Іван Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.docx164 Кб10462
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.fb2478 Кб6019
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.pdf.rar)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.pdf.rar1597 Кб6814
 - Як тiльки котра з вас ступить на мiй nopiг, то я вам обом поперебиваю ноги оцiєю кочергою! - крикнула Мотря з свого порога i показала кочергу. - Сплять до обiду та ще мене й судять: судiть вже Мелашку, а мене не зачiпайте.

 

 Мотря причинила свої дверi, аж горище загуло. Мелашка побiгла до сусiди позичать хлiба на обiд.

 Мелашка позичила хлiба i верталась через свiй садок. Вона вглядiла в садку Лаврiна.

 

 - Зобiжає тебе, моє серце, мати, - сказав Лаврiн i неначе закрасив материну лайку своїми ласкавими словами.

 

 - Дарма, що мати лає, аби ти мене тiшив своїми очима, - сказала Мелашка, глянувши Лаврiновi в самi синi очi.

 Йшла вона за хлiбом, садок неначе пов'яв для неї й листя пожовкло, а як верталася назад, глянула милому в вiчi, i для неї знов садок розвився й зазеленiв, i сонце весело на йому заграло.

 I знов в Кайдашевiй хатi почалася колотнеча Кайдашиха почала свариться й стала дуже лайлива та опришкувата. Вона нападалась на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камiнь. Мотря не любила Мелашки i все чогось пiдкопувалась пiд неї, мов рiчка пiд крутий берег. Мелашка жила з Кайдашихою в однiй хатi, а через Кайдашиху Мотря була недобра й до Мелашки.

 Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у вiз. Мелашка вже нудилась за Бiєвцями, за батьком, за своєю доброю матiр'ю. Вона просилась в свекрухи в гостi до батька, свекруха її не пустила.

 Кожної недiлi просилась Мелашка в гостi, i кожної недiлi Кайдашиха знаходила для неї роботу. Мелашка зажурилась.

 - Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? - питав у неї чоловiк.

 

 - Скучила за матiр'ю. Вже й жнива минають, а я нi разу не була в матiнки в гостях. Цiєї ночi менi снилось, що я стала зозулею та й полетiла в Бiєвцi. Прилiтаю в батькiв садок та й сiла на вишнi. Батько неначе виходить в садок та й просить мене до хати. Я влiтаю в хату, дивлюсь, а моя мати лежить на лавi мертва, заверчена намiткою, укрита чорним сукном, згорнула руки на грудях i жалiбно дивиться на мене.

 - Коли мати не пускає, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то, може, й пiдемо в гостi.

 - Проси, Лаврiне, батька, бо я з нудьги не знаю, де дiтись. Шумить дiброва на гopi та тiльки жалю менi завдає. Щовечора дивлюся на заросянськi гори, щовечера пориває мою душу! Якби я мала крила, я б, здається, зараз одвiдала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею летiла, то лiси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами i зеленi луги сльозами залила.

 Молода молодиця залилась сльозами, як мала дитина. Лаврiновi стало жаль молодої жiнки.

 

 Вiн пригорнув її до себе, вговорював ласкавими словами.

 - Здається менi, що до моєї матiнки й дорога терном та колючою ожиною заросла, - сказала Мелашка.

 Лаврiн таки впросив батька, а батько почав вговорювать Кайдашиху. Кайдашиха пустила невiстку до родини, а сама таки не поїхала. Навiть попадинi пуховi подушки та наливка не заманили її на Западинцi. Кайдашиха вговорювала поїхать до сватiв Кайдаша. Кайдаш не схотiв, бо в Бiєвцях була недобра горiлка.

 

 - Вiзьми ж, Мелашко, паляницю батьковi, а дiтям я передам гостинця; ось бач, яка паляниця! На Западинцях, мабуть, i не бачили таких паляниць, не тiльки що не їли, - сказала Кайдашиха, подаючи Мелашцi пухку паляницю.

 Мелашка взяла паляницю в руки. Паляниця, через свекрушин докiр, стала для неї важка, як камiнь.

 Лаврiн пiшов з Мелашкою в Бiєвцi.

 Тiльки що Мелашка ступила на батькiв порiг, та й залилась дрiбними сльозами, впавши матерi на груди.

 - Я думала, дочко, що ти вже од нас одцуралась. Ждала я тебе в гостi, в вiкна виглядала, та вже й перестала.

 - Не пускав нас батько, не пускала й мати, - сказав Лаврiн, - в жнива було дуже багато роботи.

 - Чого ж це ти, дочко, так розплакалась? Мабуть, дуже нудилась за Бiєвцями та за нами, - говорила мати, - привикай, серце, до чужого села та до нової рiднi. Адже ж люди якось звикають. Недурно ж кажуть: дiвка, як верба: де посади, то прийметься.

 - Не так легко, мамо, прийнятись, - говорила Мелашка, - коли посадили нiби на гарячому пiску.

 Мати задумалась: вона догадалась, який то був гарячий пiсок.

 - У нас була, як, рожа цвiла, а тепер така стала, як квiтка в'яла, - сказала Балашиха словами пiснi, роздивляючись на свою дочку. - Чого ти, дочко, зблiдла та наче пилом припала? I голос твiй став такий тихий та смутний.

 

 - Нема менi од чого цвiсти. Якби не Лаврiн, то я б, здається, ладна й до вас вернутись.

 - Не можна, дочко! Зав'язала голiвоньку, не розв'яжеш довiку, - сказала Балашиха, осмiхаючись через сльози.

 Матерi все здавалось, що Мелашка нудиться в Бiєвцях, що вона ще дуже молода й жалкує за дiвоцькою красою та за чорною косою. Вона не думала, що Мелашцi було важко в свекрухи.

 - Звикай, серце! Як я вийшла замiж за твого батька, то й я плакала, а далi звикла. Така вже жiноча доля.

 Мелашка обцiлувала маленьких братiв i сестер, розв'язала хустку з гостинцями. Дiти вкрили хустку, як мухи мед, а в тiй хустинi було всякого добра: i горiхи з насiнням, i грушi, й яблука, ще й медяники. Дiти аж плескали в долонi та щебетали на всю хату.

 Балашиха застелила стiл скатертею, поставила пляшку з горiлкою. Балаш частував зятя, а Мелашка з матiр'ю пiшла в садок, жалiлась на свекруху й свекра, виплакала всi сльози, що зiбрались за всi жнива, i полила ними материн садок. Мати стояла пiд вишнею та й собi плакала.

 - Я тижня не пробула в свекрухи i вже сльозами облилася, - говорила Мелашка. - Якби Лаврiн не оступався за мною, то вони б мене з'їли. А збоку через сiни живе Карпова Мотря, наче люта змiя, не сприяє менi через свекруху. Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихi шуляки голубку.

 - То ти, дочко, не потурай свекрусi. Адже Мотря не мовчить, то й ти не мовчи:

 

 - Коли, мамо, кругом мене все чужi люди, чужий рiд, чуже село. Я одна, як билина в полi, а вони всi на-мене, як вiтер на билину.

 Поплакала Мелашка з матiр'ю в садку, ввiйшла в хату, сiла за стiл полуднувать i не полуднувала.

 "Якби менi перекликать сюди Лаврiна, я б навiки зосталась у матерi!" - думала Мелашка, поглядаючи на убогу хатину.

 Мелашка посидiла в батькiв до вечора, пiшла до сусiд, побачилась з сусiдами, наговорилась i вже смерком розпрощались з рiднею. Перейшла вона двiр до ворiт i стежку облила слiзьми. Йшла вона долиною да все оглядалась назад на батькову хату; вийшла на гору, ще раз подивилась на вишневий садочок.

 

 "Прощай, мiй спокою! Мiй вiночку, вишневий батькiв садочку!" - подумала Мелашка i пiшла селом додому з Лаврiном.

 Вже вночi пiзненько вони прийшли додому. "Потривай же, Мотре, замiтала я сiни, виносила i своє й твоє смiття, а завтра не винесу, - думала Мелашка, згадуючи напутiння своєї матерi, - нехай вже лає мати, а то й вона кричить".

 

 Другого дня Мелашка вимела свою хату i половину сiней, неначе мотузком одмiряла.

 

 - Як вимела рiвненько! Чи не поясом мiряла сiни? - питала Мотря в Мелашки.

 

 - А хоч би й поясом, що тобi до того! Не буду мести твоєї половини сiней та виносить твого смiття, - сказала Мелашка.

 - А хiба ж ти не мiряла сiней мотузком, як мазала дiл та стiни? - обiзвалась Кайдашиха. - Мiряєте ви, бодай: вже мiряла вас лиха година!

 

 Од того часу Мелашка знайшла собi ще одного ворога. Мотря не давала їй перейти сiни: вона була сердита на Мелашку за те прокляте смiття. Од того часу в хатi гризла Мелашку свекруха, в сiнях та надворi стерегла її Мотря.

 

 Настала зима, настав важкий час для Мелашки. Кайдашиха напосiлась на неї, як лиха доля: сама спала досхочу, робила легку роботу, а всю важку роботу скидала на Мелашку, наче на свою наймичку. Молода Мелашка, вкинута в чуже село, мiж чужi люди, не смiла нiчого говорити проти свекрухи i мовчки робила все, що загадувала свекруха. Вона була тiльки тодi щаслива, як одпрошувалась в гостi до батька, та й те траплялось дуже рiдко. Старий Кайдаш пив у шинку, приходив п'яний додому i зганяв злiсть бiльш на невiстцi, нiж на своїй жiнцi. Мотря не пропускала Мелашки через сiни i зачiпала її ущипливими словами. Лаврiн оступався за нею та й годi сказав.

 Настав страсний тиждень. В великий понедiлок до Кайдашiв зайшла баба Палажка Солов'їха. Вона була дуже богомольна i щороку їла паску в Києвi в Лаврi. I тепер вона збиралася в Київ, але самiй iти до Києва було невесело, а ще до того вона трохи боялась сама виряджатись в далеку дорогу. В неї була думка пiдмовити самого Кайдаша, бо з чоловiком у дорозi все-таки бабi безпечнiше.

 

 - Помагайбi вам! Поздоровляю вас з великим понедiлком, - промовила Палажка.

 

 - Спасибi, будь i ти здорова, - одказала Кайдашиха, - сiдай, Палажко, в нашiй хатi.

 Палажка сiла на лавi й скорчилась в три погибелi. Вона за великий пiст так спостилась, що в неї тiльки очi блищали.

 - Чи пiдеш, Палажко, i цього року до Києва? - спитала Кайдашиха.

 

 - Як господь поможе та сподобить, то чом би й не пiти. З'їла я двадцять пасок у Києвi, то, може, бог поможе з'їсти i двадцять першу. Стара Головчиха зохотилась iти зо мною, та, може, хто iз вас пiде з нами, бо як з хати пiде їсти паску в Київ хоч одна людина, то бог благословить усю сiм'ю i на хлiб буде полiття. А як хто їстиме щороку в Києвi паску, та ще й умре на великоднiм тижнi, той пiде просто в рай, бо на великоднiм тижнi царських врат не зачиняють i в церквi, i в раю; душа через царськi врата так i полетить просто в рай.

 

 Палажка оберталась до Кайдаша. Вона знала, що вiн богобоящий.

 - А хто постить двадцять п'ятниць на рiк, той не пiде просто в рай? Чи не чула ти, Палажко, чого про те на печерах або в Лаврi? - спитав Кайдаш.

 

 - Нi, - сказала з повагом Палажка, - хто постить у тi п'ятницi та носить при собi сон богородицi, той не буде в водi потопати, в огнi горiти, од наглої смертi помирати, а в рай просто, не пiде. А хто пiде в Єрусалим або щороку в Києвi в Лаврi паску їстиме, або вмре на самий великдень, той спасеться, того душу янголи понесуть просто до бога.

 Мелашка слухала, i в неї робота випала з рук.

 - Треба в Києвi на великому тижнi висповiдатись, в чистий четвер одговiться, треба молебень на печерах найнять, на часточку дати, на святi мощi по шагу покласти, то тодi господь i помилує нас, - навчала баба Палажка, пiднявши вгору палець. - А хто купить мира од мироточивих голiв або оливи з лампад над святою Варварою та буде мазать собi очi та лоб, в того нiколи не болiтимуть очi й голова. Я знаю в Києвi всi мощi, всi церкви. Оце як ходжу по печерах та по церквах, то за мною iде слiдом сотня або й друга людей, а я всiм розказую, в якiй церквi якi мощi, показую, де лежить пiр'я з архангела Гавриїла в панянському монастирi, де стоїть молоко богородицi, де святий Миколай притиснув до стiни своїм образом злодiя, як той хотiв обiкрасти церкву.

 - Невже притиснув? - спитала Мелашка, розплющивши широко очi.

 

 - Авжеж притиснув, ще й рукою ухопив та й держав, доки ченцi з усього Києва не посходились. А од образа пiшов свiт на всю церкву, неначе од сонця. Ченцi думали, ще в церквi пожежа, та й позбiгались. Коли глянуть на те чудо, та мерщiй на себе ризи, та зараз вдарили в дзвони, та позабирали в руки свiчки, та давай перед Миколаєм править та молитись. Тодi образ i пустив злодiя. А той злодiй зараз постригся в ченцi та й став святим.

 В хатi всi слухали Палажчину розмову. Молодицi позгортували руки та важко зiтхали, приказуючи:

 - Ой боже наш, боже наш!

 - А я оце як прийду до того Миколая, та як почну розказувати, то мене люди обступлять та й слухають, та аж шапки поздiймають та хрестяться. Я знаю i де грошi коло образiв класти, а де грошi черницям та ченцям просто в руки давати. А за мною люди так i валять валкою, а я їх воджу од Воєнного Миколая до Десятинного, од Десятинного Миколая до Доброго, од Доброго Миколая до Малого, а далi до Мокрого Миколая, а потiм до Притиского Миколая.

 - Ой, пустiть мене, мамо, в Київ з бабою! - просилася Мелашка. - Я й зросла, а в Києвi не була. Мене й господь не помилує на тому свiтi.

 - А церкви там усе з золотими верхами. В печерах лежить дванадцять братiв, що будували лаврську дзвiницю. Кажуть, що як будували, то вона все входила в землю, а однiєї ночi вийшла вся з землi. Од того часу всi брати постриглись в ченцi. Господи, скiльки я переводила людей на самий верх дзвiницi до великих дзвонiв!

 

Пошук на сайті: