Микола Джеря – Iван Нечуй-Левицький

У повісті "Микола Джеря" автор описує важке життя селян-кріпаків у царській Росії, їх хаотичну боротьбу проти гноблення. У ній автор вдало поєднує колоритні народні персонажі з яскравими характерами та гармонійні описи природи. Повість належить до класичних творів української літератури 19 століття.

Iван Нечуй-Левицький

Микола Джеря

Присвячується М.В.Лисенковi

Широкою долиною мiж двома рядками розложистих гiр тихо тече по Василькiвщинi невеличка рiчка Раставиця. Серед долин зеленiють розкiшнi густi та високi верби, там нiби потонуло в вербах село Вербiвка. Мiж вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця бiла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвiниця неначе заплуталась в зеленому гiллi старих груш. Подекуди з-помiж верб та садкiв виринають бiлi хати та чорнiють покрiвлi високих клунь.

По обидва береги Раставицi через усю Вербiвку стеляться сукупнi городи та левади, не одгородженi тинами. Один город оддiляється од другого тiльки рядком верб або межами. Понад самим берегом в'ється в травi стежка через усе село. Пiдеш тiєю стежкою, глянеш кругом себе, i скрiзь бачиш зелене-зелене море верб, садкiв, конопель, соняшникiв, кукурудзи та густої осоки.

От стеляться розложистi, як скатерть, зеленi левади. Густа, як руно, трава й дрiбненька, тонiсiнька осока доходить до самої води. Подекуди по жовто-зеленiй скатертi розкиданi темно-зеленi кущi верболозу, то кругленькi, наче м'ячики, то гостроверхi, неначе топольки. Мiж м'якими зеленими, нiби оксамитовими, берегами в'ється гадюкою Раставиця, неначе передражнює здоровi рiчки, як часом маленькi дiти передражнюють старших. А там далi вона повилась мiж високими вербами та лозами, що обступили її стiною з обох бокiв. От верби одступились од берега i розсипались купами на зеленiй травi. Скрiзь по обидва боки Раставицi на покатi стеляться чудовi городи, жовтiють тисячi соняшникiв, що нiби поспинались та заглядають поверх бадилля кукурудзи на рiчку; там далi набiгли над рiчку високi коноплi i залили берег своїм гострим важким духом. В одному мiсцi розрослись чималi вишники, а далi од берега, коло самих хат, ростуть дикi грушi та яблунi, розкидавши своє широке гiлля понад соняшниками; а ондечки серед одного города вгнiздилась прездорова, стара, широка та гiлляста дика груша, розклала своє гiлля трохи не при землi на буряки та картоплю. Соняшники заплутались своїми жовтими головами в гiллi.

Серед села Раставиця входить в широкий ставок. Кругом ставка знов осокори та верби: то стоять рiвною стiною, то збились нiби в прездоровий круглий стовп, то пiшли берегом, наче вирiзаною зверху в зубчики оборкою. На ставу нiби плаває маленький острiвець з високими старими тополями та осокорами. На греблi знов у два рядки видивляються в водi дуже старi, товстi, дуплинастi верби, вкриваючи гiллям здоровий панський питель. Нижче од ставка Раставиця знов повилася мiж зеленими левадами та вербами, а далi сховалась в дубовий лiс та й утекла в Рось.

Усi вулицi в Вербiвцi нiби зумисне обсадженi високими вербами: то поросли вербовi кiлки тинiв. Усе село наче в розкiшних алеях. Як заллє Вербiвку лiтнє палке сонце, як засипле її зверху золотом та срiблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими хвилями, що десь набiгли з моря, й залили, й затопили долину, й скам'янiли, пiднявшись високо вгору. Дивишся й не надивишся, дишеш й не надишешся тим чистим гарячим та пахучим повiтрям.

В кiнцi села, коло самої Раставицi, стояла хата старого Петра Джерi. Невеличка хата насилу свiтилась бiлими стiнами через густий рядок верб. Коло хати рiс невеликий старий садочок. Вербовий частокiл до самого берега прийнявся й пустив од себе широке гiлля; вербовi кiлки, колись густо повтиканi в землю, стали високими вербами. Навiть вербова кошара й вербовий хлiв вже прийнялись на вогкiй землi й були напоготовi розростись гiлляками.

Була недiля. Сонце скотилось на захiд. Починало вечорiть. За Джериною хатою, пiд старою грушею, на зеленiй травi спав молодий парубок, пiдклавши пiд голову бiлу свиту. Чорна смушева шапка скотилась з голови на траву. Парубок пiдклав одну руку пiд голову, а другу одкинув на траву. Чорне волосся на головi, чорнi рiвнi брови дуже виразно блищали на бiлiй свитi. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс обвивавсь, наче гадюка, кругом тонкого стану. То був Джерин син Микола. Гаряче сонце заглянуло пiд грушу, обсипало вогнем бiлу сорочку, чорняве лице. Микола почутив, як сонце припекло в щоку, перекинувся на бiк, лупнув очима i знов їх заплющив.

Чує вiн крiзь легкий сон, що якась дiвчина спiває тонким голосом пiсню. Та пiсня здалась йому крiзь сон якимсь дивом. Йому здалося, що вiн не спить i дивиться вгору на гiлля. Зелений лист на грушi став скляний. Вiн бачить через листя синє небо, бачить, як промiння сонця наскрiзь пронизує кожний листок, як тихий вiтер має листом. Лист черкається об лист i тихо дзвенить. Вiн чує, нiби той голос, та пiсня ллється на його зверху, з того листя; йому здається, що спiває кожний листок, вимовляє навiть слова, i тi слова, той голос тихесенько сипляться йому на лице, на руки й на груди, на саме серце. Вiн роздивляється на той дивний лист i примiчає на самiсiнькому вершечку грушi якусь дивну птицю з золотим та срiбним пiр'ям. Птиця розпустила широкi крила, розпустила розкiшний, як у павича, хвiст та все спiвала, та все спускалась нижче по гiллi. З золотих крил посипались огнянi iскри, впади на ярий кришталевий лист, i лист ще краще задзвенiв i заспiвав вкупi з птицею. Птиця спускалась усе нижче та нижче. Миколi заманулось її впiймать… Вiн простяг руки, а iскряна птиця знов пурхнула вгору на самий вершечок, тiльки iскри посипались на траву, на його руки, на щоки i запекли.

Микола прокинувсь – i все диво хто його зна де й дiлось. Перед ним блищала зелена левада, млiла проти сонця чиста вода в Раставицi, а по другий бiк рiчки в березi стояла якась кругловида дiвчина, брала воду й спiвала пiснi.

Микола вгледiв її тонкий стан, сорочку з товстого полотна, червоне намисто на шиї; вгледiв її лице з чорними бровами. Дiвчина витягла вiдро води коромислом, вхопила другим кiнцем коромисла друге вiдро, жваво й проворно кинула коромисло на плече й пiшла на згористий берег мiж рiдкими вишнями.

Ще раз обернулась вона, зирнула на рiчку, на його, i вiн ще раз побачив її кругле лице, тонкий рiвний нiс, чорнi брови та чорнi товстi двi коси на головi. Вона все спiвала та спiвала, доки не сховалась на левадi в вербах.

Микола пiзнав дiвчину й не впiзнав: вона була не вербiвська. Вiн глянув на той камiнь, де вона стояла, i знов неначе побачив той гнучкий стан, те гарне, хоч i запалене на сонцi, лице.

"Що це за дiвчина? Де вона взялася в нашому селi?" – думав молодий Джеря, надiваючи шапку i перекидаючи свиту через плече. Вiн пiшов до хати, а та пiсня, а тi чорнi брови не сходили в його з думки.

Молодий Джеря перейшов невеличкий садок i поза хатою повернув на двiр. На призьбi сидiла його мати, Маруся Джериха, вже немолода молодиця, блiда, з темними очима, з сухорлявим лицем. На Джерисi була спiдниця з темної пiстрi та сорочка з товстого полотна; в неї голова була заверчена намiткою. Намiтка свiтилась, i через неї було видно високий очiпок з червоними лапатими квiтками на жовтогарячому полi. Жовтi старi чоботи були почерненi по самi кiсточки i тiльки халяви ще жовтiли. Чорнi брови здалеки дуже виразно чорнiли пiд бiлим пружком намiтки. Поруч з Джерихою сидiли чотири молодицi, позав'язуванi здоровими хустками на високих очiпках.

Старий Джеря в однiй сорочцi стояв коло ворiт, спершись на тин, i розмовляв з якимсь чоловiком. Молодицi розмовляли та цокотiли, як птицi на деревi. Джериха розказувала десятий раз, як її син тiєї недiлi перший раз читав апостола в церквi, як розгортав книжку, i як вийшов серед церкви, i як став, i як переступав з однiєї ноги на другу, як засоромився i почервонiв. Вона, очевидячки, була така рада, що в неї невеличкi темнi й яснi очi так i крутились на всi боки.

– Господи! скiльки я переносила дяковi курей, скiльки однесла полотна, яєць, грошей! А все-таки мiй Микола вивчився читать, дякувати господовi милосердному. Як заспiває мiй Микола в церквi, то я й сама не своя. Б'ю поклони та молюся та хрещусь… А це недавно я вже казала своєму старому, чи не час би оженить сина. Я вже старiюсь, час би взять собi невiсточку в хату, та не знаю. до кого б оце старостiв слати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: