме­нi й очi зак­ри­ли, оп­ла­ка­ли б ме­не, й по­хо­ва­ли б ме­не. I здається ме­нi, - бу­ло ка­же во­на, - не­на­че й ве­се­лiш вми­ра­ти i в до­мо­ви­ну ля­га­ти при дi­тях". Як ча­сом не­ба­га­то тре­ба лю­ди­нi для щас­тя. А ста­рiй ба­бi не су­ди­ло­ся на­вiть i та­ке щас­тя!..

    

IV

    

Пошук на сайті: