Іван Нечуй-Левицький - Київські прохачі (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ki_vski_prohachi.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ki_vski_prohachi.docx142 Кб1126
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ki_vski_prohachi.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ki_vski_prohachi.fb2227 Кб996
Знайшов він Шулявську вулицю й почав придивлятись до номерів. Вулиця тяглась сливе без кінця. По обидва боки вулиці стояли гарні, але не дуже здорові доми. Молодий хлопець швиденько йшов далі, а показаний в листі номер ще був далеко. Вже вулиця спустилась з крутого горба в долину. З горба неначе котились наниз вже поганші домки, притулені до гори одним боком, закутані в старі садки, неначе гарбузи в гарбузиння та бадилля. Він глянув наниз, а там далі стояли низками ще поганші дерев'яні домки, не то міщанські, не то крамарські або шевські.

«Що це за диво! Куди ж це мене запровадив отой загадковий лист? Тамечки ж далі вже й чималих домів не видко, а тільки стримлять якісь халупи та землянки, неначе рядки кротовин. От тобі й на! Це ж направив мої думки на фантастичний лад отой навіжений Червінський. А я, дурний, й піддавсь тій направі, бо пойняв йому віри. Де ж ті палаци та покої на тому багні та на мокрачах понад Либеддю?»

І молодий хлопець почутив, що лиснючі дзеркала та паркети неначе згасали й зслизали, ніби їх розвівав вітер, як вранішні смуги туману.

Зійшовши наниз з гори, Літостанський почав кмітить за номерами. Але до сто другого номера вже було недалечко. Домки пішли не знать які. Усі його мрії одразу згасли, неначе на їх хтось дмухнув з усієї сили та й погасив, як вітер світло. Він прикмітив номер дома, показаний в листі, і з дива спинивсь.

«Домок довгий, не дуже поганий, але кругом його старий гарний садок, неначе в якійсь дідицькій оселі. Хто ж живе в цьому домі? Ет! Дурно тільки бентежився та турбувавсь цілісінький день. Але… може, тут живе якийсь дідич».

Літостанський так обуривсь, що вже хотів вернутись додому.

«Чи не Червінський оце встругнув мені оцю штуку, щоб насміятись з мене в канцелярії?.. Але… лист писаний не його рукою… Мабуть, псяюха, когось настренчив написать… Оце буде штука, як я вшелепаюсь в чиюсь хату непроханий. Нате, мовляв, мене, бо ви до мене писали. Але… треба хоч розпитать…»

І цікавість переважила всі міркування молодого хлопця.

«Ет! За всі голови! Піду та хоч загляну в оцю дурну садибу та в хату. Якщо не спосудиться, то я круть! та й поверну голоблі назад».

І він подзвонив коло дверей. Йому хтось одчинив двері й хапком зслиз десь в одну мить. Він скинув пальто і вступив в маленьку чистеньку світличку. На канапі сиділа Галецька поруч з Мокрієвською й балакали вдвох. Літостанський поклонивсь до їх і витріщив з дива очі: в його майнула думка про красуню-панію, багатирку, за котру йому торочив Червінський ще недавнечко.

«Ой, лишечко! Тут сидять якісь дві загнибіди, ніби дві шкапи, такі захуджені, що в їх аж кістки торохтять! Одна жовта, як жовтило, а друга кисла, ще й скривилась, як середа на п'ятницю. Ой, вернусь назад!»

- Вибачайте! Це, певно, я не потрапив… не туди зайшов… Бувайте здорові! Вибачайте! я помиливсь! - мимрив збентежений хлопець, запикуючись.

Але з кімнати рипнули двері. В світлицю вступив сухорлявий Кміта, достоту, неначе цап плигнув через перелаз в огород.

- Ба туди! туди! Де вже пак не туди! - гукнув Кміта.

«Якийсь цап… в цапиною борідкою. От тобі мої мрії! Але цей цап щось мені по знаку».

- Ви мене, Луко Антоновичу, не впізнали? А я ж вчора провів вас до самісіньких дверей, як ви простували через майдан в канцелярію. То я написав до вас листа й запросив вас до себе на чай.

«Ну, чи варто ж було теліпатись на ці либедські мочарі для цієї цапиної борідки?» - подумав Літостанський і стояв на порозі ні в сих, ні в тих. Ну та й німфи! Ще й з цапом в додачу! Оце попавсь з бухти-барахти та з доброго дива! Бий вас коцюба! Де ви взялись на моє лихо?»

- От і великий вам спасибі, що ви прийшли до мене, сподобили мене візитом! - сказав Кміта й при тих словах обняв гостя й тричі цмокнув його в уста.

Літостанському здалось, що на його сп'явся цап сухими ракотицями й тричі лизнув його по губах ще й полоскотав по шиї своєю паскудною борідкою. Йому стало гидко й противно, бо він був гидливий зроду.

«Оце так халепа! Борони боже, як ще й ті захуджені загнибіди кинуться обнімати та лизать мене! Од тих я ладен хоч і випручатись, та й без сорому казка, прожогом з хати!» - подумав Літостанський, стоячи біля порога.

- Я Денис Полікарпович Кміта, - порекомендувавсь господар Літостанському.

- То то ви писали до мене лист? - якось несамохіть спитав Літостанський, - а я думав…

- Ви либонь думали, що Кміта, то якась молодесенька, гарненька панянка? Еге, так? - спитав Кміта, жартуючи. - То вже винуйте моє прізвище, яким, певно, колись давно продражнили наш рід добрі людці.

- Та, сказати вам по щирій правді, я нічого цього нe думав, - обізвавсь якось знехотя Літостанський.

- Сідайте ж, будьте ласкаві, та будьте моїм гостем, - просив господар, - оце моя добра знайома Ольга Семенівна Галецька, капітанша, а це Лукія Наркисівна Мокрієвська, одна з моїх пожильців та столовників, - знайомив його Кміта, - а вам рекомендую Луку Антоновича Літостанського, що, мабуть, сидить в канцелярії за тим самісіньким столом, де колись і я поневірявсь та лиха набиравсь.

Галецька підвелась і привіталась з гостем, Мокрієвська жваво схопилась з місця й по-паничівській стисла й труснула руку, ще й очі закотила під лоб.

«Які худі та замлілі оці обидві дами, - подумав Літостанський, - чи вони дуже натруджені, чи дуже вбогі та захарчовані? Певно, швачки».

- Я неначе десь вже бачив вас, десь стрічавсь з вами. Щось ви мені ніби трохи по знаку… - говорив Літостанський, поглядаючи на Мокрієвську. - Галецька спустила очі додолу й засоромилась. Мокрієвська дрібненько зареготалась.

- Може, ми й стрічались десь в Києві, бо й ви мені по знаку, може, тим, що ви незвичайний блондин, аж в вічі кидаєтесь. Мабуть, ми стрічались десь або в Царському садку на гулянці, або в театрі, або десь в церкві, може, в монастирі… а може, й під монастирем, - сказала Мокрієвська й знов дрібненько зареготалась і зирнула карими очима на Кміту.

- Це може буть. Але буває, що одна людина з лиця, в очей, з брів дуже схожа на другу… - обізвавсь Кміта, замотуючи розмову.

«Не тільки одна людина часом скидається на другу людину, але часом і на якусь животину, як ти скинувсь на цапа, - подумав Літостанський. - Ну та й люба буде розмова в гостях в цими цапами та захарчованими загнибідами. Треба трошки посидіти для звичайності, та й за шапку, та навтікача з світлиці! Ото нарегочеться навісний Червінський, як я розкажу йому за свої походінки по Либедських мокрачах!»

- Мене аж завидки беруть, що ви на службі. Вам, паничам, все-таки легше й зручніше примоститься десь на місці, ніж нам, бабам, - сказала Мокрієвська. - Чи не напитали б ви десь там в канцеляріях і мені та Ользі Семенівні якогось писарського місця? З мене либонь вийшов би добрий урядовець або писар, бо моя рука в письмі дуже гарна.

Мокрієвська знов весело й кокетко засміялась, аж дрібненькими зубами заблищала, неначе виставляла напоказ: дивись, мовляв, які в мене зубки!

«Ще й залицяння на думці в оцієї загнибіди. Жартує та сміється, аж вилиці випинаються на сухих щоках. Ой, втічу! Навряд, чи видержу далі оцю нудьгу! Ще й доведеться верзти компліменти оцім адамовим головам».

- Нечля нам лізти в урядовці, Лукіє Наркисівно. Нам коли б бог послав якусь жіноцьку службу, хоч незначну, то ми й тому були б раді, - сказала Галецька.

- Якби ж пак це залежалось од нас, - сказала Мокрієвська.

- Хіба ви напитуєте службу? - спитав Літостанський, обертаючись до Галецької.

- Напитую, та нігде не знайду. Я недавно овдовіла та зосталась без нічого, навіть без пенсії. Треба напитувати собі, ради шматка хліба, яку-небудь службу, - сказала Галецька.

Літостанський одразу став прихильніший до удови. Оповідання за безталанне життя взрушило його добре серце.

- А ви, Луко Антоновичу, таки напитуйте для мене місце в канцеляріях, коли ваша ласка. Я ладна сісти за столи, хоч би й за столоначальника або й вище, якби це од мене залежалось. Думаєте, не спромоглась би вести справу? Ой-ой-ой! Побачили б, який з мене вийшов би падковитий до діла столоначальник! - сказала Мокрієвська й знов зареготалась на всю світлицю якось нервно, аж голову закинула на плечі.

Її, очевидячки, дратував гарний молодий хлопець своєю красою, і вона, своїм звичаєм, не вдержалась од залицяння. Причеплива Мокрієвська одразу стала йому противна. Він змовчав і не одповів їй ані словечка.

- Ну, Лукіє Наркисівно! потрапить в столоначальники не так-то легко, як ви думаєте. Треба передніше таки добре обшмульгать боки та лікті об канцелярські столи, щоб сісти за столоначальника, - обізвавсь Кміта. - Я от пообшмульгував собі боки, а, як бачите, високо вгору не пішов.

Розмова тяглась дуже нудна для молодого хлопця. Галецька оповідала за своє бідування в Києві, за своє удівництво, хоч і словечком не натякнула, що вона ходе з торбами й просе милостини під монастирями. Мокрієвська розпустила веселі жарти та крутила кокетко головою. Усе це не цікавило Літостанського нітрішечки! Його брала вже нудьга. Бідкання Галецької вже надокучило молодому хлопцеві. Він окинув очима світличку, просту мебіль, прості завіси на вікнах, небагаті образи в кутку, вазони герані на вікнах. Усе це дуже нагадувало йому кімнати його батька в Каневі, небагату батьківську обставу. Не того він ждав, не того сподівавсь!

«Схоплюсь з місця та за шапку, та й дремену з хати. Прощавайте, мовляв, зоставайтесь собі здорові, і більше вже мене сюди й калачем не заманите! Це я потрапив просто-таки на Лису гору до київських відьом, ще й з цапом в додачу. Побіжу просто звідсіля в Царський сад та хоч нагуляюсь, наслухаюсь музики, надивлюсь на гарненьких панночок».

Він вже надумавсь підвестись і втікать. Але з другої кімнати одчинились двері, і в світлицю неначе впурхнула Уляся з смугнастою скатеркою в руках.

- А оце моя дочка, Уляна Денисівна. Вона вже скінчила гімназію та оце стала за господиню в моїй господі, - порекомендував Кміта свою дочку гостеві.

Літостанський встав і подав Улясі руку. Він пильно придививсь до неї й неначе впізнавав її.

«Здається, це одна з тих двох гвоздичків, що ми чи торік, чи либонь позаторік вдвох з Червінським сливе щодня ходили назирці, як вони йшли між парами гімназисток… Такі ж пишні подовжасті очі, такі ж звивчасті повненькі уста… Здається, вона, тільки неначе вилюдніла й трохи підбільшала».

І Літостанський задумавсь, дивлячись допитливими очима на Улясю. Вона була убрана в легеньку дешевеньку яснозелену сукню, котра незвичайно гарно приставала до її чорних кіс та чорних брів. На повних щоках грав маленький, ледве примітний рум'янець. Повні уста червоніли, як калина. На повненькій, неначе виточеній, шиї червонів разок доброго намиста. За косою збоку червоніли три повні червоні гвоздики. Літостанському уявилось, що в світличку хтось вніс пучок калини в свіжому зеленому листі.

«Гарна, як калина в лузі над водою! Це або та сама гімназистка, що колись впала мені в очі, або вона дуже схожа на ту панночку, тільки багато краща од неї: рівна, як тополя, і свіжа, як калина!»

Уляся застелила стіл скатеркою й вешталась по кімнаті та поралась, ставлячи на стіл посуд до чаю. Літостанський сидів на стільці й неначе прикипів до стільця: в його вже зникла думка тікати мерщій з хати. Він забувсь і за Царський сад, і за веселий натовп паннів в садку, і за музики. Перед ним неначе одразу десь зникла Лиса гора з відьмами й цапом, і натомість одразу ніби стеля повищала, вікна побільшали; і неначе залисніли здорові дзеркала та паркети, заманячили килими з букетами троянд. До його вуха неначе долітали мелодії музик з Царського садка. Звідкільсь полились пахощі гвоздички та запашної резеди; засяв одразу світлий рай, за який торочив йому жартовливий товариш… І Мокрієвська чогось неначе одразу покращала, і сам цап став не такий поганий та навратливий.

«Ні, не втечу! не піду в Царський садок на гулянку. Треба зостатись та хоч надивиться на цю червону калину», - подумав Літостанський, слідкуючи гострими очима за кожним рухом молоденької красуні чарівниці.

Молоденька наймичка, сільська дівчина, босоніж і в одній вишиваній сорочці, внесла самовар і поставила на столі. Уляся заходилась засипать чай та гарячить стакани, зиркаючи ніби ненароком на гарного білявого панича.

- От моя дочка вже скінчила гімназію! вже й перейшла нас, старих, в усяких науках! - хвалив батько Улясю.

- От і перейшла! Може, й не дійшла, а вам тільки так здається, - обізвалась Уляся й засміялась.

- Ой, перейшла! Про це нема що й казати. Вона так падкувала коло книжок, що дістала аж дві книжки в подарунок в двох класах, - сказав Кміта, обертаючись до гостя.

- Це знак, що ви й справді-таки добре прилягали до наук, - сказав Літостанський.

- Ще й як добре! Було її од книжки не одірвеш. Там такі книжки достала, що просто цяця, а не книжки: обидві золотообрізні ще й з золотим написом. Ось я вам зараз покажу! - сказав Кміта і покатав в другу кімнату та й виніс дві книжки в червоних палятурках.

- Оце одна: «Маша й пропавший цуцик», чи так, Улясю? А друга «Верховець без ноги, чи… здається… без хвоста».

- «Всадник без голови»! - поправила батька Уляся.

- Чи то пак - без голови. Мені, бач, все здається, що «всадник» - то кінь, - сказав батько.

Пошук на сайті: