Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб836
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб673

 

Іван Нечуй-Левицький

Навіжена

I

    

    Молодий чи­нов­ник ки­ши­невської конт­рольної па­ла­ти Дем'ян Ан­то­но­вич Ло­мицький, по своєму зви­чаю, роз­дяг­ся по обіді і ліг од­по­чи­ва­ти. Тон­кий та су­хор­ля­вий, за­ку­та­ний по шию в смуг­нас­те, во­ло­ха­те ук­ри­ва­ло, він був схо­жий на дов­гу смуг­нас­ту і по­цяцько­ва­ну гусінь, що роз­тяг­ла­ся на лист­ку на всю свою дов­жи­ну.

    «І спа­ти хо­четься, і чо­гось ме­не сон не бе­ре,- по­ду­мав Ло­мицький, позіхнув­ши,- сьогодні, йду­чи на служ­бу, я стрівся з Ма­ру­сею Ка­ра­лаєвою і провів її до бан­ку. Во­на поп­ро­ща­лась зо мною і ти­хою хо­дою пішла по схо­дах в банк, де во­на має служ­бу. Не­ве­се­ла її служ­ба - ма­буть, та­ка, як і моя в конт­рольній па­латі. Шко­да дівчи­ни. А гар­на дівчи­на: бро­ви густі, не­на­че чор­ний ок­са­мит, гу­би повні, чер­воні, очі ве­ликі, карі. Вид в дівчи­ни тро­хи сільський; здо­ров'ям па­шить од її міцної пос­таті; во­на й на вда­чу доб­ра…»

    Ломицький зап­лю­щив очі і сил­ку­вав­ся зас­ну­ти, а сон йо­го не брав. В йо­го думці знов май­ну­ли густі ок­са­ми­тові Ма­ру­сині бро­ви, блис­нув осміх чер­во­них, як ко­ралі, уст; блис­ну­ли білі, чи­малі й рівні, ніби підрізані, зуб­ки; май­ну­ло ли­це рум'яне, що так і пашіло здо­ров'ям.

    «Гарна, здо­ро­ва, мо­тор­на, й ти­ха на вда­чу, й ха­зяй­но­ви­та… Го­во­рить по­ма­леньку і не­ба­га­то і не­ма­ло: са­ме помірно. Не­на­вид­жу я тих ле­пет­ли­вих дам, що дзи­го­рять, як ті со­ро­ки. Якось мені важ­ко на ву­ха, як хто ду­же дрібо­тить язи­ком… От бу­ла б мені па­ра! - по­ду­мав Ло­мицький.- Я знаю, що я тро­хи спо­до­бав­ся їй. Та про що ми сьогодні ба­ла­ка­ли з нею?»

    Ломицький по­чав дріма­ти. Віка ста­ли важкі і не­на­че при­ли­па­ли до очей. А сон все-та­ки йо­го не брав. Карі Ма­ру­сині очі ніби дра­ту­ва­ли нер­ви, не схо­ди­ли з дум­ки, про­га­ня­ли сон з йо­го очей.

    «Та про що ми з нею сьогодні ба­ла­ка­ли? - знов на­до­ку­ча­ла йо­му спо­кус­ли­ва дум­ка.- Во­на зацікав­ле­на жіно­чим пи­тан­ням, але про це ми з нею го­во­ри­ли вчо­ра в місько­му са­ду. Сьогодні я спи­тав у неї, чи не бу­де для неї неп­риємно, ко­ли я зай­ду до її ма­тері і поз­най­ом­люсь з нею. Во­на зап­ро­си­ла ме­не до се­бе ко­ли-не­будь на чай, вве­чері, прос­то, без це­ре­монії. Піду сьогодні!.. Навіщо одк­ла­да­ти? Гар­на дівчи­на! Тре­ба ха­па­тись, а то ча­сом хто і вхо­пить її…»

    Ломицький знов зап­лю­щив очі. Важкі віка ста­ли ще важчі, ста­ли не­на­че об­ко­вані залізни­ми обідка­ми. Сон на­ля­гав. Дрімо­та ска­ла­му­ти­ла йо­го мислі. Мислі по­ча­ли плу­та­тись.

    «Піду завт­ра… Сьогодні не піду. Спа­ти ду­же хо­четься»,- по­ду­мав він.

    Городський сад… Густі акації, зе­ле­ний світ в алеї з акацій… Па­лає сон­це… З-за гус­тих акацій вид­ко ши­рокі схо­ди, нові, чис­тенькі. Схо­ди ви­сокі, прог­ля­да­ють че­рез гілки акацій. Май­ну­ли в листі пташ­ки… ні, не пташ­ки: кри­ла зе­лені… ні, зе­ле­на сук­ня Ка­ра­лаєвої, не­на­че спле­те­на з дрібно­го лис­ту акацій… В листі май­ну­ли чорні бро­ви, чер­воні повні гу­би, блис­ну­ли ясні по­дов­жасті карі очі…

    «Чи сон, чи прав­да? чи це мені сниться, чи я її й справді ба­чу?» - плу­та­ла­ся сон­на дум­ка в мо­ло­до­го хлоп­ця. Очі Ма­ру­сині розд­раж­ню­ють йо­го нер­ви, не­на­че гла­дять по душі, сип­лють ти­хий світ з душі ти­хої, доб­рої та ве­се­лої. Ло­мицький розп­лю­щив свої не­ве­личкі карі очі і вже не міг зап­лю­щи­ти. Нер­ви розт­ри­во­жи­лись. Сон утік од йо­го.

    «Піду, сьогодні піду! Навіщо одк­ла­да­ти? Ті очі ма­нять ме­не до се­бе. Як хо­четься мені по­ди­ви­тись на їх!» - по­ду­мав Ло­мицький і рап­том підвівся і сів на ліжку. Йо­го дов­га, тон­ка, за­ку­та­на в ук­ри­ва­ло пос­тать не­на­че пе­ре­ло­ми­лась і зігну­лась по­по­ло­вині.

    Ломицький схо­пив­ся з ліжка, бурх­нув во­ди в мис­ку, вмив­ся раз з ми­лом, ви­лив во­ду, на­лив вдру­ге хо­лод­ної по­го­жої во­ди і по­чав по­лос­ка­тись та хлю­па­ти во­дою в свої сонні, тро­хи ліниві очі. Од хлю­пан­ня йшли од­ляс­ки попід сте­лею ви­со­кої і тро­хи по­рожньої кімна­ти.

    - Чи це ви вже вдру­ге вми­ваєтесь? - задз­венів сріблис­тий го­ло­сок за две­ри­ма.

    - А ви й ба­чи­те, Хрис­ти­но Сте­панівно? - спи­тав

    Ломицький.

    - Я й че­рез двері ба­чу! - обізва­лась Хрис­ти­на Сте­панівна.- Мо­же ще й третій раз вмиєтесь?

    - Ні, до­волі бу­де й двох! - крик­нув Ло­мицький.

    - Вмийтесь і втретє, бо я знаю, ку­ди ви зби­раєтесь йти,- задз­венів го­лос за две­ри­ма.

    - Ба не знаєте!

Сторінка 1 з 45 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 > У кінець >>