Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3344
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3759
    Вагон по­волі по­со­ву­вав­ся між гус­ти­ми акаціями, кот­ри­ми об­сад­жені одеські ву­лиці, і не­за­ба­ром доїхав до станції за містом, де пе­реп­ря­га­ють коні. Уся ком­панія по­роз­хо­ди­лась попід акаціями, хо­ва­ючись в хо­ло­док од пе­ку­чо­го сон­ця. Тільки що пе­реп­ряг­ли коні і всі по­ча­ли сіда­ти, як до са­мо­го ва­го­на при­ка­тав гар­ненький фа­етон, зап­ря­же­ний па­рою бас­ких ко­ней. З фа­ето­на про­вор­но вис­ко­чив Фе­сен­ко, уб­ра­ний, як до вінця. Свіжий кос­тюм з шов­ко­вої жов­ту­ва­тої че­сучі аж лиснів на сонці. Ви­со­кий циліндер на го­лові бли­щав; на пальці бли­щав зо­ло­тий перс­тень з ал­ма­зом; че­рез пле­че бу­ло пе­ре­ки­ну­те пальто з шов­ко­вою квітчас­тою підбійкою на іспанський лад, з ши­ро­ки­ми біли­ми сму­га­ми. Фе­сен­ко аж сяв, ви­чи­ще­ний, ви­ми­тий, рум'яний, з зак­ру­че­ни­ми ку­че­ря­ми на вис­ках, з на­фар­бо­ва­ни­ми ву­си­ка­ми та граціозною шпан­кою на підборідді.

    Він при­че­пу­рив­ся так для Сані. Са­ня йо­му ду­же спо­до­ба­лась… По­руч з ним сидів Мокрієвський. Цього флег­ма­тич­но­го Мокрієвсько­го Фе­сен­ко скрізь тя­гав за со­бою, як ду­рень сту­пу, для ком­панії. Фе­сен­ко ско­чив з фа­ето­на, зро­бив граціозний не поклін, а який­сь ре­ве­ранс до усеї ком­панії за­га­лом, зняв­ши циліндер і кла­ня­ючись го­ло­вою тро­хи набік. Поклін вий­шов не до паннів, а до ко­ней. Чор­ний шну­ро­чок од пенс­не за­теліпав­ся на шов­ковій жи­летці. Фе­сен­ко вско­чив в ва­гон і на льоту по­хап­цем су­нув ру­ку па­ни­чам. Ко­маш­ко та Мав­родін якось з не­охо­тою по­да­ли йо­му ру­ку: во­ни не лю­би­ли йо­го.

    - А бо­дай йо­му тряс­ця та бо­ляч­ка! приїхав-та­ки! - ска­зав Мав­родін ниш­ком до Ко­маш­ка.

    Вагон ти­хо по­ко­тив­ся по до­розі, не­дав­неч­ко по­литій во­дою. По обид­ва бо­ки до­ро­ги ми­готіли дачі, що то­ну­ли в сад­ках з акацій та аб­ри­косів. Поїзд їхав не­на­че лісом, ніби між дво­ма зе­ле­ни­ми стіна­ми. Між акаціями по­де­ку­ди виг­ля­да­ли білі стіни дач одеських банкірів та арис­ток­ратів, гар­них, як цяцьки, з ле­геньки­ми пор­ти­ка­ми, з ко­ло­на­ми, обп­ле­те­ни­ми ди­ким ви­ног­ра­дом. Пе­ред да­ча­ми, в дво­ри­ках, зе­леніли прос­торні квітни­ки.

    На зе­ле­но­му свіжо­му га­зоні скрізь темніли роз­ки­дані, не­на­че ялин­ки, тем­но-зе­лені кущі туй, ясніли пля­ма­ми клум­би квіток, кущі рож-цен­ти­фолій. На мар­му­ро­вих стовп­чи­ках сто­яли се­ред га­зо­ну ва­зо­ни з ста­ри­ми ку­че­ря­ви­ми столітни­ка­ми. З тих ва­зонів та клумб, з тих розкішних зе­ле­них за­ку­точків повіва­ло про­хо­ло­дою. Далі до­ро­га ста­ла ще ве­селіша: сад­ки ста­ли густіші; по­зад садків зе­леніли ви­ног­рад­ни­ки. З-за акацій виг­ля­да­ли ле­генькі баш­ти, сіренькі гар­ненькі бані тих дач, що сто­яли на го­рах над са­мим мо­рем. Скрізь ми­готіли чисті квітни­ки, ве­селі вікон­ця, гарні пор­ти­ки. Три верст­ви ве­се­лої до­ро­ги про­май­ну­ли так швид­ко, що мо­ло­да ком­панія й нез­чу­лась.

    Трамвай спи­нив­ся ко­ло са­мо­го воз­во­зу до мо­ря. Ко­ло мо­ря в то­му місці розс­ту­пи­лись го­ри, і між дво­ма го­ра­ми, на спус­ку, як че­рез во­ро­та, нес­подіва­но за­синіло ши­ро­ке тем­не мо­ре, зас­ло­ня­ючи по­ло­ви­ну обрію. Вкри­те ма­леньки­ми хвилька­ми, во­но ніби дри­жа­ло, во­ру­ши­лось, пульсу­ва­ло, не­на­че здо­ро­ве жи­ве людське тіло, на­ли­те кров'ю.

    З мо­ря по­тяг­ло ти­хим, вог­ким, свіжим вітре­цем. Пах­ну­ло та­ким чис­тим, лег­ким повітрям, не­на­че во­но спа­да­ло десь з ви­со­ких гір, з ви­со­чи­ни чис­то­го не­ба. Уся ком­панія, втом­ле­на ду­хо­тою, пож­вавіша­ла, за­во­ру­ши­лась, по­ве­селіша­ла. І ши­ро­ке мо­ре, і простір без кінця, і морське повітря роз­во­ру­шує ду­шу, ве­се­лить сер­це. По­езією повіває з то­го ши­ро­ко­го морсько­го прос­то­ру; сер­це жвавішає, пісня йде на ду­шу, мрії підніма­ються роєм, ли­нуть да­ле­ко-да­ле­ко, в інший іде­альний світ; ду­ми ясніша­ють, сло­ва ллються плав­ко, як морські легкі хвилі. Скільки ви­со­ких по­ем навіяло ти, синє мо­ре, на геніїв людськості!

    Доріжка до мо­ря ви­ла­ся кру­то на­низ по кам'яних не­ши­ро­ких схо­дах. Са­ня, мов ле­генька ластівка, по­пе­ред усіх пурх­ну­ла на­низ по схо­дах. За нею пішла по­важ­но Му­раш­ко­ва. Ще вся ком­панія по­ма­леньку та по­ти­хе­сеньку су­ну­лась по схо­дах, а Са­ня вже збігла на­низ, побігла до ста­рих ши­ро­ких бе­рестів і сіла на лавці.

    Поруч з нею ря­дом сіла Му­раш­ко­ва. Усі слідком за пан­на­ми посіда­ли ряд­ка­ми на дов­гих лав­ках. Усіх ма­нив до се­бе хо­ло­док під гус­ти­ми гілляс­ти­ми бе­рес­та­ми після ду­хо­ти та спе­ки в до­розі. Місце бу­ло чу­до­ве. За­ку­то­чок був по­етич­ний. Про­ти бе­рестів сто­яли скелі, що ви­су­ну­лись з го­ри, як стіни, а з се­ре­ди­ни скелі, з тем­ної пе­че­ри дзюр­ча­ла цівкою хо­лод­на во­да й па­да­ла в кам'яний ба­сей­н. Це був той єди­ний фон­тан, од кот­ро­го проз­ва­ли усю ту місци­ну «Ма­лим Фон­та­ном». Пе­ред ске­лею лисніло чис­те прос­тор­не місце, об­си­па­не жорст­вою жов­тої фар­би. Кру­гом рос­ли старі бе­рес­ти, ки­да­ючи од се­бе гус­ту тінь. Далі за бе­рес­та­ми на те­расі, що йшла над са­мий ске­ляс­тий бе­рег мо­ря, сто­яла ста­ра низька гос­ти­ни­ця, зак­ри­та ку­ща­ми. Че­рез гілки бе­рестів синіло мо­ре, бли­ща­ла ши­ро­ка те­ра­са над мо­рем, зас­тав­ле­на сто­ла­ми та стільця­ми в хо­лод­ку од по­де­ку­ди роз­ки­да­них ста­рих акацій та бе­рестів.

    Весела ком­панія, сівши по лав­ках, спо­чи­ва­ла після спе­ки в до­розі. Ми­лаш­ке­ви­че­ва роз­чер­вонілась і об­ма­ху­ва­ла ли­це хус­точ­кою. Па­ничі поздійма­ли брилі. Фе­сен­ко об­тер хус­точ­кою ло­ба та повні чер­воні що­ки. По­тяг­ло з мо­ря свіжим вог­ким вітре­цем. По­чу­лась морська вогкість; бу­ло чу­ти морське со­ло­ну­ва­те повітря з тон­ким ду­хом йо­ду од морських рос­лин. На ши­рокій те­расі ніби віяло вес­ною, пах­ло маєм. Повітря вли­ва­ло в гру­ди свіжість, бадьори­ло нер­ви, ду­шу.

    Усі бу­ли ве­селі; всім хотілось роз­мов­ля­ти. Пан­ни за­ще­бе­та­ли поміж со­бою, як ластівки вес­ною, вер­нув­шись з да­ле­ко­го га­ря­чо­го вирію в па­ху­чий вес­ною край.

    Бородавкін нес­подіва­но встав з місця, ви­тяг з ки­шені ко­ло­ду карт і підніс своїм при­яте­лям, уря­дов­цям, про­мов­ля­ючи до їх:

    - А що, доб­родії! не бу­де­мо га­яти до­ро­го­го ча­су. Ходім далі на те­ра­су та ся­де­мо десь да­ле­ко в хо­лод­ку, в тіні гус­тих де­рев, підоб­гав­ши по-ту­рецькій но­ги, та од­да­мось своїй по­езії…

    - Невже ви оце приїха­ли над мо­ре, щоб підоб­гать но­ги на землі та гра­ти в кар­ти? - крик­нув Фе­сен­ко. - А по­езія, а мо­ре?!

    - Нехай вам по­езія та мо­ре! а оце на­ше, - ска­зав Бо­ро­давкін і роз­дав по карті своїм то­ва­ри­шам. Во­ни заб­ра­ли по карті й по­тяг­ли­ся в кущі за Бо­ро­давкіним, кот­рий по­волік здо­ро­во­го ко­ши­ка з пляш­ка­ми та хар­ча­ми.

    - Як схо­че­те їсти та пи­ти, то про­си­мо до нас в тінь де­рев, - про­мо­вив Бо­ро­давкін, ог­ля­да­ючись до ком­панії.

    Усі засміялись. Фе­сен­ко за­ре­го­тав­ся, обер­та­ючись до Сані Нав­роцької, і про­мо­вив:

    - Ой про­за, про­за! Що ви на це ска­же­те, Олек­санд­ро Ха­ри­тонівно?

    - Нічого не ска­жу, - обізва­лась Са­ня. - Що од­но­му в житті про­за, то дру­го­му здається ви­со­кою по­езією…

    - А ви пох­ва­ли­те та­ку по­езію? - спи­тав­ся він в Сані.

    - Бог йо­го зна, що ска­за­ти вам на це, бо я не тям­лю цеї по­езії: я в кар­ти не граю.

    - Ви лю­би­те квітки та му­зи­ку? Я вга­дую ваш по­тяг, - ска­зав він з осміхом.

    - Чом же не лю­бить квіток або му­зи­ки? Це не див­на річ. Мені здається, що й ви лю­би­те квітки та му­зи­ку, - ска­за­ла Са­ня, осміха­ючись.

    Фесенко вже дав­ненько за­див­ляв­ся на Са­нині бла­китні, як не­бо, очі. На паннів він ди­вив­ся, як на квітки, яки­ми мож­на пог­ра­тись та й по­ки­ну­ти. Ро­зум­на Са­ня своїм діво­чим інстинк­том од­ра­зу пос­те­рег­ла той звіря­чий огонь в хи­жих Фе­сен­ко­вих очах. Во­на ду­хом по­чу­ва­ла йо­го жи­во­тин­ний по­тяг, як уміють пос­те­ре­га­ти це пан­ни з доб­рим роз­вит­ком ро­зу­му та з нап­ра­вою до чо­гось ви­що­го, ідей­но­го. Але бу­ли й такі пан­ни, що не ро­зуміли й не пос­те­ре­га­ли цього в Фе­сен­кові і лип­ли до йо­го, як бджо­ли до ме­ду.

    Саня од­вер­ну­лась од Фе­сен­ка й за­го­во­ри­ла з Му­раш­ко­вою.

    Розмова ста­ла за­гальною. Більше за всіх кри­чав Се­лаб­рос, обер­та­ючись з роз­мо­вою до Ко­маш­ка. В той час Фе­сен­ко нес­подіва­но зник десь за ку­ща­ми й пе­ре­го­дя вий­шов на те­ра­су, не­су­чи в ру­ках два не­ве­личкі бу­ке­ти­ки з рож цен­ти­фолій та білих лелій. Зда­ва­лось, ніби Фе­сен­ко ви­тяг їх десь з мо­ря або ви­ко­пав з-під каміння. Він підсту­пив по-те­ат­рально­му до Нав­роцької й по­дав їй більший бу­кет; дру­гий бу­ке­тик він по­дав Му­раш­ковій, пев­но, для то­го тільки, щоб за­мас­ку­ва­ти свою хіть піддоб­ри­тись до Нав­роцької. Він ос­ту­пив­ся на ступінь од паннів і став про­ти Нав­роцької в те­ат­ральній позі. Ко­маш­ко на­су­пив бро­ви. В очах в Се­лаб­ро­са засвітив­ся во­гонь: йо­му зда­лось, що Фе­сен­ко за­побігає лас­ки в Му­раш­ко­вої.

    - А мені не­ма бу­ке­та? - обізва­лась ве­се­ла Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва. - Бач­те які! за ме­не, удо­ву, й за­бу­ваєте! Це гарні ка­ва­ле­ри нас­та­ли те­пер на світі.

    Всі за­ре­го­та­лись. Фе­сен­ко по­хи­лив го­ло­ву, спус­тив очі, осміхнув­ся, ніби за­со­ро­мив­ся, як пан­на: чуєте; мов­ляв, яка гру­ба та прос­та ця сте­по­ва ди­ка да­ма.

    Саня Нав­роцька че­рез си­лу, зне­хо­тя прос­тяг­ла ру­ку й узя­ла бу­кет.

    - Яку п'єсу ви те­пер вчи­те на фор­теп'яні? - спи­тав Фе­сен­ко в Нав­роцької.

    - Сказала б вам, та, їй-бо­гу, за­бу­ла. Я чи­ма­ло п'єс граю, - зне­хо­тя обізва­лась во­на.

Пошук на сайті: