Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2151
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2662
    Ївга побігла в са­док і пок­ли­ка­ла Ма­шу ве­че­рять. Не­ве­ли­ка на зріст, але ши­ро­ченька й си­тенька, бо тро­хи спас­лась на добрій харчі, Ївга бу­ла на взір не­по­га­на, круг­ло­ви­да, з кир­па­тим но­си­ком, з чор­ни­ми товс­ти­ми кісьми та чор­ни­ми рівни­ми й дов­ги­ми бро­ва­ми. Тільки ма­ленькі чорні оч­ки бу­ли надз­ви­чай­но ро­зумні й гострі, і такі блис­кучі, не­на­че во­ни бу­ли криш­та­леві. Во­на бу­ла ціка­ва, ро­зум­на й гост­ра на язик. Жва­ва та кмітли­ва, во­на своїм ро­зу­мом од­ра­зу втя­ми­ла ку­хо­варську на­уку, вміла спек­ти й зва­ри­ти, але бу­ла пал­ка на вда­чу, лай­ли­ва й ду­же оп­риш­ку­ва­та. Слу­жи­ла во­на в ма­туш­ки вже дав­но: спо­чат­ку бу­ла за гор­нич­ну, а потім і за ку­хо­вар­ку. Ма­тушці во­на при­па­да­ла до впо­до­би, бо нічо­го не зачіпа­ла і вміла са­ма зго­ту­вать усякі пот­ра­ви.

    Маша ввійшла в пе­кар­ню. Стіл вже був приб­ра­ний. Ївга по­ра­лась ко­ло горшків. Мот­ря розк­ла­да­ла лож­ки. Не­за­ба­ром увійшов най­мит Лев­ко, ви­со­кий, чор­ня­вий, жва­вий та язи­ка­тий, незгірше Ївги, а за ним несміли­во всту­пив най­мит­чук Пет­ро, по­го­нич ко­ло плу­га.

    - Ой, ка­кое ж тут у вас свинст­во в кух­не! - стрельну­ла од­ра­зу Ма­ша, ще й спідню гу­бу за­ко­пи­ли­ла.

    Вона го­во­ри­ла міша­ною мо­вою, міша­ючи до­ку­пи ве­ли­ко­руську й ук­раїнську мо­ву, як го­во­рять в Києві міща­ни, і вже нех­ту­ва­ла ук­раїнською мо­вою, ніби­то сільською.

    Наймити й Мот­ря осміхну­лись. Во­ни тер­лись, м'ялись ко­ло сто­ла, і їм оче­ви­дяч­ки бу­ло ніяко­во пе­редніше од Маші сіда­ти за стіл. Ма­ша по­ход­жа­ла по хаті, ніби справді якась пан­на з ку­де­лею чор­но­го во­лос­ся на го­лові. Слу­гам уяв­ля­лось, що до їх ви­пад­ком зас­ко­чи­ла в пе­кар­ню на ве­че­рю по­се­со­ро­ва мен­ша доч­ка, на кот­ру Ма­ша тро­хи ски­ну­лась з ли­ця і чор­ни­ми бро­ва­ми, і гост­реньким дов­геньким ви­дом.

    - Де ж та сви­но­та? Чи в хаті, чи в лю­дях? - одріза­ла Ївга.

    - А вер­но в ха­ти! Как здесь у вас не­ха­ра­шо! И по­ла нет! -нес­лась чванько­ви­та Ма­ша.

    - Ба є! Хіба ж ви не ба­чи­те? Он­деч­ки! - ска­за­ла Ївга, тик­нув­ши ру­кою на піл ко­ло ле­жан­ки.

    - Нет, вот этой пол! - ска­за­ла Ма­ша й навіщось ко­пирс­ну­ла діл кінчи­ка­ми че­ре­виків, став­ши навш­пиньки. - Сов­сем, как у хох­лов, му­жи­ков. В Ки­еве в на­шей кух­не есть пол, и хо­ро­ший пол з ду­би­ны,

    Але Ма­ша тільки дер­ла но­са. В їх, у Києві, пе­кар­ня бу­ла тісна, як ми­ша­ча но­ра, тим­ча­сом як в ма­туш­ки пе­кар­ня бу­ла прос­тор­на, світла, з об­ра­за­ми на по­куті, на ко­то­рих Ївга по­чеп­ля­ла свої два пус­товітівські руш­ни­ки, зат­кані чер­во­ни­ми та синіми сму­га­ми та взор­ця­ми.

    - Где же мне са­диться? - спи­та­ла Ма­ша по­ра­ди, ніби в стін, ще й за­пи­ша­ла гу­би.

    - Де хо­че­те, там і сідай­те; хоч і на по­куті. Сідай­те на по­куті, он та­меч­ки під об­ра­за­ми. А хлопці ся­дуть за сто­лом, - по­ряд­ку­ва­ла Ївга.

    Маша пурх­ну­ла на по­ку­тя й сіла, за­пи­шав­шись. Най­ми­ти все туп­ця­ли ко­ло по­лу й на­че не насмілю­ва­лись ру­шить з місця й сісти по­руч з Ма­шею за стіл. Лев­ко зго­дом якось-та­ки наб­рав­ся сміли­вості, але при­мос­тив­ся ос­то­ронь, да­ле­ченько од Маші на дру­го­му кінці сто­ла. Най­мит­чук при­мос­тивсь попліч з ним. Гор­нич­на Мар­та, хоч бу­ла в'юнка та зруч­на дівчи­на, сіла теж ос­то­ронь, ко­ло їх ря­доч­ком. Ма­ша стов­би­чи­ла на по­куті, ніби зу­мис­не ок­ре­ме по­сад­же­на. Хлоп­цям усе зда­ва­лось, що за стіл сіла якимсь ви­пад­ком по­се­со­ро­ва доч­ка, пан­на Мальвіна, і во­ни усе щу­ли­лись, зир­ка­ли на неї спідло­ба й їли мовч­ки. Тільки сміли­ва Ївга при­мос­ти­лась пе­ред сто­лом на ос­лоні поб­ли­зу ко­ло Маші.

    - Какие в вас ве­лы­кие де­ре­вян­ные лож­ки! Я ще й ро­та си­бе роз­ди­ру! Та шорст­кие! Аж ко­лют в гу­би! В нас лож­ки ма­ленькие та гла­динькие. Ку­пуємо в Лав­ре, - го­во­ри­ла Ма­ша.

    Вона го­во­ри­ла тим страш­ним київським жар­го­ном, що в Києві зветься «рус­ским язы­ком», і щи­ро бу­ла пе­ресвідче­на, що во­на го­во­ре дійсно по-руській, мов справж­ня го­ро­дянська пан­на або куп­чи­ха.

    - А ми їмо, та якось і ротів не роз­ди­раємо. В нас ка­жуть, що тільки «су­ха лож­ка рот де­ре», - обізва­лась Ївга.

    - А кто ж берьот у рот су­хую лож­ку? В нас у Києві цього ди­ва нет, - го­во­ри­ла Ма­ша.

    - Та це так тільки при­ка­зу­ють до то­го, ко­ли не­ма чо­го їсти з мис­ки, ко­ли стра­ви в мис­ках об­маль, чи що б то, - ска­за­ла Ївга.

    - Якби мені до­ве­лось зав­сег­да їсти та­ким опо­ло­ни­ком, я б вер­но роз­дер­ла собі ро­та до самісіньких вух, - ска­за­ла Ма­ша.

    Хлопці осміхну­лись. Ма­ша бу­ла чор­ня­венька й гар­ненька, з ка­ри­ми оч­ка­ми та білим ли­цем. Але на дов­го­му гост­ро­му ви­ду не­гар­но ви­ти­кавсь її чи­ма­лий рот з пов­ни­ми, вип­ну­ти­ми на­верх гу­ба­ми. Лев­ко по­ди­вив­ся на ті гу­би й осміхнувсь.

    - Чи в вас усьо їдять на обід та ве­че­рю вот еті га­луш­ки? В нас в ба­рині да­ють нам щод­ня на обід пе­че­ню або кот­ле­ти, а ча­сом і пе­че­ну ку­ря­ти­ну.

    - А в нас на обід борщ та ка­ша - ма­ти на­ша, - ска­за­ла Ївга й осміхну­лась. - Ко­ло на­шо­го обіду не ба­гацько й за­хо­ду.

    Але Ма­ша, нев­ва­жа­ючи на здо­ро­ву за­те­ле­пу­ва­ту лож­ку, та­ки доб­ре мо­та­ла з мис­ки га­луш­ки й уми­на­ла на всі зас­та­ви, бо в до­розі та­ки доб­ре ви­го­ло­да­лась. Во­на аж гли­га­ла, як індик, ха­па­ючись. Хлопці витріща­ли на Ма­шу очі й за­гав­ро­ни­лись так, що Ma­шaс­по­жи­ла й їх част­ку ве­чері. Хлопці вста­ли з-за сто­ла, не по­ве­че­ряв­ши вво­лю, сли­ве го­лодні. Най­мит­чук одк­ра­яв собі пар­ти­ку хліба й пішов з ха­ти, за­пи­ха­ючи рот хлібом.

    Маша вста­ла з-за сто­ла, нед­бай­ли­во пе­рех­рес­ти­лась пе­ред об­ра­за­ми, навіть не кла­ня­ючись, і вий­шла в по­кої, ніко­му не по­дя­ку­вав­ши за ве­че­рю. Слу­ги за­раз підня­ли її на сміх та глу­зу­ван­ня й по­ча­ли су­ди­ти та гу­дить,

    - Ще й пи­шається. Не­ма й для чо­го дер­ти здо­ро­вою лож­кою то­го ро­ти­ща. В неї й так рот, як вер­ша, бо лож­ка так І пірнає вся в ще­ле­пах, - сміявсь Лев­ко.

    - Удає з се­бе якусь чи пан­ну, чи го­ро­дян­ку. А ма­буть, прий­шла в місто з яко­гось се­ла в спідниці та бо­са. А те­пер нап'яла на се­бе па­нянську сук­ню та й гне кир­пу пе­ред на­ми, - су­ди­ла Ма­шу Ївга.

    - Ось як вий­дуть в шко­лу, то ски­не во­на оті че­ре­ви­ки, підти­кає сук­ню та й ста­не ко­ло по­мий­ниці, як от і ми, -обізва­лась Мот­ря.

    - А пев­но, бо во­на ж та­ка са­ма пан­на, як і я. Та­ка ж ку­хо­вар­ка, тільки що го­ро­дянська, і їй не­ма чо­го навіть бун­дю­читься та нес­тись пе­ред на­ми, - го­во­ри­ла Ївга.

    - Вона ніби й гар­ненька, але якась чуд­на, бо ду­же дов­гоб­ра­за, - обізвав­ся Лев­ко.

    - Вже й ви, Лев­ку, тя­ми­те в красі! Яка ж в неї кра­са? Лоб ши­ро­кий, а мор­да дов­га та гост­ра, не­на­че в ко­зи. Ще й гу­би товсті та ши­рокі, аж теліпа­ються на гострім підборідді на кінчи­ку. При­че­пи їй ца­пи­ну борідку, то й бу­де ко­за-де­ре­за, - глу­зу­ва­ла гост­ра Твга.

    - Оце ж ви, Ївго, прав­ду ка­же­те. Во­на й справді тро­хи ски­ну­лась на ко­зу. Мені все уяв­ля­лось, що на по­ку­тя вте­ре­би­лась ко­за, і зда­ва­лось, що во­на от-от не­за­ба­ром роз­ту­лить ро­та й за­ме­кає по-ко­зи­но­му, - глу­зу­вав Лев­ко й ре­го­тавсь.

    - Та й го­во­ре якось ду­же го­лос­но, аж кри­чить. Ще й го­ло­сок в неї різкий, не­на­че в пе­реп­ро­дух та пе­репічай­ок. Чис­то тобі ніби ме­кає: ме! ме! ме! - пе­рек­рив­ля­ла Мот­ря. - А га­луш­ки же­ре, аж гли­гає, не­на­че індик, так що і в рот не по­товп­ляться.

    - А як во­на хрес­титься до об­разів! По­ма­ха­ла пуч­кою, не­на­че од­га­ня­ла му­хи од очей, та й ні ра­зу не пок­ло­ни­ла­ся, ще й ніко­му не по­дя­ку­ва­ла за ве­че­рю: не знає, надісь, ні людсько­го зви­чаю, ні зви­чай­ності, - го­во­ри­ла Ївга.

    - Може, во­на вих­рест­ка, бо тро­хи витрішко­ока, не­на­че жидівка; очі звер­ху, як у жа­би, - док­ла­дав Лев­ко.

    В пе­карні так од­ра­зу й прод­раж­ни­ли Ма­шу ко­зою й зва­ли її в роз­мові поміж со­бою не Ма­шею, а київською ко­зою-де­ре­зою.

    

II

    

    Минув день, ми­нув і дру­гий. Отець Зіновій пос­лав лис­та до во­лос­но­го, щоб поспіша­ли ла­го­дить шко­лу. Але на лист не бу­ло ніякої од­повіді. Гості й гос­по­дарі стісни­лись в кімна­тах. Діти гра­лись і вже за­во­ди­лись, а то ча­сом і би­ли­ся з Пет­ру­шею. Фле­гонт Пет­ро­вич раз у раз виспіву­вав з бра­том уся­ких пісень: і цер­ков­них, і ук­раїнських, і ро­мансів з ран­ку до ве­чо­ра. В по­ко­ях бу­ло люд­но й тісно. В пе­карні побільша­ло ро­бо­ти най­мич­кам. А Ма­ша од­ми­ку­ва­ла од ро­бо­ти зу­мис­не й тільки по­си­деньки та по­хо­деньки справ­ля­ла, навіть крадько­ма хо­ди­ла иа про­гу­лян­ня на греб­лю до пит­ля. Слу­ги по­ча­ли ниш­ком гри­мать на Ма­шу з за­вис­ності, що во­на нічо­го не ро­бе. А во­лос­ний і гад­ки не мав за шко­лу: шко­ла сто­яла об­дер­та, об­чух­ра­на та об­ля­па­на, мов си­ро­та в дранті.

Пошук на сайті: