Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2156
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2668
    Левко зліз з груші й прибіг за­са­па­ний, аж по­чер­вонілий. В од­ну мить по­на­би­ва­ли руш­ниці на­бо­ями, пок­ли­ка­ли со­ба­ку й ру­ши­ли з дво­ра. - Та не ви­хай­те так на ході руш­ни­ця­ми! Гей ви, вловчі! будьте обач­ливіші. А то ще кот­рась руш­ни­ця пальне та на­ро­бе мені по­жежі в дворі, - гу­кав зда­ле­ки отець Зіновій.

    - Та не гай­тесь там дов­го! Поспішай­те на обід, щоб не до­ве­лось нам дов­го пісню­кать! - гук­ну­ла й ма­туш­ка з сад­ка че­рез шта­хе­ти.

    - Добре, доб­ре! Ждіть нас на обід. На­не­се­мо вам ка­чок пов­ну тор­би­ну! - од­гу­ку­вавсь з-за ти­ну Лев­ко. - А мо­же б, і ви, Софіє Ле­онівно, потьопа­лись з на­ми на бо­ло­та та на оче­ре­ти? Сидіти­ме­те ж тут дур­но та з нудьги позіха­ти­ме­те. А то, мо­же б, дійсно вам, а не нам по­та­ла­ни­ло заст­ре­лить якусь дур­ну кач­ку.

    - Коли ж я на­бе­ру бо­ло­та в че­ре­ви­ки та зад­ри­паю спідни­цю! - гук­ну­ла Софія Ле­онівна з-за шта­хетів.

    - То надіньте чо­ловікові чо­бо­ти та підти­кай­тесь, та, й гай­да з на­ми по лу­ках! - од­гук­нувсь Лев­ко з-за ти­ну.

    - Йдіть вже, йдіть, та не дляй­тесь, а то ще хтось по­пе­ре­дить вас та й вистріляє усі кач­ки, а вам зос­та­неться тільки пір'ячко! - гук­ну­ла з сад­ка ма­туш­ка.

    Вловчі пішли до річки навп­рос­тець че­рез су­купні ого­ро­ди й не­за­ба­ром зник­ли десь у вер­бах та со­няш­ни­ках. В сад­ку од­ра­зу ста­ло ти­хо. Два мо­лоді співа­ки пішли й не­на­че з со­бою по­нес­ли і пісні, і ве­селість. Ма­туш­ка за­раз пішла в пе­кар­ню, щоб нас­тав­ля­ти борщі та за­га­дать най­мич­кам пат­ра­ти й роз­би­рать порізані кур­ча­та. Отець Зівовій пішов до клуні. Софія Ле­онівна зос­та­лась са­ма в сад­ку, дов­генько сиділа на лавці під гру­шею, а далі зня­лась з місця й пішла по дов­гих доріжках та сте­жеч­ках. В сад­ку ста­ло ти­хо і зда­ва­лось ще тихіше й мертвіше після не­давнього ве­се­ло­го ба­ла­кан­ня та ре­го­ту. Тільки бу­ло чуть, як десь да­ле­ко в гу­ща­вині ля­ща­ли та ве­ре­ща­ли діти та в гіллі цвірінька­ли го­робці.

    На Софію Ле­онівну най­шла за­ду­ма й нудьга. Во­на чо­мусь по­жал­ку­ва­ла, що не пішла з влов­чи­ми на ле­ва­ди та лу­ки хоч би по­ди­виться, як во­ни стріля­ють та влу­ча­ють в ка­чок. Жи­ву­чи в люд­них містах, во­на од­вик­ла од са­мот­ності. На­по­ля­га­юча на сер­це нудьга в цій глу­шині тро­хи стур­бу­ва­ла її.

    Вже дав­но сон­це звер­ну­ло з півдня. А вловчі не вер­та­лись. Вже й обід був го­то­вий. Ма­туш­ка жда­ла гос­тей, зас­те­ли­ла стіл, нак­ра­яла хліба й па­ля­ниці, а гос­тей не бу­ло. Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі. Усім схотілось істи. Отець Зіновій ви­пив чар­ку горілки й по­час­ту­вав гос­тю, щоб за­мо­рить черв'яка, як ка­жуть на селі; але черв'як не за­мо­ривсь і на­до­ку­чав стра­шен­но. Ма­туш­ка аж зблідла од вто­ми та го­ло­ду. А гості, не­на­че зу­мис­не, га­ялись та не ду­же-то ха­па­лись до­до­му.

    - Оце ли­шеч­ко! Чо­го це во­ни так дов­го за­ба­ри­лись? - бідка­лась во­на пе­ред Софією Ле­онівною. - Вже й борщ умлів, і ка­ша впріла, і пе­че­ня з кур­чат всма­жи­лась. Ото го­ренько! І борщ пе­рес­тоїть, і ка­ша пе­репріє. Мені бу­де со­ром пе­ред ва­ми. Вже лю­де по­луд­ну­ють, за­то­го й вечір бу­де, а ми ще й досі не обіда­ли.

    Але са­ме в той час за­гав­ка­ли со­ба­ки в дворі. Усі ки­ну­лись до две­рей зострічать влов­чих. Усі бу­ли раді, бо бу­ли го­лодні, не­на­че втом­лені, аж тлінні. Тлінні бу­ли і вловчі од дов­го­го блу­кан­ня, лед­ве-лед­ве во­лок­ли зад­ри­пані но­ги, нат­руд­жені на мо­ча­рах. Па­ни­чеві по­щас­ти­ло: він та­ки заст­ре­лив од­ну кач­ку в оче­реті. Фле­гонт Пет­ро­вич десь у гіллі влу­чив в си­во­рак­шу й приніс цю од­ним од­ну здо­бич. Посіда­ли за стіл і упліта­ли на всі зас­та­ви і пе­рес­то­яний борщ, і пе­репрілу ка­шу, а пе­ре­су­шені кур­ча­та аж хру­ща­ли на всі по­кої. Зад­ри­па­на пе­ще­на влов­ча со­ба­ка про­тов­пом вбігла прос­то до сто­ла, а далі поп­ря­му­ва­ла в опо­чи­вальню і вже бу­ла лад­на вип­лиг­нуть на па­ра­до­ве ліжко й прос­тяг­тись на ук­ри­валі для од­по­чин­ку. Ма­туш­ка побігла слідком за нею й од­во­юва­ла свої по­душ­ки.

    Пообідавши всмак, не­на­че ро­бочі тру­дов­ни­ки після важ­кої ціло­ден­ної праці, отець Зіновій, Фле­гонт Пет­ро­вич та Лев­ко пішли ку­ри­ти в світли­цю. Лев­кові за­ма­ну­лось співать. Він од­чи­нив свій че­мо­дан і ви­тяг звідтіля чи­ма­ло пи­са­них та дру­ко­ва­них нот. Йо­му ки­ну­лась в очі арія з ста­ро­давньої опе­ри «Стрілець». Ця арія на три го­ло­си зда­лась йо­му най­упо­добніша після не­давніх вловів. Отець Зіновій взяв­ся співать ба­со­ву партію, Фле­гонт дер­жав партію се­кун­ди. В Лев­ка був гар­ний ви­со­кий те­нор, і він по­чав співа­ти партію пер­шо­го те­но­ра. По­ча­лись не співи, а більше ре­пе­тиція співів. Отець Зіновій зовсім не знав своєї партії й по­чав пе­редніше од усього вчи­ти її, ви­гу­ку­ючи і вздовж, і впо­пе­рек, по­ми­ля­ючись на кожній ноті. Ар­тист сів за фор­теп'ян і про­ка­зав йо­му усей спів. По­ча­ли справ­ляться: заспіва­ли втрьох, але всі по­ми­ля­лись, бо зна­ли цю арію влов­чо­го не ду­же доб­ре. По­кої аж гу­ли од яко­гось не­гар­монічно­го кри­ку. Все по­чи­на­ли арію з по­чат­ку й не до­во­ди­ли до кінця, та й знов вер­та­лись до по­чат­ку. Врешті якось пот­ра­пи­ли до­вес­ти арію до кінця й по­ча­ли вже співать її. Усі співці наб­ра­лись охо­ти й зав­зят­тя. Во­ни вик­ри­ку­ва­ли, скільки бу­ло си­ли, співа­ли арію по кілька раз. Софія Ле­онівна й гос­по­ди­ня слу­ха­ли-слу­ха­ли та й слу­ха­ти пе­рес­та­ли, їм ос­то­гид­ли ті кри­ки, те ве­ре­щан­ня ду­жих го­лосів, що ніби не зміщу­ва­лось в тісненьких по­ко­ях. А ба­си ви­гу­ку­ва­ли з зав­зят­тям: гоп-гоп-гоп! гуп-гуп­туп! піф-паф-піф-паф! - так зав­зя­то, що шиб­ки в вікнах тро­хи не дзвеніли.

    Матушка за­ту­ли­ла ву­ха до­ло­ня­ми. Софія Ле­онівна, міцніша й ви­держ­ливіша на нер­ви, тільки осміха­лась. Пе­респівав­ши тричі арію, співці знай­шли якусь дру­гу арію в тріо і знов по­ча­ли роз­би­рать та справ­ляться. Знов заб­ренькав фор­теп'ян, по­ча­лись кри­ки та вик­ри­ки й навіть зма­ган­ня та лай­ка. Але чим далі, арія пішла зручніше. Співа­ки співа­ли з зав­зят­тям, аж самі се­бе слу­ха­ли, бо го­ло­си в їх бу­ли ду­же здо­рові й чу­дові. Лев­ко знов знай­шов якусь підхо­жу для їх арію. Після тієї арії во­ни знов зга­да­ли за «Стрільця» і вхо­пи­лись за йо­го. «Гоп-гоп, піф-паф! гоп-гоп!» не­на­че аж тріща­ло й ля­ща­ло в ву­хах у ма­туш­ки. Лев­ко схо­пив­ся з місця, хо­див по залі й на ра­до­щах аж ма­хав ру­ка­ми й дриґав но­га­ми.

    - Ой ко­ли б во­ни вип­ро­ва­ди­ли то­го «Стрільця» або в са­док, або й десь далі, на лу­ки та мо­чарі, та там і го­па­ли, про ме­не, хоч і цілий день! - про­мо­ви­ла ниш­ком ма­туш­ка до Софії Ле­онівни. - Їй-бо­гу, вже далі не ви­дер­жу: ву­ха лус­нуть!

    І во­на хап­ком вий­шла з світлиці, за­ту­ля­ючи до­ло­ня­ми ву­ха; а співці, нітрош­ки нев­ва­жа­ючи на неї, тільки осміхну­лись і не вга­ва­ли, і навіть ні на од­ну хви­ли­ну не спи­ня­лись. Арія йшла за арією раз у раз, бо во­ни са­ме розспіва­лись. Усі три бу­ли співучі й по­етичні на вда­чу. За­чеп­лені нер­ви са­ме роз­во­ру­ши­лись і розд­ра­ту­ва­ли­ся. Співці несвідо­мо по­чу­ва­ли якусь пот­ре­бу вдо­во­лить свою співацьку жа­гу й са­ме роз­хо­ди­лись. Во­ни бу­ли ладні співать й ви­гу­ку­ва­ти то­го «Стрільця» хоч би й до смер­ку, так він при­пав до їх співацької впо­до­би.

    - Цур вам, пек вам з ва­шим «Стрільцем», - і собі гук­ну­ла Софія Ле­онівна, бо й її ву­ха вже далі не ви­дер­жу­ва­ли. Во­на схо­пи­лась з стільця й поп­ря­му­ва­ла до две­рей та й утек­ла в при­хо­жу.

    - Куди ж це ви тікаєте? А хто ж нас слу­ха­ти­ме, як усі слу­хачі повтіка­ють? - гук­нув Лев­ко і, наз­дог­нав­ши Софію Ле­онівну, вхо­пив її за обидві ру­ки та й по­тяг на­зад.

    Між ни­ми по­ча­лась тя­га­ни­на та вой­ду­ван­ня. Софія Ле­онівна пру­ча­лась, Лев­ко не пус­кав і сми­кав її за ру­ку та цуп­ри­ку­вав на­зад. Ольга Павлівна ви­зир­ну­ла з две­рей і вгляділа те, ніби ди­тя­че вой­ду­ван­ня, але схо­же на за­ли­цян­ня або й же­ни­хан­ня. Во­на рап­том од­хи­ли­ла го­ло­ву за одвірок і схо­ва­лась з осміхом на ус­тах.

    «По яко­му це во­но? - май­ну­ла в неї дум­ка. - Чи це во­но в їх по-па­ру­боцькій, чи, мо­же, по-сього­час­но­му, по мод­но­му… Щось ця на­ша невістка тро­хи заздрінна… в сто­сун­ках до па­ничів. Ду­же вже во­на вольно по­во­диться з моїм діве­ром… А мо­же й з інши­ми па­ни­ча­ми во­на так са­мо по­во­диться…»

    Вечірній чай пи­ли вже смер­ком в сад­ку під ста­рою гілляс­тою гру­шею. Після чаю знов по­ча­лись співи. Чу­дові го­ло­си дзвеніли, аж роз­ля­га­лись по сад­ку та по ле­ва­дах. Отець Зіновій дав­но співав вкупі з доб­ри­ми го­ло­са­ми й не­на­че не міг наспіва­тись, бо в йо­му таївся теж ар­тист, кот­рий тільки ви­пад­ком пот­ра­пив у ря­су. Він був ла­ден співать з гар­ни­ми співця­ми хоч би й до півночі. Вже над­ворі по­ночіло; най­мич­ка при­нес­ла лам­пу й пос­та­ви­ла на столі. Фле­гон­тові Пет­ро­ви­чу за­ма­ну­лось гра­ти в кар­ти. До карт зап­ро­си­ли й Софію Ле­онівну. Ма­туш­ка пішла до пе­карні пек­лю­ва­тись ве­че­рею. Не­за­ба­ром зійшов місяць. Ніч бу­ла яс­на та теп­ла. Кар­тярі гра­ли сли­ве до глу­пої ночі. В пе­карні бу­ла кру­та­ни­на з ве­че­рею. Най­мич­ки кру­ти­лись, як му­хи в ок­ропі, го­ту­ючи па­ра­до­ву ве­че­рю для гос­тей. Гості ще й після ве­чері дов­го не ля­га­ли спа­ти. Ар­тист та йо­го жінка, як зви­чай­но бу­ває в опер­них співців, зу­чи­лись в місті обідать аж після опе­ри, в другій го­дині ночі, а ля­га­ли спа­ти аж у третій. Їм і те­пер не хотілось спа­ти. Вже в глу­пу ніч все вга­му­ва­лось. Світло по­гас­ло, і все в домі й в оселі за­тих­ло.

Пошук на сайті: