Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб766
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб930

 

Іван Нечуй-Левицький

На гастролях в Микитянах

I

    

    Одного дня вранці, після Пет­ра, отець Зіновій Літо­шевський, свя­ще­ник у селі Ми­ки­тя­нах, дос­тав з во­лос­ної уп­ра­ви лист з пош­ти. Отець Зіновій впізнав на кон­верті ру­ку сво­го бра­та, опер­но­го ар­тис­та Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча Літо­шевсько­го, і шви­денькою хо­дою поп­ря­му­вав до сво­го кабіне­ту. Йо­го заціка­ви­ло, що то пи­ше до йо­го брат з Києва, де він тієї зи­ми співав в опері. Про­чи­тав­ши лис­та, отець Зіновій гук­нув на свою жінку, Ольгу Павлівну, що веш­та­лась ко­ло сто­ла та при­би­ра­ла по­суд після вранішнього чаю.

    Ольга Павлівна шви­денько прибігла в кабінет, ціка­ва зна­ти, од ко­го то прий­шов лист. Во­на бу­ла ви­со­ченька на зріст, по­важ­на й гар­на з ли­ця, чор­ня­ва й ка­ро­ока.

    - Оце до нас пи­ше брат, Фле­гонт Пет­ро­вич, кла­няється тобі і він, і йо­го пе­тер­бурзька жінка, Софія Ле­онівна. Брат про­се нас, чи не зго­ди­лись би ми прий­нять їх на літні ва­кації. Він обіцяє навіть да­ва­ти пла­ту і за се­бе, і за свою сім'ю, і за свою няньку, - ска­зав отець Зіновій і при тих сло­вах підвівся з стільця й став се­ред кабіне­ту, вип­рос­тав­шись на ввесь свій зріст.

    Високий та ши­ро­кий в пле­чах, отець Зіновій тро­хи не чер­кав­ся ку­че­ря­вою го­ло­вою об сво­лок в не­ви­со­ко­му кабінеті. Йо­го не­ве­личкі карі очі не­на­че забіга­ли й заб­лис­ка­ли од сподіван­ня, що то ска­же на це жінка. Він сам був ра­дий, що брат приїде до йо­го на літній час і тро­хи роз­ва­же йо­го в сільській глу­шині, бо ду­же лю­бив ве­се­ле то­ва­рист­во та гос­тю­ван­ня, єднав­ся з сусіда­ми, час­то бу­вав у їх в гос­тях і зап­ро­шу­вав їх до се­бе, щоб по­ба­ла­кать з людьми, а при на­годі й по чарці смик­ну­ти в ком­панії.

    - А де ж ми їх при­мос­ти­мо? В нас же троє дітей, а бра­то­ва - пе­тер­бурзька сто­лич­на панія. Ще ж во­на, пев­но, при­ве­зе й няньку, бо в неї є си­нок. У нас по­коїв чи­ма­ло, але для двох сім'їв у нас бу­де тісно. Їм усім бу­де в нас не­до­го­да, а мені це бу­де неп­риємно, і нас потім ше й су­ди­ти­муть пе­ред людьми, - ска­за­ла Ольга Павлівна з сутінком зак­ло­по­тан­ня в го­лосі.

    - Одже ж ти й неп­рав­ду ка­жеш! Брат пи­ше, що в йо­го жінка лібе­рал­ка й де­мок­рат­ка, що во­на нічо­го і ніко­го не бу­де нех­ту­вать і лад­на жи­ти хоч би і в му­жицькій оселі й навіть в му­жицькій хаті; пи­ше, щоб ми не ду­же тур­бу­ва­лись їх приїздом.

    - Воно то на сло­вах так, але на ділі, пев­но, вий­де інак­ше. Знаєш що? Пош­ли до їх та­ку од­пис­ку, не­хай во­ни осе­ля­ються в нашій школі. Ми чис­тенько й гар­ненько оче­пу­ри­мо для їх шко­лу, по­ви­ми­ваємо підло­гу, побіли­мо кімна­ти, по­чеп­ляємо на вікнах завіси, да­ва­ти­ме­мо їм дур­но бут­ви­ну з го­ро­ду на зак­риш­ку й кар­топ­лю; да­мо горш­ки й мис­ки, і шап­ли­чок, і відра; да­ва­ти­ме­мо опал, пе­че­ний хліб і па­ля­ниці до чаю, бо цього доб­ра нас­та­чи­мо на всю їх сім'ю. А Софія Ле­онівна не­хай ве­зе з Києва свою ку­хо­вар­ку та й го­тує уся­ку стра­ву собі на по­жи­вок у се­бе в школі. Ме­не, ска­зать по правді, гірше од усього тур­бує обід та ве­че­ря для їх, та ще й для слу­ги, і для ди­ти­ни. А пла­ти я не візьму ніза­що в світі: якось ніяко­во.

    - Одже ж ти доб­ре ра­диш. Не дур­но ж ти ро­зум­но­го батька ро­зум­на доч­ка. Та­ку й дам їм од­повідь і за­раз од­ве­зу лис­та в містеч­ко на вок­зал на пош­ту.

    - Софія Ле­онівна не боз­на-яка арис­ток­рат­ка. Во­на доч­ка яко­гось дрібненько­го пе­тер­бурзько­го уря­дов­ця. Че­рез не­ве­ликі батькові за­со­би во­на не спро­мог­ла­ся навіть скінчить гімназії, бо з прогімназії пе­рей­шла на фер­шальські кур­си. Яка ж во­на панія? Не заз­на­ла во­на роз­коші та па­ну­ван­ня і в батька, то й не по­вин­на б нех­ту­вать та­ко­го жит­ла, як на­ша шко­ла. Там і сте­ля ви­со­ко, і вікна чи­малі, навіть більші, ніж у на­шо­му домі. А втім… хто йо­го зна, що во­на за лю­ди­на, - го­во­ри­ла далі Ольга Павлівна.

    - От як приїде, то й по­ба­чи­мо, що то за ця­ця. Брат її хва­лить, але мо­ло­дий чо­ловік завж­ди хва­ле свою жінку, бо так вже по­во­диться у лю­дей; а як по­жи­ве до­волі, то вже не хва­ле, а ча­сом то й лає, - ска­зав отець Зіновій.

    - Так, як оце ти ме­не, - не втерпіла й пе­ре­би­ла йо­го жінка.

    - Або ти ме­не, - до­дав далі отець Зіновій. - За­га­дай ли­шень за­раз най­ми­тові лаш­ту­вать по­воз­ку та зап­ря­га­ти коні, а я тим ча­сом на­чер­каю лис­та до бра­та та й по­ка­таю в містеч­ко й на вок­зал.

    - Оце вже ти й ра­дий, що тра­пивсь ви­па­док пош­вен­дять по місті. Сьогодні там тор­жок. Стрінеш­ся з сусідніми ба­тюш­ка­ми або пан­ка­ми, то, бо­га ра­ди, не за­ходь з ни­ми в заїзд та не за­водь бен­кетів та чаїв. Не гай­ся лиш там дов­го, - ска­за­ла жінка.

    - Не бійся! Сьогодні ж не яр­ма­рок, та ще й ро­ко­вий. Будлі-яко­го знай­омо­го сусіда та­меч­ки, надісь, і не зостріну.

Сторінка 1 з 64 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 > У кінець >>