Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3354
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3776

    - Але ж є між ни­ми од­на, яку ви най­більше впо­до­ба­ли собі, - ска­зав Фе­сен­ко, нак­ру­чу­ючи на па­лець шну­ро­чок од пенс­не.

    - Гм… Не знаю, що й ска­за­ти вам. Я най­більше люб­лю ве­се­лу му­зи­ку, але ча­сом не граю інших, окрім смут­них п'єс, - од­повіла Нав­роцька.

    Фесенко ста­вав в мальовничій позі, пе­рес­ту­пав з но­ги на но­гу, пин­дю­чивсь, сил­ку­вав­ся бу­ти граціозним в ма­не­рах, але ча­сом нез­руч­ний мах ру­кою або вип­ну­те не в міру коліно ви­да­ва­ли йо­го міщанський рід і міщанські за­ба­ги.

    - Що ж ви те­пер ви­ши­ваєте? Які взорці? - наг­ло спи­тав Фе­сен­ко.

    Навроцька зо­би­ди­лась, що він зав­да­вав їй такі нікчемні пи­тан­ня, не­на­че го­во­рив з мо­ло­денькою вітро­гон­кою, гімна­зист­кою. Во­на роз­сер­ди­лась.

    - Я нічо­го не ви­ши­ваю. Я не люб­лю ши­ти: це для ме­не нуд­на ро­бо­та. Я люб­лю більше книж­ки, ніж гол­ки та нит­ки. Бу­де вже з нас тих го­лок та ни­ток, тих шва­чок, - ска­за­ла Нав­роцька, і в її го­лосі задз­веніла лег­ка розд­ра­то­ваність.

    - Ви встоюєте за пра­во жен­щин? - спи­тав в Нав­роцької Фе­сен­ко, щоб про­тяг­ти роз­мо­ву й заціка­ви­ти Са­ню.

    Навроцька роз­сер­ди­лась. Во­на бу­ла нер­во­ва й оп­риш­ку­ва­та, час­то да­ва­ла во­лю сло­вам, не мог­ла їх здер­жа­ти й ча­сом го­во­ри­ла ду­же різким язи­ком, як люб­лять го­во­ри­ти сього­часні роз­виті пан­ни, але во­на швид­ко прос­ти­га­ла й ніко­ли дов­го не сер­ди­лась, бо ма­ла доб­ре сер­це. На­хабність і при­чеп­ливість Фе­сен­ко­ва, лег­ке зне­ва­жан­ня паннів вра­зи­ло її й розд­ра­ту­ва­ло.

    - Я всто­юю за наші пра­ва, бо ви од­ня­ли од нас уся­ке пра­во в житті. Ви за­гар­ба­ли собі все, що дає пра­во на ви­щу на­уку та просвітність, на шма­ток хліба, що дає щас­тя й са­мостійність лю­дям, а нам ви по­ки­ну­ли гол­ки та нит­ки, - го­во­ри­ла Нав­роцька, і в неї в очах од­ра­зу вис­ту­пи­ли сльози. Во­на підве­лась, щоб вста­ти й утек­ти: це бу­ла її звич­ка. Му­раш­ко­ва при­дер­жа­ла її за ру­ку.

    - Олександро Ха­ри­тонівно! дай­те собі покій! чо­ловіки й па­ничі більше люб­лять тю­тюн, кар­ти та гар­них паннів, - ска­за­ла Хрис­ти­на, по­вер­нув­ши роз­мо­ву на смішки.

    Всі засміялись. Са­ня Нав­роцька за­ре­го­та­лась крізь сльози. А Ко­маш­ко гля­нув на неї пильно, і йо­му зда­ва­лось, що блис­ну­ли дві зорі і проміння їх заб­ли­ща­ло в двох крап­лях ро­си. Він знав, що Нав­роцької не мож­на при­ча­ру­ва­ти пус­ти­ми сло­ва­ми та од­ни­ми ка­ри­ми очи­ма хоч би й та­ко­го кра­се­ня, який був Фе­сен­ко.

    - Одначе ви все-та­ки зго­ди­тесь зо мною, що й ми го­ди­мось для чо­гось: хоч для то­го, щоб обо­ро­нять от­чиз­ну од во­рогів та пра­цю­ва­ти для на­уки, - несміли­во ска­зав Фе­сен­ко до Сані.

    - Війна - діло ніко­му не потрібне, а пра­цю­ва­ти для на­уки й ми здатні й змог­ли б, як­би пак нас з давніх-да­вен пус­ка­ли в універ­си­те­ти, - ска­за­ла Са­ня. - Ми цікавіші од вас і не всі лю­би­мо тільки справ­ля­ти ба­лач­ку про квітки та ви­ши­ван­ня.

    Од та­ко­го різко­го сло­ва всі за­мовк­ли, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ли. Фе­сен­ко спус­тив очі й ко­кет­но схи­лив го­ло­ву, не­на­че со­ром­ли­ва пан­на.

    - Коли так, то нам зос­та­ло­ся тільки зійти з сце­ни, - ска­зав Фе­сен­ко і з ти­ми сло­ва­ми те­ат­рально ос­ту­пив­ся й сів на лавці тро­хи од­далік од паннів.

    - Час би вже й поснідать, - обізвав­ся Фе­сен­ко, - бу­фет тут не­по­га­ний. Ко­ли ва­ша лас­ка, я про­шу вас на снідан­ня, - про­мо­вив він, обер­та­ючись до паннів.

    Панни по­дя­ку­ва­ли й не схотіли йти снідать. Фе­сен­ко му­сив йти снідать сам. Після йо­го од­хо­ду пан­ни ста­ли ве­селіші й за­го­во­ри­ли між со­бою. Па­ни­чам ста­ло якось вольніше; во­ни не ду­же йня­ли віри Фе­сен­кові й з не­охо­тою прий­ма­ли йо­го до сво­го то­ва­рист­ва.

    - А ви, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, як ду­маєте за на­ше жіно­че пи­тан­ня? Чи прав­ду я ка­за­ла, чи ні? - наг­ло спи­та­ла Са­ня в Ко­маш­ка.

    - Ваш пог­ляд зовсім прав­ди­вий. Не кож­на дівчи­на ви­хо­дить заміж, не кож­на й ба­жає вий­ти заміж, як­би ма­ла свій засіб або ма­ла пра­во на служ­бу будлі-де: чи в шко­лах, чи в кан­це­ляріях, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    - Правду ви ка­же­те! Я ду­маю, що навіть заміжня жен­щи­на по­вин­на ма­ти та­ке пра­во на сво­бо­ду, як і чо­ловіки. Та во­ля ско­ва­на яки­мись ста­ро­давніми зви­ча­ями. Я ве­ду жіно­че пи­тан­ня ще далі й ви­ма­гаю і в дер­жа­ви та­ко­го пра­ва для жен­щин, яке ма­ють чо­ловіки.

    - Ваша прав­да, - ска­зав Ко­маш­ко. - І я стою по­пе­ред усього на то­му, щоб жен­щи­на бу­ла вольною гро­ма­дян­кою.

    - Я й без то­го гро­ма­дян­ка, бо ле­чу, ку­ди схо­чу, - обізва­лась Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва.

    - Бо добрі кри­ла маєте: од­но ле­жить в дер­жав­но­му бан­ку, а дру­ге в зе­мельно­му, - ска­зав Се­лаб­рос. - Ви з та­ки­ми кри­ла­ми справді вольні, як пти­ця; тим-то ви й кос­мо­політка. За це я вас хва­лю. Для вас не­ма ні рідно­го краю, ні на­ро­ду, ні національності: ви на­шо­го по­ля яго­да.

    - А мені здається, що вільні кри­ла - кри­ла­ми, а все-та­ки бу­ло б кра­ще, як­би кри­ла дер­жа­лись грун­ту: хоч на­род­ності й національності й не за­но­си­ли вас ду­же да­ле­ко од рідно­го краю, - обізвав­ся Ко­маш­ко й ско­са гля­нув на Са­ню. Са­ня пе­рег­ля­ну­лась з Му­раш­ко­вою.

    - Це в наш ого­род, - ска­за­ла удо­ва й осміхну­лась.

    - Так, бач­те, прий­шло­ся до сло­ва, - ска­зав Ко­маш­ко. - Лю­ди­на без національності, як де­ре­во без коріння: во­но за­чуч­веріє й всох­не.

    - Я по­ва­жаю ваш пог­ляд, але знаю, що націоналізм ча­сом до­во­дить до тем­них про­явків, до воєнщи­ни, до бісмар­ков­щи­ни, - ска­за­ла Са­ня.

    - Як у ко­го. Не ду­май­те, Олек­санд­ре Ха­ри­тонівно, що я всто­юю за та­кий націоналізм. Наш націоналізм - то сво­бо­да, прог­рес, гу­манність: це націоналізм но­вий, а не націоналізм давнього ста­рот­тя; він вис­ту­пає з ве­ли­кою то­ле­рантністю до інших на­родів та до уся­кої віри, стає за ма­си, за на­род. А щоб слу­жи­ти чимсь на­ро­дові, тре­ба до­ко­неч­не про­мов­ля­ти до йо­го йо­го ж мо­вою, бо як же він нас зро­зуміє? Ви стоїте за на­род? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані.

    - За на­род по­вин­на ста­ти… хоч я за це якось ма­ло ду­ма­ла, бо ма­ло свідо­ма в цій справі: але я всто­юю й за вічні ідеї доб­ра, прав­ди, просвіти. Ці прин­ци­пи все­людські й всесвітні! - аж крик­ну­ла Са­ня. - Тим-то я й кос­мо­політка.

    - Авжеж всесвітні, їх зро­зуміє кож­ний на­род, де б і ко­ли б він не жи­вотів, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

    - Невже ви ду­маєте, що я дер­жусь інших прин­ципів, що я йду про­ти сво­бо­ди, доб­ра, честі, просвіти? - ска­зав Ко­маш­ко. - В цих прин­ци­пах і я кос­мо­політ.

    - Я вже до­волі знаю вас і цього не ду­маю, але мені здається, що націоналізм - діло давнє, ста­ре, що че­рез йо­го повс­тає тільки ко­лот­не­ча між на­ро­да­ми й дер­жа­ва­ми, - го­во­ри­ла з до­са­дою Са­ня.

    - Ні! Не че­рез те. Націоналізм - то вічна фор­ма, в якій з'явля­ти­меться й рос­ти­ме людське жи­вот­тя на землі; це гряд­ка, де схо­дять і рос­туть уся­кові ви­сокі кос­мо­політичні ідеї, але на­ро­ди вже й те­пе­реньки не зма­га­ються і не бу­дуть зма­га­тись че­рез те, що во­ни на­ле­жаться до іншої національності. Б'ються те­пер не на­ро­ди, а ко­ролі, дип­ло­ма­ти та ге­не­ра­ли.

    - Ми, бач­те, зрос­ли в го­роді, не знаємо на­ро­ду. І труд­но лю­бить те, чо­го га­разд не знаєш, - ска­за­ла Са­ня.

    - Любіть прин­цип, по­любіть ідею. Май­те віру в ту ідею, і ви її по­лю­би­те. Пішов же за неї в огонь Галілей. А чи він же ба­чив, що зем­ля кру­титься, а сон­це не­по­руш­но стоїть? - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Гм… - ска­за­ла Са­ня й за­ду­ма­лась.

    - Я стою за кос­мо­політичні ідеї, - ска­зав бун­дюч­не Се­лаб­рос. - Тільки во­ни варті просвіче­ної лю­ди­ни, а все інше то нікчем­на річ, нісенітни­ця.

    - Не за­бу­вай­те, що кос­мо­політиз­мом та­ки час­то в нас прик­ри­вається лінивст­во та апатія, щоб вик­ру­титься од діла, од праці для сво­го краю. Знаємо ми та­кий кос­мо­політизм, що згор­не ру­ки та и си­дить, на­дув­шись, як жа­ба в бо­лоті, - ска­зав Ко­маш­ко. - Обов'язки кос­мо­політів що­до праці все­людської час­то бу­ва­ють ду­же не­ясні, га­разд не­оме­жо­вані.

    Селаброс на­дув­ся. Він і справді лю­бив більше од усього язи­ком кле­пать за лібе­ральні кос­мо­політичні ідеї, а до діла не ква­пивсь…

    - Що ж ро­би­ти, щоб зро­бить будлі-яку ко­ристь краєві й на­ро­дові? - спи­та­ла Са­ня.

    - Робіть так, як я зро­бив, - обізвав­ся Мав­родін. - Я по батькові грек, по ма­тері ук­раїнець. От я й прис­тав до місце­во­го ук­раїнсько­го на­ро­ду, бо знаю йо­го мо­ву, по­лю­бив йо­го за по­етич­ну вда­чу й ла­ден стать до служ­би йо­му. На­ша інтелігенція в над­морських на­ших го­ро­дах - то якісь оази між ук­раїнським на­ро­дом, але не ті ве­селі оази Са­ха­ри, а луч­че ска­за­ти - оази піску та каміння се­ред пло­дю­чої та ро­дю­чої ни­ви. Інтелігенція з чу­жим для краю книж­ним мерт­вим язи­ком, по­хо­жим на ла­ти­ну се­редніх віків, не­потрібна ніко­му в краю; окрім пра­ви­тельства, для об­русіння та уся­кої цент­ралізації.

Пошук на сайті: