Іван Нечуй-Левицький - Навіжена (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб1807
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб1989
    - Критика прин­ципів, кри­ти­ка вчинків, уся­ких по­ми­лок та хиб, кри­ти­ка та ще кри­ти­ка! Я не маю й дум­ки га­ни­ти вас, але я нічо­го не роб­лю на га­лай - на ба­лай, не помірку­вав­ши га­разд! Я не люб­лю хо­ди­ти нав­по­мац­ки або манівця­ми; нічо­го не люб­лю ро­би­ти нав­ман­ня. І я дер­жусь су­час­них прин­ципів. Тим-то я вас тро­хи, мо­же, й по­мор­ду­ва­ла. Це вже моя про­ви­на, навіть моє прос­тупст­во пе­ред ва­ми. Але за це ви­ба­чай­те мені. Будьте ж щас­ливі на увесь свій вік. Весілля, про ме­не, хоч і за­раз.

    Вона знов поцілу­ва­ла Ма­ру­сю й Ло­мицько­го.

    - І мо­ре слу­хає ваші ро­зумні сло­ва,- обізвав­ся Ло­мицький,- дивіться, як во­но вга­му­ва­лось та вти­хо­ми­ри­лось!

    - Якраз так, як моя ду­ша те­пе­реч­ки,- ска­за­ла щас­ли­ва Ма­ру­ся.

    - І моя!- до­да­ла, з за­па­лом Мар­та Ки­рилівна, ще й ру­кою мах­ну­ла до не­ба.

    

IX

    

    Марта Ки­рилівна на­пи­са­ла од­повідь до Бич­ковсько­го; во­на дя­ку­ва­ла йо­му за те, що він не за­був за неї й до сього ча­су, і згод­жу­ва­лась вий­ти за йо­го заміж. Те­пер во­на на­пи­са­ла йо­му дру­гий лист. Во­на по­да­ва­ла йо­му звістку, що ви­дає Ма­ру­сю заміж за Ло­мицько­го і що Ло­мицький, як мо­ло­дий хло­пець та ще й іде­аліст - по са­му шию в іде­алізмі, не схотів бра­ти за Ма­ру­сею при­да­но­го ані ша­га! «Усі мої гроші, усі де­сять ти­сяч зос­та­лись в моїх ру­ках і підуть на при­да­не мені». Так скінчи­ла свій лист Мар­та Ки­рилівна. «Жи­ти­ме­мо вдвох в теплі та в добрі хоч те­пе­реч­ки, ко­ли не до­ве­ло­ся нам вкупі жи­ти пе­редніше, тоді… Приїжджай­те на весілля моєї доч­ки в Ки­ши­нев. Я вас жда­ти­му. Весілля бу­де ти­хе, не буч­не, не гой­не, не люд­не, су­час­не: ми вос­таннє тоді по­ра­ди­мось уд­вох і про на­ше весілля…»

    Тим ча­сом ти­хенько од доч­ки Мар­та Ки­рилівна поїха­ла до Оде­са і звеліла собі по­ши­ти но­ву ефек­тов­ну сук­ню, та­ку що ой-ой-ой! Їй за­ма­ну­лось по­ка­за­ти се­бе Бич­ковсько­му в усій своїй красі,-свіжою, а не збляк­лою півонією, і без шашлів та жод­ної чер­во­то­чи­ни.,.

    Аж че­рез тиж­день Мар­та Ки­рилівна Ка­ра­лаєва довіда­лась в Одесі, що її сук­ня вже по­ши­та. Во­на оповісти­ла Ма­русі та Ло­мицько­му, що вже час би хоч і їха­ти в Ки­ши­нев на вінчан­ня. Во­на зап­ро­си­ла на весілля і Бо­ро­давкіна з жінкою та йо­го сест­ру Хрис­ти­ну Сте­панівну. До Бич­ковсько­го во­на на­пи­са­ла ще один ду­же дов­гий лист на до­ро­го­му па­пері з ро­ман­тич­ни­ми прик­ра­са­ми та ма­люн­ка­ми, щоб він до­кон­че при­був на весілля її доч­ки.

    Рушили з Оде­са усі ра­зом вранішнім поїздом. Сіли усі в один ва­гон. Ра­нок був яс­ний, по­го­жий, не ду­же душ­ний. Усім бу­ло радісно на серці. Мар­та Ки­рилівна зовсім за­бу­лась і про свою не­доп­ле­те­ну пан­чо­ху і бу­ла ве­селіша од усіх. Бо­ро­давкін смішив усіх, роз­ка­зу­вав ук­раїнські анек­до­ти, котрі так і си­па­лись з йо­го язи­ка, не­на­че насіння з тор­би. От поїзд ви­ли­нув на ши­рокі сте­пи. Повіяв сте­по­вий вітер, повіяло чис­тим здо­ро­вим повітрям. Май­ну­ли в вікнах ота­ри овець на сте­пу, че­ре­ди, ви­сокі оже­ре­ди сіна, що синіли десь да­ле­ко на роз­доллі. За­синіли довгі сму­ги то­ло­ки, вкриті синіми та фіоле­то­ви­ми квітка­ми, не­на­че зас­те­лені синьо-фіоле­то­ви­ми шмат­ка­ми сук­на. Опа­ле­ний сон­цем степ жовтів збляк­лою й по­сох­лою тра­вою, що вже по­ловіла, як пе­рес­тиг­ле жи­то. По­сох­ла жов­та тра­ва лисніла на сонці, не­на­че во­да в ши­рокім ста­ву.

    Маруся сиділа і ди­ви­лась в вікно на ши­ро­кий степ, її зму­че­не, по­марніле ли­це ски­ну­лось на ли­це лю­ди­ни, що ви­дер­жа­ла важ­ку хо­ро­бу, якимсь чу­дом вип­ру­ча­лась з рук смерті, оду­жа­ла і тільки що вста­ла з ліжка. Тільки позір її яс­них очей знов зай­нявсь жи­вим ог­нем.

    Вже пізненько при­був поїзд до Ки­ши­не­ва. Ло­мицький знав, що ста­ра Ка­ра­лаєва те­пер ду­має зовсім не про весілля своєї доч­ки, а про сво­го Бич­ковсько­го, знав, що усей весільний клопіт впа­де на Ма­ру­сю. Він поп­ро­сив Бо­ро­давкіна та Хрис­ти­ну пок­ло­по­та­тись про усе, за­ку­пи­ти за­куп­ки: усякі за­кус­ки, на­пої та наїдки для весілля. Бо­ро­давкін взяв­ся за це діло з ве­ли­кою охо­тою. Це бу­ла од­на з йо­го роз­ри­вок та за­ба­вок. Де тільки в Ки­ши­неві справ­ля­ли ве­ли­кий то­ва­риський обід, в пе­да­гогічно­му чи земсько­му то­ва­ристві, то до­кон­че про­си­ли Бо­ро­давкіна по­ряд­ку­ва­ти і пек­лю­ва­тись. Бо­ро­давкін знав, де мож­на діста­ти най­луч­чих вин, най­добрішо­го шам­пансько­го, най­смачнішо­го пи­ва, най­смачніших за­ку­сок; знав, де про­да­ються го­до­вані інди­ки, по­ро­ся­та, го­до­вані мо­ло­ком те­ля­та,- і під йо­го дог­ля­дом та за­га­дом завсігди обід ви­хо­див нав­ди­во­ви­жу доб­рий.

    Через день після приїзду пос­та­но­ви­ли спра­ви­ти весілля. Справ­ля­ти буч­но­го весілля во­ни не ду­ма­ли. Пе­ред ве­чо­ром при­бу­ли Бо­ро­давкін з жінкою, Хрис­ти­на Сте­панівна, три то­ва­риші Ло­мицько­го та дві то­ва­риш­ки Ма­ру­сині. Ма­ру­ся уб­ра­лась до вінця в прос­теньку чис­теньку сук­ню. Ні весільно­го сер­пан­ку на го­лові, ні білої сукні, ні гірлян­ди, нічо­го то­го во­на не зо­хо­ти­лась надіва­ти. Ло­мицький та Ма­ру­ся поїха­ли в од­ну церк­ву на да­ле­ко­му пе­редмісті за містом і там, по­тай од ціка­вих очей, повінча­лись.

    Марта Ки­рилівна уб­ра­ла­ся в но­ву мод­ну сук­ню з шлей­фом, обквітча­ла гру­ди й плечі чер­во­ни­ми ко­кар­да­ми і сиділа на ка­напі, не­на­че йшла заміж во­на, а не доч­ка. Во­на все пог­ля­да­ла в вікно, чи не йде Бич­ковський. А Бич­ковсько­го не бу­ло…

    Вже весільний поїзд вер­нув­ся з церк­ви. Ма­ру­ся по­че­пи­ла білий фар­ту­шок і на­ли­ва­ла чай. А ма­ти сиділа на ка­напі, розіслав­ши свій розкішний убір на усю ка­на­пу, і все ди­ви­лась у вікно. Бич­ковський не приїздив.

    Сонце спус­ти­лось низько, заг­ля­ну­ло в вікна ко­сим промінням і освіти­ло не­ве­лич­ку ве­се­лу гос­тин­ну, освіти­ло ве­се­лу не­ве­лич­ку ком­панію. Мар­та Ки­рилівна бу­ла ве­се­ла, ба­ла­ка­ла, сміялась. Во­на пи­ла чай і все пог­ля­да­ла в вікна, їй зда­ва­лось, що от-от за­гур­ко­тить під вікна­ми і з дрож­ки ско­чить Бич­ковський. А йо­го не бу­ло…

    Марта Ки­рилівна на­пи­лась чаю і зас­му­ти­лась. Во­на спер­лась ліктем на стіл, підпер­ла до­ло­нею че­пур­но при­че­са­ну го­ло­ву, за­мовк­ла й за­ду­ма­лась.

    Гості не вва­жа­ли на неї. В хаті йшла ве­се­ла роз­мо­ва, не­на­че ма­лий потік ве­се­ло дзюр­чав по ка­ме­нях в зе­ле­них бе­ре­гах. Поп­ро­си­ли Хрис­ти­ну заг­ра­ти на п'яніні. Хрис­ти­на сіла і чу­до­во прог­ра­ла «Іmрrоmр­tu» Шо­пе­на. Ця здичіла сте­по­ва інсти­тут­ка лю­би­ла му­зи­ку і гра­ла, як ар­тист­ка. В хаті ста­ло ти­хо. Чу­до­ве саn­tаn­dо Шо­пе­на не­на­че заспіва­ло пісню про ко­хан­ня, про щас­тя іде­альне, ви­со­ке, не­ту­тешнє. Ма­ру­ся зас­лу­ха­лась і зітхну­ла. Пісня не­на­че про­мо­ви­ла до її сер­ця про пе­ре­буті тур­бо­ти, про щас­тя ко­хан­ня, але во­на зга­да­ла, що че­рез дві-три го­ди­ни во­на по­ки­не матір, по­ки­не своє гніздеч­ко, де во­на зрос­ла й діву­ва­ла. Її взяв жаль. Сон­це вда­ри­ло на п'яніно, освіти­ло ве­ли­ку Хрис­ти­ни­ну пос­тать ко­ло п'яніна, освіти­ло два розкішні бу­ке­ти рож цен­ти­фолій, що сто­яли на п'яніні, освіти­ло порт­ре­ти Мо­цар­та та Бет­хо­ве­на на стіні.

    Проміння об­си­па­ли світом ве­ли­ку ста­рин­ну кар­ти­ну на стіні, де мріли на­мальовані швай­царські Альпи, вкриті звер­ху снігом, а з гір па­дав потік, вик­ла­де­ний блис­ку­чим бісе­ром; під ске­лею сто­яв млин. Во­да спа­да­ла на ко­ле­са мли­на. Па­ничі за­ве­ли ме­ханізм ста­рин­ної кар­ти­ни. Во­да ніби ли­ла­ся з гір, але без шу­му; мли­нові ко­ле­са кру­ти­лись без гур­ко­ту, а млин мо­лов без сту­ко­ту. Ло­мицький згор­нув ру­ки і дов­го ди­вив­ся на той виг­ляд. Він зга­дав свій пер­ший візит в цій гос­тинній, ту ти­шу, той спокій, який па­ну­вав тоді в цьому домі і кот­рий так при­над­жу­вав йо­го. Він не зво­див очей з тієї кар­ти­ни, що ко­лись зда­ва­лась йо­му наз­на­ком тиші і хатнього спо­кою в Мар­ти Ки­рилівни. Той виг­ляд не­на­че сміявся з йо­го, мо­ло­до­го, не­досвідно­го. І Ло­мицький сам сміявся з се­бе…

    «Ой, як же я тоді по­ми­ливсь! сміх та глум!» - по­ду­мав він, див­ля­чись на кар­ти­ну.

    Маруся оки­ну­ла оком той спокійний ку­то­чок сво­го гніздеч­ка, де во­на ве­чо­ра­ми гра­ла на п'яніні, де рос­ли і би­ли­ся її мо­лоді зо­лоті мрії, ки­ну­ла оком на смут­ну матір, і нес­подіва­но їй ста­ло жаль і своєї ха­ти­ни, і ма­тері, що ма­ла зіста­тись в оселі од­ним од­на, як си­ро­та в са­мо­тині.

    Маруся лед­ве вдер­жа­ла сльози. А стру­ни дзвеніли, а пісня Шо­пе­на ли­ла­ся, на­че во­да гірсько­го по­то­ку в го­ря­но­му краї; а сон­це яс­но світи­ло чер­во­ним світом в той за­ку­то­чок, де Ма­ру­ся заз­на­ла втіхи й ра­дощів ди­тя­чих літ, заз­на­ла впер­ше і щас­тя ко­хан­ня.

    - Чого ви, Ма­ру­сю, так за­ду­ма­лись? Ваші очі зай­шли сльоза­ми. От-от зап­ла­че­те!- спи­та­ла Хрис­ти­на.

    - Шкода мені по­ки­да­ти своє гніздеч­ко; я не­на­че при­рос­ла до йо­го. Чо­гось мені жаль то­го, що ми­ну­ло і що вже зник­ло і ніко­ли не вер­неться,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Співайте ще пісень, або­що, бо я вже вто­ми­лась! - ска­за­ла Хрис­ти­на до па­ничів та паннів.

    Паничі й пан­ни заспіва­ли хо­ром ук­раїнських пісень. Хрис­ти­на гра­ла аком­панімент. Пісні йшли доб­ре, жва­во, ве­се­ло! Всі бу­ли раді. Зда­ва­лось, ніби стіни й вікна по­ве­селіша­ли. Од­на Мар­та Ки­рилівна сиділа смут­на, її смут­ний вид мав ве­ли­кий конт­раст з ве­се­лою ком­панією, з ве­се­лою обс­та­вою, освіче­ною літнім вечірнім світом. Бич­ковський не при­хо­див.

Пошук на сайті: