Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2151
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2662
    Левко й Нар­кис вна­ди­лись в пса­лом­щи­кові по­кої і вча­ща­ли до пса­лом­щи­ка на співки тро­хи з нудьги, а більше че­рез те, що в їх вдачі був зро­ду за­ро­док ар­тиз­ма. Такі лю­де ма­ють при­род­же­ний по­тяг до яко­го-не­будь штуч­ницт­ва або при­най­мні до шту­карст­ва. Че­рез це-то і Лев­ко, і Нар­кис гор­ну­лись до ар­тистів та ар­тис­ток, знай­оми­лись з ни­ми, навіть при­яте­лю­ва­ли з де­кот­ри­ми. Че­рез те во­ни обид­ва вча­ща­ли в Києві й до Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча, в кот­ро­го час­то сти­ка­ли­ся і знай­оми­лись з опер­ни­ми ар­тис­та­ми й з охо­тою прис­та­ва­ли до їх ком­панії. До сце­ни їх не­на­че тяг­ла якась не­пе­ре­мож­на си­ла, ще й до то­го во­ни обид­ва ма­ли пре­хо­роші го­ло­си й самі лю­би­ли співать.

    Але врешті Лев­кові вже на­до­ку­чи­ли ті ми­ки­тянські гаст­ролі і в хорі в пса­лом­щи­ка, і в по­ко­ях от­ця Зіновія. Роз­ва­жать се­бе вже не бу­ло чим, окрім карт. Лев­ко, як та бджо­ла, вже вис­сав і вис­мок­тав ме­док з усіх місце­вих квіток, і йо­му за­ба­жа­лось їха­ти до батька. Са­ме тоді отець Зіновій ви­ряд­жав­ся в містеч­ко за на­люш­ни­ка­ми, на­ли­га­ча­ми та уся­ки­ми хлібо­робськи­ми при­чан­да­ла­ми й од­во­зив ла­го­дить поп­со­вані коліща­та од мо­ло­тил­ки, бо вже не­за­ба­ром тре­ба бу­ло мо­ло­тить пше­ни­цю та жи­то. Лев­ко сів з ним на по­воз­ку й по­ка­тав до вок­за­лу. Нар­кис так са­мо хотів їхать з ни­ми. Але Софія Ле­онівна на­мог­лась, щоб він не їхав і зос­тав­ся в неї на який­сь час. Її ля­ка­ла нудьга після ве­се­ло­го то­ва­рист­ва, кот­ре роз­ва­жа­ло її в глу­шині та в са­мо­тині. Нар­кис згля­нувсь на неї й зос­тав­ся. Во­на зап­ро­си­ла йо­го до се­бе, щоб він пе­реб­рав­ся в шко­лу, в ве­ли­ку гор­ни­цю, де но­чу­вав Лев­ко.

    - От те­пер я не за­ги­ну з нудьги, до­ки Фле­гонт Пет­ро­вич вер­неться з гаст­ролів, бо ма­ти­му в гос­поді ве­се­ло­го по­жильця, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна до Лев­ка й по­да­ла йо­му на по­воз­ку свою ру­ку на про­щанні.

    Левко поцілу­вав її в ру­ку й ба­жав ве­се­ло про­вес­ти ва­кації. Після Лев­ко­во­го од'їзду Нар­кис поп­ро­сив Ма­шу за­раз по­пе­ре­но­сить йо­го ма­нат­ки в шко­лу й сам ту­ди пе­реб­равсь.

    Надвечір пи­ли чай не на причілку, а в ве­ли­ко­му по­кої, бо не­бо зах­ма­ри­лось і зби­ра­ло­ся на дощ. Десь да­ле­ко за ча­гар­ни­ком та кла­до­ви­щем ми­готіла га­дюч­ка­ми блис­кав­ка. Після чаю Нар­кис ви­тяг з че­мо­да­на новісінькі книж­ки Бай­ро­на, Над­со­на та Гей­не й по­дав їх Софії Ле­онівні. Книж­ки бу­ли пе­реп­ле­тені в чу­дові чер­воні та бла­китні па­ля­тур­ки й по­цяцько­вані зо­ло­ти­ми бук­ва­ми.

    - Це я привіз вам за ва­шу добрість та лас­кавість ма­ленько­го гос­тин­ця, ва­ших лю­бих та упо­доб­них вам письмен­ників-по­етів, - ска­зав Нар­кис і по­дав їй че­пур­но оп­рав­лені й зо­ло­то­обрізні книж­ки.

    - Спасибі й за гос­ти­нець, і за те, що ви пам'ятаєте за мою письменську впо­до­бу. Я справді люб­лю цих лібе­ральних письмен­ників більше од усіх. Я з усо­ло­дою чи­та­ти­му їх оту­теч­ки в са­мо­тині з нудьги та жи­ти­му мріями, як ви поїде­те, хоч я ба­жа­ла б удер­жать вас до Фле­гон­то­во­го приїзду. Це бу­де мені на згад­ку й пам'ятку за вас, за ваші одвіди­ни ме­не на цій по­етичній й цікавій дачі

    - Та й я не за­бу­ду, по­ки й мо­го віку, і за цю да­чу, і за по­етич­ну на­шу гу­лян­ку на Рас­та­виці, - ска­зав Нар­кис, бист­ро зир­нув­ши в очі Софії Ле­онівні і потім ог­ля­нув­ши навк­ру­ги по­дов­жас­ту гор­ни­цю, - як гля­ну я на цю гор­ни­цю, на цей са­док та на вер­би навк­ру­ги оселі, на бе­ре­ги річки, то мені все уяв­ляється, що я оце заїхав ку­дись да­ле­ко-да­ле­ко, ніби в Бразілію, або в Каліфорнію, або в Сірію. Мені все чо­гось вви­жається, що я те­пер десь або в Сірії, або в Персії, десь на да­ле­ко­му Сході, в яко­мусь східно­му чуд­но­му житлі; все чо­мусь здається, що там за ха­та­ми рос­туть пальми та ки­па­ри­си, цвітуть розкішні маг­нолії та ли­мо­ни. Мені все здається, що я приб­лу­див­ся в якесь східне місце. А той пра­отець Ной, що ви­сить на стіні, все здається мені кар­ти­ною Буд­ди або Зо­ро­аст­ра. Мені здається, що й ви самі не­на­че доч­ка яко­гось індусько­го раджі або яко­гось шей­ха се­ред цієї чу­дер­нацької обс­та­ви.

    Наркис ус­тав і по­чав хо­дить по довгій світлиці. Він хо­див швид­ко, жва­во й уваж­ли­вим оком ог­ля­дав стіни, завіси над вікна­ми, зілля за об­ра­за­ми, вінки з зілля, по­чеп­лені на білих стінах. Світли­ця бу­ла чис­то й гар­но оче­пу­ре­на, біла. Завіси на вікнах теж бу­ли білі. Кра­са мо­ло­дої чор­ня­вої кра­суні ще ви­разніше вис­ту­па­ла, ніби на біло­му полі кар­ти­ни. Ще ви­разніше чорніли бро­ви на ма­то­во-біло­му чолі, ще ясніші ста­ли іскряні блис­кучі очі.

    - Мабуть, в вас ду­же ве­ли­ка уява, ко­ли ви в цих Ми­ки­тя­нах уяв­ляєте се­бе десь на да­ле­ко­му Сході, -ска­за­ла Софія Ле­онівна й ми­лу­ва­лась са­ма кож­ним ру­шен­ням мо­ло­до­го кра­су­ня.

    І во­на в той час по­чу­ти­ла, що Фле­гонт Пет­ро­вич од­ра­зу зник з її сер­ця й пам'яті; їй од­ра­зу зда­лось, що він десь дівся, ку­дись поїхав і вже більше не вер­неться до неї. Мо­ло­дий кра­сунь ніби навіки зас­ло­нив Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча гар­ним ви­дом, пиш­ни­ми очи­ма, своєю струн­кою пос­тат­тю. Під впли­вом Нар­ки­со­вих мрій та фан­тазії їй уяв­ля­лось, що Нар­кис в гос­поді вже зас­ту­пив місце Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча.

    Наркис жва­вою хо­дою прис­ту­пив до неї, вхо­пив її за ру­ку й не­на­че впік га­ря­чи­ми чер­во­ни­ми ус­та­ми. М'які ву­са ніби пог­ла­ди­ли її по руці; потім він при­ту­лив її до сво­го твер­до­го чо­ла й схи­ливсь на її пле­че. Софія Ле­онівна й нез­чу­лась, як об­ви­ла йо­го міцну шию ру­кою й цілу­ва­ла йо­го в чо­ло, в ус­та, в що­ки.

    - Софіє Ле­онівно! тікай­мо ку­дись да­ле­ко, їдьмо в Швей­царію на будлі-яке по­етич­не озе­ро, осе­ли­мось там в го­рах над озе­ром в не­ве­лич­ко­му місті й бу­де­мо там жи­ти й ко­хаться, до­ки й на­шо­го жи­вот­тя. А як не хо­че­те тіка­ти в Швей­царію, то тікай­мо ще далі, в Аме­ри­ку або в Індію, ку­ди за­ба­жає ва­ша ду­ша. Заїде­мо в да­ле­кий край, щоб ту­тешні лю­де й не зна­ли, де ми зна­хо­ди­мось і що з на­ми тра­пи­лось і де ми ділись.

    Він ди­вивсь їй в очі, цілу­вав в чо­ло, при­гор­тав до се­бе, не­на­че втра­тив тя­му й пам'ять. В очах ви­яв­ля­лось не­на­че бо­жевільство, в ру­шен­нях ви­яв­ля­лась дикість.

    Софія Ле­онівна тільки мовч­ки ди­ви­лась на йо­го, не вми­ку­ва­лась в йо­го роз­мо­ву й тільки ми­лу­ва­лась йо­го па­лом і ди­ки­ми, на­че неп­ри­том­ни­ми ру­шен­ня­ми.

    - Тікаймо звідсіля хоч за­раз. В ме­не гро­шей ба­гацько. Моя ма­ти удо­ва й лю­бе ме­не, як свою ду­шу; во­на спри­яти­ме нам, сла­ти­ме мені гро­шей, скільки ду­ша моя за­ба­жає. Во­на нас не по­ки­не в не­без­печ­ності на од­чай, - го­во­рив в нес­тямці Нар­кис швид­ко та дрібно якимсь нер­во­вим, розд­ра­то­ва­ним го­ло­сом, яким го­во­рять нер­вові пе­щені та ве­ред­ливі діти.

    - Навіщо нам тікать? Мені та­кий вчи­нок в ко­ханні зовсім-та­ки не ли­чить. Ніяко­во мені ки­дать чо­ловіка й ди­ти­ну, бо я по­вин­на й му­шу до­дер­жу­вать свою по­винність, що сто­сується до їх обох. Ко­ли ви ме­не так щи­ро й га­ря­че ко­хаєте, то ко­хай­мось ту­теч­ки; поїде­мо на який­сь час в Пе­тер­бург, ко­ли схо­че­те, знов вер­не­мось і ко­ха­ти­ме­мось, до­ки й на­шо­го віку, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна спокійним рівним го­ло­сом; і бу­ло знать, що во­на не ва­га­лась в своїх дум­ках, бо по своїй дес­по­тичній вдачі во­на бу­ла й не здат­на до ва­ган­ня ні в чо­му.

    - Я без вас не жи­вотіти­му на світі, не хо­чу жи­вотіть. Я це по­чу­ваю в своєму серці. Я за­нидію без вас, за­ги­ну, за­чеврію, як квітка в спе­ку. Ви моє жи­вот­тя, всі мої ра­дощі, моє щас­тя, - ше­потів він, на­че бо­жевільний, і не міг ос­ту­питься од неї, не­на­че йо­го дер­жа­ла якась не­пе­ре­мож­на си­ла й не пус­ка­ла йо­го ані на ступінь од неї.

    Надворі вже по­ночіло. Ма­ша в пе­карні го­ту­ва­ла ве­че­рю. Пет­ру­ша вже спав. В гор­ни­цях бу­ло дов­генько ти­хо. Нес­подіва­но Ма­ша гурк­ну­ла две­ри­ма в сінях. Нар­кис одс­ко­чив од Софії Ле­онівни на кілька сту­пенів і по­чав шви­денько хо­дить по світлиці од кут­ка до кут­ка. Ма­ша од­чи­ни­ла двері, прий­ня­ла з сто­ла са­мо­вар, поз­на­хо­ди­ла в пічурці тарілки й розс­та­ви­ла їх на столі для ве­чері.

    - Чи вже го­то­ва ве­че­ря? - спи­та­ла в Маші Софія Ле­онівна.

    - Атож! за­раз по­да­ва­ти­му, бо юш­ка пе­рес­тоїть; са­ме час ве­че­ря­ти, - од­повіла Ма­ша й хутчій вибігла в сіни.

    Наркис знов ухо­пив в обнімок Софію Ле­онівну, щільно й міцно при­гор­нув її до се­бе й поцілу­вав в ус­та і в ру­ку, не­на­че на про­щан­ня. Він був зо­бид­же­ний, бо не звик брать од­ко­ша од паннів та паній, а на­мо­га пе­ще­но­го Нар­ки­са, щоб во­на тіка­ла з ним, та ще й за­раз, тро­хи на­до­ку­чи­ла їй.

    - Це я про­ща­юсь з ва­ми. Піду до от­ця Зіновія, пе­ре­но­чую в йо­го, а завт­ра вранці по­ка­таю до вок­за­лу й поїду до­до­му, - ска­зав тро­хи сер­ди­то Нар­кис, од­вер­нув­ши вид і див­ля­чись на стіну, - хто ко­го лю­бе, той по­ви­нен жи­ти в парі. Це моє щи­ре пе­ресвідчен­ня, і я ані хи­бить не пос­туп­люсь ним ніко­му.

    - Схаменіться! опам'ятай­тесь! Це, ма­буть, ко­хан­ня за­па­мо­ро­чи­ло вас, до­ве­ло до нес­тям­ки. Ви ж мій гість, а не от­ця Зіновія. По­ду­май­те лиш, що ска­же отець Зіновій, як ви впро­си­тесь до йо­го на ніч, по­ки­нув­ши ні з сього ні з то­го ме­не. Ви нер­во­ва й ве­ред­ли­ва лю­ди­на. Ко­ли що ро­биться не по-ва­шо­му, то ви за­раз стаєте гоп­ки й ве­ре­дуєте, мов ди­ти­на. По­будьте в ме­не, хоч до­ки вер­неться Фле­гонт Пет­ро­вич або хоч тижнів зо два, зо три, бо мені без вас бу­де тут в глу­шині важ­ко й нуд­но. Я вже й так пе­ре­ну­ди­лась ба­гацько ча­су в са­мо­тині.

Пошук на сайті: