Іван Нечуй-Левицький - Навіжена

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб1536
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб1684

 

Іван Нечуй-Левицький

Навіжена

I

    

    Молодий чи­нов­ник ки­ши­невської конт­рольної па­ла­ти Дем'ян Ан­то­но­вич Ло­мицький, по своєму зви­чаю, роз­дяг­ся по обіді і ліг од­по­чи­ва­ти. Тон­кий та су­хор­ля­вий, за­ку­та­ний по шию в смуг­нас­те, во­ло­ха­те ук­ри­ва­ло, він був схо­жий на дов­гу смуг­нас­ту і по­цяцько­ва­ну гусінь, що роз­тяг­ла­ся на лист­ку на всю свою дов­жи­ну.

    «І спа­ти хо­четься, і чо­гось ме­не сон не бе­ре,- по­ду­мав Ло­мицький, позіхнув­ши,- сьогодні, йду­чи на служ­бу, я стрівся з Ма­ру­сею Ка­ра­лаєвою і провів її до бан­ку. Во­на поп­ро­ща­лась зо мною і ти­хою хо­дою пішла по схо­дах в банк, де во­на має служ­бу. Не­ве­се­ла її служ­ба - ма­буть, та­ка, як і моя в конт­рольній па­латі. Шко­да дівчи­ни. А гар­на дівчи­на: бро­ви густі, не­на­че чор­ний ок­са­мит, гу­би повні, чер­воні, очі ве­ликі, карі. Вид в дівчи­ни тро­хи сільський; здо­ров'ям па­шить од її міцної пос­таті; во­на й на вда­чу доб­ра…»

    Ломицький зап­лю­щив очі і сил­ку­вав­ся зас­ну­ти, а сон йо­го не брав. В йо­го думці знов май­ну­ли густі ок­са­ми­тові Ма­ру­сині бро­ви, блис­нув осміх чер­во­них, як ко­ралі, уст; блис­ну­ли білі, чи­малі й рівні, ніби підрізані, зуб­ки; май­ну­ло ли­це рум'яне, що так і пашіло здо­ров'ям.

    «Гарна, здо­ро­ва, мо­тор­на, й ти­ха на вда­чу, й ха­зяй­но­ви­та… Го­во­рить по­ма­леньку і не­ба­га­то і не­ма­ло: са­ме помірно. Не­на­вид­жу я тих ле­пет­ли­вих дам, що дзи­го­рять, як ті со­ро­ки. Якось мені важ­ко на ву­ха, як хто ду­же дрібо­тить язи­ком… От бу­ла б мені па­ра! - по­ду­мав Ло­мицький.- Я знаю, що я тро­хи спо­до­бав­ся їй. Та про що ми сьогодні ба­ла­ка­ли з нею?»

    Ломицький по­чав дріма­ти. Віка ста­ли важкі і не­на­че при­ли­па­ли до очей. А сон все-та­ки йо­го не брав. Карі Ма­ру­сині очі ніби дра­ту­ва­ли нер­ви, не схо­ди­ли з дум­ки, про­га­ня­ли сон з йо­го очей.

    «Та про що ми з нею сьогодні ба­ла­ка­ли? - знов на­до­ку­ча­ла йо­му спо­кус­ли­ва дум­ка.- Во­на зацікав­ле­на жіно­чим пи­тан­ням, але про це ми з нею го­во­ри­ли вчо­ра в місько­му са­ду. Сьогодні я спи­тав у неї, чи не бу­де для неї неп­риємно, ко­ли я зай­ду до її ма­тері і поз­най­ом­люсь з нею. Во­на зап­ро­си­ла ме­не до се­бе ко­ли-не­будь на чай, вве­чері, прос­то, без це­ре­монії. Піду сьогодні!.. Навіщо одк­ла­да­ти? Гар­на дівчи­на! Тре­ба ха­па­тись, а то ча­сом хто і вхо­пить її…»

    Ломицький знов зап­лю­щив очі. Важкі віка ста­ли ще важчі, ста­ли не­на­че об­ко­вані залізни­ми обідка­ми. Сон на­ля­гав. Дрімо­та ска­ла­му­ти­ла йо­го мислі. Мислі по­ча­ли плу­та­тись.

    «Піду завт­ра… Сьогодні не піду. Спа­ти ду­же хо­четься»,- по­ду­мав він.

    Городський сад… Густі акації, зе­ле­ний світ в алеї з акацій… Па­лає сон­це… З-за гус­тих акацій вид­ко ши­рокі схо­ди, нові, чис­тенькі. Схо­ди ви­сокі, прог­ля­да­ють че­рез гілки акацій. Май­ну­ли в листі пташ­ки… ні, не пташ­ки: кри­ла зе­лені… ні, зе­ле­на сук­ня Ка­ра­лаєвої, не­на­че спле­те­на з дрібно­го лис­ту акацій… В листі май­ну­ли чорні бро­ви, чер­воні повні гу­би, блис­ну­ли ясні по­дов­жасті карі очі…

    «Чи сон, чи прав­да? чи це мені сниться, чи я її й справді ба­чу?» - плу­та­ла­ся сон­на дум­ка в мо­ло­до­го хлоп­ця. Очі Ма­ру­сині розд­раж­ню­ють йо­го нер­ви, не­на­че гла­дять по душі, сип­лють ти­хий світ з душі ти­хої, доб­рої та ве­се­лої. Ло­мицький розп­лю­щив свої не­ве­личкі карі очі і вже не міг зап­лю­щи­ти. Нер­ви розт­ри­во­жи­лись. Сон утік од йо­го.

    «Піду, сьогодні піду! Навіщо одк­ла­да­ти? Ті очі ма­нять ме­не до се­бе. Як хо­четься мені по­ди­ви­тись на їх!» - по­ду­мав Ло­мицький і рап­том підвівся і сів на ліжку. Йо­го дов­га, тон­ка, за­ку­та­на в ук­ри­ва­ло пос­тать не­на­че пе­ре­ло­ми­лась і зігну­лась по­по­ло­вині.

    Ломицький схо­пив­ся з ліжка, бурх­нув во­ди в мис­ку, вмив­ся раз з ми­лом, ви­лив во­ду, на­лив вдру­ге хо­лод­ної по­го­жої во­ди і по­чав по­лос­ка­тись та хлю­па­ти во­дою в свої сонні, тро­хи ліниві очі. Од хлю­пан­ня йшли од­ляс­ки попід сте­лею ви­со­кої і тро­хи по­рожньої кімна­ти.

    - Чи це ви вже вдру­ге вми­ваєтесь? - задз­венів сріблис­тий го­ло­сок за две­ри­ма.

    - А ви й ба­чи­те, Хрис­ти­но Сте­панівно? - спи­тав

    Ломицький.

    - Я й че­рез двері ба­чу! - обізва­лась Хрис­ти­на Сте­панівна.- Мо­же ще й третій раз вмиєтесь?

    - Ні, до­волі бу­де й двох! - крик­нув Ло­мицький.

    - Вмийтесь і втретє, бо я знаю, ку­ди ви зби­раєтесь йти,- задз­венів го­лос за две­ри­ма.

    - Ба не знаєте!

    - Ба знаю: тричі вми­ва­ються па­ничі тоді, як до паннів ідуть в гості, та ще й та­ких паннів, ко­то­рих во­ни люб­лять. Чи прав­да моя? - гук­ну­ла Хрис­ти­на.

    «Одже вга­да­ла…- по­ду­мав Ло­мицький,- знає доб­ре людське сер­це».

    - Одже й ва­ша прав­да! - гук­нув і собі Ло­мицький.

    - Еге, ду­маєте оце за­раз йти до Ма­русі? Знаєте, як у нас в Хер­сон­щині співа­ють: «Гей, Гри­цю, до Ма­русі! - За­раз, за­раз при­бе­ру­ся!»

    «Од цієї Хрис­ти­ни і в со­ломі не схо­ваєшся з дум­ка­ми: і в го­ло­ву і в дум­ки заг­ля­не»,- по­ду­мав Ло­мицький.

    - Як при­бе­ре­тесь, то зайдіть до ме­не на мушт­ри. Я повіто­ва сва­ха і вам бу­ду сва­хою. Прийдіть до ме­не на ог­ля­ди­ни. А то - знаєте, як бу­ває у ва­шо­го бра­та? При­че­пу­риться тро­хи спе­ре­ду, а на спині або й на го­лові пух, а з-за коміра сірту­ка десь виг­ля­дає біла со­роч­ка…

    - Добре, зай­ду! - гук­нув Ло­мицький і по­чав при­би­ра­тись та причісу­ва­тись пе­ред не­ве­лич­ким дзер­кальцем, що сто­яло на вікні.

    Через півго­ди­ни Ло­мицький увійшов в гос­тин­ну сво­го ха­зяїна Бо­ро­давкіна, що слу­жив тоді в залізно­до­рожній кан­це­лярії. В гос­тинній сиділа Хрис­ти­на Сте­панівна Ми­лаш­ке­ви­че­ва, сест­ра Бо­ро­давкіна. Во­на бу­ла удо­ва, бездітна і по смерті сво­го чо­ловіка, діди­ча з Ка­те­ри­нос­лав­щи­ни, про­да­ла зем­лю, жи­ла з про­центів сво­го капіта­лу і, як вольна пти­ця, пе­реліта­ла з місця на місце: влітку жи­ла в ро­дичів в селі, зи­мою про­бу­ва­ла то в Києві, то в Одесі, а най­більше жи­ла в сво­го бра­та Бо­ро­давкіна. Хрис­ти­на Сте­панівна, ви­со­ка й ог­ряд­на, пов­на на ви­ду, сиділа на ка­напі і ви­ши­ва­ла ук­раїнськи­ми взор­ця­ми руш­ник. Взорці бу­ли ши­рокі на цілу п'ядь. Во­на на­ши­ла тих руш­ників де­сятків зо два на при­да­не своїм не­бо­гам, котрі іще на припічку ка­шу їли, а од­на ле­жа­ла в ко­лисці. Во­на ши­ла з нудьги, аби щось ро­би­ти та не сидіти згор­нув­ши ру­ки.

    Ломицький увійшов і поз­до­ров­кав­ся з Хрис­ти­ною. Хрис­ти­на вста­ла і по­ча­ла йо­го ог­ля­да­ти.

    - Нічого, нічо­го - чис­то вбра­лись. А по­верніться кру­гом! Та про­ворніше! І, вже з вас і па­нич! Який­сь сон­ний не­по­вер­тай­ло та одо­ро­ба­ло! - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    Вона вхо­пи­ла Ло­мицько­го за пле­че, швид­ко крут­ну­ла ним, а потім штовх­ну­ла йо­го в пле­че.

    - Чого в вас сонні очі? Тре­ба бу­ло вми­тись ще третій раз,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Та то во­ни в ме­не зро­ду сонні,- ска­зав Ло­мицький, роз­тя­гу­ючи сло­ва.

    В Ло­мицько­го і справді бу­ли якісь важкі, ніби сонні, очі. Бу­ла в йо­го і сон­на дум­ка. Важкі й мертві на­уки в гімназії вби­ли в йо­му енергію, стер­ли во­лю, зро­би­ли йо­го в'ялим, апа­тич­ним, якимсь сон­ним чо­ловіком, з сон­но­тою ду­мок, з сон­ни­ми вчин­ка­ми. Тоді як він був на дру­го­му курсі в універ­си­теті, тра­пив­ся поліцей­ський трус. Жан­дар­ми на­летіли на квар­ти­ри де­яких сту­дентів, пе­рет­ру­си­ли все до дна, навіть зри­ва­ли дош­ки на підло­гах, по­ро­ли по­душ­ки. Цей трус наг­нав та­кий пе­ре­ляк на мо­ло­до­го Ло­мицько­го, що йо­го нер­ви, йо­го ро­зум од то­го ча­су не­на­че за­дуб­ли й за­коціліли… Од то­го ча­су на всі су­часні пи­тан­ня він і не об­зи­вав­ся. Якась пе­ред­час­на старість, ста­ре­ча вто­ма на­ляг­ли на йо­го нер­ви, на йо­го дум­ки. Ду­ми йо­го во­ру­ши­лись в йо­го го­лові якось мля­во, бо­яз­ко; роз­мо­ва бу­ла обе­реж­на. Він го­во­рив і не­на­че бо­яв­ся, ози­ра­ючись на усі бо­ки. І тільки ча­са­ми в йо­го ка­рих очах блис­ка­ли ос­тан­ки енергії, котрі не­на­че за­мер­ли в йо­му і ніби дотліва­ли. З йо­го чес­ної і прав­ди­вої вдачі не­на­че хтось вис­мок­тав по­ло­ви­ну енергії, по­ло­ви­нусвіжих, здо­ро­вих дум, а дру­гу по­ло­ви­ну по­ки­нув йо­му зад­ля то­го, щоб він був не більше як мерт­вим і слух­ня­ним зна­ряд­дям в чу­жих міцних ру­ках. Жи­вотій, тер­пи, мов­чи та диші - пос­та­ви­ла йо­му девізом шко­ла і сис­те­ма. І він тільки жи­вотів, мов­чав та ди­хав… Цю привілегію - мов­ча­ти та ди­ха­ти - й зос­та­ви­ли йо­му…

    - Вже з вас мо­ло­дець! А ще до пан­ни приб­рав­ся,- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Вам би в ва­ших літах ско­ком-бо­ком та виб­ри­ком! Отак-о!

    І Хрис­ти­на підібра­ла трош­ки ру­ка­ми сук­ню і вда­ри­ла тро­па­ка, а потім зро­би­ла кілька скоків ко­зач­ка ле­генько, плав­ко й граціозно,- зовсім так, як тан­цю­ють мо­ло­диці та дівча­та. Ло­мицький осміхнув­ся і якось по­ве­селішав. Хрис­ти­на вміла роз­ве­се­ли­ти й роз­ва­жи­ти і ду­же не­ве­се­лих і по­ну­рих лю­дей.

    - Але знаєте, що я вам ска­жу? - ска­за­ла Хрис­ти­на.- На­бе­ре­тесь чи­ма­ло кло­по­ту, по­ки до­бу­де­те свою царівну з за­ча­ро­ва­но­го зам­ку…

    - Чому так? - підняв го­лос Ло­мицький.

Сторінка 1 з 22 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 > У кінець >>

Пошук на сайті: