Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2151
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2662
    Коли це са­ме опівдні щось нес­подіва­но за­гу­ло, зас­ту­гоніло, і не­на­че зад­вигтіла за греб­лею зем­ля, не­на­че десь схо­пивсь ви­хор або по­же­жа. Ле­онід Се­ме­но­вич ог­ля­нувсь на­зад. Ко­ло церк­ви на су­горбі підня­лась ку­ря­ва, гус­та-пре­гус­та, не­на­че хма­ра підніма­лась од­ни­зу з землі й до­ся­га­ла вже до ви­со­кості мен­ших бань. Ку­ря­ва наб­ли­жа­лась. По­чу­лось рох­кан­ня та ме­кан­ня. Ко­ро­ви за­рев­ли, і їх ревіння пішло по­над став­ком. Ле­онід Се­ме­но­вич до­га­давсь, що то че­ре­да йде на стійло. Ку­ря­ва ся­га­ла вже до се­ре­ди­ни став­ка й не­на­че за­ка­ля­ла чес­те блис­ку­че повітря. З-за шпи­ля су­ну­ла че­ре­да, ніби ор­да нас­ту­па­ла. З шпи­ля ніби по­си­па­лись свині, за ни­ми ви­су­нувсь на­че гай з рогів. Жваві свині бігли, мов ха­па­лись або ку­дись поспіша­ли. Гус­та, сли­ве суцільна жи­ва ма­са ніби по­су­ну­лась з шпилів і поп­рос­ту­ва­ла набік од греблі на стійло ниж­че од спус­та над ши­ро­ке пле­со. Кільки корів од­би­лось од гур­ту й прос­ту­ва­ло до став­ка. Підпа­сичі зай­ма­ли їх, цьку­ва­ли со­ба­ка­ми й тур­ли­ли на­зад. Слідком за че­ре­дою з-за шпи­ля ка­тав панський та­бун ко­ней. Жваві коні по­си­па­лись до пле­са й про­тов­пом ки­ну­лись до во­ди прос­то че­рез че­ре­ду. Ку­ря­ва вкри­ла вер­би на греблі, не­на­че во­ни зай­ня­лись, тліли й куріли. Ле­онід Се­ме­но­вич вглядів ту ку­ря­ву й забідкавсь. Виг­ляд став неп­розірний, не­яс­ний, не­на­че хтось за­ди­мив са­мий світ сон­ця. Ма­ляр ог­ля­нувсь на греб­лю. Че­рез греб­лю су­ну­лась гус­та ота­ра овець на всю ши­ри­ну. Вівчарі ста­ви­ли ота­ру на стійлі по дру­гий бік став­ка в хо­лод­ку під вер­ба­ми, що рос­ли на око­пах ко­ло го­родів. Вівці поз­би­ва­лись до­ку­пи, ніби поз­ли­па­лись. Зда­ва­лось, що греб­ля вкри­та здо­ро­вецьким жи­вим чор­ним ви­вер­ну­тим ко­жу­хом, на кот­ро­му по­де­ку­ди ма­нячіли білі лат­ки та ус­тав­ки.

    Порох ду­шив Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Очі в йо­го за­по­ро­ши­лись. Він ус­тав, хап­ком од­су­нув три­но­ги й кар­ти­ну на самісінький край греблі до ни­зенько­го тин­ка, кот­рим бу­ла об­ра­мо­ва­на греб­ля од став­ка. Жи­вий ко­жух по­су­нувсь не­за­ба­ром на місток і пхав ма­ля­ра з лав­ки, зачіпа­ючи йо­го довгі но­ги.

    - А ку­чю, ка­торжні! От тобі й ма­люй! При­нес­ло ле­да­що оцих дур­них жи­во­тин. Про­па­ла уся по­езія! Не­ма де дітись, тре­ба ки­дать ро­бо­ту, - го­во­рив сам до се­бе ма­ляр і, вхо­пив­ши свої при­чан­да­ли в ру­ки, він на­си­лу-си­лу про­тис­ся по­за вер­ба­ми че­рез жи­вий ко­жух і шви­денько пішов до­до­му, втіка­ючи од гус­то­го дав­лю­чо­го по­ро­ху. Він прий­шов до шко­ли, де ще гра­ли в кар­ти.

    - Чи це ви й досі граєте? А ме­не оце овеч­ки прог­на­ли з греблі. Му­сив утікать од тієї са­ра­ни. Тро­хи не спер ме­не отой дур­ний на­товп з греблі в во­ду. Поп­су­ва­ли мені ро­бо­ту, - бідкав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Матушка прис­ла­ла най­мич­ку, щоб во­на пок­ли­ка­ла на обід. Але кар­тярі не вва­жа­ли на неї й усе гра­ли. Аж тут нес­подіва­но в світли­цю всту­пи­ла ба­ба-бран­ка.

    - Ой ба­тюш­ко! Це я до ва­шої ми­лості прий­шла: мо­ло­ди­ця об­ро­ди­ни­лась зав­ча­су. Ох­рестіть мерщій ди­тин­ча, бо во­но не­час­не, та вже й лед­ве ди­ше: от-от одійде до бо­га. В цієї мо­ло­диці діти й часті, але якісь не жи­вучі. От і це вро­ди­лось не­час­не. Я вже йо­го вве­ла в хрест: тричі об­ли­ла свя­че­ною во­дою. А ви вже, па­нот­че, дох­рестіть, - про­си­ла ба­тюш­ку ба­ба-бран­ка. - Та й ро­ди­во бу­ло та­ке важ­ке, що ли­бонь і по­роділля до ве­чо­ра не до­жи­ве. Ще як во­на хо­ди­ла вагітна, то вже нез­ду­жа­ла.

    - Коли б ця ди­ти­на бу­ла час­на, то от ми й дог­ра­ли б оце за­раз до кінця. Чом би пак ди­тині не підож­дать тро­хи! - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич.

    Батюшка шви­денько пішов до­до­му, щоб до обіду встиг­нуть увес­ти в хрест ди­ти­ну. Софія Ле­онівна вже го­ту­ва­ла обід са­мостійно, як у се­бе вдо­ма в Києві.

    - От і доб­ре, що тра­пи­лась ця не­час­на ди­ти­на. По­ки ба­тюш­ка дох­рес­те ди­ти­ну, я до обіду ще й на­ве­ду фар­ба­ми свою кар­тин­ку.

    - Що ж це ви на­маз­го­ли­ли на по­лотні? Нічогісінько не роз­бе­ру. Не то ло­зи, не то де­ре­ва, не то якесь гай­во­рон­ня… Ще й збо­ку стри­мить який­сь сто­ян, не­на­че ши­бе­ни­ця, - про­мо­ви­ла Софія Ле­онівна з ва­ган­ням та з не­до­мис­лом в очах.

    - Ой ви! Не маєте ви тям­ку про ма­лярські спра­ви ані на шаг. Ось я за­раз по­на­вод­жу усе, так тоді й дізнаєтесь, що то за гай­во­рон­ня. Нічо­го ви не тя­ми­те, - обізвавсь Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Ну! я не та­ка вже не­тя­ма, щоб і цього не втя­мить. Ба­чу, що ви на­ма­лю­ва­ли кат зна що та й годі!

    Софія Ле­онівна й справді нічо­го не тя­ми­ла в мальовництві, не лю­би­ла кар­тин і ніко­ли не ди­ви­лась, що на їх на­мальова­не.

    - Ож дивіться! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і, вхо­пив­ши пенз­ля в ру­ки, в од­ну мить по­си­нив во­ду, по­зе­ле­нив вер­би та осо­ко­ри, навів жов­то­га­ря­чою фар­бою пи­тель, по­чор­нив тру­бу. Кар­ти­на од­ра­зу ніби ожи­ла й гля­ну­ла на ней­мовірну Софію Ле­онівну. По­ки пок­ли­ка­ли обідать, кар­ти­на вже бу­ла ніби жи­вий виг­ляд з греблі на око­лишні бе­ре­ги.

    - Кидайте вже оте мальовид­ло та ходім обідать, бо я вже їсти хо­чу! - обізвавсь Лев­ко Ігна­то­вич, ви­ря­чив­ши очі на кар­ти­ну та не­са­мохіть слідку­ючи очи­ма за кож­ним ру­шен­ням пенз­ля. - Ну та й пад­ко­виті ж ви до цього штуч­ницт­ва! Ви б, надісь, ма­лю­ва­ли і вдень, і вночі. Як гам­се­лить по по­лотні!

    - Атож! Як най­де на ме­не оце дур­не натх­нен­ня, то я й справді був би ла­ден і вночі ма­лю­вать. А ча­сом то так зам'яки­нюсь та роз­ле­дащію, що й пенз­ля не хо­четься взять у пуч­ку. Це, пев­но, на ме­не ту­теч­ки повіяв по­дих сільської по­езії. Це ж мої гаст­ролі на селі, ма­буть, такі, як бу­дуть зго­дом десь да­ле­ко і твої, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу.

    В су­бо­ту Фле­гонт Пет­ро­вич з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, та Лев­ком пішли на співку, щоб тро­хи спра­вить півчу, а в неділю во­ни співа­ли в церкві в хорі. Ар­тис­ти виспіву­ва­ли і в хорі, і в тріо так, що се­ля­ни з ди­ва сли­ве усюс­луж­бу бо­жу сто­яли ли­цем не до прес­то­лу, а до хор, де гриміли чу­дові го­ло­си. Сла­ва за їх співи пішла навіть по се­лах скрізь по око­лиці.

    V

    Три дні ще про­був Ле­онід Се­ме­но­вич в сест­ри. Ще двічі хо­див на греб­лю з своїми мальовницьки­ми при­чан­да­ла­ми, щоб докінчить ро­бо­ту. Кар­ти­на ще га­разд і не ви­сох­ла, а тільки за­шерх­ла, як він вже зібрав­ся в до­ро­гу.

    - Час мені браться до батька в Канівши­ну. Швид­ко ми­не той тиж­день, що й не зог­ля­диш­ся, а мені тре­ба б ще пос­хоп­лю­вать де­які гар­ненькі виг­ля­ди по Росі в Канівщині. Мо­же, мені знов до­ве­деться десь ти­ня­тись на да­лекій півночі, де я вже ти­няв­ся. Як бу­ло по­ба­чу на кар­тині по­на­мальову­вані рідні місця, то не­на­че вдо­ма по­бу­ваю, аж по­ве­селішаю й стаю бадьорис­тий. Ча­сом бу­ло аж очі зай­дуть сльозою од нудьги та смут­ку на чу­жині за рідною країною.

    Через три дні, наспівав­шись та роз­ва­жив­ши се­бе ма­лю­ван­ням, Ле­онід Се­ме­но­вич ру­шив з дво­ра до батька в Канівщи­ну. Сест­ра зап­ла­ка­ла на про­щанні. Їй жаль бу­ло і бра­та, і йо­го ма­ло­го си­на, кот­ро­го на­че си­ро­тою по­ки­ну­ла навіже­на ма­ти. З Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем поїхав в містеч­ко й ба­тюш­ка за на­ли­га­ча­ми, об­ро­тя­ми, на­люш­ни­ка­ми та де­яки­ми за­куп­ка­ми, потрібни­ми в жни­ва. На коз­лах при­мос­тивсь і Фле­гонт Пет­ро­вич, щоб дізнаться, чи не­ма ча­сом на пошті звістки про зап­ро­шу­ван­ня будлі-ку­ди на гаст­ролі з ар­тис­тич­но­го бю­ра. Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча од­вез­ли на вок­зал, а самі во­ни заїха­ли в крам­ниці. Зро­бив­ши свою купівлю, во­ни зострілись з од­ним знай­омим з містеч­ка. Він зап­ро­сив їх до се­бе на кар­ти. Нев­ва­жа­ючи на га­ря­чий жнив'яний час, отець Зіновій за­га­яв­ся до пізньої до­би і вже сли­ве в глу­пу ніч вер­нув­ся до­до­му з на­ли­га­ча­ми та об­ро­тя­ми. Ма­туш­ка сер­ди­лась, сва­ри­лась та й годі ска­за­ла. Усю про­ви­ну во­на ски­да­ла на своїх гос­тей, що наїха­ли не в доб­рий час, са­ме в жни­ва, бо че­рез гос­тей ча­сом до­во­ди­лось за­не­ха­ять ро­бо­ту на полі. Після од'їзду Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча й Лев­ко до­га­давсь, що й йо­му час би вже їхать до батька. Але отець Зіновій і Фле­гонт Пет­ро­вич на­ма­га­лись, щоб він зос­тав­ся ще на який­сь час, ма­буть, че­рез те, щоб роз­ва­жить се­бе тро­хи, бо їм не бу­ло з ким гра­ти в кар­ти. Лев­ко не ду­же-то й од­ма­гавсь і зос­тав­ся. Він обідав на­пе­ремінку то в школі, то в ма­туш­ки. Сусіди ба­би ску­по­ву­ва­ли по селі для Софії Ле­онівни кур­ча­та та ку­ри на обід. Ма­ша хо­ди­ла що­ран­ку на ба­тю­щи­ну ле­ва­ду по бут­ви­ну та уся­ку гич­ку на зак­риш­ку й го­ту­ва­ла обід у школі в пе­карні. Хліба й па­ля­ниць до чаю пос­та­ча­ла гос­тям ма­туш­ка. Жит­тя гос­тей в опрічній хаті вже не за­ва­жа­ло ха­зяїнові й гос­по­дині. Софія Ле­онівна ча­сом зап­ро­шу­ва­ла ба­тюш­ку й усю йо­го сім'ю до се­бе на чай на причілок. Отець Зіновій був ду­же ра­дий гос­тям, бо йо­му бу­ло до ко­го пов­сяк­час піти в гості, роз­ва­жить се­бе тро­хи, і по­ба­ла­кать, і поспіва­ти, і в кар­ти пог­рать. Лев­ко, як шту­кар на вда­чу, своїми смішка­ми та жар­та­ми роз­ве­се­ляв усіх, а най­більше обох ха­зяїнів, і без то­го на­хильних до жартів та шту­карст­ва. І Ма­ша в опрічно­му житлі вже не так здо­ро­во гну­ла кир­пу пе­ред най­мич­ка­ми й най­ми­та­ми: во­на огов­та­лась, об­бу­ла­ся в чужій оселі, вже не так бун­дю­чи­лась пе­ред сільськи­ми слу­га­ми, приз­ви­чаїлась до сільсько­го що­ден­но­го по­ряд­ку в ба­тю­щи­но­му домі, хо­ди­ла ту­ди за мо­ло­ком та па­ля­ни­ця­ми й час­тенько-та­ки біга­ла по­зи­чать по­суд для якоїсь потрібки. Ча­сом вранці, йду­чи з ко­ши­ком по бут­ви­ну на ле­ва­ду, во­на ніби не­на­ро­ком за­вер­та­ла на греб­лю до пит­ля, щоб про­гу­ля­тись та при на­годі й по­ба­читься з мо­ло­дим то­ва­ри­шем ме­ханіка, пан­ком Су­хо­дольським. Течія жит­тя пішла рівно, плав­ко і для обох сім'їв ду­же приємно.

Пошук на сайті: