Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3358
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3789
    Селаброс ефект­но ви­хо­пив з ки­шені сірту­ка кни­жеч­ку й ка­ран­даш і бігцем побіг до фон­та­ну під бе­рес­ти.

    - Чи в лібе­рально­му, чи в кон­сер­ва­тив­но­му тоні бу­де­те сьогодні пи­са­ти? - кри­ко­нув йо­му наслідці Ко­маш­ко всмішки.

    - Авжеж в лібе­рально­му, - гук­нув Се­лаб­рос, не ог­ля­да­ючись, й по­чим­чи­ку­вав так, що в йо­го біла стьожка на брилі за­дер­лась вго­ру і мет­ля­лась кінця­ми.

    - Промова тро­хи тхне хрес­то­матією Га­ла­хо­ва. Мені здається, як­би ми оце гу­ля­ли десь на го­роді, то Се­лаб­рос був би здат­ний ска­за­ти про­мо­ву й до ка­пус­ти, і до ци­булі, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    Селаброс пи­сав ко­рес­пон­денції в усякі га­зе­ти: і в лібе­ральні, і в нелібе­ральні, як трап­ля­лось. Ко­ли ча­сом не прий­ма­ли йо­го пи­сан­ня в лібе­ральну га­зе­ту, він пе­ре­роб­лю­вав йо­го на інший спосіб і по­си­лав в нелібе­ральну га­зе­ту, ла­яв те, що пе­редніше вих­ва­ляв. За добрі гроші він пи­сав «і на­шим і ва­шим» і та­ки доб­ре гнув свою гнуч­ку ду­шу на всі ла­ди. Сівши під бе­рес­том ко­ло фон­та­ну, що ми­готів сріблом на сонці, він на­пин­дю­чивсь, мов сер­ди­тий індик, і по­чав пи­са­ти. Скінчив­ши свою ма­за­ни­ну, він вис­мик­нув шма­то­чок чис­то­го па­пе­ру й на­пи­сав до Му­раш­ко­вої:

    «Серце моє, моя овеч­ко! Я побіжу в ре­дакцію на ча­со­чок, але за­раз вер­ну­ся. Одрізнись од ком­панії та йди зо мною од­ним на про­гу­лян­ня за скелі. Не­хай я хоч гля­ну тобі в очі на­са­моті, десь на од­шибі, ос­то­ронь од лю­дей, і нап'юся з твоїх очей, з твоїх чер­во­них уст».

    Написавши за­пис­ку, Се­лаб­рос вий­няв хус­точ­ку, об­тер га­ря­чий піт з ло­ба й пішов над бе­рег мо­ря.

    - Прощавайте! В ме­не ро­бо­ти не по шию, а прос­то з го­ло­вою! Завт­ра до­кон­че тре­ба на­пи­са­ти ре­цензію на три книж­ки, після­завт­ра - на чо­ти­ри. А ті книж­ки для ре­цензій мені шлють та шлють, не­на­че з тор­би сип­лють. Тре­ба мені ха­па­тись в ре­дакцію, - ска­зав Се­лаб­рос, ха­па­ючи усіх за ру­ки. - Не­за­ба­ром за­чи­нять кон­то­ру. Про­ща­вай­те!

    - Чого це вам так приспіло? - спи­та­ла в йо­го Са­ня.

    - А то­го, біля­ва пан­ноч­ко, приспіло, що я лю­ди­на діла, а не слів, - ска­зав по­важ­ним то­ном Се­лаб­рос.

    - Що в вас за комплімен­ти да­мам? па­роські, чи кіпрські, чи що? - спи­та­ла Са­ня.

    - Може й кіпрські, - ска­зав Се­лаб­рос. - Гей, пан­но, про­щай­те! - гук­нув він до Му­раш­ко­вої, що сто­яла ос­то­ронь од усіх.

    Селаброс мерщій побіг до неї, по­дав ру­ку на про­щан­ня і всу­нув в її ру­ку за­пи­соч­ку. Му­раш­ко­ва обер­ну­лась до мо­ря й крадько­ма пе­ребігла Се­лаб­ро­сові «кіпрські комплімен­ти».

    - Прощавайте! Про­ща­вай­те, ка­ва­ле­ри й да­ми! Не­ма ча­су бай­ди­ки бить. Ме­не жде діло, але я че­рез якусь го­ди­ну вер­ну­ся: з ва­ми так приємно га­яти час, - ска­зав Се­лаб­рос, пог­ля­да­ючи на Му­раш­ко­ву, й побіг бігцем стеж­кою поміж камінням.

    Тільки що він тро­хи одійшов, на­зустріч йо­му вибігла з-за скелі жінка Бо­ро­давкіно­ва, не­ви­со­ка, ог­ряд­на да­ма, пов­но­ви­да й гар­ненька. Во­на впізна­ла Се­лаб­ро­са й ки­ну­лась до йо­го.

    - Куди це ви? - спи­та­ла во­на в Се­лаб­ро­са.

    - За ділом в місто! - крик­нув він і хотів по­ми­ну­ти її.

    - Не пу­щу! вер­тай­тесь! і не ду­май­те їхать! - цо­котіла Бо­ро­давкіна, не пус­ка­ючи йо­го ру­ки.

    - Та вже для вас хоч і вер­ну­ся на ча­сок, - ска­зав Се­лаб­рос: він ніби­то ха­пав­ся в ре­дакцію, але це ро­би­лось тільки для ефек­ту, на­по­каз.

    - А бач­те! от та­ки й вер­ну­ла вас! - ска­за­ла ко­кет­ли­ва Бо­ро­давкіна. Се­лаб­рос вер­нув­ся і провів її до гур­ту. В Бо­ро­давкіної бу­ла гар­на й пов­на біла шия. Се­лаб­рос лю­бив її шию, за­ди­вив­ся на ту ле­бе­ди­ну шию й… не­доб­рохіть мусів вер­ну­тись слідком за Бо­ро­давкіною, за­був­ши й за діло.

    - Чи не ба­чи­ли ви ча­сом мо­го Сергія Сте­па­но­ви­ча? - спи­та­ла во­на всіх за­ра­зом, шви­денько й хватько­ма по­да­ючи свою ма­леньку біленьку ру­ку в зо­ло­тих перст­нях на пальцях.

    - Он там десь під бе­рес­та­ми грає в кар­ти з своїми при­яте­ля­ми, - обізва­лась Хрис­ти­на.

    Бородавкіна ки­ну­лась до бе­рестів. Сергій Сте­па­но­вич лип­нув на неї очи­ма, зди­ву­вав­ся й тро­хи стур­бу­вавсь. Йо­му зда­ло­ся, що во­на або з не­ба впа­ла, або десь з-під землі ви­ник­ла.

    - Сергію Сте­па­но­ви­чу! Хо­ди ли­шень сю­ди на хви­ли­ноч­ку, щось маю тобі ска­зать, - про­мо­ви­ла Бо­ро­давкіна, лед­ве вдер­жу­ючи злість.

    Бородавкін зне­хо­тя підвівся, хап­нув сіртук і по­ди­бав слідком за жінкою. Жінка одійшла да­ле­ченько од бе­рестів і ма­ха­ла до йо­го ру­кою. Бідний Бо­ро­давкін на­си­лу волік но­ги: він ішов, не­на­че віл на заріз.

    - Попався бідний брат! - ска­за­ла Хрис­ти­на Сте­панівна. - Дос­та­неться оце йо­му на буб­ли­ки.

    Мотрона Титівна Бо­ро­давкіна бу­ла доч­ка одесько­го міща­ни­на, підофіце­ра. Бо­ро­давкін, ще був­ши сту­ден­том, впо­до­бав її й оже­нив­ся з нею за її кра­су, за її чу­до­вий го­лос. Трош­ки іде­аліст в мо­лоді літа, він за­ду­мав не до­пус­тить, щоб ча­сом та­ка пер­ли­на, як Мот­ро­на Титівна, не впа­ла в баг­но й не за­па­гу­би­ла се­бе навіки. Він ви­тяг з баг­на ту пер­ли­ну й оже­нив­ся з нею. За вда­чу її він тогді й не ду­мав, і гад­ки не мав.

    - Де ти бро­диш, де ти во­ло­чиш­ся, во­ло­цю­го, п'яни­це? Ти знаєш, що ми на дачі вже тиж­день їмо хліб за по­зи­чені гроші! Діти хо­дять бо­соніж. Ти швен­дяєш, гу­ляєш, а я сид­жу над мо­рем в міщанській хаті й про­па­даю з нудьги.

    Бородавкін сто­яв і тільки очи­ма кліпав, не­на­че вин­ний шко­ляр, що нес­подіва­но по­пав­ся в ру­ки вчи­те­леві на га­ря­чо­му вчин­ку.

    - Я за то­бою га­ня­лась скрізь: бу­ла і в Бен­де­рах, і в Ти­рас­полі; бу­ла і в Ки­ши­неві, - лай­ли­во го­во­ри­ла Бо­ро­давкіна.

    - Чого ж ти га­ня­лась? Чи ти вдуріла, чи знавісніла? -обізвав­ся Бо­ро­давкін.

    - Я не здуріла, а от ти, то дав­но знавіснів. Хіба я оце впер­ше га­ня­юсь за то­бою по містах? Хіба ж я не раз вже ло­ви­ла те­бе з бен­дерськи­ми офіце­ра­ми в трак­тирі? А жа­лу­ван­ня де? Да­вай сю­ди гроші! - крик­ну­ла Бо­ро­давкіна.

    - Мотрунцю, сер­це! не кри­чи, бо он­де лю­де си­дять і по­чу­ють! Жа­лу­ван­ня вже не­ма. Ось зос­та­лось де­сять кар­бо­ванців. На, візьми, - ска­зав Бо­ро­давкін і по­дав гроші жінці.

    - А реш­та де? Чим же ми бу­де­мо вип­ла­чу­ва­ти за жит­ло? чим же бу­де­мо хар­чу­ва­тись? - ре­пе­ту­ва­ла Бо­ро­давкіна і со­ва­лась до чо­ловіка з ку­ла­ка­ми. - Де ти подівав гроші?

    - Пропив та в кар­ти прог­рав, - спокійно од­ка­зав Бо­ро­давкін.

    - Пропив… Чом ти до­ма не си­диш та все десь во­ло­чиш­ся з п'яни­ця­ми, граєш в кар­ти? - присіка­лась до йо­го Бо­ро­давкіна.

    - Ото ве­селість з то­бою сидіти та слу­хать, як ти гри­зеш мені го­ло­ву! їдь до­до­му, бо те­бе отут вб'ю! - крик­нув Бо­ро­давкін не­са­мо­ви­то, і в йо­го сірі очі блис­ну­ли, як у вов­ка.

    - Не вб'єш! Я зак­ри­чу на всю пельку! Я на­роб­лю скан­да­лу! - ре­пе­ту­ва­ла Бо­ро­давкіна.

    Бородавкін знав, що во­на мо­же це вчи­ни­ти, і за­мовк.

    Христина до­га­да­лась, що во­ни за­ве­лись і за що вий­шла між ни­ми ко­лот­не­ча, прибігла до їх і на­си­лу роз­ве­ла їх і зас­по­коїла Бо­ро­давкіна. Во­на зна­ла, що Бо­ро­давкіна лю­бить пог­ра­ти в кар­ти й по­ба­ви­тись незгірше сво­го чо­ловіка, лю­бить ко­ке­ту­вать з муж­чи­на­ми, за­раз взя­ла її за ру­ку, по­ве­ла під бе­рес­ти й по­са­ди­ла за кар­ти ніби­то на місце Бо­ро­давкіна.

    Бородавкіна сіла за кар­ти на зе­леній траві, вга­му­ва­лась і за­бу­ла і за дітей, і за свар­ку з чо­ловіком, за­бу­ла навіть, за чим прий­шла на Ма­лий Фон­тан. Во­на са­ма прог­ра­ва­ла чи­ма­ло гро­шей в кар­ти. Бо­ро­давкін з го­ря пішов тим ча­сом гу­ля­ти по­над мо­рем і ду­мав, як би то втек­ти з Ма­ло­го Фон­та­ну так, щоб жінка йо­го не вгляділа. Він бо­яв­ся, як смерті, нудьги з жінкою на дачі на Ве­ли­ко­му Фон­тані й був ла­ден утек­ти од неї хоч за Чор­не мо­ре. Од­на­че жінка йо­го, гра­ючи в кар­ти, не зво­ди­ла з йо­го очей, кміти­ла за ним і бу­ла на­по­го­тові кож­ної хви­ли­ни пог­на­тись слідком за ним навз­догінці.

    Бородавкіна пе­рег­ра­ла од­ну-дру­гу партію, нічо­го не виг­ра­ла, а прог­ра­ла чи­ма­ло: її взя­ла за сер­це нудьга й злість, і по­тяг­ло до гур­ту, до ве­се­лої мо­ло­дої ком­панії, що гу­ля­ла по­над мо­рем. Тяг­ло її й до гар­но­го Се­лаб­ро­са… Во­на страх як лю­би­ла гар­них па­ничів. Бо­ро­давкіна ки­ну­ла прог­рані гроші й шви­денько побігла до ком­панії вже ве­се­ленька та доб­ренька.

    - Чого це ви си­ди­те мовч­ки, не­на­че шко­лярі в школі? Па­ничі по­на­суп­лю­ва­лись, на­пин­дю­чи­лись, не роз­ва­жа­ють дам, - за­ще­бе­та­ла во­на дрібно. - Да­вай­те ли­шень заспіваємо хо­ром. Ой мо­ре, мо­ре! як гля­ну на те­бе, то за­раз співа­ти хо­четься. Я, бач­те, зрос­ла над са­мим мо­рем. Бу­ло вночі чую, як під на­ши­ми вікна­ми сту­го­нить і шу­мить мо­ре, то й не втерп­лю та й співаю, ле­жа­чи в пос­телі, аж ма­ма моя бу­ло гри­має на ме­не. От і те­пе­реньки під на­ми шу­мить мо­ре, над на­ми чай­ки ки­ги­чуть. Ой, яка по­езія!

Пошук на сайті: