Іван Нечуй-Левицький - Навіжена (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб1807
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб1989

    - Це ви, ма­мо, пев­но, жар­туєте?- спи­та­ла Ма­ру­ся.

    - Авжеж жар­тую, бо стри­жуться в чер­ниці тільки ду­ре­пи. Я лю­ди­на лібе­ральна і в мо­нас­тир те­бе зро­ду-звіку не пу­щу. А ти заміж не йди. Муж­чи­ни дес­по­ти, вар­ва­ри, бу­зувіри, ле­дарі. Ло­мицький те­бе не лю­бить. Він бре­ше - він бе­ре не те­бе, а гроші, бо знає, що в ме­не є гроші, але він і криш­ки не пок­ре­питься, бо я йо­му гро­шей не дам,- ска­за­ла ма­ти.- Ти йо­му так і ска­жи.

    - Ні, ма­мо, цього я йо­му не ска­жу,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - То я йо­му це й са­ма ска­жу, ко­ли хоч,- ска­за­ла ма­ти.

    - Але ж, ма­мо, я йо­го люб­лю!- крик­ну­ла Ма­ру­ся.

    - Брехня! ти оце на­ва­жи­лась од ме­не втек­ти і лад­на вий­ти заміж хоч і за са­жот­ру­са,- ска­за­ла ма­ти.

    - Мамо, сха­меніться! Ви чо­гось стри­во­жені, розд­раж­нені! Що ви го­во­ри­те?- ска­за­ла Ма­ру­ся, і в неї очі зай­шли сльоза­ми.

    - І не ду­май, в го­лові собі не пок­ла­дай йти заміж за цього Ло­мицько­го. Вій за­бе­ре твої гро­ши­ки, про­мар­нує, проп'є, прог­рає в кар­ти, а потім по­тяг­неться за актьорка­ми, знай­де собі втіху в рес­то­ра­нах. Ого! ти ще не знаєш, що то за лю­де - муж­чи­ни. На­бе­реш­ся ли­ха!

    Маруся вже її не слу­ха­ла і, на­ли­ва­ючи чай, пла­ка­ла. Сльози ко­ти­лись і, як ро­са, си­па­лись на білу ска­тер­ку.

    - Оце роз­ри­да­лась, не­на­че ма­ла ди­ти­на; ще в чай на­ка­па­ють сльози. Я стою на тім, щоб усі пан­ни не йшли заміж. Не­хай луч­че по­сивіють на пні, як ма­ють терпіти од дес­по­тиз­му муж­чин. Не­хай луч­че ви­ко­ре­ниться до­реш­ти усей рід людський!- крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

    Маруся гля­ну­ла на неї ди­ву­ючись, їй зда­ло­ся, що ма­ти або з глуз­ду з'їха­ла, або збо­же­воліла.

    Тихо ста­ло в но­мері. Мовч­ки пи­ла чай Ка­ра­лаєва. Ма­ру­ся й не до­торк­ну­лась до сво­го ста­ка­на.

    Надворі смерк­ло. Ка­ра­лаєва ляг­ла в постіль і зах­роп­ла; а Ма­ру­сю й сон не брав. Во­на вий­шла в парк і сіла на лавці під акаціями. Зорі ви­си­па­ли вже на небі. А в го­лові мо­ло­дої дівчи­ни все роєм ви­ли­ся ду­ми,- од­на сум­на, дру­га сумніша. От пе­ред нею ніби май­ну­ли її ди­тячі літа. Во­на зга­да­ла батька. Батько її лю­бив, пес­тив… але ра­но по­мер. Зга­да­ла во­на, як зіста­лась си­ро­тою, як жи­ла з матір'ю вдвох, хо­ди­ла в гімназію, як сиділа з книж­кою вечірньою до­бою ря­дом з матір'ю за сто­лом; при­га­да­ла ма­те­рині на­суп­лені бро­ви, ма­те­рин лібе­ралізм при лю­дях і ма­те­рин дес­по­тизм на­са­моті, її ве­ред­ливість і її чудні ста­росвітські пог­ля­ди та те­орії, пе­ремішані з но­ви­ми іде­ями. При­га­да­ла во­на і лас­кавість ма­те­ри­ну до се­бе, кот­ра ча­сом про­яв­ля­лась в неї, як по­го­жий день в не­по­го­жу пізню осінь… Дум­ки її по­летіли в да­ле­ку прий­дешність… Пе­ред нею май­ну­ло жит­тя вкупі з ми­лим на своїй вольній волі, їх ха­ти­на чис­та, теп­ла, приб­ра­на, як пта­ши­не гніздеч­ко. І десь узя­лась хи­жа пти­ця, зруй­ну­ва­ла гніздеч­ко і розвіяла по вітру. І та хи­жа пти­ця бу­ла - її рідна ма­ти.

    Ніч бу­ла ти­ха, теп­ла. Ши­ро­ке не­бо не­на­че кліпа­ло ти­ся­ча­ми блис­ку­чих очей. Од теп­ла мліло тіло, мліла й ду­ша мо­ло­дої дівчи­ни. Ще привітніша зда­ва­лась для неї прий­дешність; ще теплішим зда­ва­лось для неї гніздеч­ко, ти­хе й за­тиш­не, вкупі з ти­хим, смир­ним Ло­мицьким.

    З мо­ря по­тяг свіжий віте­рець. Ма­ру­ся увійшла в но­мер, сту­па­ючи навш­пиньки, щоб не збу­ди­ти ма­ми, ляг­ла в постіль і неш­вид­ко ще зас­ну­ла лег­ким три­вож­ним сном.

    

VII

    

    Минув тиж­день. Ло­мицький, ску­пав­шись в морі і на­пив­шись чаю, сидів в гос­ти­ниці на третьому по­версі ко­ло од­чи­не­но­го вікна. Ра­нок був яс­ний, по­го­жий. З вікна ви­со­кої гос­ти­ниці бу­ло вид­но покрівлі домів. На покрівлях, на не­ви­со­ких стовп­чи­ках, не­на­че ос­но­ва на снівниці або мо­то­вил­ни­ки на ве­тушці, ви­ли­ся дов­ги­ми ря­да­ми з до­му на дім густі дро­ти те­ле­фонів, а че­рез ті тонкі дро­ти, як че­рез па­ву­тин­ня, лисніло синє блис­ку­че мо­ре, лисніла зо­ло­та імла над за­ли­вом, біліли піски бе­ре­га ко­ло Пе­ре­си­пи і да­ле­ко-да­ле­ко мріла морська да­леч, не­на­че об­си­па­на зо­ло­ти­ми скал­ка­ми та іскра­ми со­няч­но­го проміння. Вни­зу по улиці сно­ви­га­ли лю­де. Вид­но бу­ло край­ок над­морсько­го бульва­ру, де веш­та­лись гу­ля­ючі лю­де, не­на­че ко­маш­ня.

    «Нудьга ме­не бе­ре. Не хо­четься йти на бульвар, і гульня ме­не не бе­ре»,- ду­мав Ло­мицький, див­ля­чись на веш­татн­ня лю­дей по ули­цях.

    Він вто­пив очі в си­зу да­леч над мо­рем. І йо­го дум­ки по­ли­ну­ли в ту да­лечінь, до кру­тих, ви­со­ких бе­регів, до тих скель над мо­рем на Ве­ли­ко­му Фон­тані, де сто­яв мо­нас­тир, де жи­ла Ма­ру­ся.

    «До тих ви­со­ких бе­регів тяг­не й по­ри­ває мою ду­шу, де хо­дять по­над бе­ре­га­ми твої дрібні ніжки, де твої карі очі, твій пог­ляд та­не в сизій да­лечі мо­ря,- ду­мав Ло­мицький, див­ля­чись у вікно на си­не мо­ре.-Час ми­нає. Я взяв «отпуск» на місяць. Місяць - не­дов­гий час. Тре­ба щось ро­би­ти; не мож­на дов­го га­яти ча­су. Поїду! поїду за­раз-та­ки на Ве­ли­кий Фон­тан і при­чеп­люсь до ста­рої Ка­ра­лаєвої. Мо­же, вже во­на пе­ре­ду­ма­ла, помірку­ва­ла; мо­же, її доч­ка вже вмо­ви­ла… Поїду-та­ки за­раз. День по­го­жий, гар­ний, ве­се­лий, як рай. Над­ворі со­няч­не. Мо­же, в та­кий день пом'якішає й по­добрішає за­пек­ле сер­це в Мар­ти Ки­рилівни».

    Ломицький уб­рав­ся, при­че­пу­ривсь і поїхав по вузькій залізній до­розі на Ве­ли­кий Фон­тан. Не­за­ба­ром він при­був на пе­редмістя, ско­чив з ма­ленько­го, ле­генько­го ва­гон­чи­ка і побіг в до­лин­ку по не­ве­ликій, узькій, ніби су­точ­ки, уличці, кот­ра йшла на го­ру до мо­нас­ти­ря.

    Ломицький йшов за­ду­мав­шись і пох­ню­пив­шись. Че­рез двері однієї крам­нич­ки йо­го вгляділа Хрис­ти­на Сте­панівна; во­на ку­пу­ва­ла в ма­ленькій крам­ниці тю­тюн. Хрис­ти­на вибігла й нес­подіва­но зас­ту­пи­ла Ло­мицько­му стеж­ку. Ло­мицький аж ки­нув­ся й жах­нувсь.

    До Ма­русі? Еге так?- ска­за­ла Хрис­ти­на, по­да­ючи ру­ку Ло­мицько­му.

    - Еге!- обізвав­ся Ло­мицький.

    - Чи посніда­ли? З ста­рою Ка­ра­лаєвою тре­ба го­во­ри­ти, пе­редніше доб­ре поснідав­ши,- ска­за­ла Хрис­ти­ма.- Що ста­ра? Не хо­че од­да­ти за вас Ма­ру­сю?

    - Не хо­че; не знаю, що й ро­би­ти, що й по­ча­ти,- обізвав­ся Ло­мицький.

    - Знаєте що? Вик­радьте ви Ма­ру­сю та їдьте до Ки­ши­не­ва та й повінчай­тесь по­таєнці. Не­хай ста­ра тут собі ку­пається в морі. Ото бу­де па­рить пар­ка, як ви вчи­ни­те цю шту­ку! Кру­ти­ти­меться, аж зве­ре­те­ниться й по­па­ру не знай­де. Го­луб­чи­ку! встругніть, будь лас­ка, їй цю шту­ку!

    - Як же йо­го та­ки вик­рас­ти дівчи­ну та й повінча­тись?

    - Дуже прос­то! Ад­же й ме­не вик­рав у батька мій чо­ловік. І не вик­рав, а я са­ма втек­ла вночі в вікно, а він вхо­пив ме­не на ко­ня та в своє се­ло, а піп за­раз-та­ки й повінчав. От і вся шту­ка! Батько мій був ба­га­тий хер­сонський дідич і пре­ли­хий са­мо­дур. Він, ли­бонь, га­дав ви­да­ти ме­не за ста­ро­го яко­гось ге­не­ра­ла або будлі-яко­го ста­ро­го одесько­го банкіра. А я по­лю­би­ла мо­ло­до­го і не ду­же ба­га­то­го сусіда діди­ча. Отак і ви зробіть, бо інак­ше не діста­ти вам Ма­русі, як сво­го ліктя зу­ба­ми. І знаєте, що без цієї крадіжки не обійдеться!

    Як же йо­го та­ки-так вик­рас­ти?- спи­тав Ло­мицький.

    - Змовитесь з Ма­ру­сею, та в Одес, а з Оде­са в Ки­шинів. От і вся шту­ка!

    - А як дізнається на­чальство? Ще втра­чу служ­бу… А по­го­лос­ка піде…

    Гей ви, м'яло! А хоч і дізнається? Ви ж не пе­да­гог, а уряд­ник. На пе­да­го­гові це б око­ши­лось. «Казьонна па­ла­та» не по­тер­пить од цього в своїй мо­ралі. Йдіть та по­ба­ла­кай­те з Ма­ру­сею… та ко­ли спра­ва в вас піде до ла­ду, то дай­те мені зна­ти, сповістіть мені за­раз. Як тільки та ба­ба-яга ки­неться вас до­га­ня­ти вер­хом на ко­черзі, я поп­ро­шу знай­омо­го ка­си­ра на станції, щоб він не дав біле­та в поїзд для Мар­ти Ки­рилівни,- ска­же, буцімто біле­ти всі до­чис­та вип­ро­дані. Не­хай тоді го­ниться за ва­ми, сівши вер­хи на ко­чер­гу або на по­ме­ло.

    - Гм… не­по­га­не діло, але тро­хи якось ніяко­во,- обізвав­ся Ло­мицький.- Спро­бую ще ле­гальні спо­со­би, а тоді…

    - Йдіть про­буй­те. Але я знаю, що ле­гальною стеж­кою до доб­ро­го кінця не дійде­те,- ска­за­ла Хрис­ти­на і розп­ро­ща­лась з Ло­мицьким.

    В той час Ма­ру­ся, на­пив­шись з матір'ю чаю і поп­ри­би­рав­ши з сто­ла та впо­рав­шись, сіла на ка­напі край вікна ши­ти со­роч­ку. Тон­ке по­лот­но хви­ля­ми ле­жа­ло на її колінах, спус­ка­лось до­до­лу, па­да­ло на поміст. Ви­ши­тий чер­во­ни­ми та чор­ни­ми взірця­ми ру­кав прик­ра­шу­вав ті білі хма­ри по­лот­на, як рум'янець прик­ра­шує білі дівочі що­ки.

    Мати ле­жа­ла на низькій ту­рецькій софі, підклав­ши обидві ру­ки під го­ло­ву і прос­тяг­нув­ши но­ги. Во­на, оче­ви­дяч­ки, справ­ля­ла ту­рецький кейф. Її ліниві, ніби ка­ла­мутні од сон­но­ти, очі ди­ви­лись на од­чи­не­не вікно. Че­рез вікно ма­нячів в повітрі хрест мо­нас­тирської церк­ви. Кру­гом по­зо­ло­че­но­го хрес­та ви­ли­ся білі та сизі го­лу­би. На фоні не­ба, си­зо­го од морської імли, білі го­лу­би лисніли на сонці чис­тим блис­ком пер­шо­го снігу. Ка­ра­лаєва, не­на­че га­рем­на тур­ке­ня, зовсім зам'яки­ни­лась і, не ма­ючи ро­бо­ти, во­ди­ла очи­ма слідком за при­над­ним ле­том го­лубів по­над ба­нею та хрес­том. Во­на позіхну­ла.

Пошук на сайті: