Іван Нечуй-Левицький - Навіжена (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб1821
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб2004
    Дрожка зас­ту­котіла по довгій без кінця італьянській улиці, що йшла од вок­за­лу до са­мо­го мо­ря й бульва­ру. Два довгі без кінця густі ряд­ки га­зо­вих ріжків, не­на­че два раз­ки ог­не­во­го на­мис­та, яс­но горіли в тем­ряві і своєю од­но­манітністю ще більше зас­по­ко­юва­ли розд­ра­то­вані нер­ви мо­ло­до­го хлоп­ця.

    Другого дня він приїхав на Ве­ли­кий Фон­тан. Ма­ру­ся жда­ла йо­го в пар­ку ко­ло мо­нас­ти­ря і, оче­ви­дяч­ки, виг­ля­да­ла йо­го.

    - Чом не приїха­ли на вок­зал? Шко­да й жал­ко бу­ло вам по­ки­ну­ти матір. Еге?- ска­зав до неї Ломнцький.

    - Ви вга­да­ли мої дум­ки,- обізва­лась Ма­ру­ся.

    Я вга­даю усі ваші дум­ки, бо знаю ва­ше сер­це. Піду ж я на по­ра­ду до Хрис­ти­ни Сте­панівни та по­рад­жусь. Мо­же, ми хоч іншою стеж­кою, а та­ки дійде­мо до сво­го та­ла­ну. Про­щай­те, та в ту­гу не вда­вай­тесь! Ва­ша ма­ма кремінь, а не лю­ди­на. Піду за­раз до Хрис­ти­ни. Вис­ва­таємо ма­му, тоді й на­ша спра­ва піде до ла­ду. За­раз по­ве­де­мо підступ,- ска­зав Ло­мицький і засміявсь.

    

VIII

    

    Ломицький пішов ти­хою хо­дою на­низ ули­цею і звер­нув в гли­бо­кий яр, схо­жий на про­вал­ля, за­рос­лий ко­люч­ка­ми. Узенькою сте­жеч­кою він швид­ко дійшов до гор­би­ка не­да­леч­ке од мо­ря, де сто­яла Хрис­ти­ни­на да­ча, поп­рос­ту ска­за­ти,- ри­бальська не­ве­лич­ка ха­тин­ка.

    В душі Ло­мицько­го не­на­че ви­по­го­ди­лось. Він був спокійний і ду­мав, як прис­ту­пи­ти до діла.

    От і дач­ку вже вид­но. На ґанку під нап­ну­тою по­лот­ня­ною покрівлею сиділа Хрис­ти­на і ма­ха­ла до йо­го білою хус­точ­кою: во­на йо­го вгляділа зда­ле­ки. Ло­мицький всту­пив в ґанок і привітав­ся до Хрис­ти­ни.

    Христина сиділа ко­ло сто­ли­ка і ви­ши­ва­ла руш­ник якимсь взірцем-без­ко­неч­ни­ком. Во­на ви­ши­ва­ла од без­робіття і, оче­ви­дяч­ки, ду­же ну­ди­лась; зраділа, що на­го­див­ся знай­омий чо­ловік.

    - Чого це ви такі ве­селі, як во­ро­на на ко­пиці в до­що­ву го­ди­ну?- спи­та­ла в йо­го Хрис­ти­на.- Бу­ли там?- кив­ну­ла во­на вго­ру.- Не вда­лось? га? Я ба­чу по ва­ших очах, що не спо­су­ди­лось. Еге?

    І Хрис­ти­на пильно гля­ну­ла Ло­мицько­му в очі. Блис­кучі очі при­гас­ли. Під очи­ма чи­малі мішеч­ки бга­лись дрібни­ми зморш­ка­ми. Очі тро­хи навіть зас­ниділи. Ті ма­тові скла­доч­ки ста­ли лис­нючі та аж світи­лись наскрізь, не­на­че пер­ло­ва ма­са, од пе­ре­бу­тої нер­во­вої нап­ру­ги. Хрис­ти­на ми­лу­ва­лась і йо­го ве­ли­ки­ми очи­ма, і оригінальни­ми сутінка­ми тих про­зо­рих зморшків, що за­ляг­ли смуж­ка­ми попід очи­ма.

    - Ваша прав­да. Знов не вда­лось!- обізвав­ся Ло­мицький.

    - Шкода мені вас! Заз­на­ла й я ко­лись та­ко­го ли­ха: не­дур­но ж я втек­ла од сво­го ба­тенька в вікно та й повінча­лась. Я ж вам ка­за­ла: вик­радьте Ма­ру­сю че­рез вікно або хоч че­рез двері! Не­хай тоді ма­ти тро­хи пос­ка­че ци­ганської ха­лянд­ри! - ска­за­ла Хрис­ти­на.- Ста­ра ніби й жи­вотіє на світі зад­ля то­го, щоб крив­ди­ти свою доч­ку та й вас. Вик­радьте Ма­ру­сю та­ки за­разі от що! це моя та­ка по­ра­да.

    - Цього мені не мож­на зро­би­ти. Гм…- ска­зав Ло­мицький й за­мовк, спус­тив­ши очі до­до­лу і на­че аж за­со­ро­мивсь.

    - Не про­бу­ва­ли хіба на своєму віку вик­ра­да­ти паннів? Га? От спро­буй­те! Скільки в цьому по­езії, тай­ни, ро­ман­тиз­му! - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Цур йо­му, пек йо­му, то­му ро­ман­тиз­мові! Кра­ще бу­ло б об­ми­ну­ти йо­го,- ска­зав Ло­мицький.

    - А спро­буй­те ли­шень те­пер обійтись без цього ро­ман­тич­но­го вчин­ку? А ну­те! Що ви мені на це ска­же­те?

    - Я знаю… до­га­ду­юсь, що є один спосіб, щоб Ка­ра­лаєва зго­ди­лась ви­да­ти за ме­не доч­ку, але, але… Мені ніяко­во… і труд­но це зро­би­ти… Але іншо­го жад­но­го спо­со­бу не­ма,- го­во­рив Ло­мицький, як то ка­жуть, наз­до­гад бу­ряків, ко­ли морк­ви тре­ба. Він хит­ру­вав так, щоб Хрис­ти­на са­ма до­га­да­лась, чо­го йо­му тре­ба, і ста­ла йо­му до по­мочі.

    - Але, але…- пе­ред­раж­ню­ва­ла йо­го Хрис­ти­на,-вивіз би язич­ком, як на ло­паті, ска­зав би прос­то: тре­ба, мов­ляв, ста­ру Ка­ра­лаєву пе­редніше ви­да­ти заміж, тоді й Ма­ру­ся бу­де моя. Чи так?

    - Ой, так во­но є! - обізвав­ся Ло­мицький, важ­ко зітхнув­ши.- Але… але… але… Чи з моїм же хис­том зро­би­ти це діло?

    - Яка чуд­на ме­то­да ва­шої роз­мо­ви! Але… але… це, ма­буть, по су­часній моді, чи що? Пот­ри­вай­те! Ми вам до­по­мо­же­мо! Ми ста­не­мо вам в при­годі поміччю,- гук­ну­ла Хрис­ти­на.- Вис­ва­таємо пе­редніше Ка­ра­лаєву, і Ма­ру­ся бу­де ва­ша.

    - Будьте лас­каві, по­можіть мені, бо Ма­ру­ся сох­не, в'яне, і я ход­жу, мов з-за уг­ла при­би­тий,- ска­зав Ло­мицький.

    - Тривайте!.. Поїду, за­раз поїду в Бен­де­ри до Бич­ковсько­го!- обізва­лась Хрис­ти­на.- Це мій і мо­го бра­та давній при­ятель; з на­шої, бач­те, ком­панії. Я по­тяг­ну йо­го з со­бою сю­ди, на Ве­ли­кий Фон­тан, на кар­ти. По­ма­ню йо­го доб­рим мо­го­ри­чем; зап­ро­сю до се­бе й Мар­ту Ки­рилівну. По­ве­де­мо їх гу­ля­ти над мо­ре. По­са­ди­мо вкупці в чо­вен та по­ве­зе­мо на мо­ре на про­гу­лян­ня. Знаєте - по­езія на морі, морське повітря, доб­ре смач­не ви­но… Я вам цю спра­ву об­чик­ри­жу так, що Бич­ковський і не зог­ля­диться, як всу­не шию в на­ший­ник і сам доб­рохіть зап­ря­жеться в яр­мо,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Будьте лас­каві, зробіть це діло! Я до­га­ду­юсь, що ста­ра хо­че заміж і боїться, щоб доч­ка не вий­шла пе­редніше за неї,- ска­зав Ло­мицький.

    - Де чорт не вдіє, ту­ди ба­бу пош­ле,- ска­за­ла Хрис­ти­на. - Оце ж я й ду­маю за­ли­га­ти на­ли­га­чем ото­го бич­ка. За­ли­гаю та й при­тяг­ну сю­ди, хоч би він і опи­нав­ся.

    - Та, бач­те, у не­мо­ло­дих дам… то се то се… то нер­ви, то ве­ре­ду­ван­ня…- зне­хо­тя обізвав­ся Ло­мицький.

    - Добрі нер­ви! Старій Ка­ра­лаєвій, ма­буть, ма­ло ліків од морсько­го повітря од нервів: їй тре­ба б сте­по­во­го. Як у ме­не ча­сом бу­ло роз­хо­дяться нер­ви, то я вий­ду в степ до ко­сарів, ля­жу на ко­пи­цю сіна та й зас­ну. Висп­люсь на полі і нер­ви засп­лю. Ви­везіть ли­шень свою Ка­ра­лаєву в степ та по­садіть її хоч на місяць на оже­ред сіна, десь під Бен­де­ра­ми, то й ми­неться те ли­хо од нервів. Не­хай би з місяць по­по­хар­чу­ва­лась од­ним повітрям, ман­ною не­бес­ною та вранішньою ро­сою, то, мо­же б, не ве­ре­ду­ва­ла так,- жар­ту­ва­ла Хрис­ти­на.

    - Ви-бо все жар­туєте, Хрис­ти­но Сте­панівно! - ска­зав Ло­мицький.

    - Марта Ки­рилівна та­ки доб­ра за­водіяка. Ко­ли ви вже з нею за­ве­лись та заг­риз­лись, то тільки я од­на вас роз­бо­ро­ню і поєднаю.

    - Жарти жар­та­ми, а я оце поїду в Бен­де­ри та при­че­пою при­чеп­люсь, реп'яхом прис­та­ну до Бич­ковсько­го,- обізва­лась Хрис­ти­на.- Я вже знаю, з яко­го бо­ку прис­ту­пи­ти до бич­ка.

    - Коли ва­ша лас­ка, то й до­по­можіть мені, бо по­ки ма­ти не вий­де заміж, по­ти во­на не віддасть за ме­не доч­ки,- ска­зав Ло­мицький.

    - А бу­де за це мо­го­рич? А вже я вам цю спра­ву так ви­роб­лю, що аж гу­би об­ли­же­те.

    Христина при­ту­ли­ла кінчи­ки пальців до своїх чер­во­них уст і поцілу­ва­ла їх. Ло­мицький по­дя­ку­вав і поїхав до Оде­са.

    Ввечері то­го-та­ки дня Хрис­ти­на сіла на поїзд, пе­ре­летіла сте­пи і вночі опи­ни­лась в Бен­де­рах. Пе­ре­но­чу­вав­ши, во­на вранці побігла на квар­ти­ру до Бич­ковсько­го і пос­ту­ка­ла в двері.

    Бичковський тільки що на­пив­ся чаю і ва­ляв­ся в одній со­рочці на ка­напі.

    - Хто там?- спи­тав­ся Бич­ковський, підвівши свою здо­ро­ву куд­ла­ту, неп­ри­че­са­ну го­ло­ву.

    - Я! - обізва­лась Хрис­ти­на.

    «Ой ли­шеч­ко, да­ма!»- по­ду­мав Бич­ковський і схо­пив­ся з ка­на­пи та зо­па­лу на­си­лу на­тяг на се­бе сіртук, на­си­лу пот­ра­пив в ру­ка­ви.

    - Хто ви та­кий? - знов спи­тав Бич­ковський.

    - Ваша дав­ня, як світ, знай­ома. Чи ви, пак, в чо­бо­тях, чи без чобіт? - спи­та­ла Хрис­ти­на.

    - Ага! це ви, Хрис­ти­но Сте­панівно! Ви­ба­чай­те! За­раз тро­хи при­че­пу­рю­ся,- обізвав­ся Бич­ковський і про­жо­гом вис­ко­чив у кімнат­ку, на­тяг жи­лет­ку і реш­ту уб­ран­ня, при­че­сав куд­ла­ту го­ло­ву, тро­хи при­че­пу­рив­ся й вий­шов.

    - Можна! - гук­нув він з кімна­ти.- Про­шу! Вступіть! Хрис­ти­на рап­том од­чи­ни­ла двері. В хаті на столі шипів са­мо­вар. Зе­ле­ний стіл сто­яв се­ред ха­ти розк­ри­тий, ряс­но об­пи­са­ний крей­дою, на йо­му ва­ля­лись кар­ти й чар­ки. В кут­ку сто­яв ко­шик з по­рожніми пляш­ка­ми.

    - Добридень вам! Ого-го! та ви оце, як ба­чу, після вчо­рашнього ба­лу! Ще й сліди такі значні,- ве­се­ло за­го­во­ри­ла Хрис­ти­на.

    Бичковський вий­шов з кімна­ти і поз­до­ров­кав­ся з Хрис­ти­ною.

    - Повертайтесь же про­ворніше! Стоїть та на ме­не ди­виться. Ой ви, прав­ди­вий ба­са­рабський «кап-ді-боу»! Да­вай­те ж чаю.

    Басарабців драж­нять «кап-ді-боу», себ­то «во­ля­ча го­ло­ва», тим що во­ля­ча го­ло­ва - ба­са­рабський герб. Ба­са­рабці ду­же сер­дяться за це прізви­ще.

    - Чого це ви драж­ни­тесь! - осміхнув­ся Бич­ковський.

Пошук на сайті: