Іван Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.docx164 Кб10462
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.fb2478 Кб6019
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.pdf.rar)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.pdf.rar1597 Кб6814

 - Як пiдеш другий раз у Київ, то не цiлуйся з ченцями! - крикнула Параска на всю улицю.

 - Хто? Я? То це ти на мене таке говориш? - закричала Палажка i вхопила граблi. - Ось я тобi, стара вiдьмо, покажу ченцiв та чортiв!

 - А що, поводаторко, смачно! - кричала Параска. Палажка покинула Кайдашiв, кинулась до ворiт i вперiщила граблями по воротях. Параска одскочила. Граблi перебились пополовинi. Половина одскочила за ворота й зачепила по руцi Параску. Параска вхопила шматок граблiв i шпурнула ними через ворота на Палажку. Палажка поперла держалном на вулицю на Параску. Параска прийшла пiд ворота, плюнула в двiр i пiшла по вулицi.

 - Бодай тебе побила лиха година та нещаслива. Ще й вона чiпляється до мене, неначе я згубила з свiту її невiстку, - голосила крiзь сльози Палажка, вхопившись руками за голову. - Це не Мелашка, а смерть моя. Коли вона зосталась у Києвi, то, певно, через тебе, Кайдашихо. Про мене, йди собi в Київ чи хоч i за границю та й шукай її, - сказала Палажка, обертаючись до Кайдашихи.

 

 - Що ти кажеш? Через мене Мелашка покинула нас? Тобi, Палажко, час помирати, а ти набрiхуєш на мене! Схаменися, стара бабо! Що ти верзеш? Сама ходить по хатах, пiддурює людей iти з собою, а на мене складає пеню.

 - Ба через тебе. Хiба люди не говорять за тебе на селi? Хiба не знаємо, як ти нападалась на невiстку? Отак якраз, як ота стара сука, Параска, на мене, що я через неї i свiту не бачу.

 - Палажко, небреши на старiсть. Ти грiха не боїшся, - сказала Кайдашиха.

 

 - Ба не брешу. Бреши сама! - крикнула Палажка i кинулась на Кайдашиху, як пiвень кидається на другого пiвня.

 - Ба брешеш! Яке тобi дiло до мене та до моєї невiстки? Яке тобi дiло до того, що в нашiй хатi робить-ся? Нащо тобi заглядати в нашi горшки? Кайдашиха кричала й совалась з кулаками до Па-лажки. Палажка кидалась до Кайдашихи й била кула-ком об кулак. Вони то збiгались, то розбiгались, як тi пiвнi, що кидаються один на одного.

 - За мої горшки, за мою невiстку ось тобi на! - сказала Кайдашиха i дала Палажцi дулю пiд самiсiнький нiс, так що вона аж голову задерла.

 - А тобi ось двi!

 Палажка стулила двi дулi, покрутила одну кругом другої i сунула обидвi пiд самий нiс Кайдашисi.

 Кайдаш побачив, що непереливки, пхнув одну бабу на один бiк, а другу на другий.

 

 - Куди яка панiя! Проше та проше, панi економша! - дражнилась Палажка з Кайдашихи. - Це по-панськiй дулi сучиш; нiчого казати, звичайна!

 - Не твоє дiло, по-панськiй чи не по-панськiй! Вбирайся та ходiм у волость, от що! - репетувала Кайдашиха.

 - То й пiду! Ти думаєш, я тебе боюся? То й пiду. Пiди вперше вберися в жовтi чоботи та в червоне намисто, панi економшо, коли хочеш вести мене позивати в волость.

 - Не тiльки в жовтi, в червонi чоботи взуюсь, а та ки тебе в тюрму посаджу, - кричала Кайдашиха й крутилась на одному мiсцi, неначе козачка танцювала.

 

 Кайдаш i Лаврiн микались i собi в бабську змажку, кричали на все горло, змагались разом з бабами й пiдняли такий гвалт на весь куток, що люди повибiгали з хат. Параска знов вернулась, сперлась руками на ворота i з злiстю осмiхалась своїми сiрими очима.

 Кайдашi таки потягли бабу Палажку в волость. Параска пiшла за ними назирцi оддалеки. Палажка нiби почула її плечима, обернулась, взяла грудку землi та й пожбурила на неї.

 - На свого батька кидай! Скажена! - крикнула здалека Параска.

 

 - На, цю-цю! На, сiра! - крикнула Палажка i знов пожбурила на Параску грудкою.

 

 Понеси своєму чоловiковi та дочцi на закуску! - крикнула Параска i все-таки йшла за Кайдашами в волость.

 Кайдашi прийшли з Палажкою в волость. Волосний розпитав про їх дiло, вилаяв Палажку, але не присудив їй iти в Київ шукати Мелашки. Вiн сказав, що Мелашка не маленька, а коли зосталась у Києвi, то вона мала свiй розум у головi для того.

 

 Палажка вийшла з волостi з Кайдашами, скрутила двi дулi, тикнула їм у вiчi й пiшла додому. Лаврiн спустив очi, похилив голову i гукнув до Палажки:

 

 - Як не знайду Мелашки, то я вас, бабо, вб'ю або повiшу!

 - Повiсь свою маму на сволоцi на кiлочку, ще й убери в червонi чоботи? - обiзвалась Палажка й дременула додому. Позад неї здалеки йшла Параска. Її сiрi очi притухли: Палажки не посадили в холодну.

 Лаврiновi доводилось самому йти до Києва шукать Мелашки. Вiн ходив по селi та розпитував тих бабiв, що ходили до Києва разом з Мелашкою. Всi вони казали, що Мелашка покинула їх коло тiєї церкви, що стоїть пiд самою Андрiївською горою, на Подолi, а як звали ту церкву- нi одна баба не знала. Пiд тiєю горою на Подолi стоїть не одна церква.

 Лаврiн усе думав, що Мелашка от-от прийде додому, а вона не приходила. З Києва вертались прочани й розказували багато дива, як буває мiж прочанами. Одна баба розказувала, що сама чула од людей, а тi люди казали, що нiби на свої очi бачили, як у Лаврi ходив якийсь чоловiк, у котрого руки приросли до материних кiс. Так той син з матiр'ю й ходять по всiх київських церквах та монастирях та просять, щоб їм господь простив грiх. Друга баба принесла з Києва звiстку, що якась молода молодиця ходила в Києвi по Лаврi та по печерах та все кричала не своїм голосом. Люди говорили, нiби її прокляв батько, прокляла мати, прокляв увесь рiд, i вона з того часу ходить у Києвi по монастирях в однiй сорочцi, боса й простоволоса, блiда, як смерть, нiчого не їсть, не п'є й не говорить та все просить бога журавлиним та совиним голосом, то нявкає, як кiшка, то реве, як товаряка. Всi Кайдашi стояли кругом баби, посхилявши голови, i тiльки важко зiтхали. Кайдашисi здалося, що та молодиця була Мелашка. Вона боялась, що її проклiн побив Мелашку, як лиха година, почутила свою провину i тiльки плакала мовчки.

 Через кiлька день через Семигори йшли з Києва люди й розказували, що коло Києва в бору знайшли вбиту молодицю. Та чутка полетiла по селi. Баба Параска принесла ту звiстку до Кайдашiв. Кайдашиха дуже стривожилась. Її серце пом'якшало, i вона дуже жалкувала за тим, що недобре обходилась з своєю невiсткою.

 

 Тим часом чутка про Мелашку пiшла по близьких селах, дiйшла до Бiєвцiв. В Бiєвцях скрiзь говорили i про сина, що прирiс руками до материних кiс, i за молодицю, прокляту родом, i про вбиту жiнку в бору. Мелашчин батько та мати побiгли в Семигори до Кайдаша. Вони довiдались, що Мелашка й справдi пропала десь у Києвi.

 

 Бiдна Балашиха голосила; Балаш i собi плакав;

 Кайдашиха ридала, бо почувала свою провину; Лаврiн стояв коло порога й собi плакав. Карпо з Мотрею, забувши про колотнечу з матiр'ю, i собi ввiйшли в хату i сумно дибились, пiдперши руками голови. В хатi неначе лежала на лавi мертва Мелашка, i вся рiдня зiйшлась на її похорон.

 - Боже мiй милостивий! - голосила Мелашчина мати. - Якби Мелашка вмерла дома, менi не було б так жалко; я б знала, що вона вмерла; я б її оплакала по-людськiй, а то, може, її тiло звiрi рознесли по лiсi. А все, свахо, через вас. Чи то раз Мелашка приходила до мене та заливалась слiзьми?

 Кайдашиха втерла сльози рукавом i терпiла не менше од Балашихи. Несподiване горе впало на неї, неначе камiнь з неба. Довго плакали та сумували Кайдашi й Балашi. Кайдашиха, Балашиха та Лаврiн постановили йти до Києва та шукать Мелашки. Балашиха вернулась на час у Бiєвцi, щоб тiльки забрать на дорогу одежу та харч, i вони втрьох зараз-таки того дня пiшли до Києва.

 Тим часом Мелашка служила в Києвi в проскурницi. Вона прожила перший тиждень тихо, спокiйно, як у бога за дверима. Робота в проскурницi була неважка пiсля важкої роботи в свекрухи. Харч була добра. Сама проскурниця була добра женщина, не лаяла, не гризла Мелашки з ранку до вечора, як гризла свекруха. Перший тиждень Мелашка одпочивала. Але другого тижня, пiсля провiд, Мелашка почала нудитися за Лаврiном. Вона виробляла проскури, а її думки лiтали в Семигорах коло милого. От їй здається, що вона стоїть з Лаврiном у садку пiд черешнею, розмовляє з ним, дивиться йому в очi. Лаврiн докоряє її за те, що вiн любив її, як свою душу, жалував її, як мати дитину, а вона покинула його. От вона примiчає в його очах сльози: сльози виступили з його синiх очей i полились по рум'яних щоках на траву...

 Мелашка одразу заплакала так, що сльози полились з її очей рiчкою на стiл. Вона ледве встигла перехопити їх рукавом.

 - Чого ти, Мелашко, плачеш? - спитала проскурниця. - Чи жаль тобi села, чи матерi, чи чоловiка?

 - Не жаль менi нi села, нi роду, жаль менi тiльки чоловiка. Мабуть, вiн за мною побивається, коли одразу так залило мою душу сльозами.

 - То вернись додому, коли тобi за ним жалко, - говорила проскурниця.

 

 - Не вернуся, матушко, менi здається, що треба вертатися в пекло, як тiльки я згадаю про свекра та свекруху.

 - Якби менi прикликать сюди Лаврiна, я б до смертi не вернулась в Семигори, - згодом сказала Мелашка. Вона посаджала в пiч проскури, вийшла в двiр i стала на воротях. Ворота виходили в цвинтар; через їх було видно високi стовпи церкви з широкими залiзними схiдцями. На схiдцях сидiли i стояли прочани. В церквi правили вечерню. Мелашка обвела очима прочан i вглядiла семиторських молодиць. Вона так зрадiла, що крикнула й хотiла побiгти до їх розпитать про Лаврiна, але схаменулась i оступилась за браму. Вона дивилась з-за брами на своїх людей i неначе побачила Лаврiна та рiдну матiр.

 Вечерня скiнчилась. Люди розiйшлись; пiшли з цвинтаря й семигорськi молодицi. Мелашка слiдкувала за ними, доки вони не зайшли за залiзнi гратки. Молодицi обернулись, вглядiли її, але вона так швидко одскочила за ворота, що молодицям здалось, нiби вони бачили мару, схожу на Мелашку.

 Надворi стало смеркатись. Мелашка вийшла на цвинтар, стала пiд липою й згорнула руки. Вона все думала за Лаврiна, як вiн сумує, як плаче за нею, а сльози лилися з її очей.

 На цвинтарi було тихо, як у хатi. Тополi й липи млiли в теплому повiтрi, а Мелашцi нiби снився семи-горський садок; вище од садка на горi семигорська церква, пiд церквою ставок; в садок виходить до неї на розмову Лаврiн, бере її за руку.

 

 - Боже мiй! Прийми мою душу до себе, - говорила бiдна молодиця, - лучше менi камiння носити, нiж таке горе терпiти. Полинула б я через бори, через степи та хоч би глянула свого милого. Грiх менi, що: я мучу його й себе!

 

 Над цвинтарем нiби висiла Андрiївська тора з гострим верхом, а на самому вершечку стримiла Андрiївська церква i нiби висiла на ясному темно-синьому небi, що блищало на заходi. Легкi хмарки сунулись по небi. Мелашка задивилась на гору, на церкву; їй здалось, що не хмарки летять в небi, а тонкi, з самих стовпiв, боковi банi на церквi заворушились, що сама церква почала коливатися на гострому версi гори. На неї напав страх. Вона глянула ще раз вгору, i їй здалось, що хрести на церквi трусяться й коливаються, що коливається вся гора, от-от впаде на неї. I вона прожогом побiгла з цвинтаря до хати.

 Проскурниця посадила Мелашку вечерять- вона й ложки не вмочила. Лягла вона спати, її сон не брав. А журба та туга давила її коло серця, як важка гора. Тiльки, що вона заснула, аж їй сниться, що вона йде з Лаврiном зеленим бiєвським гаєм, йде по пояс в травi та в квiтках, а далi вийшла на шлях i пiшла з ним мiж двома стiнами зеленого жита, прийшла до млина й сiла з ним над Россю на каменi, обняла його й приголубила. Коли гляне вона на Рось, аж Лаврiн пливе, потопає серед рiчки. Бистра вода несе його серединою. Лаврiн то поринає з головою, то виринає, виставляє руку й махає на неї. Вона хоче кинуться у воду, рятувать його, а її ноги приросли до каменя, нiби пустили вербове корiння. А вода клекоче, булькотить та все несе Лаврiна далi на гостре камiння, де вода реве та стогне, нiби весною. Мелашка хотiла закричати i тiльки нiби зашумiла листом. А за Россю в Семигорах десь дзвiн сумно дзвонить на гвалт, i тиха луна йде над водою, над шумом, понад дiбровою.

 Мелашка прокинулась. На дзвiницi дзвонили на утреню. Вона схопилась з постелi й перехрестилась. Надворi почало на свiт благословиться.

 "Боже мiй! Вiн за мною побивається! Я взяла на свою душу великий грiх", - думала Мелашка.

 Минув другий тиждень. Мелашка почала потроху привикати до нового мiсця: пекла проскури, ходила по церквах, по монастирях i вже сама добре не знала, чи вертаться чи не вертатись додому.

 Тим часом Мелащина мати з Лаврiном та Кайдаши-хою йшли до Києва, стрiчали дорогою силу прочан та все розпитували, чи не бачили вони молодої молодицi, що одбилась од гурту, чи не чули чого про таку молодицю мiж прочанами в Києвi? Вони вступили в великий бiр пiд Києвом i разом усi троє заплакали та все дивились по дорозi мiж сосни: їм здавалось, що Мелашка лежить десь у бору вбита. Бiр жалiбно гув на тихому вiтрi, неначе бджоли в здоровiй пасiцi, i тiльки їм жалю завдавав.

 

 Прийшли вони в Київ, зайшли в Лавру. Коло Лаври сновигала велика сила людей з усяких країв. Вони втрьох ходили, розпитували, чи не чув хто, чи не бачив молодої чорнявої молодицi, чи не шукала, чи не питала вона про своїх людей. Прочани розказували, що недавно одна молодиця одбилася од своїх людей i шукала їх на печерах, але та молодиця була русява й немолода.

Пошук на сайті: