Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_zhivcem_pohovani.docx)Ivan_nechuy_levickiy_zhivcem_pohovani.docx83 Кб708
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_zhivcem_pohovani.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_zhivcem_pohovani.fb2114 Кб589

 

Іван Нечуй-Левицький

Живцем поховані

    Був я на службі в да­ле­ко­му краї на півночі, в Седльці, в уніятсько­му краї на Підляссі і літом поїхав на Ук­раїну на ва­кації, щоб одвіда­ти ро­ди­ну та по­ба­чить рідний край, ті місця, де прой­шли мої ди­тячі та мо­ло­дечі літа, най­луччі літа мо­го віку.

    Пізнім ран­ком виїхав я з Києва по залізній до­розі на Одес і че­рез дві станції пе­ресів у Фас­тові на ми­ко­лаївську лінію. Сумні сос­нові ліси ми­ну­ли й зовсім зник­ли. Вок­за­ли ніби то­ну­ли в акаціях, ли­пах та осо­ко­рах. З квітників ко­ло вок­залів по­де­ку­ди виг­ля­да­ли поміж акаціями че­решні, мо­релі (абри­ко­си) та во­лоські горіхи. Край залізної до­ро­ги по­тяг­ли­ся стіна­ми жи­воп­ло­ти од сніго­вих за­метів. На зе­ле­них жи­воп­ло­тах ви­ти­ка­лись попілясті дикі олив­кові де­ре­ва, не­на­че пот­ру­шені бо­рош­ном. Скрізь ко­ло вок­залів зе­леніли свіжі га­зо­ни в скве­рах. На їх ма­нячіли ніби ви­мальовані на зе­ле­но­му полі чу­дер­нацькі взорці з де­ко­ра­тив­них тра­вок та уся­ких квіток. Сто­рож­ки то­ну­ли в виш­нях та че­реш­нях, ніби по по­яс сто­яли в ор­гинії, мальві, маківках, гвоз­ди­ках та чор­ноб­рив­цях. Це вже край квіток, край яс­но­го пал­ко­го сон­ця, край по­езії. Од­ра­зу знать, що тут лю­де люб­лять квітки, за­ми­ло­вані в квітках. День роз­го­рю­вав­ся пиш­ний, яс­ний. Звідусіль пах­ло жи­та­ми, уся­ки­ми польови­ми квітка­ми. Лу­ки, мо­чарі, вогкі мла­ки не­на­че чи­ясь ру­ка гус­то-пре­гус­то засіяла квітка­ми, не­на­че всте­ли­ла їх квітчас­ти­ми ки­ли­ма­ми. За Рос­сю вже мріли го­ри, гор­би та при­гор­ки в по­етичній да­ле­чині. От і рідний край. Як радісно на серці! Якою по­езією повіяло на мою ду­шу! На дум­ку спа­да­ла пісня, і пісня ве­се­ла; ве­селі мо­ти­ви за­лу­на­ли в душі. Он вже не­да­леч­ко Біла Церк­ва не­на­че по­то­ну­ла в роз­логій до­лині над Рос­сю, в сад­ках та га­ях. Не­за­ба­ром з си­зої імли виг­ля­ну­ли дві ви­сокі му­ро­вані дзвіниці та бані цер­ков, ви­су­нув­ся при­сад­ку­ва­тий костьол. Не­за­ба­ром поїзд спи­нив­ся. Я ви­хо­пив­ся з ва­го­на, пе­ребіг че­рез вок­зал і вий­шов на пор­тик, кот­рий ви­хо­див на подвір'я. Мені тре­ба бу­ло зго­дить візни­ка до не­да­ле­ко­го се­ла, де жи­ли мої ро­дичі. Я став на ґанку, оки­нув очи­ма ши­ро­ке подвір'я, схо­же більше на розкішний са­док, ніж на вок­зальні зви­чай­ні за­баг­нені й засмічені задвірки. І тут на ме­не повіяло по­езією. Че­рез увесь ши­ро­кий двір роз­тяг­ся по­дов­жас­тий сквер, навк­ру­ги за­сад­же­ний акаціями, навк­ру­ги об­сад­же­ний ор­гиніями, ніби зас­те­ле­ний зе­ле­ним га­зо­ном із взор­ця­ми з квіток та кольоро­вих трав, пістря­вий та гар­ний. По один бік скве­ру під за­бу­ду­ван­ням се­ред зе­ле­но­го де­ре­ва не­на­че горів квітник, гус­то за­ки­да­ний здо­ро­ви­ми, як ку­ла­ки, цініями уся­ко­го кольору. По дру­гий бік дво­ри­ща не­на­че сміялись між зе­ле­ним де­ре­вом розкішні кущі мальви, ряс­но обквітчані квітка­ми, а між ни­ми ма­ки, жовті гвоз­ди­ки, пе­тунія. Навк­ру­ги скрізь біліли в цвіту кущі жас­ми­ну. Квітки, зе­лень і ще квітки сли­ве суспіль! Не­на­че їх хто по­на­си­пав, по­на­ки­дав обе­рем­ка­ми. Усе дво­ри­ще пах­ло жас­ми­ном. Бу­ло знать, що тут жи­вуть за­люб­ле­ни­ки в квітках.

    А кру­гом скве­ру по ши­рокій ви­мо­щеній до­розі сто­яв зак­руг­ле­ний тісний ря­док візників. Фа­ето­ни бу­ли все єврейські, ста­ро­давні, пе­ре­куп­лені з де­ся­тих рук, схожі на єги­петські фа­ра­онові колісниці, з обідра­ним сук­ном з-під кот­ро­го виг­ля­да­ли по­луд­раб­ки, не­на­че голі реб­ра. Шка­пи бу­ли все за­худ­жені, мир­шаві, су­хо­ребрі. На ви­со­ких коз­лах ма­нячіли так са­мо худі жид­ки, жовті, су­хор­ляві, убо­го уб­рані, не­на­че хтось на­ти­кав жи­вих мерців не на фа­ето­нах, а ніби на якихсь ма­рах та ка­та­фал­ках. На євре­ях аж лисніло за­но­ше­не, зас­мальцьова­не дран­тя. Се­ред зе­ле­но­го де­ре­ва та га­зонів, се­ред ма­си пиш­них квіток тек­ла ніби течія з го­лих по­луд­рабків, су­хих ко­ня­чих ре­бер та жи­вих мумій.

    Пишний сквер був ніби опе­ре­за­ний і зе­ле­ни­ми шта­хе­та­ми, і дра­ним зли­ня­лим по­ясом, зня­тим з стар­ця. Я ог­ля­нув той дов­гий, нуж­ден­ний зак­руг­ле­ний ря­док фа­етонів, і уся по­езія, кот­рою повіва­ло на ме­не гар­не зе­ле­не квітчас­те подвір'я, уся кра­са йо­го од­ра­зу зник­ла, не­на­че за­су­ну­лась за чорні хма­ри.

    Приїжджі па­са­жи­ри ки­ну­лись до фа­етонів го­ди­ти візників. Євреї з козлів за­ма­ха­ли ба­то­га­ми, кри­ча­ли, зак­ли­ка­ючи па­са­жирів до своїх фа­етонів. Фак­то­ри обс­ту­пи­ли ме­не навк­ру­ги, зап­ро­шу­ва­ли до гос­ти­ниць, тро­хи не сми­ка­ли за по­ли. На подвір'ї підняв­ся га­лас, шум, крик­ня­ва. Я став і тільки пог­ля­дав на ту ніби дов­гу низ­ку гус­то на­ни­за­них дра­бин­час­тих фа­етонів. Не хотілось мені жив­цем клас­ти се­бе на ка­та­фал­ки, що розт­ряс­ли б і живі і мертві кістя­ки. Ті фа­ра­онові колісниці вже не раз да­ли­ся мені взна­ки, і не раз, і не два вже во­ни доб­ре наш­тов­ха­ли мені бо­ки.

Сторінка 1 з 17 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 > У кінець >>