Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб1279
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб1165

 

Іван Нечуй-Левицький

Над Чорним морем

I

    

    Був май 1880 ро­ку; бу­ли перші дні мая, але над Ки­ши­не­вом вже повіва­ло літнім теп­лом. Ки­ши­невський міський са­док, сли­ве суспіль увесь за­сад­же­ний акаціями, тільки що роз­вив­ся й сто­яв у всій майській красі. Са­док світив­ся звер­ху до­ни­зу. Че­рез дрібчас­тий мо­ло­дий лист акацій со­няч­не проміння си­па­лось, як че­рез намітку, й про­ни­зу­ва­ло кож­ну гілку, кож­ний лис­ток. Са­док бли­щав і лиснів, об­си­па­ний ранньою ро­сою, освіче­ний сон­цем, не­на­че сміявся й радів, що нас­та­ла вес­на.

    Ранком од­но­го дня, на Пушкінській алеї з ста­рих акацій, на лавці сиділи дві пан­ни, при­ятельки й то­ва­риш­ки по гімназії: Са­ня Нав­роцька та На­деж­да Му­раш­ко­ва. Йду­чи на служ­бу че­рез са­док, во­ни раз у раз схо­ди­лись за­рані в сад­ку й гу­ля­ли по але­ях. На­деж­да Му­раш­ко­ва слу­жи­ла в бан­ку, а Са­ня Нав­роцька да­ва­ла лекції в женській єврейській школі - не для за­робітку, а ра­ди прин­ци­пу кос­мо­політиз­му, щоб до­по­мог­ти най­більше приг­ноб­леній нації, най­більше пригніченій жен­щині. Обидві пан­ни бу­ли в од­на­ко­вих тем­но-сірих сук­нях, в од­на­ко­вих білих вик­лад­час­тих комірцях і лег­ких літніх со­лом'яних ка­пе­лю­шах. Во­ни уб­ра­лись в той прос­тий убір, не­на­че змо­ви­лись: то був убір їх па­нянсько­го круж­ка. В їх на ру­ках не бу­ло ру­ка­ви­чок.

    Саня Нав­роцька бу­ла ру­ся­ва, ви­со­ченька на зріст, тон­ка ста­ном, з яс­но-синіми ве­се­ли­ми очи­ма. Ру­сяві ко­роткі ко­си ви­лись ку­че­ря­ми й роз­си­па­лись, не­на­че яс­не проміння, кру­гом її свіжо­го ли­ця, кру­гом білої шиї. Іде­альність та ве­селість світи­ли­ся в її лиці, в очах, як радісно світить ран­ня зо­ря на май­сько­му чис­то­му небі між ро­же­ви­ми лег­ки­ми хмар­ка­ми. Са­ня бу­ла жва­ва, про­вор­на, во­руш­ли­ва, гост­ра в сло­вах, лю­би­ла го­во­ри­ти плав­ко, швид­ко, по­лемізу­ва­ла ча­сом різко й за­го­нис­то. Ро­зум­на роз­мо­ва по­ка­зу­ва­ла, що во­на ба­га­то чи­та­ла, ба­га­то зна­ла й усім ціка­ви­лась. Нер­во­ва зро­ду, Са­ня об­зи­ва­лась на всі су­часні пи­тан­ня жит­тя й на­уки. Жіно­че пи­тан­ня во­на най­більше прий­ма­ла до сер­ця й го­во­ри­ла за пра­во жіно­че з сльоза­ми в очах. Са­ня бу­ла доч­ка од­но­го «совітни­ка» кан­це­лярії в Ки­ши­неві. По батькові й по ма­тері во­на бу­ла ки­ши­невська ук­раїнка. Му­раш­ко­ва бу­ла з міша­ної сім'ї, її батько був одеський ук­раїнець, а ма­ти гре­ки­ня, ро­дом з Смир­ни. Му­раш­ко­ва бу­ла кра­су­ня щи­ро­го кла­сич­но­го ти­пу. Ма­то­ве біле ли­це бу­ло ніби ви­то­че­не з сло­но­вої кості; пишні ве­ликі темні очі бу­ли блис­кучі, не­на­че ли­ли з се­бе світ. Густі, чорні бро­ви бу­ли на­че на­мальовані пенз­лем на чис­то­му чолі. Чер­воні ус­та, ви­разні, з звив­ка­ми, з ямоч­ка­ми по­се­ре­дині, як у грецьких ста­туй, по­ка­зу­ва­ли ве­ли­ку зав­зятість. Му­раш­ко­ва ма­ла вда­чу нерівну: ча­сом бу­ла ти­ха, мов­чаз­на, а ча­сом нер­во­ва, го­во­рю­ча. Як усі ті, що ма­ють кла­сич­не ли­це, во­на бу­ла ніби спокійна, ти­ха, навіть хо­лод­на й бай­дуж­на на взір, але в її душі, в її серці при­таїлись і теплі іскри, ладні спах­ну­ти по­лум'ям…

    Саня й На­дя Му­раш­ко­ва бу­ли ве­ликі при­ятельки й, як ка­жуть, по­ма­зані од­ним ми­ром; во­ни чи­та­ли ті самі на­укові книж­ки, всто­юва­ли за пра­во жен­щин, ма­ли сли­ве од­на­кові пе­ресвідчен­ня. В прин­ци­пах во­ни бу­ли кос­мо­політки, як лю­де без національності. На цю стеж­ку по­тяг­ла їх міша­ни­на в національнос­тях в місті, нез­нан­ня на­ро­ду, ве­ли­ко­руська шко­ла з нек­раєвою, ве­ли­ко­руською мо­вою й те­оре­тичність їх пе­ресвідченнів, ще неп­ри­ло­же­них до будлі-яко­го доб­ро­го, путнього діла на прак­тиці.

    Надворі бу­ло ти­хо. В сад­ку пах­ло свіжою мо­ло­дою тра­вою. Вузька алея, обс­тав­ле­на ста­ри­ми акаціями, бу­ла схо­жа на ту­нель, про­би­тий в зе­леній гу­ща­вині де­ре­ва й за­ли­тий фан­тас­тич­ним зе­лен­ку­ва­тим світом. Проміння про­ни­зу­ва­ло те зе­ле­ну­ва­те сяй­во й си­па­лось на зем­лю зо­ло­ти­ми зер­на­ми. Ро­са кра­па­ла з лис­тя й бли­ща­ла на льоту іскра­ми брильянтів.

    - Господи, як не хо­четься мені йти в той банк, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, - та­ка нуд­на й не­ко­рис­на там ро­бо­та. Лічи та вилічуй про­цен­ти…

    - А ти б хотіла отут сидіти під «ку­ща­ми де­рев», згор­нув­ши ру­ки, та літа­ти мріями в емпіре­ях! - ска­за­ла Са­ня. - Жи­вот­тя нам да­но для праці.