Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2082
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2525

 

Іван Нечуй-Левицький

На гастролях в Микитянах

I

    

    Одного дня вранці, після Пет­ра, отець Зіновій Літо­шевський, свя­ще­ник у селі Ми­ки­тя­нах, дос­тав з во­лос­ної уп­ра­ви лист з пош­ти. Отець Зіновій впізнав на кон­верті ру­ку сво­го бра­та, опер­но­го ар­тис­та Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча Літо­шевсько­го, і шви­денькою хо­дою поп­ря­му­вав до сво­го кабіне­ту. Йо­го заціка­ви­ло, що то пи­ше до йо­го брат з Києва, де він тієї зи­ми співав в опері. Про­чи­тав­ши лис­та, отець Зіновій гук­нув на свою жінку, Ольгу Павлівну, що веш­та­лась ко­ло сто­ла та при­би­ра­ла по­суд після вранішнього чаю.

    Ольга Павлівна шви­денько прибігла в кабінет, ціка­ва зна­ти, од ко­го то прий­шов лист. Во­на бу­ла ви­со­ченька на зріст, по­важ­на й гар­на з ли­ця, чор­ня­ва й ка­ро­ока.

    - Оце до нас пи­ше брат, Фле­гонт Пет­ро­вич, кла­няється тобі і він, і йо­го пе­тер­бурзька жінка, Софія Ле­онівна. Брат про­се нас, чи не зго­ди­лись би ми прий­нять їх на літні ва­кації. Він обіцяє навіть да­ва­ти пла­ту і за се­бе, і за свою сім'ю, і за свою няньку, - ска­зав отець Зіновій і при тих сло­вах підвівся з стільця й став се­ред кабіне­ту, вип­рос­тав­шись на ввесь свій зріст.

    Високий та ши­ро­кий в пле­чах, отець Зіновій тро­хи не чер­кав­ся ку­че­ря­вою го­ло­вою об сво­лок в не­ви­со­ко­му кабінеті. Йо­го не­ве­личкі карі очі не­на­че забіга­ли й заб­лис­ка­ли од сподіван­ня, що то ска­же на це жінка. Він сам був ра­дий, що брат приїде до йо­го на літній час і тро­хи роз­ва­же йо­го в сільській глу­шині, бо ду­же лю­бив ве­се­ле то­ва­рист­во та гос­тю­ван­ня, єднав­ся з сусіда­ми, час­то бу­вав у їх в гос­тях і зап­ро­шу­вав їх до се­бе, щоб по­ба­ла­кать з людьми, а при на­годі й по чарці смик­ну­ти в ком­панії.

    - А де ж ми їх при­мос­ти­мо? В нас же троє дітей, а бра­то­ва - пе­тер­бурзька сто­лич­на панія. Ще ж во­на, пев­но, при­ве­зе й няньку, бо в неї є си­нок. У нас по­коїв чи­ма­ло, але для двох сім'їв у нас бу­де тісно. Їм усім бу­де в нас не­до­го­да, а мені це бу­де неп­риємно, і нас потім ше й су­ди­ти­муть пе­ред людьми, - ска­за­ла Ольга Павлівна з сутінком зак­ло­по­тан­ня в го­лосі.

    - Одже ж ти й неп­рав­ду ка­жеш! Брат пи­ше, що в йо­го жінка лібе­рал­ка й де­мок­рат­ка, що во­на нічо­го і ніко­го не бу­де нех­ту­вать і лад­на жи­ти хоч би і в му­жицькій оселі й навіть в му­жицькій хаті; пи­ше, щоб ми не ду­же тур­бу­ва­лись їх приїздом.

    - Воно то на сло­вах так, але на ділі, пев­но, вий­де інак­ше. Знаєш що? Пош­ли до їх та­ку од­пис­ку, не­хай во­ни осе­ля­ються в нашій школі. Ми чис­тенько й гар­ненько оче­пу­ри­мо для їх шко­лу, по­ви­ми­ваємо підло­гу, побіли­мо кімна­ти, по­чеп­ляємо на вікнах завіси, да­ва­ти­ме­мо їм дур­но бут­ви­ну з го­ро­ду на зак­риш­ку й кар­топ­лю; да­мо горш­ки й мис­ки, і шап­ли­чок, і відра; да­ва­ти­ме­мо опал, пе­че­ний хліб і па­ля­ниці до чаю, бо цього доб­ра нас­та­чи­мо на всю їх сім'ю. А Софія Ле­онівна не­хай ве­зе з Києва свою ку­хо­вар­ку та й го­тує уся­ку стра­ву собі на по­жи­вок у се­бе в школі. Ме­не, ска­зать по правді, гірше од усього тур­бує обід та ве­че­ря для їх, та ще й для слу­ги, і для ди­ти­ни. А пла­ти я не візьму ніза­що в світі: якось ніяко­во.

    - Одже ж ти доб­ре ра­диш. Не дур­но ж ти ро­зум­но­го батька ро­зум­на доч­ка. Та­ку й дам їм од­повідь і за­раз од­ве­зу лис­та в містеч­ко на вок­зал на пош­ту.

    - Софія Ле­онівна не боз­на-яка арис­ток­рат­ка. Во­на доч­ка яко­гось дрібненько­го пе­тер­бурзько­го уря­дов­ця. Че­рез не­ве­ликі батькові за­со­би во­на не спро­мог­ла­ся навіть скінчить гімназії, бо з прогімназії пе­рей­шла на фер­шальські кур­си. Яка ж во­на панія? Не заз­на­ла во­на роз­коші та па­ну­ван­ня і в батька, то й не по­вин­на б нех­ту­вать та­ко­го жит­ла, як на­ша шко­ла. Там і сте­ля ви­со­ко, і вікна чи­малі, навіть більші, ніж у на­шо­му домі. А втім… хто йо­го зна, що во­на за лю­ди­на, - го­во­ри­ла далі Ольга Павлівна.

    - От як приїде, то й по­ба­чи­мо, що то за ця­ця. Брат її хва­лить, але мо­ло­дий чо­ловік завж­ди хва­ле свою жінку, бо так вже по­во­диться у лю­дей; а як по­жи­ве до­волі, то вже не хва­ле, а ча­сом то й лає, - ска­зав отець Зіновій.

    - Так, як оце ти ме­не, - не втерпіла й пе­ре­би­ла йо­го жінка.

    - Або ти ме­не, - до­дав далі отець Зіновій. - За­га­дай ли­шень за­раз най­ми­тові лаш­ту­вать по­воз­ку та зап­ря­га­ти коні, а я тим ча­сом на­чер­каю лис­та до бра­та та й по­ка­таю в містеч­ко й на вок­зал.

    - Оце вже ти й ра­дий, що тра­пивсь ви­па­док пош­вен­дять по місті. Сьогодні там тор­жок. Стрінеш­ся з сусідніми ба­тюш­ка­ми або пан­ка­ми, то, бо­га ра­ди, не за­ходь з ни­ми в заїзд та не за­водь бен­кетів та чаїв. Не гай­ся лиш там дов­го, - ска­за­ла жінка.

    - Не бійся! Сьогодні ж не яр­ма­рок, та ще й ро­ко­вий. Будлі-яко­го знай­омо­го сусіда та­меч­ки, надісь, і не зостріну.

    Отець Зіновій і справді лю­бив з нудьги ча­сом швен­дять без уся­ко­го діла по яр­мар­ку, так… аби се­бе тро­хи роз­ва­жить. Він лю­бив по­ба­ла­кать в то­ва­ристві. Стріча­ючись в містеч­ку з ба­тюш­ка­ми сусіда­ми та з знай­оми­ми пан­ка­ми, він за­тя­гав їх у но­мер в заїзді, по­си­лав за пи­вом, за­га­ду­вав нас­тав­лять са­мо­вар, ку­пу­вав за­кус­ки. І нудьгу­юча по се­лах ком­панія за­сид­жу­ва­лась за пи­вом, за­кус­кою та за чаєм ча­сом і до ве­чо­ра, а ча­сом і до глу­пої ночі. Ользі Павлівні ці чо­ловікові по­ходінки ду­же не при­па­да­ли до впо­до­би, бо отець Зіновій зви­чай­но вер­тавсь до­до­му з спо­рожніли­ми ки­ше­ня­ми й з засніче­ни­ми чер­во­ни­ми очи­ма.

    Отець Зіновій шви­денько на­чер­кав лист до бра­та, ско­чив на по­воз­ку й по­ка­тав з дво­ра.

    «От і доб­ре, що брат жи­ти­ме в школі. Бу­де при­най­мні ку­ди хо­ди­ти в гості, бу­де з ким з нудьги і по­ба­ла­кать, і вря­ди-го­ди по чарці ви­пи­ти, й поспівать, - ду­мав він, ка­та­ючи би­тим шля­хом до здо­ро­во­го містеч­ка, а жінка чо­гось вже зак­ло­по­та­лась, але… жінки усі кло­пот­ливі. Пев­но, такі вже во­ни на вда­чу усі до­чис­та».

    Ольга Павлівна зос­та­ла­ся в кабінеті са­ма, сіла на стільці, спер­лась ліктем на стіл і за­ду­ма­лась. Во­на зир­ну­ла по чи­ма­ло­му кабінеті й розмірко­ву­ва­ла, де б бу­ло догідніше пос­та­вить двоє ліжок для гос­тей, ко­ли в школі не бу­де за­ча­су поп­ри­би­ра­но; де б при­мос­тить і їх ди­тин­ча та ку­хо­вар­ку і яка там приїде ку­хо­вар­ка: чи з міських жильців, чи з се­ля­нок, чи прос­та, чи, мо­же, якась спаніла міська міщан­ка, та­ка, що й її до­ве­деться клас­ти спать десь не в пе­карні, а в по­ко­ях; і яка то са­ма Софія Ле­онівна? Чи гар­на й мо­тор­на, чи, мо­же, не­по­мир­ли­ва й не­помірко­ва­на лю­ди­на з пе­тер­бурзьки­ми панськи­ми ве­ре­да­ми та прим­ха­ми?

    Але цікавість пе­ре­мог­ла усякі кло­по­ти в дум­ках Ольги Павлівни. Їй за­ма­ну­лось по­ба­чить ту сто­лич­ну панію так здо­ро­во, що во­на за­бу­ла й за уся­кий клопіт та кру­та­ни­ну і бу­ла лад­на хоч би й за­раз вітать гос­тю в своєму домі й пек­лю­ваться її ди­ти­ною, навіть най­мич­кою.

    Отець Зіновій не­дов­го за­сидівсь у містеч­ку. Наб­рав­ши хап­ки уся­ких за­ку­пок, він вер­нувсь до­до­му ще за­вид­на й по­обідав пе­рес­то­яним бор­щем та пе­репрілою, сли­ве хо­лод­ною ка­шею.

    Через два дні отець Зіновій дос­тав лист од бра­та. Брат дя­ку­вав йо­му й пи­сав, що жінка згод­жується осе­ли­тись на ва­кації в школі й при­ве­зе свою ку­хо­вар­ку. Але ко­ли во­ни при­бу­дуть, він не мо­же на­пев­но приз­на­чить дня, бо ще має скінчить де­які гро­шові спра­ви з своїм ант­реп­ре­не­ром.

    - От і доб­ре, що брат приїде нес­подіва­но: не тре­ба за ним ви­си­ла­ти коні на вок­зал, - ска­зав отець Зіновій, - зго­дять собі візни­ка та й приїдуть.

    - Але тим ча­сом тре­ба заз­да­легідь за­ход­жу­ваться ко­ло шко­ли, тре­ба ж ви­ма­за­ти і все­ре­дині, оббілу­вать і око­ло, повс­тав­лять шиб­ки, що їх по­ви­би­ва­ли чи хлопці, чи со­ба­ки, чи ху­до­ба ро­га­ми; тре­ба ж чис­тенько по­ви­ми­ва­ти та ви­ша­ру­вать піском підло­гу в по­ко­ях. Ти пош­ли до во­лос­но­го, не­хай він за­раз-та­ки ви­ря­де на ро­бо­ту кільки ма­зальниць та пок­ли­че скля­ра, щоб заск­лив вікна. А то знаєш, яка в во­лос­но­го спра­ва? А во­ни, мо­же, при­ко­тять от-от не­за­ба­ром. Де ми їх тут при­мос­ти­мо? В по­ко­ях бу­де гар­ми­дер, шум, га­лас. Стов­питься й стик­неться дві сім'ї, та ще й з най­мич­ка­ми, - кло­по­та­лась Ольга Павлівна.

    - Одже ж ти й прав­ду ка­жеш. За­раз пош­лю до во­лос­но­го, не­хай ви­си­лає ма­зальниць та уши­вальників. Все од­но - шко­лу тре­ба ж оче­пу­рить та опо­ря­ди­ти чи те­пер, чи че­рез місяць, - обізвавсь отець Зіновій, - але доб­ре, що я оце зга­дав. Чи ти пак знаєш, що піч у пе­карні ку­рить вже дав­ненько? Десь, ма­буть, у ви­воді або в ле­жа­ку по­ви­ва­лю­ва­лась цег­ла. Тре­ба, щоб вже за­ра­зом во­лос­ний прис­лав мурівщи­ка, щоб по­ла­го­див піч та об­щи­ка­ту­рив об­ко­лу­пані стіни при­най­мні все­ре­дині. А то нам со­ром бу­де: шко­ла стоїть об­луп­ле­на, об­ко­лу­па­на, мов та ко­за-де­ре­за, об­дер­та вов­ка­ми. Ми по­винні ж дбать за шко­лу. Брат підійме ме­не на смішки. От за­раз-та­ки на­пи­шу за все во­лос­но­му.

    Отець Зіновій одіслав лис­та до во­лос­но­го. Че­рез кільки день чо­ловік привіз до шко­ли ху­ру ру­дої гли­ни та яко­гось глею й клу­нок білої гли­ни. Замість мурівщи­ка з'яви­лись з гли­ня­ни­ка­ми та віхтя­ми три мо­ло­диці й за­хо­ди­ли­ся шпа­ру­вать об­лу­пані стіни та по­ко­лу­пані призьби.

    - Погана спра­ва ко­ло дядько­во­го во­за! По­га­на, ба­чу, спра­ва в во­лос­но­го. Ко­ли він так пек­люється за шко­лу, то з ла­годінням бу­де та­ки доб­ра за­гай­на, - ска­зав отець Зіновій до жінки.

    Молодиці по­веш­та­лись ко­ло шко­ли день та й пішли до­до­му. Дру­го­го дня й жи­во­го ду­ха не з'яви­лось ко­ло шко­ли; третього дня так са­мо ніхто не прий­шов. Час ми­нав. Шко­ла сто­яла пош­па­ро­ва­на, ря­ба й ски­да­ла­ся на ря­бу те­ли­цю або ко­ня­ку.

Сторінка 1 з 31 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 > У кінець >>

Пошук на сайті: