Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3349
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3763
    - Поїду, хоч му­шу пос­ва­ри­тись з батьком. Що я раз за­ду­ма­ла, те по­вин­но ста­тись, - ска­за­ла Са­ня й вда­ри­ла ле­генько ру­кою по столі. - Я прис­вя­ти­ла се­бе пе­да­гогії, й пе­да­гогії, пе­редніше за все, для жен­щин, щоб вив­ча­ти й до­вес­ти до ви­що­го роз­вит­ку на­ших при­ни­же­них сес­тер.

    - Тільки з ви­щою просвітою ми ста­не­мо вольні, ма­ти­ме­мо пра­во жи­ти са­мостійно, знай­ти будлі-яку служ­бу і… потім ви­хо­ди­ти заміж по лю­бові або й зовсім не ви­хо­ди­ти, як ко­му бу­де упо­добніше. А то знаєте, як бу­ває на світі: пан­ни ча­сом йдуть заміж не по лю­бові… - обізва­лась На­дя Му­раш­ко­ва.

    - Куди там по лю­бові! - ска­за­ла Са­ня. - Хто ви­хо­дить заміж по сер­цю? Йдуть заміж так, як па­ничі зай­ма­ють уря­дові місця. Яка ж там лю­бов! Вий­ди отак заміж та й ра­юй: літай в ефірі не­бес­но­му, по­зи­рай на якусь чор­ну бо­ро­ду та ню­хай не­бес­ний фіміам ци­гар­но­го ди­му. Ото рай! ото щас­тя!

    - Або ми­луй та цілуй якусь глад­ку товс­ту мор­ду, що й гля­ну­ти гид­ко, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Це теж світлий рай!

    - Жарти жар­та­ми, а вчо­ра ма­чу­ха ду­же ме­не роз­сер­ди­ла. Ви­рек­ла та­ку гад­ку: ко­ли пан­на йде в універ­си­тет, то це все од­но, що во­на йде в сол­да­ти. Аж до сліз ме­не до­ве­ла.

    - Твоя ма­чу­ха й де­які панії див­ляться на жіно­чу ви­щу просвіту як на якісь нові модні сукні та ка­пе­люші нез­ви­чай­но­го фа­со­ну, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Ти, На­дю, ба­чи­ла, який ка­пе­люш ви­пи­са­ла собі а Па­ри­жа, ма­дам…

    Саня ог­ля­ну­лась і спи­ни­лась. В кімна­ту ввійшла най­мич­ка.

    - Мадам «Лю­лю»… - ска­за­ла Са­ня наз­до­гад…

    - Бачила, ба­чи­ла, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - В неї гро­шей си­ла, то й дуріє.

    - А ма­дам «Су­су» оце пус­ти­лась в лібе­ралізм: по­пи­ває не вин­це, а та­ки горілоч­ку… з мо­ло­ди­ми гу­са­ра­ми… Це во­на так чуд­но ро­зуміє лібе­ралізм, - ска­за­ла Са­ня.

    - А ма­дам «Му­му»! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, вко­ро­чу­ючи прізви­ща й пог­ля­да­ючи на двері, ку­ди вий­шла най­мич­ка, - ви­пи­са­ла оце не­дав­но для гос­тин­ної ту мебіль, що бу­ла в Па­рижі на вис­таві; за од­ну ка­мо­ду вте­лю­щи­ла ти­ся­чу кар­бо­ванців! А по­лю­бов­ників у неї! По два ра­зом кру­тяться ко­ло неї, бо, ма­буть, од­но­го ма­ло. Дуріє з нудьги та од роз­коші. Ні, як­би в їх бу­ло мен­ше гро­шей, то й не дуріли б. Еко­номічне, соціальне пи­тан­ня - це для ме­не пер­ше од усього. Я прак­тич­на лю­ди­на пе­редніше за все.

    - А оце не­дав­но мосьє «Ку­ку» ка­зав знай­омим: «В ме­не вже за­ве­де­но прог­ра­ти що­ро­ку в кар­ти двад­цять ти­сяч кар­бо­ванців! Та­кий в ме­не зви­чай». Нівро­ку! Двад­цять ти­сяч кар­бо­ванців! Це не жар­ти. А скільки мож­на за ті гроші по­за­во­ди­ти шкіл? Навісніють од роз­коші, - ска­за­ла Са­ня.

    - Якби їх усіх пос­та­ви­ти до ро­бо­ти, щоб самі собі за­роб­ля­ли на хліб, то й не дуріли б, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Оце по­зав­чо­ра мо­ло­дий гу­са­рик «Зу­зу» ка­тав на коні й хотів пе­рес­ко­чить че­рез екіпаж, в кот­ро­му їха­ли йо­го знай­омі пан­ни. Це теж ро­зумні жар­ти.

    - Мосьє «Го­го»! Теж гар­ний! - ска­за­ла Махнівська. - Оце не­дав­но по­зи­вав­ся з му­жи­ка­ми й од­тяг у їх по­ле, що во­ни ора­ли ще, ма­буть, спо­конвіку… але… не ма­ли до­ку­ментів чи їх десь вте­ря­ли. Хоч і в са­мо­го мосьє «Го­го» теж не бу­ло до­ку­ментів на ту зем­лю.

    - Знаєте, яке пи­тан­ня ки­нув мені вчо­ра Ко­маш­ко, та ще з до­ко­ром? - ска­за­ла Са­ня. - Він до­ко­ряв мені, що я кос­мо­політка, не знаю й не люб­лю на­ро­ду, що я не національна лю­ди­на, що я не ду­же-то де­мок­рат­ка. Він вва­жає кос­мо­політизм на Ук­раїні і в усій Слов'янщині без національно­го грун­ту за не­потрібне, не сього­час­не й навіть шкідли­ве діло. Я за­ду­ма­лась над цим но­вим для ме­не пи­тан­ням.

    - Гм… гм… Я не знаю на­ро­ду… Я зрос­ла в місті.. Гм… труд­но… це для ме­не но­ва ідея…

    - А мені не труд­но, бо я зрос­ла в Хер­сон­щині в містеч­ку, бо я знаю, що я ук­раїнка. Хіба ж ви ве­ли­ко­росіянки? - го­во­ри­ла Махнівська до паннів.

    - І то прав­да… по національності - ми ні се ні те. Але ж я ніяк не по­год­жусь в цьому прин­ципі з Ко­маш­ко­вим, - го­во­ри­ла Са­ня. - І то прав­да, скільки тих прин­ципів на світі? скільки ідей? Го­ло­ва хо­до­ром хо­дить, як поч­неш мірку­ва­ти та ме­ти­ку­ва­ти…

    - То не ме­ти­куй. Ад­же ж ма­дам «Му­му» та «Су­су» не до­шу­ку­ються та й сплять спокійненько, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Гм… Цеб­то - жи­ви, аби тільки жи­вотіти… жи­ви жит­тям ку­ря­чим. Спа­сибі за ра­ду, - ска­за­ла Са­ня. - Ко­маш­ко­ва дум­ка зби­ває ме­не прос­то з пан­те­ли­ку. Я знаю, що націоналізм прусський - діло кон­сер­ва­тив­не й не­гу­ман­не, бо ро­бить діло не­потрібне для культу­ри, пригнічує інші на­ро­ди. А Ко­маш­ко ка­же, що ук­раїнський націоналізм - то зовсім інше й но­ве діло, бо він злу­чується з гу­ман­ни­ми, просвітніми прин­ци­па­ми, з прог­ре­сом, встоює за ма­си, за на­род. Ук­раїнський націоналізм, навіть істо­рич­ний, ко­зацький, а най­більше в своїй давнішній формі був теж - сво­бо­да й прог­рес. Пе­ре­даю йо­го роз­мо­ву до сло­ва. Мій па­па згод­жується з Ко­маш­ком і ду­має так са­мо, як і Ко­маш­ко. Тим ча­сом ці усі прин­ци­пи для ме­не ма­ло зро­зумілі. Ніяк не пе­рет­рав­лю їх в дум­ках.

    - А я їх до­чис­та ро­зумію, - ска­за­ла Махнівська.

    - Гм… гм… труд­ну ро­бо­ту зав­дав для моєї го­ло­ви Ко­маш­ко, - ска­за­ла Са­ня.

    - Цебто як прик­лас­ти ці прин­ци­пи до діла, то тре­ба або йти в на­род, або сил­ку­ва­тись, щоб націоналізу­ва­тись й з на­ро­дом зли­ва­тись? - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

    - Воно б то так… Логіка при­во­де до та­ко­го кінця; але… але… гм… - ска­за­ла Са­ня й знов за­ду­ма­лась. Пішло зма­ган­ня, тро­хи не свар­ка за прин­ци­пи.

    Одні пан­ни всто­юва­ли за те, щоб до­бу­ва­ти пе­редніше за все ви­щої просвіти; На­дя сто­яла на то­му, що еко­номічне пи­тан­ня най­потрібніше; другі го­во­ри­ли про­ти дес­по­тиз­му. Підняв­ся га­лас, га­ря­че зма­ган­ня. Май­ське сон­це не­на­че вли­ва­ло зав­зят­тя в душі, три­во­жи­ло ду­ми, да­ва­ло свіжість дум­кам. А мо­лодість, а роз­буд­жені дум­ки не да­ва­ли спо­кою, не­пе­ре­мож­но на­ма­га­лись на скла­дан­ня пе­ресвідченнів і ро­зум­них пог­лядів на все, на все, що пан­ни ба­чи­ли в житті навк­ру­ги, чо­го во­ни сподіва­лись в житті.

    Несподівано двері в кімна­ту од­чи­ни­лись. Увійшла На­деж­ди­на ма­ти, ста­ра Зоя Полікарпівна Му­раш­ко­ва, чор­ня­ва та смуг­ля­ва на ви­ду. Во­на бу­ла нап­ну­та чор­ною вов­ня­ною хуст­кою, уб­ра­на в чор­ну сук­ню й дер­жа­ла чот­ки в ру­ках. Зда­ва­лось, ніби чер­ни­ця увійшла в кімна­ту.

    - Що це в вас за га­лас! Доб­ри­вечір вам! - ска­за­ла во­на до паннів.

    - Доброго здо­ров'я, Зоє Полікарпівно! - гук­ну­ли усі пан­ни.

    Стара Зоя вміла го­во­рить по-грецькій і го­во­ри­ла доб­ренько по-мол­давській. По-ве­ли­ко­руській во­на ніяк не мог­ла вив­чи­тись доб­ре го­во­ри­ти, міша­ла ве­ли­ко­руські сло­ва з ук­раїнськи­ми, ще й до то­го ше­пе­ля­ла в ви­мові, як ше­пе­ля­ють усі гре­ки, що не зрос­ли в Росії, їй ве­ли­ко­руську мо­ву бу­ло навіть труд­но ро­зуміти.

    - Де це ви бу­ли, Зоє Полікарпівно, - спи­та­ла в неї Са­ня.

    - Була в церкві на ве­черні та мо­ли­лась за вас бо­гу, бо знаю, що ви бо­гу не мо­ли­тесь. Мо­ли­лась за те­бе, Са­ню, щоб тобі бог пос­лав гар­но­го же­ни­ха, яко­гось ца­ре­ви­ча або кня­зя, -ска­за­ла Зоя.

    - Ого! ду­же ви­со­ко для нас! Я заміж не піду. Я бу­ду жи­ти для на­уки, для просвіти, - ска­за­ла Са­ня.

    - Ой ти, ти, моя біла ро­жа смирнська. Ще спить твоє сер­це. Прий­де час, то й по­ки­неш свою на­уку. Як­би мені ска­за­ла та біла лелія, що рос­те в сад­ку: «Не лю­би­ти­му», - я б пой­ня­ла їй віри. А ти жи­ва квітка: в те­бе є сер­це, ще й до то­го твої що­ки, як білі лелії; в те­бе ус­та, як пов­на тро­ян­да, в те­бе очі сині, як не­бо. Не йму віри тобі.

    Зоя об­ня­ла Са­ню й поцілу­ва­ла її в чо­ло; во­на лю­би­ла Са­ню більше за всіх паннів.

    - Яка я біла лелія та ро­жа? От ва­ша На­дя - так прав­да, що тро­ян­да, - ска­за­ла Са­ня, - во­на кра­су­ня, а я…

    - Надя чор­на тро­ян­да, а ти біла, - ска­за­ла Зоя.

    - Хіба ж де рос­туть чорні рожі? Мо­же, в Смирні? - ска­за­ла Са­ня.

    - Може, чер­во­на? - поп­ра­ви­ла На­дя й засміялась.

    Надя ска­за­ла ма­тері по-грецькій про її по­мил­ку. Ста­ра ве­се­ла Зоя й собі за­ре­го­та­лась.

    - А я ж по-ва­шо­му яка ро­жа? - спи­та­ла в Зої Maхнівська.

    - Ти… ти… жов… жов… зе­ле­на ро­жа, - обізва­лась Зоя й са­ма до­га­да­лась, що не пот­ра­пи­ла на колір: ті кольори по-ве­ли­ко­русько­му во­на все пе­ремішу­ва­ла з ук­раїнськи­ми та мол­давськи­ми.

    Піднявся регіт. Доч­ка знов ска­за­ла ма­тері пo-грецькій про її по­мил­ку. Ста­ра Зоя тільки ру­кою мах­ну­ла.

    - Надю! чи го­то­вий са­мо­вар? На­пою я свій жи­вий квітник чаєм, - ска­за­ла Зоя Полікарпівна: в ме­не і в сад­ку квітник, і в хаті квітник. Дивіться, пан­ни, як зацвіли в моєму сад­ку квітки!

Пошук на сайті: