Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3349
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3763
    - Киньмо оцю гу­лян­ку, ходім над мо­ре, бу­де­мо гу­ля­ти вдвох над мо­рем; ти на­ди­виш­ся на мо­ре, нап'єшся щас­тя, ко­хан­ня. Ми най­ме­мо чо­вен, ся­де­мо й поп­ли­ве­мо да­ле­ко-да­ле­ко од лю­дей на мо­ре! Уп'ємось по­езією мо­ря, по­езією сер­ця на­са­моті, в тиші, по­езією без слів, як піснею без слів, - бла­гав Се­лаб­рос.

    - Цитьте!.. Он­деч­ки наші знай­омі, - за­ше­потіла сли­ве ниш­ком Му­раш­ко­ва й хутчій пішла до тієї лав­ки, де сидів Ко­маш­ко з Мав­родіним. Се­лаб­рос зос­тав­ся сам.

    Незабаром на сквері з-за ку­пи зе­ле­них кущів ви­ник­ла ви­со­ка пос­тать Сергія Бо­ро­давкіна. По­руч з ним йшла йо­го сест­ра, Хрис­ти­на Сте­панівна Ми­лаш­ке­ви­че­ва, та­ка зав­виш­ки, як і її брат, тілис­та, аж ог­ряд­на, з дов­гу­вас­тим рум'яним ли­цем. Зда­ва­лось, ніби два мо­ну­мен­ти зійшли з підста­вок і гу­ля­ли по сквері. За ни­ми слідком йшли чо­ти­ри не­мо­лоді брю­не­ти. Бо­ро­давкін та­ки не втерпів: нак­ли­кав на гу­лян­ку цілу мет­ку своєї ком­панії залізно­до­рож­них уря­довців. На уря­дов­цях бу­ли ба­гаті уб­ран­ня; на пальцях лисніли зо­лоті перстні з діаман­та­ми. І Бо­ро­давкін і йо­го то­ва­риші бу­ли бліді, зас­пані. По їх сон­них очах бу­ло знать, що во­ни цілу ніченьку пи­ли, гу­ля­ли та в кар­ти гра­ли. Бо­ро­давкін і йо­го сест­ра прий­шли на збірне місце й поз­до­ров­ка­лись з усіма. Брат ніс в руці ко­шик, нак­ри­тий хуст­кою; сест­ра дер­жа­ла в руці чи­ма­лий ву­зел, за­ви­ну­тий в папір.

    - А от і ми! та ще й не з по­рожніми ру­ка­ми! - ве­се­ло про­мо­вив Бо­ро­давкін.

    - Що це та­ке в ру­ках в вас?-спи­тав Мав­родін в Бо­ро­давкіна, ла­па­ючи ру­кою ко­шик.

    - Пляшечки з пи­вом та з ви­ном, - од­ка­зав Бо­ро­давкін. - А ви ду­ма­ли, що я, надісь, прий­ду з по­рожніми ру­ка­ми, як оце ви?

    - Бач, які зви­чай­ні ка­ва­ле­ри! Самі йдуть гу­ля­ти, а ме­не й не зап­ро­си­ли. Хіба ж я не да­ма, та ще й не мо­ло­да? Не за­бу­вай­те, що я удо­ви­ця, та ще й не­по­га­на, - ве­се­ло за­ще­бе­та­ла Хрис­ти­на Сте­панівна.

    - Знаємо, знаємо й не за­бу­ваємо, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    Христина Сте­панівна вже дав­ненько ста­ла удо­вою. Во­на втек­ла од сво­го навісно­го батька че­рез вікно вночі й по­таєнці повінча­лась з сусідом, діди­чем Ми­лаш­ке­ви­чем. Че­рез годів де­сять во­на зос­та­лась удо­вою, са­ма ха­зяй­ну­ва­ла, до­ки їй не ос­то­гид­ло. Не ма­ючи дітей, во­на зго­дом потім про­да­ла зем­лю, пок­ла­ла гроші в банк і жи­ла собі, як вільна пташ­ка, взим­ку - в Одесі, або в Києві, або в бра­та, кот­ро­го во­на ду­же лю­би­ла, а влітку во­на, як сте­по­ва пташ­ка, пе­реїжджа­ла з се­ла в се­ло до своїх ро­ди­чок. Її усі лю­би­ли за ве­се­лу вда­чу, за жар­ти. Во­на вміла ду­же доб­ре гра­ти на фор­теп'яні, співа­ла не­по­га­но, лю­би­ла те­атр, ма­ла по­етич­ну ду­шу, але бу­ла без­робітна лю­ди­на й не ма­ла ніякісінької по­важ­ної ідеї в го­лові, ніякісінько­го нап­рям­ку, навіть не ма­ла й по­тя­гу до чо­гось ви­що­го, ідей­но­го. Усякі ідеї та прин­ци­пи бу­ли зад­ля неї нудні та мо­роч­ливі для го­ло­ви. За­те ж во­на лю­би­ла ве­се­ле жит­тя й ве­се­лих лю­дей. З знай­оми­ми па­ни­ча­ми во­на жар­ту­ва­ла, зачіпа­ла їх, сми­ка­ла, тор­са­ла й навіть тро­хи не бо­ро­лась з ни­ми. Пан­ни ско­са пог­ля­да­ли на неї че­рез те, що во­на лю­би­ла пус­ту­вать, але лю­би­ли її й прий­ма­ли в своє то­ва­рист­во. Хрис­ти­на са­ма се­бе зва­ла здичілою інсти­тут­кою. Ве­се­ла та завж­ди бадьорис­та, во­на й ко­шик з пляш­ка­ми й за­кус­ки ку­пи­ла за свої гроші.

    - Чого ж це вас так ма­ло? - спи­та­ла Хрис­ти­на в Ко­маш­ка. - Я на то­му Фон­тані вмру з нудьги з са­ми­ми ва­ми. Де ж ваші пан­ни?

    - Ще не прий­шли, а мо­же й не прий­дуть, - обізвав­ся Ко­маш­ко і з ти­ми сло­ва­ми по­хи­лив го­ло­ву.

    Він вже не чув, як ще­бе­та­ла Хрис­ти­на, і все не­на­че ба­чив свою до­ро­гу Са­ню в ки­ши­невсько­му сад­ку вес­ною, в густій алеї з акацій са­ме в цвіту, де він по­ба­чив її впер­ше. От Са­ня ніби си­дить в сад­ку по­руч з Му­раш­ко­вою в біло­му уб­ранні, гар­на й яс­на, як вес­на. Че­рез зе­ле­ний лист акацій, че­рез білий па­ху­чий цвіт ллється сон­це й па­дає зо­ло­ти­ми пля­ма­ми на її ру­ся­ву го­ло­ву, об­си­пає її всю зе­ле­ну­ва­тим сяй­вом. Во­на си­дить, мов Дніпро­ва ру­сал­ка, по­руч з чор­ня­вою грецькою на­ядою, не­на­че то­не в зе­ле­но­му світі й ма­нить йо­го до се­бе ти­хи­ми бла­кит­ни­ми очи­ма та яс­ни­ми ку­че­ря­ми.

    Комашко в за­думі нес­подіва­но по­чув Са­нин го­лос. Він підвів очі. Са­ня сто­яла в зе­ле­ну­ва­то­му світі в тіні акацій та чи­нар і привітно кив­ну­ла до йо­го го­ло­вою. Він схо­пив­ся, кив­нув ру­кою на своє місце й поп­ро­сив її сісти. Са­ня пурх­ну­ла, мов пташ­ка, й сіла на лавці.

    - Спасибі вам, Вікто­ре Ти­то­ви­чу!-ска­за­ла во­на, осміхнув­шись.

    - Я бо­яв­ся, що ви не поїде­те з на­ми на гу­лян­ку, - ска­зав Ко­маш­ко. І йо­го ве­селі карі очі не­на­че засміялись до Сані. Са­нині очі не­на­че вли­ли в йо­го ду­шу ве­селість: усе ста­ло для йо­го гар­не од­ра­зу, не­на­че од якихсь чарів. І да­ле­ке си­зе мо­ре, і синє не­бо, і зе­ле­ний са­док, і бриз­ки фон­та­ну - все ніби ожи­ло й засміялось до йо­го. Хрис­ти­на сто­яла за ним і морг­ну­ла до Сані. Са­ня осміхну­лась.

    Всі посіда­ли на дов­гих лав­ках і ба­ла­ка­ли. Всі жда­ли, по­ки при­бу­де трам­вай. Ко­ли це на алеї не­на­че на­ма­лю­ва­лась ви­со­ка Се­лаб­ро­со­ва пос­тать. Се­лаб­рос вже тро­хи одійшов: пал­ке сер­це ущух­ло. Він ішов по­ма­леньку, не­мов з ве­ли­кою по­ва­гою до се­бе ніс на собі свою чор­ну підстри­же­ну бо­ро­ду, свою ку­че­ря­ву го­ло­ву та ши­ро­ку білу стьожку на брилі. Підпи­ра­ючись з по­ва­гом зон­ти­ком, не­на­че жрець кос­ту­ром, він йшов по­важ­ною хо­дою жре­ця або давнього філо­со­фа, лед­ве со­ва­ючи но­га­ми. Пок­ло­нив­шись, він по­дав ру­ку пан­нам, лед­ве гля­нув­ши на Му­раш­ко­ву, не­на­че впер­ше її ба­чив. Од­на­че йо­го уда­ва­на по­важність не­за­ба­ром зник­ла з йо­го ли­ця. Він дрібно та швид­ко за­го­во­рив з пан­на­ми.

    - Добридень вам, си­ня стьожко! - гук­нув він до Сані. -Ого! тут є й чер­во­на стьожка! - ска­зав він до Му­раш­ко­вої.

    - Єй си­ня, є й чер­во­на стьожка, є навіть да­ма без стьожки, - ве­се­ло ска­за­ла Хрис­ти­на. - А які стьожки ви най­більше лю­би­те: чи сині, чи чер­воні?

    - Не вга­даєте, яка стьожка мені най­упо­добніша, - ска­зав Се­лаб­рос, ско­са зир­нув­ши на чер­во­ну стьожку на плечі в Му­раш­ко­вої.

    - Ого-го! та ви та­ки ве­ред­ливі! - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Що це ви зве­те нас стьожка­ми? Хіба в нас не­ма ймен­ня? - ска­за­ла до Се­лаб­ро­са Са­ня.

    - Є ймен­ня, є! Хто ж за це не знає? Вас та­ки ж який­сь піп хрес­тив, - ска­зав Се­лаб­рос.

    Саня не лю­би­ла Се­лаб­ро­са за те, що він був тро­хи не­делікат­ний в сло­вах і го­во­рив ча­сом неп­риємне пан­нам. Різкий на язик, гру­бу­ва­тий, як усі си­ни півдня, Се­лаб­рос ча­сом гру­бо різав прав­ду в вічі не од­ним пан­нам.

    - А що, чи поїде­те пак на Ма­лий Фон­тан на гу­лян­ку? Сьогодні над­ворі го­ди­на, гар­но, яс­но. Як ви поїде­те, то поїду й я з ва­ми, ко­ли ме­не не про­же­не­те, - про­мо­вив Се­лаб­рос. - Ви ме­не не про­же­не­те? - спи­тав він, обер­та­ючись до паннів.

    - Ні, не про­же­не­мо: ми не вда­ли­ся в вас і лю­дей не роз­го­ни­мо комплімен­та­ми, - так са­мо різко да­ла здачі Са­ня.

    Чорні бро­ви в Се­лаб­ро­са на од­ну мить зійшли­ся й знов розійшлись. Він втяг верх­ню гу­бу й при­щик­нув її зу­ба­ми.

    - Не ду­мав я, що маю вда­чу роз­га­ня­ти паннів… - ска­зав він низьким го­ло­сом.

    - А от удо­виць, то ви й не роз­же­не­те! Удо­виці не­ве­ликі стра­хо­по­ло­хи й вас не ду­же-то зля­ка­лись, - ве­се­ло обізва­лась Хрис­ти­на.

    - Що це в вас за штуч­ка в ру­ках? - спи­тав Се­лаб­рос в Хрис­ти­ни й не­це­ре­мон­но ляп­нув пальця­ми по тій штучці.

    - Ет! не ска­жу: не­хай кор­тить. Довідаєтесь на Фон­тані, -ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Та й ви не з по­рожніми ру­ка­ми! - ска­зав Се­лаб­рос, обер­та­ючись до Бо­ро­давкіна.

    - Авжеж не з по­рожніми. За­пас біди не чи­нить. Я, бач­те, люб­лю по­езію, але не за­бу­ваю й за про­зу, - ска­зав Бо­ро­давкін.

    - І доб­ре ро­би­те, бо тут зібра­лись все по­ети та по­ет­ки, що за ту про­зу не ду­же дба­ють, - про­мо­вив Се­лаб­рос.

    - Поети - цеб­то ви, це я знаю; а по­еток між на­ми не­ма; ми лю­де по­зи­тивні, - за­ще­бе­та­ла Са­ня.

    Селаброс за­гар­бав собі той комплімент і знов уда­вав по­важ­ну міну. Окрім ко­рес­пон­денцій в га­зе­ти, він пи­сав ще й вірші і, ска­зав­ши щи­ру прав­ду, вірші по­гані; їх не хотів дру­ку­ва­ти ні один ре­дак­тор га­зет.

    Тим ча­сом в перс­пек­тиві ву­лиці вже су­нув­ся ва­гон трам­ваю. Всі схо­пи­лись з ла­вок і хап­ком ру­ши­ли з місця. Ва­гон став ко­ло алеї. Усе то­ва­рист­во ки­ну­лось в ва­гон. Пан­ни сіли вкупі на одній лавці, па­ничі за­раз за ни­ми.

    - Фесенко не прий­шов і доб­ре зро­бив, - ска­зав ти­хенько Ко­маш­ко до Мав­родіна.

    - І доб­ре зро­бив, - ниш­ком обізвав­ся Мав­родін.

Пошук на сайті: