Іван Нечуй-Левицький - На Кожум'яках (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx127 Кб1421
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2176 Кб1614
    Г о с т р о х в о с т и й. Доб­ре-доб­ре. (Ти­хо.) Яка ж кра­са Олен­чи­на. Для її кра­си варт на­вiть па­ну Гост­рох­вос­то­му оцi вiд­ра за­нес­ти до ха­ти. (г о л о сно.) Вiзьму ж я вiд­ра, щоб вам, Олен­ко, бу­ло до­до­му йти ле­генько. (Бе­ре вiд­ра на пле­чi i крек­че. Ти­хо.) Ой, обш­мульгаю ж я со­бi пле­чi! Се на­ди­бав ли­хо ко-жум'яцьке! Ко­ли б ще яка чор­тя­ка не вгля­дi­ла та не розб­ре­ха­ла на ввесь По­дол, ко­ли ще са­ма Ска­ви­чи­ха завт­ра не розб­ре­ше на ввесь Київ.

    Пiсню на го­рi лед­ве чуть.

    Хлопче мо­лод­че, який ти ле­да­що,

    Задумав же­ни­тись, сам не знаєш на­що;

    Будеш гiр­ко пла­кать, до­лю прок­ли­на­ти,

    I ку­ла­ка­ми сльози ути­ра­ти!

    Пiсня за­ми­рає.

    Г о р п и н а. От та­ки й Г о р п и н а Ска­ви­чи­ха дiж­да­лась, що її доч­цi Олен­цi та­кi па­ни­чi но­сять вiд­ра з во­дою!

    Завiса па­дає.

    

ДIЯ ТРЕТЯ

    

    Просторна Гор­пи­ни­на ха­та. Збо­ку - две­рi в пе­кар­ню. Ко­ло гру­би за­вi­ше­нi пi­чур­ки; в од­нiй пi­чур­цi-здо­ро­ва ма­кiт­ра з пи­ро­га­ми, в дру­гiй пi­чур­цi - пляш­ки з нас­той­ка­ми. День.

    

ВИХIД 1

    

    Г о с т р о х в о с т и й.

    Г о с т р о х в о с т и й. (вхо­дить). Не­ма нi­ко­го. Що це за ди­во! Де се во­ни по­дi­ва­лись? А ка­за­ла вчо­ра Ска­ви­чи­ха, що в неї бу­де пир на ввесь мир… Мо­же, збре­ха­ла? Але ж я но­сом чую десь смач­нi пи­ро­ги. (Хо­дить по ха­тi й ню­хає.) Їй же бо­гу, десь пи­ро­ги пах­нуть, та ще й не­да­леч­ке. (Ню­хає кру­гом стiн.) От уже на­дi­лив ме­не бог своїми да­ра­ми: ок­рiм ро­зу­му доб­ро­го, маю до то­го доб­ро­го но­са. Ой, пи­ро­ги пах­нуть, та не знаю де! (Зна­хо­дить пi­чур­ку, одс­ло­няє зас­лон­ку.) Ось де во­ни! Пов­нi­сiнька ма­кiт­ра! Що бог дасть, а вже поп­ро­бую: не ви­дер­жу! (Ха­пає два пи­ро­ги в обид­вi ру­ки i їсть, 3 пе­кар­нi чуть го­лос Пе­до­рi.)

    

ВИХIД 2

    

    Г о с т р о х в о с т и й i П е д о р я.

    П е д о р я (з пе­кар­нi). А хто там? А ко­та! А тпрус, пся­вi­ро! Прос­тя­гає пи­ро­ги. (Вбi­гає i розс­тав­ляє ру­ки.)

    Г о с т р о х в о с т и й. Ти б ска­за­ла: ки­цю, ки­цю! На то­бi пи­рiж­ка! А то прис­каєш, аж гу­би бренька­ють, не­на­че стру­ни.

    П е д о р я. Що це ви ро­би­те? Ко­го вам тре­ба? Хто ви та­кий?

    Г о с т р о х в о с т и й. (за­пи­ха­ючись пи­ро­га­ми). Пот­ри­вай, бо пельку затк­нув на­чин­кою… А як те­бе звуть?

    П е д о р я. Ко­го вам тре­ба! Хто ви та­кий?

    Г о с т р о х в о с т и й. А як те­бе звуть?

    П е д о р я. Як кру­пи де­руть. (Ви­ди­рає з рук пи­ро­га.) Оце ли­шенько! Бу­ло шiст­де­сят пи­ро­гiв. Са­ма ха­зяй­ка по­лi­чи­ла. Ска­жуть, що я поїла… (Кри­чить у вiк­но.) Тiт­ко Гор­пи­но, тiт­ко! Бу­ло шiст­де­сят пи­ро­гiв, а те­пе­реч­ки тiльки п'ятде­сят вi­сiм. Не я вин­на! Щось вше­ле­па­лось у ха­ту та й узя­ло два пи­ро­ги. (Гост­рох­вос­тий. бе­ре знов два пи­ро­ги. Пе­до­ря ки­дається до йо­го, од­нi­має ма­кiт­ру.) Оце якась мос­ковська пе­ня вше­ле­па­лась у ха­ту! Геть же! Не бе­рiть, бо пи­ро­ги лi­че­нi! Тiт­ко Гор­пи­но! Вже тiльки п'ятде­сят шiсть…

    Г о с т р о х в о с т и й. Та цить! Як-бо те­бе звуть? (Мор­гає й же­ни­хається.)

    П е д о р я. Та Пе­до­ря! Од­че­пiться од ме­не та не за­чi­пай­те ви­ро­гiв.

    Г о с т р о х в о с т и й. Не­гар­но те­бе звуть, а мо­ло­ди­ця з те­бе не­по­га­на! А приз­най­ся, чи ба­га­то тiт­ка Гор­пи­на по­на­пi­ка­ла та по­на­ва­рю­ва­ла?

    П е д о р я. А вам на­що?

    Г о с т р о х в о с т и й. На те, що тре­ба. Чи й за­пi­кан­ка й ва­ре­ну­ха є? Га? Чи не ковт­ну­ти тро­хи, га?

    П е д о р я. Оце вже й бiс йо­го ви­дав так ро­би­ти. Щось улiз­ло в ха­ту, поїло пи­ро­ги, ще й го­рiл­ку вип'є, а на моїй шиї все те око­шиться. Тiт­ко Гор­пи­но! Та йдiть-бо сю­ди!

    Г о с т р о х в о с т и й. (п'є го­рiл­ку на­хильцi з пляш­ки). Та пот­ри­вай! Не кри­чи! Я сам приз­на­юсь. Я свiй чо­ло­вiк в сiм до­мi.

    П е д о р я. Та й своїм не при­па­дає горш­ки дер­ти. По­лiз по горш­ках, на­че ко­тя­ка. (Ви­хо­дить.) ви­хiд 3

    Г о р п и н а й Г о с т р о х в о с т и й.

    Г о р п и н а (вхо­дить). Хто тут улiз у ха­ту? Чо­го це Пе­до­ря ре­пе­тує? Чи це ви, Сви­ри­де Iва­но­ви­чу?

    Г о с т р о х в о с т и й. Це я, ма­мо! Доб­ри­день вам в ва­шiй гос­по­дi. Поз­до­ров­ляю вас з сьогод­нiш­нiм днем, з свя­ти­ми ва­ши­ми iме­ни­на­ми та й з пи­ро­га­ми. (Ки­дається до Гор­пи­ни й цi­лується з нею.) Дай вам гос­по­ди щас­тя й здо­ров'я, й чо­го ви тiльки про­си­те в бо­га!

    Г о р п и н а. Та го­дi, го­дi! Як бу­ла я мо­ло­ди­ця, цi­лу­ва­ли ме­не в ли­ця, а те­пер… Але ж гар­ний оцей вра­жий па­нич! Як мед з ма­ком! А я вже вас i не спо­дi­ва­лась; ду­ма­ла, що ви­пус­ти­ла вас з рук, так i на­вi­ки вте­ря­ла.

    Г о с т р о х в о с т и й. По­га­но ро­би­ли, ко­ли так ду­ма­ли. А я по­ки­нув своє дi­ло, а до вас та­ки приб­лу­див­ся, ще й пи­ро­гiв ва­ших по­куш­ту­вав. Тут ва­ша Пе­до­ря нез­гiр­ше вас, тро­хи ме­нi не про­ва­ли­ла ган­чiр­кою го­ло­ви!

    Г о р п и н а. О, Пе­до­ря зу­ба­та! Сi­дай­те ж, будьте лас­ка­вi, ко­ли ви зай­шли до ме­не та ще й з доб­рою дум­кою, та по­ба­ла­каємо лю­бенько.

    Г о с т р о х в о с т и й. А от я й прий­шов. А ви ж ме­нi вчо­ра не вi­ри­ли, як я бо­жив­ся, як я при­ся­гав­ся! Ви ду­ма­ли, що я по­хо­жий на дру­гих на­ших па­ни­чiв. Нi, Гор­пи­но Кор­нiївно! Сви­рид Йва­но­вич не з та­кiвських. Не на те ме­не ро­зу­му ба­га­то в го­ло­вi, щоб ду­ри­ти дiв­чат.

    Г о р п и н а. То бу­ло вчо­ра, а це сьогод­ня. Ко­ли так, то ви­ба­чай­те ме­нi, ста­рiй ба­бi. Я, бач­те, чу­ла, як ви уви­ва­лись ко­ло моєї не­бо­ги Євфро­си­ни, та вже со­бi iнак­ше мiр­ку­ва­ла…

    Г о с т р о х в о с т и й. Гор­пи­но Кор­нiївно! Хi­ба ж я слi­пий? Хi­ба ж ме­нi баньки бiльма зас­лi­пи­ли? Хi­ба ж я не ба­чу, що та­ке Євфро­си­на, а що та­ке Олен­ка? Гай, гай, ми­лий бо­же! Вже б го­во­рив хтось дру­гий, а не ви, Гор­пи­но Кор­нiївно!

    Г о р п и н а. Ко­ли ви вже прий­шли до ме­не з чес­ним сло­вом, то й ме­нi нi­чо­го таїтись пе­ред ва­ми. Як­би я бу­ла па­ни­чем, я б об­ми­на­ла Євфро­си­ну де­ся­тою ули­цею. Дар­ма, що во­на ме­нi до­во­диться не­бо­га. Тiльки я в ха­ту до їх, во­на вже за­де­ре до сте­лi но­са та й ню­хає сво­ло­ки (пе­ред­раз­нює), взяв­шись у бо­ки:

    "Тiтко! Од вас гни­ли­ця­ми тхне". Ку­ди ж пак, який де­лi­кат­ний но­си­чок при­че­пив гос­подь до пи­ки!

    Г о с т р о х в о с т и й. О, що но­си­чок, то но­си­чок! Пев­но, не та­кий, як у Олен­ки.

    Г о р п и н а. Та­кi но­сич­ки, як у Євфро­си­ни, тiльки ко­ло бай­да­кiв. Ма­буть, у тих па­ни­чiв баньки на по­ти­ли­цi, що не ба­чать її но­сич­ка. Як­би я оци­ми своїми ру­ка­ми взя­ла Євфро­си­ну, я б їй утер­ла то­го но­са! Я б її при­бор­ка­ла.

    Г о с т р о х в о с т и й. Вi­рю вам, вi­рю, Гор­пи­но Кор­нiївно! (Ти­хо.)

    Чи не бi­со­вої ж п'яти ба­ба! А що, як Євфро­си­на ски­ну­лась на цю свою тi­точ­ку! Але ж ро­зум, але ж панський тон, але ж зо­ло­то, зо­ло­то! Ой-ой-ой, мiй ми­лий бо­же! (Зiт­хає. го­лос­но.) А я прий­шов до вас, Гор­пи­но Кор­нiївно…

    Г о р п и н а. Щоб пи­ро­гiв наїстись?

    Г о с т р о х в о с т и й. Бо­ро­ни бо­же! Що це з ва­ми! Я прий­шов сва­та­ти Олен­ку, ко­ли бу­де лас­ка ва­ша. Я знаю, що Олен­ка не спро­ти­виться.

    Г о р п и н а. Олен­ка не спро­ти­виться, а я то, мо­же, спро­тив­люсь, бо маю свої но­ро­ви й прим­хи.

    Г о с т р о х в о с т и й. То од­же­нiть їх чи свя­че­ною во­дою, чи кро­пи­лом або чим там тре­ба.

    Г о р п и н а. Еге! Бабськi но­ро­ви не чо­ло­вi­чi: не спло­ха од­же­неш i ко­чер­гою, не то що ка­ди­лом. Чи не ду­ри­те ви нас, па­ни­чу?

    Г о с т р о х в о с т и й. Ой, Гор­пи­но Кор­нiївно, Гор­пи­но Кор­нiївно! Чи вже ж вам од бо­га не грiх? Чи вже ж ви ме­нi й до­сi не йме­те вi­ри? Але ж ва­ша доч­ка Олен­ка… то ж кра­са на ввесь Київ. (Ти­хо.) Ко­ли б прий­шла, хоч по­ди­вив­ся б на тi оче­ня­та!

    Г о р п и н а. Мою Олен­ку не грiх хва­ли­ти своїй ма­те­рi. Тiльки, бач­те, раз те, що те­пер па­ни­чi ду­рять мо­ло­дих на­ших мi­ща­нок, а дру­ге те, що в вас, здається, нi пе­ред со­бою, нi за со­бою! Еге так?

    Г о с т р о х в о с т и й. А чи ви ж ла­зи­ли в мої ки­ше­нi? А що, як там так i заб­ряж­чать кар­бо­ван­цi?

    Г о р п и н а. Кар­бо­ван­цi чи заб­ряж­чать, чи нi, а п'ята­ки, мо­же, й заб­ряж­чать.

    

ВИХIД 4

    

    Г о с т р о х в о с т и й, Г о р п и н а i О л е н к а.

    Г о р п и н а. Де це ж ти в гас­пи­да так ба­ри­лась? Ти не знаєш, що те­бе тут ду­же тре­ба.

    Г о с т р о х в о с т и й. (йде на­зуст­рiч Олен­цi). Мiй вам ни­зенький пок­лiн i ша­ну­ван­ня! Де се ви так за­ба­ри­лись? (По­дає Олен­цi ру­ку.)

    О л е н к а. Доб­ри­день вам.

    Г о с т р о х в о с т и й. Доб­ро­го здо­ров'ячка, доб­ро­го здо­ров'ячка. Вся моя ду­ша стре­пе­ну­лась, як за­чув я ваш ян­гольський го­ло­сок. Ме­нi здається, що я слу­хаю най­кра­щих дис­кан­тiв у кон­цер­тi у се­мi­на­рiї, як за­чую ваш го­ло­сок.

    Г о р п и н а. Та й умiє ж то­бi прик­лас­ти й при­ка­за­ти - нез­гiр­ше, як на­ша Євфро­си­на. Ще й не­дав­но поз­на­ко­ми­лись з Євфро­си­ною, а вже пе­рей­ня­ли од неї язич­ка…

    Г о с т р о х в о с т и й. То ще не­вi­до­мо, хто од ко­го пе­рей­няв язич­ка. (Гор­до.) Вмiємо ми го­во­ри­ти й без ва­шої Євфро­син­ки. Ми не хо­ди­мо по ха­тах по­зи­ча­ти ро­зу­му та язи­ка. Маємо до­во­лi й сво­го.

    О л е н к а. Ав­жеж. Вже ви, ма­мо, на­го­во­ри­те: на вер­бi гру­шi, а на оси­цi кис­ли­цi.

    Г о р п и н а. А це що? Це так ма­те­рi? Це вже й ти, ма­буть, учо­ра по­зи­чи­ла язич­ка у Євфро­си­ни? Гля­ди ли­шень ме­нi! Ще ти в моїй гос­по­дi; я ще то­бi втру но­са…

Пошук на сайті: